Вам гол, дєнісєнковци!

Что русскому хорошо, то немцу — смерть!   Що для московіта "коне(ц)чно", те для українця "(і)звіс(т)но".

Чем бы отцы ни тешились, лишь бы не плакали

  Исходя из вышесказанного имеем соборное подтверждение, что так называемая "УПЦ КП" есть лишь общественная организация (сектантское объединение) возглавляемая Михал Антоновичем Денисенко. Никакого отношения к православной Церкви данное объединение не имеет.

 

 http://rebrik.livejournal.com/755371.html

 Нужно различать провозглашение истины, которое принадлежит высшей церковной власти, от обладания ею, которое принадлежит всему телу церковному, в его соборности и непогрешительности. Последнее есть сама действительность, первое — лишь суждение о ней. Суждение это, или догмат, обладает отвлеченным и прагматическим характером, как ответ Церкви на вопрошания недоумевающих и лжеучителей. Оно обладает высшей, если так можно выразиться, абсолютной целесообразностью, хотя и не имеет в себе конкретно-религиозной полноты, которой живет Церковь (есть, так сказать, каталог истины, но не сама живая истина). Тем не менее, это догматическое суждение необходимо, как опосредствованная в мысли истина, и, далее, как норма жизни церковной. Непогрешительность церковного суждения состоит в его целесообразности или годности к выражению церковной истины в данных условиях. Догматическая непогрешительность понимается чрез сопоставление с безошибочностью суждений науки, или отдельных научных положений. Но при этом упускается из виду вся разница, которая здесь существует: тогда как эти научные положения отвечают интересам познания, догматические определения имеют, прежде всего, не теоретически-познавательный, но религиозно-практический характер, и лишь во вторую очередь они получают и гностическое значение. В этом смысле можно сказать, что гносеологическая природа, положим, таблицы умножения и Халкидонского догмата, существенно различна, как различен и смысл безошибочности и истинности, той и другому, по-своему, присущий. Собор епископов осуществляет соборование Церкви, которую он представляет. Вместе с тем, как высший орган церковной власти, вынося догматическое определение, в уповании того, что это «изволися Духу Св. и нам», он не совершает превышения власти в убеждении, что, объявляя его обязательным к руководству, им выражается непогрешительный голос Церкви. Однако этим провозглашением орган церковной власти сам по себе не становится обладателем ex sese непогрешительности, которая принадлежит только Церкви в ее соборности. Церковная власть (собор епископов, иногда даже отдельный епископ в пределах епархии) есть лишь законный орган провозглашения того, что является, в ее собственном сознании, выражением церковной истины, становится как бы pars pro toto. Поэтому по содержанию это суждение, хотя и облеченное в законные формы, подлежит еще приятию Церковью. Последнее уже совершается в самом ее провозглашении, и тогда догматическое определение собора епископов может непосредственно получить соборный, общецерковный характер. Однако, это не само собою разумеется, потому что и после определений на соборах возникало неприятие их постановлений, или временное (как после I Никейского), или окончательное, и, тем самым, такие соборы обличались как лжесоборы (разбойничий Ефесский, иконоборческий). В подобных случаях возникают конфликты между отдельными членами Церкви и церковной властью. Отсюда следует, что и соборные определения догматического характера не слепо приемлются, по долгу пассивного повиновения (как этого требует ватиканский догмат по отношению к папе), но в меру личного сознания и разумения, или же, по доверию и послушанию к провозгласившему их собору, сознательно приемлются как выражающие церковную истину. Таким образом, происходит соборование, не только предшествующее соборному решению, но и ему последствующее, для приятия (или же неприятия) и соборного определения. Такова всегда была практика Церкви в этом отношении, и таков догматический смысл соборного провозглашения догматической истины. Чрез него не вводится в жизнь Церкви в виде соборов внешний орган непогрешительности, который ех sese предписывает Церкви ее вероучение, — подобный коллективный папизм догматически не отличался бы от единоличного, а практически стоит даже ниже его, потому что держится на колеблющемся большинстве вместо единоличного суждения. Догматическому оракулу, коллективному или единоличному, вообще нет места в соборности церковной. Сам Дух Св., живущий в Церкви, указует пути к единогласию, для которого и соборное постановление есть только средство. Таким образом, мы приходим к заключению, что если на земле вообще не существует внешнего авторитета, которого не оставил вознесшийся от нас на небо и ставший невидимым глава Церкви Господь Иисус Христос, то и соборные постановления имеют сами по себе лишь условный авторитет, который делается безусловным лишь чрез приятие их церковной соборностью. Этой непогрешительностью Церковь уже облекла постановления семи вселенских соборов, так же как и некоторых поместных (напр., Карфагенский, Константинопольские соборы XIV в., установившие учение о божественных энергиях и свете Фаворском). Эта идея условно-непогрешительного авторитета в лице законных органов церковной власти - начиная вселенскими соборами и кончая епархиальным епископом в пределах его епархии - может казаться противоречивой и даже субверсивной, разрушительной для католического и католизирующего понимания. Противоречие здесь можно находить в одновременном признании обязательности и подчинения и принятия. С одной стороны, веления канонической церковной власти в лице епископата, вообще, подлежат исполнению как таковые (ecclesiam in episcopo esse, St. Cypr., ep. 66), а в том числе, следов., и догматические определения. Однако эта обязательность проистекает не из непогрешительного авторитета соборного епископата ex sese, какового, как мы указали, не существует, но в силу общего права церковной власти блюсти вероучение и ограждать его неприкосновенность, а также, вообще, издавать обязательные для Церкви постановления. Однако такое повиновение не может быть слепым и рабским, оно должно быть не только за страх, но и за совесть, и обязательно постольку, поскольку не встречает прямого противоречия в совести.

http://www.odinblago.ru/bulgakov_pravoslavie/5

Викликали у військомат

- Чому спізнились? У вас у повістці написано "о 10-й годині", а вже за 11-ту.
- Форс-мажор. Магнітні бурі.
- Ви можете це довести.
- Можу, але у суді. Без суду ви маєте мені повірити.
- І що, ці магнітні бурі на вас так впливають?
- Ну, не я ж на них.
- Хто зна.
- Ну, мабуть, той, хто знає, у військоматі не чергує.
- Пане!.. Е-е-е.. Ви часом не офіцер?
- Я офіціант.
- Офіційно?
- Ні, офіціантно. Що у вас за порядки: варто мені на тиждень відмовитись від посту - і вже кожен бачить у мені офіцера?
- Я ж лише неофіційно висловив припущення.
- Двісті грам "немирівської" і пончик.
- Я вам не офіціант.
- Ви готові довести це у суді?
- Так.
- Я вже телефоную Тетяні Монтян.
- Хто така Тетяна Монтян?
- Це такий скажений адвокат, яку дуже дратують магнітні бурі і тупі офіцери.
- А може, не треба? (дістає з-під стола пляшку, два стакани і два пончики).
- Розливай.
(Традиційна українська процедура)
- Ну, що, в армії служити хочеш?
- Так.
- Не зрозумів.
- Головнокомандуючим.
- Ти що - з дуба впав?
- Я вже телефонуюю Тетяні Монтян.
- Та ж на цю посаду офіційно не призначають. Ця посада належить Президенту, якого обирає електорат.
- Тобто ніякі заслуги перед країною не рахуються, якщо це юридично не оформлено?
- Ну, так воно заведено.
- Тобто ви воюєте за Тетяну Монтян, яка тільки й мріє, щоб пересадити вас усіх по в'язницях?
- Бля... Що ж робити?
- Наливай, офіціант.
(Наливає)
- Та мені не шкода. Але я ж все таки офіцер.
- Це офіційно, розумієш. А в офійному полі рулять юристи, а офіцери в них працюють офіціантами. Розумієш?
- Тобто офіційно я офіцер, а фактично - офіціант?
- Ти не дуже вже й дурний офіціант.
(Наливає)
- А все ж таки: чи можу я якось стати офіцером?
- Фактично?
- Ну.
- Звісно. Але для цього треба пройти крізь пекло.
- Маєш на увазі стати учасником бойових дій?
- Не зовсім. Я маю на увазі, що тобі треба познайомитись із Тетяною Монтян.
(Задумався. Витягує з-під стола ще пляшку і ще пару пончиків. Мовчки розливає.)
- Е-е-е...
- Здачі не треба?
- Звісно. Завжди раді бачити. Постійним клієнтам - додатковий сервіс.
- Добре. Чувак, не унивай: все буде добре.
(Обнімаються, плачуть, співають "ще не вмерла", допивають, розходяться.)

Покаянные крестные ходы

  Блог Кураева напомнил об старце Ионе из Одессы. В ютюбе посмотрел несколько видео - около полтора часа. Старец много говорит о предметах духовных. В своей жизни мне довелось встречаться с отцом Ионой всего один раз лет десять назад. Разговор получился не слишком уж духовный: говорили о женщинах и о женитьбе. :-) Ну, в общем, отец Иона был не против, но предупредил, что жена - это такое существо, которое почти неустанно требует денег. :-) Ну, вот почти и вся беседа. :-)
  Но попробую вернуться к предметам более духовным: о покаянии. Отец Иона часто жаловался, что народ больше ходит на футбол, чем в церковь и на покаянные молебны. Я ничего не имею против покаяния, но надо знать, в чем каяться. Допустим, покаялись в свержении православной монархии. И что - и все? Больше никаких публичных покаяний не надо?
  Царское величие имеет всякая душа человеческая. Соблазнить душу, оттолкнуть ее от божественного пути - это тоже своего рода цареубийство. А кто соблазнит одного из малых сих, верующих в Меня, тому лучше было бы, если бы повесили ему мельничный жернов на шею и потопили его во глубине морской (Матф. 18. 6).  А что говорить о тех, которые многие миллионы душ соблазнили и оттолкнули от божественного пути? Не надо ли в таких случаях проводить общенародное покаяние и не один раз?
  Провокация - обвинение в отступлении - раскол, провокация - обвинение в отступлении - раскол...
  Владыка Стефан Яворский писал преемнику восставшего гетьмана Ивана Мазепы Пилипу Орлику: как посмели малоросы восстать против монарха православного? Орлик заступался за Ивана Мазепу: он сам-то не очень и хотел против Москвы идти, но полковники все бунтовали: под Москвой нам хуже жить, чем было под Польшей; как Богдан освободил нас от Польши, так ты освободи нас от Москвы!
  Это было только начало. Еще только правописание подводилось по московские нормы, над произношением малороссийским только посмеивались, но не трогали. Но Мазепа понимал, к чему все идет: Москве становились нужны не только тела южноросов, но и души.
  Провокация - обвинение в отступлении - война, провокация - обвинение в отступлении - война...
  Был Мазепа и была война. Но война была проиграна: свою чашу унижений южноросам надо было испить до дна. А пока все вернулось в Москву и Петерербург. Императрийца Елизавета выдала специальный указ, чтобы в будущем уже не назначать епископов Русской Церкви только ради их малороссийского происхождения, но также назначать и великоросов. Затишье перед бурей. Елизавете не пришлось привести в действие указ, за это взялась уже Екатерина. Как и за уничтожение Запорожской Сечи, так и за начало "овеликороссийщивания" малоросов.
  Перевес Великой России был утвержден - можно было не церемониться. А кому не нравится - пусть уходит на запад к полякам и в раскол к униатам. О погибели душ человеческих мы не страдаем, если это надо для величия Империи.
  Старец Иона: Бог видел, что в России люди стали мало помышлять о благочестии, о богатстве больше думали, а не о святости, и попустил революцию и мучения, ибо без мучений русским уже спастись было невозможно.
  Убили Царя. Покаянные молебны, крестные ходы. Убили тело Царя, души не убили. Каются. Миллионы душ малороссийских убили соблазнами. Не каются.
  Люди?

Ганьба мені!

  Знайомому священнику переслали ікони, що залишилися від померлої жіночки. Він мені запропонував вибрати собі, якщо хочу собі ікону і можу помолитись за упокоєння спочилої. Мені сподобалась ікона свт. Феодосія Чернігівського, і я взяв собі. Я знав, що він був попередником Іоана (Максимовича) Тобольського на чернігівській кафедрі, але я думав, що його називають "Углицьким" через те (свята простота!), що він народився в Углічі Ярославської області в Росії. А виявилось - що він майже земляк, і точно - подолянин родом. Отакої! Можливо, найвідоміший святий, що родом із Вінничини-Поділля, - а я не знав досі. Ганьба!!!

16 січня - пророка Малахії

  Бо вуста священика повинні зберігати відання, і закону шукають з уст його, тому що він віс­ник Господа Саваофа.(2.7)
  І ось ще що ви робите: ви примушуєте обливати сльозами жертовник Господа з риданням і воланням, так що Він уже не споглядає більше на приношення і не приймає очищуваль­ної жертви з рук ваших.(2,13)

Феофан Затворник: шлях до спасіння

  Розділ 1. Про початок християнського життя. Християнське життя – це є ревність і сила перебувати в спілкуванні з Богом діючим, по вірі в Господа нашого Ісуса Христа, при допомозі благодаті Божої, виконанням святої волі Його, на славу пресвятого ім'я Його...

 ...Видимим же, або відчутним всередині нас, свідоцтвом про нього (хр. життя) є жар діяльної ревности виключно про християнське Боговгодження з повним самозреченням і ненавистю до всього, що тому суперечить. 

 ...І годинник хороший ходить справно; але ніхто не скаже, що в ньому є життя?!
 ...Як, стримуючись зовнішньо від діл гріховних, можна бути до них прив'язаним або співнасолоджуватись їм в серці, так однаково, чинячи справи правильні зовнішньо, можна не мати до них прихильности сердечної. Тільки істинна ревність як добро хоче чинити в усій повноті і чистоті, так і гріх переслідує до найменших його відтінків.

 ...Справжній ревнитель не законне лиш робить, але і пораду, і всяке добре навіювання, що таємно відбивається в душі; робить не тільки те, що представляється, але буває винахідливим на добро, весь у піклуванні про одне добро міцне, істинне, вічне.

 ...Отож, вірним свідоцтвом християнського життя є вогонь діяльної ревности по Боговгодженню.
 ...Розбуджується бажання і вільне шукання (дією іззовні), потім сходить благодать (через таїнство) і, сполучившись зі свободою, народжує потужну ревність. І ніхто не думай сам собою народити таку силу життя, і про неї треба молитись і бути готовим прийняти її.

 ...Одним із перших ворожих нападів на нас є думка самонадіяности, тобто якщо не відкинення, то невідчуття потреби в благодатній допомозі.

 ...Чи не потрібно в такім випадку крикнути йому, як першому Адаму: “Чоловіче, де ти? Куди ти зайшов?” Ось це покликання і є дія благодати, яка змушує грішника вперше оглянутись на себе. Отож, бажаєш почати жити по-християнськи – зажадай благодати.

 ...Благодать отінює серце і замешкує в ньому, коли в ньому переважає спрямованість від гріха і від себе до Бога.

 ...Мета, до якої все при цьому (хрещенні немовлят) має бути спрямоване, полягає в тому, щоб ця нова людина, прийшовши до свідомости, усвідомила себе не лише людиною, істотою розумно-вільною, але заодно і особою, що вступила в зобов'язання з Господом, з яким з'єднана нерозривно її вічна участь; і не тільки усвідомила себе такою, але й знаходила себе здатною діяти по цьому зобов'язанню і бачила б в собі переважну до того прихильність.

 ...Основні збудники, що тягнуть до гріха, є своєуміє (або цікавість) в умі, своєволіє – у волі, самовсолодження – в чуттях. Тому потрібно так вести і спрямовувати сили душі і тіла, що розвиваються, щоб не віддати їх у полон плотовгодження, цікавости, своєволія і самовсолодження, – бо це буде полон гріховний, – а навпаки: привчати відсторонюватись від них і володіти ними, і, таким чином, скільким можливо знесилювати їх і доводити до нешкідливости. 

 ...Тут витіковим для тілесного життя відправленням є харчування.
 ...Тій же мірі потрібно підкорити і сон, і тепло з холодом, і інші зручності, що природно необхідні у справі харчування, маючи необлишно на увазі – не розпалити пристрасті до чуттєвих насолод і привчити відмовляти собі. Цього треба дотримуватись суворо на час всього періоду виховання, – змінюючи, як саме собою зрозуміло, правила в застосуванні, а не в суті, – до тих пір, поки вихованець, ствердившись в них, візьме сам себе в руки.

 ...Друге відправлення тіла є рух; орган його – м'язи, в яких розташовані сила і міцність тіла,– засоби праці. По відношенню до душі воно – сідалище волі, і дуже здатне розвивати своєволіє. 

 ...Отож, треба мати на увазі, щоб, зміцнюючи сили тіла, не роздути через те своєволія і заради плоті не згубити духу. Для цього головне – мірність, розпорядження, нагляд. Нехай дитя грається, але в той час, в тому місці і тим чином, як йому наказано.

 ...Третє відправлення тілесне лежить на нервах. З нервів – чуття – органи спостереження та пожива цікавости. 

 ...Не використовувати чуттів не можна: бо не інакше, як через них, і пізнаються речі, які потрібно знати заради слави Божої і блага нашого. Але при цьому неминуча і цікавість, що є нестримна схильність – без мети бачити і чути, що де діється і як що буває. 

 ...Отож, потрібно тільки при вправлянні чуттів дотримуватись міри і порядку, і звертати їх на одне потрібне і по усвідомленні потреби, – тоді для цікавости не буде поживи; тобто треба привчити дитину те випробовувати, що вважається для неї необхідним.

 ...Той, хто не вміє володіти чуттями і уявою, неминуче буває розпорошеним і непостійним, будучи обтяженим цікавістю, яка буде ганяти його від одного предмета до іншого до розслаблення сил, і все це без плоду. 

 ...Тому починати розвиток ума потрібно разом зі словом. Головне, що потрібно мати на увазі, це здорові поняття і судження по початкам християнським про все, що зустрічається або що належить увазі дитини: що добре і зле, що гідне і негідне.

 ...Істина зв'язує ум тим, що насичує його. Мирське ж мудрування не насичує і тим розпалює цікавість.

 ...Даремно не піклуються вправляти дитя таким чином з тою думкою, що воно ще мале. Істина доступна кожному. 

 ...Дитя багатопожадальне
... Дитя, що віддане самому собі, робиться непереборно своєвольним.
 ...Найпростіший спосіб до розміщення її (волі) в потрібних межех полягає в тому, щоб виховати схильність в дітях нічого не робити без дозволу.

 ...Відовчаючи від своєї волі, потрібно привчати дитину робити добро. ...Діти люблять вподібнюватись. Як рано вони вміють копіювати матір або батька! ...Серце – це здатність куштувати і відчувати насиченість.

 ...Коли чоловік був в союзі з Богом, – знаходив смак в речах Божественних і освячених благодаттю Божою. По падінні він втратив цей смак, і бажає чуттєвого.

 ...Найбільш дієвим засобом виховання істинного смаку в серці є церковність, в якій безвихідно мають утримуватись діти, що виховуються.

 ...Необхідно пам'ятати, що за смаком серця буде призначатись і майбутнє вічне житло, а смак в серця там буде такий, який його утворять тут. 

 ...Дух легше розвивається, ніж душа, і перш неї виявляє свою силу і діяльність. До духу відносяться: страх Божий (у відповідність розуму), сумління (у відповідність волі) і молитва (у відповідність чуттям). Страх Божий породжує молитву і просвічує сумління.

 ...Особливо молитва прививається дуже легко і діє не язиком, а серцем
...Чим раніше засвоїться страх Божий і збудиться молитва, тим міцніше буде благочестя увесь наступний час.
 ...Але головне, в них потрібно виховати настрій до сумлінности і свідомости.

 ...Як добре попередньо схилити його до каяття, зробити, щоб без боязні, з довірою і сльозами, дитя прийшло і сказало: “ось я те і те зробив погано”.

 ...Загалом, потрібно так схилити дух учнів, щоб в них не згасло переконання, що головною в нас справою є Боговгодження, а науковість є додаткова якість, випадковість, що придатна лише на час теперішнього життя.

 ...Потрібно щоб було поставлено незмінним законом, щоб всяка наука, що викладається християнину, була насичена основами християнськими, і до того ж православними.

 ...А це і є головна мета християнського виховання, щоб людина внаслідок цього сказала собі, що вона християнка.

 ...Людина стає цілком людиною, коли приходить до самопізнання і розумної самостійности, коли стає повною володаркою і розпорядницею своїх думок і справ, тримається яких-небудь думок не тому, що інші їй передали їх, а тому, що сама знаходить їх вірними.
 ...Не сліпим сповідником бути є честь людині, а таким, що усвідомлює, що, чинячи так, він діє так, як треба.

 ...І з досвіду видно, яке хитке сповідування віри і добрість життя у того, хто раніше не усвідомив себе християнином.
 ...Ми бачимо в житті всіх, що зберегли благодать хрещення, що в них була хвилина, коли вони рішуче присвячували себе Богу. Це визначається словами: загорівся духом, Божественним бажанням запалився. 

 ...Як добре і спасительно не тільки бути налаштованим у вихованні по-християнськи, але і потім усвідомити себе і наважитись бути християнином, – перш вступу в юначі роки.

 ...Так спасительно перш літ юнацтва не тільки отримати добре налаштування, але і скріпити себе обітницею – бути істинним християнином. Хто наважився, хай боїться самого юнацтва, як вогню, і тому хай бігає всіх випадків, в яких юність легко розв'язується і робиться нездоланною. 

 ...Мрії, легке читання, розваги – все це одне майже по духу – діти жадоби вражень, жадоби нового, різноманітного.
 ...Розваги хай відхилить працелюбством, мрійливість – серйозними справами під керівництвом, якому особливо має бути підкорене читання, і в виборі книг, і в образі читання.
 ...Через те не зберігається благодать хрещення, що не дотримуються порядку, правил і законів виховання, що застосовується. Головні причини: а) віддалення від церкви і її благодатних засобів. Це в'ялить паросток християнського життя, розладнюючи його з джерелами, і воно в'яне, як в'яне цвіт, що поставлений в темному місці. б) Неуважність до відправлень тілесних. Думають, що тіло може всіляко розвиватись без шкоди для душі; між тим, в його відправленнях – сідалища пристрастей, які разом з його розвитком розвиваються, вкорінюються і оволодівають душею. Проникаючи тілесні відправлення, пристрасті отримують в них собі осідлість, або влаштовують з них нездоланну деяку фортецю і тим зміцнюють за собою владу на увесь наступний час. в) Нерозбірливе, не спрямоване до однієї мети розвивання сил душі. Не бачать мети попереду, – не бачать і шляху до неї. Звідси, при всьому піклуванні про найсучаснішу освіту, нічого більш не роблять, як тільки розвивають цікавість, своєвольність і жадобу насолод. г) Цілковите забуття духу. Молитва, страх Божий, сумління рідко беруться до уваги. Була б справність видима, а внутрішні стани завжди передбачаються і тому залишаються собі. д) Під час навчання – закриття найголовнішого діла побічними, заслонення його єдиного багатьма іншими. е) Нарешті, вступ в юність без попереднього покладення добрих початків і рішучості жити по-християнськи, і далі, – нестримання пожадань юначого життя в потрібному порядкові, віддання себе всій жадобі вражень через розваги, легке читання, розпалення уяви мріями, нерозбірливе спілкування з подібними собі і особливо з протилежною статтю, виключна науковість і відданість духові світу, розповсюдженим думкам, правилам і звичаям, які ніколи не бувають сприятливі благодатному життю, але завжди вороже озброюються проти нього і намагаються подавити його. Кожної з цих причин достатньо і однієї для того, щоб згасити в людині благодатне життя. Але буває переважно, що вони діють разом, і одна неминуче притягує іншу; всі ж разом вони так забивають духовне життя, що й найменших слідів його іноді не буває помітно, так ніби людина і не має духу, створена не для спілкування з Богом, не має для того призначених сил і не отримувала благодаті для оживлення їх.

 ...Виховання з усіх справ є найсвятішою.

Цікаві були часи

транслітерація

Надзвичайно цікаве інтерв'ю патріарха РПЦ Кіріла

Все інтерв'ю - http://www.patriarchia.ru/db/text/4327642.html

Цитата:

>>>  Как заманивают людей в террористическое сообщество? Деньгами, наркотиками, какими-то посулами, — весь этот, так сказать, неидеалистический фактор работает в полной мере. И не надо идеализировать каждого, кто вступает в это сообщество. Очень многие движимы исключительно жесткими прагматическими интересами — нажиться, завоевать, уворовать, схватить. То же использование сирийской нефти в полной мере свидетельствует о присутствии жажды наживы, завоевания. Но есть и люди честные или, по крайней мере, такие, кто вступает в ряды террористов действительно по религиозным мотивам. Уверен, что есть, ведь люди откликаются на призыв экстремистов чаще всего в мечетях, после молитвы, а как можно воздействовать на человека, который только что помолился, чтобы заставить его взять в руки оружие? Нужно связать его религиозные чувства, его веру совершенно конкретными аргументами, направленными, в том числе, на участие в боевых операциях и на всем прочем, что сопровождает террористическую деятельность. А что может быть аргументом — мы когда-нибудь об этом задумывались? «Ты становишься борцом за халифат». — «А что такое халифат?» — «А это такое общество, где в центре вера, Бог, где господствуют религиозные законы. Ты создаешь новую цивилизацию по отношению к той, что сейчас установлена в мире, — обезбоженная, секулярная и тоже радикальная в своем секуляризме».

  Мы сейчас видим, что эта безбожная цивилизация действительно наступает, в том числе на права людей, которые провозглашаются чуть ли не высшей ценностью, — но вот крест носить нельзя. Можно проводить парады сексуальных меньшинств, это приветствуется, — а миллионная демонстрация французских христиан в защиту семейных ценностей разгоняется полицией. Если вы называете нетрадиционные отношения грехом, как велит нам Библия, и вы священник или пастор, то можете не просто лишиться возможности служить, но и отправиться в тюрьму.

Я могу и дальше продолжать приводить просто страшные примеры того, как наступает эта обезбоженная цивилизация. И вот ведь на что пальцем указывают молодым людям, которых соблазняют экстремисты. «Посмотрите, какой они строят мир — мир дьявольский, а мы вас приглашаем построить мир Божий». И на это откликаются, ради этого идут отдавать жизнь. Потом могут и наркотики использовать, и все что угодно, но для того чтобы человека возбудить на борьбу, нужно сперва показать ему врага. Что и делают, называя конкретные адреса и говоря, почему те или другие люди являются врагами по отношению к тебе, а может быть, и по отношению ко всему роду человеческому.

Поэтому примиряться надо не на основе борьбы с терроризмом. Нам всем нужно подумать о путях развития человеческой цивилизации, нам всем нужно подумать о том, как современное научно-техническое или, как теперь говорят, постиндустриальное общество соединить с теми духовными и религиозными ценностями, без которых человек жить не может. Можно Церковь притеснять, задвинуть, можно лишить людей возможности отправлять свои религиозные потребности, но религиозные чувства невозможно убить, и это хорошо известно. Нужно соединить человеческую свободу с нравственной ответственностью. Нужно дать возможность каждому человеку жить в соответствии с Божиим законом. Не нужно ограничивать проявление религиозных чувств и одновременно не нужно ограничивать свободу человеческого выбора. Если мы сумеем соединить все эти составляющие части, то построим жизнеспособную цивилизацию. А если не сумеем, то мы обречены на постоянную борьбу и на постоянные страдания. Нельзя путем перетягивания каната, путем победы одной модели над другой, путем создания неких искусственных форм человеческого общежития, которые не соответствуют ни нравственной природе, ни религиозному чувству, пытаться строить будущее. И если удастся человечеству добиться нравственного консенсуса, если удастся этот нравственный консенсус включить каким-то образом в международное право, в законодательство, то есть шанс на построение справедливой глобальной цивилизационной системы. >>>

Коментар: якщо замінити мечеть на храм РПЦ, то можна зрозуміти з чим ми маємо справу.

Цитата: 

>>> У меня только одна надежда, что существует Украинская Православная Церковь, Церковь-исповедница, которая сегодня реально объединяет народ. Ни одна политическая сила не объединяет народ, ни одна политическая сила не работает на соборную Украину, особенно те самые громко говорящие люди, которые провозглашают идею соборной Украины как свою политическую программу. Они не работают на эту программу, а работает Украинская Православная Церковь, которая объединяет и восток, и запад, и север, и юг, которая смиренно, но мужественно говорит правду, которая ведет людей к объединению, а ведь только так и только с этим объединительным фактором можно связывать благополучное будущее Украины.>>>

  Коментар: УПЦ МП України не об'єднує. Ніколи групу людей не може об'єднати ідея, орієнтована на зовнішнє. Об'єднатись можна лише навколо внутрішнього. І я тут не маю на увазі байки деяких моїх співвітчизників, що УПЦ МП фінансує Москву. Фінансово якраз навпаки Москва допомагає УПЦ МП для того, щоб УПЦ МП дотримувалась лінії ідейного підпорядкування Москві, щоб дотримувались орієнтації на зовнішнє, яке не може об'єднати Україну. Основним у цьому зовнішньому є московська вимова церковнослов'янської мови. Балачками про сучасний екстремізм і тероризм патріарх Кіріл відволікає від усвідомлення, що московська вимова була нав'язана українцям таким же самим екстремістським і терористичним шляхом, нав'язана як фактор роз'єднання і засобу управління українцями. Сюда смотрі, а туда нє смотрі, - говорить українцям патріарх Кіріл між рядків, - не займайся відновленням своєї історичної вимови, говори, що на це нема часу, нагальної потреби, та й фінансів нема, на храми є фінанси, на відновлення української вимови цсл мови - фінансів нема, прикидайся дурником, що ти не розумієш питання, розповідай байки, що українці самі так захотіли і хочуть і т. д. А на допомогу актівізації "нєпонімающіх" є усі наявні засоби, які описані у першій цитаті про ісламський тероризм: як казав Мирослав Маринович, мрійливе заколисування у позачасовому літургійному дійстві. Але коли Маринович це писав, то російсько-православний тероризм ще тільки готувався і не був таким явним - то і відповідальність за мрійливий сон була менша. А зараз прокидатись треба терміново. Кому не вистачає рішучості - просто напросіться у друзі або духівники до солдатської вдови - таких знайти нині не важко і далеко їхати не треба.
  Також для того, щоб не дивились, куда нє надо, російською владою у союзі з церквою (як відомо, воз'єднання церкви з державою в Росії значно просунулось у розвитку) знищувались і знищуються свідки того, на што нє надо смотрєть. Тут вам і раптові смерті генералів і пожежі в архівах і бібліотеках.

  Це, можна сказати, я написав для адептів УПЦ МП. Але і для адептів інших конфесій у мене є слово: будьте реалістами: неможливо перебудувати за кілька років те, що будувалось кілька століть. Я не маю на увазі, що не треба працювати, але очікувати швидкого результату - це майже як рухатись назад.
  Багато чого вже описано, не буду повторюватись.

1. Має бути контроль за доходами общин. Не за тим, куди УПЦ МП платить гроші, а хто фінансує УПЦ МП. Не треба тут сподіватись на якісь арешти чи конфіскації. Основний ефект - інформаційний: якщо вас фінансує Москва, то значить ви робите те, що вигідно Москві, бо Москва даремно грошей нікому не дає.

2. Вияснення позицій офіційних представників УПЦ МП щодо різних листівок, які росповсюджуються в УПЦ МП і дезінформують людей як щодо подій - сучасних і давніх, так і щодо понять. Якщо УПЦ МП офіційно не засудить свої провокаційні агітматеріали, то ініціювати судові процеси проти авторів і тих, хто розповсюджував, щодо приниження честі і гідності, наклепу, розпалюванні міжнаціональної ворожнечі і т. д. Між іншим, відсутність легітимізації української вимови церковнослов'янської мови - це теж можна підвести під усі згадані статті, бо це і є приниження честі і гідності українців, наклеп і розпалювання міжнаціональної ворожнечі через приниження однієї із слов'янських націй - українців, коли їм відмовляють у праві мати свою вимову спільнослов'янських текстів. Навіть якби такої вимови раніше не було, то українці мали б право на створення такої, але в тому і трагізм, що нічого видумувати не треба, а заважає лише лінь-матушка або гордість, що не хоче визнати свою помилку. І ця лінь або гордість коштує Україна занадто дорого, щоб Україна так довго закривала на це очі. Церковникам з УПЦ МП треба усвідомити, що російська вимова цсл мови - це зовнішнє, і воно ніколи не об'єднає Україну, скільки б ви не возносили руки до неба і не молились про об'єднання і мир. Українська вимова цсл мови - це водночас і внутрішнє і не дуже радикальне, і тому не може спричинити конфронтації. Хочете миру - хоч пальцем поворухніть щось реально, а не все "Боже, дай Україні мир, а мені дай миру і спокою ще більше". Ми вже й так всі ці більш як двадцять років незалежності все служили в УПЦ МП російською вимовою - яку ми отримали за це вдячність? Війну? Тож який сенс і надалі продовжувати підтримувати тих, хто за добре діло для них йде війною? Чи не було б більш розумно зробити добре діло тим, хто може бути за це вдячним, - українцям? Тим більше, що вони так давно і так гостро цього потребують...

Закон державний і Закон Божий

  Закон державний ніколи не буде настільки ж досконалим, як закон Божий. Але закон Божий ніколи не буде таким інструктованим (чітким для виконання), як закон державний. Не знаєш, як діяти (через недостачу гармонізуючої інформації), - дій по закону державному - чіткому і ясному. Не хочеш діяти по державному закону (через його моральну недосконалість) - дій по совісті (совісті, можна сказати, християнсько-інтегральній - такій, яка судить справедливо, не дивлячись на обличчя та інші зовнішні ознаки).

  Іноді між церковною конфесією і державою може виникнути конфлікт через різне розуміння потреб людей і напрямків розвитку суспільства. Церква може впливати на державу дуже сильно, коли має певну  монополію в суспільстві. Церква тоді стає частиною влади, і, відповідно, несе за це відповідальність перед Космосом, так би мовити :) В Україні такої монополії нема, і церква не має домінуючого впливу на державу. І в такій ситуації більш держава впливає на церкву через державні закони, виконавчу і судову влади, спецслужби. Але і відповідальність падає вже більше не на церкви, а на владні структури. Це просте правило Космосу: влада=відповідальність.

  При відсутності конфесійної монополії церкви постають у державному житті як свого роду громадські організації - інституції громадянського суспільства. Сильні і численні громадські організації - це ознака сильної держави, і совісні держслужбовці мали б підтримувати громадські організації. Тільки є один виняток: громадські організації, що містять у собі антидержавні ознаки. Таким організаціям владні структури зобов'язані протидіяти. Але протидія не може спиратись на свавілля: люди повинні чітко розуміти, що спецслужби, наприклад, протидіють певним організаціям тільки тому, що ці організації протидіють самим цим людям - протидіють громадянам України, позбавляючи їх права на самореалізацію. Тобто має бути чітка доказова база, що якась організація загалом чи окремі її члени чинять антинародні дії, які повинні бути припинені. Ефективність дій спецслужб визначається тим, наскільки суспільство схвалює їхні дії, і наскільки ці дії об'єднують-інтегрують суспільство. Це дві рівнозначні ознаки.

  Для досягнення цих цілей не достатньо лише волі і досвіду в розробці самих операцій, але має бути також відповідна законодавча база. Така проза життя, що антидержавні елементи можуть і приймати закони держави. І тому завдання всіх людей (адже всі ми своїми діями, голосуванням впливаємо певною мірою на прийняття законів і, відповідно, розвиток держави), а ще більше - тих, хто має певний авторитет і вплив на владу - перш за все сприяти тому, щоб у владу приходили люди, які приймають закони в інтерасах держави і народу. Бо в умовах недосконалості закону, порушуючи закон державний заради закону морального, ми все ж посилюємо дезінтеграцію суспільства. Але маємо те, що маємо, і маємо моральний обов'язок працювати в цих умовах, які є. Але правило рівнозначності ознак схвалення і інтегративності дій, і визначення ефективності дії по сумарному значенню цих ознак - це правило діє при будь-яких законах. Хай допомагає Бог вам у добрих ділах.

 

Чергове з'єднання хвостів лисиць

 Символіка з'єднання хвостів лисиць досить проста: роздумувати про те, чим закінчаться сьогоднішні наші дії. Для отців і братів з УПЦ МП я можу розповісти:

  Десь через років двісті якийсь будівельник, копаючи фундамент для своєї хатинки, що з краю села, наштовхнеться лопатою на якісь трухляві кістки. Біля кісток лежатиме запаяний скляний футляр з вибитим прізвищем "Зозуля Віктор" і іконкою. Перевернувши футляр текстом до себе, будівельник заверещить: Ах ти ж москалюка паршива!!!

  Так, через двісті років дослідники і археологи визначать, що я був московітом. А чому? Тому що я купив іконку в самому що не є западеньському монастирі УПЦ МП - Почаївській Лаврі. І на зворотній стороні написана молитва - не церковно-слов'янською мовою, а московською транслітерацією церковно-слов'янської мови. І хто ж я після цього, як не москаль?

  Звісно, через двісті років археологи і дослідники, мабуть, будуть не набагато розумніші за теперішніх, і вони не здогадаються, що навіть цю вимову я здатен читати ось так:

Молитва Пресвятой Богородиці в честь ікони Єе, іменуємой "Прибавленіє ума".

День празднованія 15 августа.

Богородице Пречистая, Доме, єгоже созда Себі Премудрость Божія, даров духовних Подательнице, от мира к премирним ум наш возводящая і всіх к познанію разума приводящая! Приймо молебноє пініє от нас, недостойних раб Твоїх, с вірою і умиленієм покланяющихся пред пречистим образом Твоїм. Умоли Сина Твоєго і Бога нашего, да даруєт властем нашим мудрость і силу, судіям правду і нелицеприятіє, пастирем мудрость духовную, ревность і бдініє о душах наших, наставником смиренномудріє, чадом послушаніє, всім же нам дух разума і благочестія, дух смиренія і кротости, дух чистоти і правди. І нині, Всепітая, Вселюбимая наша Мати, подай нам ума прибавленіє, умири, соєдини во вражді і разділенії сущія і положи їм соуз любве неразрішимий, всіх заблуждших от неразумія к світу істини Христови обрати, страху Божію, воздержанію і трудолюбію настави, слово премудрости і душеполезноє знаніє просящим даруй, осіни нас вічною радостію, Херувимов світлійши і Серафимов честнійши сущая. Ми же, славная діла і многоразумную премудрость Божію в мирі і жизні нашей видяще, устранимся земния суєти і ізлишних житейских попеченій, і ум, сердце наше на Небеса возведем, яко да Твоїм заступленієм і помощію славу, хвалу, благодареніє і поклоненіє за вся в Троїці славимому Богу і всіх создателю возсилаєм, нині і присно і во віки віков. Амінь.

Москаляку - на гиляку! - закричить знову будівельник і розвіє, попередньо розтрощивши, ні в чому не повинні трухляві кістки. 

Ось так. На гріх штовхаєте нещасного будівельника.

Це я почитав про єпархіальні збори УПЦ МП. Скажете: та ти, чому не помічаєш позитивів? 

Відповідаю: 

Преп. Симеон Новий Богослов. 152 діяльні та богословські глави.

112. Того, хто дав милостиню сотні людей, а міг і іншим дати, напоїти і нагодувати багатьох, що просять його, але відправив прохачів із порожніми руками, судити буде Христос, бо він Христа не нагодував. Бо ж у всіх них присутній Він сам, як і в кожному найменшому, якому даємо їсти.

117. Це може видатись всім обтяжливим, тому й візьмуться говорити в собі: "Хто це все може виконати, щоб усім послужити, всіх нагодувати і нікого з них не зневажити?" Але нехай почує слова апостола Павла, що виразно каже:"Любов до Христа спонукує в нас цю думку: коли один умер за всіх, то всі померли" (2 Кр. 5.14).

  Звісно, що говориться про матеріальну милостиню, те можна сказати і про духовну. Дати зелене світло українській вимові цсл мови - це милостиня українцям. І не було б гріха, аби для духовенства це було зробити важко. Але в тому і біда, що зробити це зовсім легко, але робити цього не хочуть.

Суд не забариться.