Бо воно число людське

  Мене мало розуміють. Моїм знайомим з УПЦМП не треба їхати в Корею, щоб зробити операцію по розширенню розрізу очей: вони і без того роблять дуже великі очі, коли я їм говорю, що основна ідея УПЦМП - "За Україну без українців". З великими від обурення очима вони заявляють: але ж ми - теж українці! Я пояснюю далі: це не надовго. Тому що вся суть УПЦМП у тому, щоб зробити в очах своїх вірян поняття "українець" і "церква" несумісними. Робиться це неявно і поступово, щоб адепт не помітив, що висновок йому нав'язують.
  Зміна світогляду робиться у два етапи. Перший етап - адепт ще у побуті користується українською мовою і/або ще вважає себе українцем. Для таких людей створюється образ неправославності і аморальності тих українців, що від'єднались від РПЦ і УПЦ МП. Для стійкості в діалозі з опонентами для них ще виробляють інформаційну продукцію українською мовою, але порівняно у незначній кількості, реґіонально і побутово. Загалом утверджуються два сприйняття: українська мова - це мова провінціалів і конфліктних людей; московська мова - це мова православно-моральної столиці. Людина починає поступово все більше сприймати українське середовище як вороже, за винятком своїх груп активістів УПЦМП. А в цих групах все частіше чуються висловлювання, що варто або виїхати в російськомовний реґіон, або хоча б внутрішньо почати себе сприймати переважно московітом-русскім, а українську мову сприймати більше як вимушений тягар. Звісно, таке рішення приходить не одразу, а починається все із поодиноких насмішок зі щедро тиражованих образів українця-дурника, українця-агресора, українця-москвофоба. З роками перебування в середовищі УПЦ МП частота таких насмішок збільшується, і в середньму десь через років 10-20 церковно-активна людина приходить до висновку про несумісність понять "українець" і "православний" і до вибору-рішення сприймати себе або "русскім"-московітом або "вимушеним українцем".
  Другий етап - етап закріплення нової самоідентифікації. Швидкість і міцність закріплення також дуже різноманітна і залежить від багатьох умов: від того, наскільки людина має можливість перебувати у винятково московітомовному середовищі, від економічного, морального, інтелектуального стану можливих і бажаних людиною середовищ. Звісно, буває і повернення до української самоідентифікації, але якщо воно не супроводжується виходом із УПЦ МП, то, як правило, це лише тимчасове відкочення до першого етапу московізації.
  Або ж, якщо людина схильна до марнославства, то з неї можуть зробити "наживку": її загострене  українське самовідчуття будуть навіть підтримувати, але взамін на захист УПЦМП загалом. Якщо було вірно визначено марнославність людини, то отримують не тільки наживку, але і особливо вірного услужника: марнославні люди дуже чутливі до пониження свого статусу і своїм статусодателям надзвичайно вірні. На марнославство найбільше хворіють священники і архиєреї, яких ця пристрасть "любить" згідно з їх статусом. Бо більше дияволу і не треба: йому не вигідно повністю захоплювати людину і вбивати її одразу, а вигідно тримати її міцно на якійсь одній і не сильно помітній для інших мотузці, поступово зміцнювати цю мотозку, додаючи нових жил, а потім - в останній день несподівано затягнути зашморг, привівши людину до жаху, безнадії і відчаю.
  Мотузки-зашморги диявола - це страсті. Боротись з ними можна або по книгах святих - але це досить важко, або під керівництвом наставника - але це досить малоймовірно, бо насправді люди загалом змінюються дуже повільно, а різкіше змінються умови, і якщо в часи гонінь ми мали одного справжнього наставника на мільйон людей, то в часи спокуси славою не варто думати, що їх стало відносно більше, хоч і священників вже стало один на тисячу.
  Але Господь дає орієнтири і розум, і той, "хто має розум, хай полічить число звіра" - хай поспостерігає за обставинами і, зваживши їх, хай зрозуміє, до чого вони призводять. Хай походить людина у храми, хай почує, якою мовою там проводиться богослужіння, якою мовою там продаються церковно-релігійні книжки, як було раніше і які тенденції, і хай зрозуміє, до якого рішення її підводять. І якщо це рішення добре, то хай не відкладає його на 10-20 років.
 

Перемогти схизму

Як відомо, скульптурним символом більшовиків-комуністів був образ робітника і селянки. Ви ніколи не замислювались, чому робітник з молотком, а не з плугом, а жінка - з серпом, а не з кужелем і пряжою? Це звичайний образ гендерної нерівності: жінка серпом прив'язується до землі, а чоловікові дається свобода: хочу - роблю плуга і орю, а не хочу - б'ю молотком жінку, і вона все зробить сама. Безвідносно гендерного питання в цьому образі очевидний елемент насильства і паразитування.
  Ненасильство і гармонія можливі лише за наявності  безумовної єдності. Апостол Павло у своїй промові щодо шлюбу пояснює, що любов чоловіка до жінки можлива лиша за умови нівелювання її окремішності, сприйняття себе з жінкою єдиним цілим; а розділення ролей як енергетизація ідеї любові мусить відбуватися в самій людській чоловічо-жіночій природі, а не в природі, що є базовою для людства, - природі оточення і буття. Звісно, розподіл праці на більш і менш елітарну неминучий, але елітарність не може бути відірвана від більшої відповідальності; і знову можна повторити, що цей розподіл є вже в самій людській природі, і жінка, по суті, не зобов'язана любити чоловіка, а лише зобов'язана бути йому вірною. Якщо ж ми на один розподіл накладаємо ще інший - розподіл за природною базою, то замість рівноваги об'єднання і розподілу ми отримуємо "хрестовий розрив" - певну протилежність "хрестовій гармонії" християнства. Якщо чоловік літає у місті, а жінка - гне спину на жнивах, то їх шлюб приречений. Та й самі історичні факти свідчать про особливу ненависть більшовиків-комуністів до християн - теорія підтверджується історично.
  За що ж вчепитись і як утвердити ґрунт для наших ідеологічних ніг? Лише поєднаням в образах об'єднавчого і розподільчого начал. І оскільки розподільче начало міститься в самій людській природі, то природа оточення має бути об'єднавчо-єдиною, і це може бути лише природа первинна - сільська. Багатьом це може здатись примітивізмом, але це - єдиний гармонійний варіант; інший варіант - шлях братовбивства і прокляття.
  Отак поступово я приєднуюсь до РАПСу: Руху Агролицарів Побідників Схизми. В добру путь!

Оновл. Тут деякі кажуть, що рапс дуже виснажує землю. Вибачте, я не знаю, і абривіатура є безвідносною.

Канонізація прикрого самогубства

Нема ідеальної форми суспільно державного устрою. Вірніше - є, але називається вона Царство Небесне, що означає достатньо. Земні царства-государства і держави-конституції-маляви страждають на недоліки.
  Основним недоліком монархій є їхня закістнявілість - нездатність до радикальних швидких змін. З цим пробували боротись різними способами - іноді більш вдало, іноді - менш. В Київській Русі було запроваджено ротацію князів на великокняжий київський престол, що більше призвела до міжусобних війн, ніж до ґарантування свобод княжих підданих. І це можна назвати невдалою спробою демократизації монархії, за яку, між тим, небумажна історія бере сповна свою платню.
  Але є інші варіанти. Одним із перспективних особисто я вважаю варіант під назвою "дозвіл на прикре самогубство". Посудіть самі: монархія - це як пирій чи осет: чим більше його сапаєш, тим міцніше коріння він пускає. Тим більше, що уся та безліч триюродних братів і п'ятиюродних сестер мають повне право запитати: чому це раптом, (нецензурне слово), їх єдинокровний братик з ранку до ночі б'є морди генералам, а вони з ранку до ночі сапають раком буряки? Слушне запитання. Прикре самогубство монарха позбавляє країну одноманітності, а його рідних від постійного гніту фактичної несправедливості. Питання про настання прикрого самогубства монарха вирішує рада роду. Кожне родове коло має однаковий голос, який розподіляється серед різної кількості членів родового кола. Якщо рада роду приймає рішене про прикре самогубство, то монарші права переходять до престолонаступника, а самого монарха садять у жомову яму і засипають камазом мокрого жому. Якщо монарху вдасться вижити - вибратись із п'яти тон жому, то тоді його повертають на престол, а новоспеченого недомонарха заливають в жомовій ямі, але вже бетоном. Якщо ж з поверхні жому ніхто не з'являється протягом однієї години, то навіть якщо пізніше щось з'явиться, то його вважають дракулою-вурдолакою і гасять по ньому з вогнеметів і крупнокаліберних кулеметів. Коли свині і бики доїдають священнодійственний жом, їх заколюють, і печене м'ясо віддають бідним і жебракам. Бідняки їдять м'ясо, хвалять Бога і Богородицю, і йдуть далі сапати раком буряки сподіваючись, що до наступного прикрого самогубства чекати залишилось недовго.
  На мою думку, цей варіант демократизації монархії є найбільш наближений до Царства Небесного: радіє народ, радіє і владний рід.
 

Перевертай повільно

  Цікаві теми виринають у зв'язку з подіями в Туреччині. Антиукраїнські сили в Україні завжди спекулювати на стабільності. Маючи у своїй власності більшість індустрії, вони шантажували українців втратою стабільності цієї індустрії та й взагалі втратою стабільності. І війна проти України, і події в Туреччині показують інше: стабільність гарантують не заводи їх "гудки", а стабільність гарантує армія. Гудки у воєнний час не допомогли Україні нічим. Натомість навіть у критичний час у Туреччині армія показала, що проблеми вирішуються швидко і, відповідно, результативно. Довготривале гудіння не додає стабілізації. Готовність стріляти і вмирати, - хоч і не завжди за абсолютно святі цілі, - позбавляє країну зайвої виснажливої напруги і дає можливість розвиватись.

  Від політичних плакатів "За стабільність", які не дали стабільності, в українців вже оскомина. Якось так вийшло, що національні партії, які мали твердий стержень українського патріотизму, не надто використовували це гасло, хоча кому, якщо не їм, цю стабільність забезпечувати. Натомість космополітичні безнаційники щедро обіцяли людям те, чого вони дати не можуть. І поки не було війни, вони мали певний емпіричний базис для своїх обіцянок. Війна показала, що цей базис був паперовий. І хоча вони можуть брехати і далі, але позиції їх не стійкі. Постає потреба нових політичних проектів, що асоціюються зі стабільністю, і очевидно, що це мають бути партії, що пов'язані з військовими. Представників добробатів ми вже маємо у ВР, але на одних сержантах довготривало впливової партії не збудуєш. Потрібне широке впровадження глибоко продуманих і професійно оформлених повідомлень, смислових шаблонів, що відтворюють ідею армійської організації як основного гаранта стабільності і розвитку держави. І аргументом має виступати не тільки наявність загрози (в основному - зі сторони Росії), а і наявність хоч і відносно, але вдалих прикладів протидії загрозам такого порядку - приклад Туреччини, звісно, з адаптацією його до наших соціально-культурних і політичних умов.

  Однією із платформ для майбутньої напіввійськової партії стабільності можна розглядати союз офіцерів України у відставці. Відомо те, що досвіччені офіцери співпрацюють з такими об'єднаннями, як "Правий сектор" і т. д., але недоліком є акцентування значно переважно лише на конкретних вояках - умовних сержантах, і недостатня включеність у ідеологічно-політичний процес із відкритим залученням представників вищого аналітичного військового складу, представників організаторів і конструкторів військово-промислових підприємств і також відомих представників виробництва і науки, які були б об'єднані спільними принципами добросовісності, відповідальності, інтелекту, професійності та ефективності. Одним з основних результатів, на який орієнтувати виборця, має стати та ж стабільність. Можна сказати, що одним з основних завдань для майбутньої "військово-промислової" партії є відтягування на себе електорату, орієнтованого на стабільність, яким протягом багатьох років безвідповідально користувались промислово-олігархічні групи.

  З гуманітарного боку одним із політичних гасел партій, що контролювались промислово-олігархічними групами, було гасло мовної індиферентності. Мовна індиферентність також подавалася як гарант стабільності. Відповідальні державці давно розуміли хибність цієї надії, але до умовного середнього виборця усвідомлення цієї хибності доходить лише з реальною війною і очевидними жертвами і втратами. Звісно, завдання держави - перш за все людина-громадянин і її розвиток, а не самі символи цієї держави, але вже і досвід показує, що якщо тривалий час зневажати символи держави (одним з яких є і мова титульної нації), то дозріє і зневага до самої держави і її громадян, що рано чи пізно виллється у війну на знищення цих громадян. Отже, індиферентність має бути відкинута, а на її місце має стати обов'язкова повага до української мови - як символа держави, і повага до інших мов, як мов близьких і рідних для багатьох громадян. Загалом, щоб бути справедливими, у мовному питання потрібно наближатись до гасла справедливості, розуміючи його у всесвітньому масштабі: від кожної мови - по можливостям, кожній мові - по потребі.

  Отже, не треба доводити країну до переворотів і навіть передпереворотних станів, а намагатись оформити участь військових у житті країни цивілізовано, даючи можливість і включаючи серйозних військових у політичний процес. Трохи з натяжкою і умовно, але цей вибір можна назвати вибором між "петлюрівщиною" і "маккейнівщиною": якщо професійні військові не будуть займатись політикою, у хорошому розумінні цього слова, то знайдеться якийсь "великий воєвода", який потопить країну у феєрверках власного марнославства.

Штирлиц принимает Православие

Эпиграф: Піють херувими

Есть хорошие новости, друзья! Принесли мне свежую газету тульчинской епархии УПЦ МП: это прорыв! Из всех 12-ти листков А3-го формата только одно название "Православный собеседник" - на русском языке, а все остальные тексты - на украинском... Боже, Боже, Боже мой - наконец-то!.. После долгих пыток и мучений наши нефте-долларовые агенты наконец-то доросли до уровня ранних большевиков и осознали ефективность угождения национальным чувствам. Есть надежда, братья и сёстры, что так помаленьку дорастут и до уровня Сталина. Я обретаю веру в Бога: Он услышал мои молитвы! И я уже готов отречся от буддизма и принять Православие!

Для маловеров - чуть более о причинах моей радости. Наши братья из РПЦ осваивают стержневые технологии. Так сделали наши отцы-большевики, когда поддержали на Украине управляемый (из Москвы и Питера) национализм. Кому-то это может показаться неважним, но именно это позволило нам быть властелинами на Украине все коммунистические 70 лет (да и более, не для прессы говоря) и направлять Украину в наших интересах. Отдать всё для сохранения управленческого ключа.

Тернистый путь Православья

Нас ждёт дальняя дорога и много врагов. И потому, в страхе и трепете за спасение души, надо тщательно рассматривать опасности пути. Где я вижу сомненья и опасности?
  Первое - заглавия украиноязычных газет на русском языке. Не вызовет ли это подозрений? Не находите ли вы это странным? Сохранение управленческого стержня - это хорошо, но не лучше ли ограничиться одним единством-подчинением с московским патриархатом? Украинцы, как мыши, становятся очень подозрительными, когда видят, что их убивают и уничтожают, и их мышиное телевидение им об этом часто напоминает.
  Второе - сохранение употребления русского произношения церковно-славянского языка на богослужениях для хохлов. Я понимаю, это вопрос очень болезненный. Дискредитация хохляцкого произношения церковно-славянского языка давала нам - не много ни мало - право считать себя соавторами (совместно с австро-угорским генштабом, влияние которого мы устраняли другими методами) так называемого украинского языка. Именно это прикровенно-манипулятивное устранение историчности хохлов на массово-бытовом уровне позволяло нам контролировать сам язык хохлов, а с ним - и всех его использователей. Это Золотая акция русского мира. Она досталась нам ещё от наших великих предков - покорителей нерусских и недорусских народов, хоть и малообразованых в своём феодально-буржуазном эксплуататорском воспитании. Эта акция, над которой трудились наши цари - Алексий, Пётр Первый, Екатерина и т. д. - она давала нам лучший мёд в бочки и пшеницу в закрома. Этим покорённым мало-недо-российским рогом мы бодали всех наших дальних врагов. Можем ли мы сейчас отказаться от этой Золотой акции? Я не знаю, и я в раздумьях... С одной стороны -  я вспоминаю великого православного коммуниста Апостола Павла, когда под его молитвенным руководством из бедствуещего в море корабля была выброшена вся(!) пшеница, чтобы облегчить корабль и спасти людей. С другой стороны - опасения: а не станет ли единственное связуещее звено формального подчинения московской патриархии слишком уж тонкой нитью управления, котороя оборвётся каким-то резким дуновением ветра?..

Родина в опасности, братья и сёстры! В большой опасности! Усилим наши молитвы и медитации (для тех, кто впадает в уныние от невладения всей информацией) и встанем единым фронтом на защиту от всякой неруси и недоруси. Христос и Будда - едины, и Они нам помогут. Надо только верить.

Специально для Центра. Искренне ваш, Штирлиц.

Абетка інформаційної безпеки (чернетка)

Маніпулювання свідомістю - це не винахід 20-го століття. Скільки існує свідомість, стільки існує і маніпулювання нею. Сучасність лише розширила інструментарій для цих маніпулювань. І навіть не дуже важливо описувати ці інструменти, бо завтрашній день принесе нові, і якщо сконцентруватись лише на самих інструментах, то, зустрівшись із новими, ми виявимось беззахисними. Тому важливішими є не шляхи інформаційних потоків і впливів, а саме розуміння і розрізнення інформації.

Що ж є негативно-маніпулятивною інформацією, а що - позитивно-живильною?

Дамо визначення: негативно-маніпулятивною інформацією є будь-яка інформація, що заважає вам мислити. Відповідно: позитивно-живильною є будь-яка інформація, що допомагає вам мислити.

Мислення гальмується тоді, коли воно у несприятливих умовах. Такими несприятливими умовами є недооцінка і переоцінка мислення. Будь-яка інформація, що ставить нас у такі умови є маніпулятивною.

Як же визначити наявність несприятливих умов для мислення. По плодам їх пізнаєте їх. Плоди - емоції. Негативна інформація визначається по негативним емоціям, які вона в нас викликає: страх - недооцінка мислення, самовпевненість (ейфорія) - переоцінка мислення.

Іншими словами: будь-який інформаційний вплив, що викликає страх або самовпевненість є маніпулятивним впливом.

Позитивно-живильний вплив викликає емоцію радості, але радості не ейфоричної, а саме несамовпевненої радості, радості самокритичної.

Емоцію самовпевненості-ейфорії можна умовно назвати первинною. Саме через самовпевненість біблійних Адама і Єву спокушає диявол. І першою умовно спокушається Єва, яка є більш емоційною. Але страх є не менш руйнівним, хоч і вторинним. Саме за страх Бог засуджує Адама і Єву на вигнання із Раю, бо страх завадив їм покаятись у переступі заповіді Божої. Страх і самовпевненість є хоч і різнополюсні емоції, але з однієї площини, і вражена однією з них людина легко переходить до другої.

Треба відзначити також, що позитивна і негативна інформації знаходяться в різних і перпендикулярних площинах інформаційного простору. Ці площини перетинаються лише у спільній лінії - лінії застосування, яка є нашим світом, але між собою ці площини не мають нічого спільного у значенні. Іншими словами: не буває частково-маніпулятивної або частково-позитивної інформації. Інформація може бути лише більш або менш маніпулятивною, більш або менш живильною. Якщо поглянути з іншого боку, то можна сказати, що є більш або менш інформативні маніпуляції і більш або менш інформативний позитивний інформаційний вплив. Але безпекова оцінка може бути лише одна: або маніпулювання, або інформаційне живлення.

Про "свідомих" і несвідомих маніпуляторів. Лапки тут не випадкові: якщо мислити глибше, то свідомих маніпуляторів не існує. Сама природа негативної інформації полягає у тому, що вона руйнує і адекватне мислення і свідомість. Тих людей, яких ми часто називаємо свідомими і несвідомими маніпуляторами, правильніше називати активними і пасивними або первинними і вторинними. Активні або первинні маніпулятори (або ж "виробники" інформації - це всього лише першоретранслятори нових інформаційних конструкцій із інформаційного простору, і ці конструкції руйнують їх мислення не менше, ніж подальших ретрансляторів.

Свідомість - це не інтелект, свідомість - це благорозумність, мудрість. Мудрість - це інтелект із доброю волею. Свідомість і мудрість - це математичні похідні від інтелекту - вони вказують не на кількість інтелекту, а на його напрямок - або у сторону розвитку, або у сторону руйнації і занепаду.

Отже, мудра людина - це та, яка цінує і розвиває своє мислення і інтелект, а для цього - відмовляється від руйнівних інформаційних впливів, які визначає за виникненням у собі негативних емоцій страху і самовпевненості.

Будьте мудрі.