Історія неуспіху українського консерватизму. Частина друга.

  Деякі люди вважають, що варто відмовитись від консерватизму і разом з ним від олігархізму, від комунізму і від застарілого імперіалізму або просто монархізму. Я вважаю таку думку наївною, бо консерватизм - це не лише партійна ідеологія, але і один з базових світоглядних модулів. Навіть на біохімічному рівні вже доведено вроджену схильність людини до однієї з двох ідеологій - або ліберальної, або консервативної, про що пише також Гайдт (зокрема в людей ліберальних переважно є вроджена підвищена чутливість до дофаміну). Консервативна ідеологія відповідає одній з двох основних стратегій виживання: якщо з досвіду відомо, що щось є корисне, то не треба від нього відмовлятись. Тобто ми всі значною мірою є консервативні, навіть якщо не є явними прихильниками консерватизму. Тому жодна нація не може просто відмовитись від консервативної ідеології. А якщо якась нація заявляє, що консерватизм їй не потрібен, то це лише означає нездатність нації осмислити свої консервативні схильності і в запущених формах, відповідно, означає підкореність нації зовнішнім впливам. 

У світі є країни, які живуть непогано без комунізму і монархізму, але лише тоді, коли їхній олігархат є національний і  патріотичний - такий "олігархат" може ефективно реалізовувати базову підсвідому схильність електорату до консерватизму. Коли ж олігархат є переважно не має чіткої національної орієнтації, то він використовує консервативні схильності людей паразитично і проти інтересів самих цих людей.

Тому зрозуміло, що космополітична олігархія не задовільняє консервативні схильності, а маніпулює ними. Але чому ми дозволяємо маніпулювати нашим вродженим консерватизмом? 

Все починається з виховання, а виховує школа і церква. І можна сказати, що, завдяки сучасній медійності, церква стала ідеологічною школою для дорослих. Адже політологію в університетах вивчають, можливо, тисячі, а богослужіння і проповідь в неділю слухають мільйони. Чи запропонувала церква своє бачення політичної реалізації вродженого консерватизму? Як вже мною зазначено, в ПЦУ від консерватизму формально всіляко відмовляються, а в РПЦУ ностальгують за консерватизмом зовнішнього управління. 

Хоча є ще в церковному середовищі свій рідний консерватизм - теократичний: представники різних конфесій цілком не проти взяти усю владу в свої руки і таким чином реалізовувати теократичний консерватизм. Але це передбачає жорстке внутрішнє протистояння, адже є не одна конфесія, що заявляє про свою виняткову богонатхненність. Тобто церковники теж підсвідомо схильні до консерватизму, але надати йому якоїсь реалістичної форми переважно не можуть зовсім.

 Теократичний консерватизм має свої плюси: в самій Біблії була засуджена відмова від теократії на користь монархії (від Самуїла до Саула), а основна корисна функція теократії полягала в тому, що вона була спадкова не по фізіологічній ліній, а по лінії духовній. Традиційні церкви теж мають таку духовну спадковість, але, як вже сказано, в Україні нема конфесії, яку б підтримала переважна більшість українців, а є, зокрема, дві великі православні конфесії, які поки що не здатні до об'єднання. Але про свої претензії на владу говорять і на монархістів скаржаться: мовляв, навіщо ж монархія, якщо є ось ми кращі? Практично це виходить точно по вислову: сам не з'їм, але іншому не дам. Тобто церковники не здатні до реалізації консерватизму у вигляді теократії, але іншого консерватизму сприймати не хочуть. Ну, хочуть чи не не хочуть, а рахуватися із законами природи і людської психіки мусять - і приймають консерватизм космополітично-олігархічний і плачуть про гріхи народу. Хоча церква може брати участь у монархічній справі через певні церковні вимоги до спадкоємців, але переважно спрацьовує правило, що краще бути першим у меншій групі, аніж другим у більшій - в кожному жевріє надія, що його половинчасте лідерство є лише тимчасове, і що йому скоро вдасться отримати лідерство повне. Але якихось ознак для таких надій не видно, оскільки, як вже говорено, в ПЦУ не схильні (або не розуміють) до консерватизму, а в РПЦУ схильні до консерватизму нерідного. 

 Тому загалом можна сказати, що церковні організації в Україні не спроможні на даному етапі бути рушіями реалізації політичного представлення здорового консерватизму, хоча вони часто заявляють про таку свою здатність і іноді вважаються такими, що прийшли на заміну машині пропаганди комуністичної партії.

Перед початком розмови про роль спецслужб і громадських лідерів у цьому питанні розглянемо трохи історичних реалій: як конкретно реалізовувалась вроджена людська консервативна схильність в українській політиці. Можна сказати, що на неконсервативних гаслах прийшли до влади лише Ющенко і Зеленський, а решта реалізовували саме консервативні очікування. Кравчук обирався вже у відокремленій Україні і був відповіддю на консервативне очікування зберегти старі умовно позитивні порядки в нових реаліях. Кучма спочатку відповідав на консервативний запит збереження політичної стабільності, а потім і збереження економіки - вже частково як представник новоявленого олігархату. Оскільки новоявлений космополітичний олігархат не здатен у здоровому розумінні задовільнити консервативні очікування, то народ зажадав змін у вигляді Ющенка. Оскільки Ющенко нічого змінити радикально не міг, то у змінах народ розчарувався, повернувся до консерватизму, і олігархат, звісно, підсунув народу свого "консерватора" - Януковича (олігарх-президент раз). Протестні настрої почали зростати, і народ вже почав хотіти змін, але додався фактор зовнішньої агресії, і тому як відповідь на консервативне очікування збереження політичної стабільності в умовах війни було обрано Порошенка (олігарх-президент два). Війна війною та ще й не повномасштабною, і народ знову сказав на виборах, що щось із нашим консерватизмом не так - розгромно для Порошенка обрав Зеленського - новий символ змін. Якщо люди не стали жити краще - будуть знову розчаровані у змінах. Чи стали жити краще - мабуть, питання риторичне, і зовнішня агресія тут виправдання не дуже добре, оскільки всі знають, хто з агресором дружив і сватався. Зеленський став трохи грати на консервативному запиті політичної стабільності, але всі розуміють, що то не по законах мирного часу і вільних виборів. Тобто на можливі вибори народ знову переважно шукає консервативної стабільності і безпеки у воєнних умовах, але і неприхована олігархічна нахабність йому теж набридла. Скоріше всього, що в політичних партіях збільшиться частка військових. Навіть можна сказати, що новим президентом міг би стати хтось військовий, але не треба забувати, що військові, наприклад, не мають своїх приватних медіаресурсів, і тому нашого можливого "Петра Павла" швидко помітять і змішають з лайном заздалегідь, якщо не буде лояльний до олігархату. Тобто однієї військовості замало: потрібна ще й здатність відповідати на різноманітні політичні і економічні питання, а також здатність реалізовувати підсвідомий консерватизм.

Тепер можна повернутись і до ролі спецслужб і громадських активістів, поставивши лише одне питання: чи за всю історію новітньої України пропонували спецслужби і громадські активісти якийсь інший спосіб реалізації вроджених консервативних схильностей народу, окрім як вибори чергового ставленика олігархату? Ну, як бачите, розмову можна навіть не починати, бо говорити практично нема про що.

Тому чекаємо нових розмов про неефективність старих і націоналізованих державних підприємств, бо кому війна, а кому - шанс, який випадає в житті лише раз. І вибору в нас нема, бо підприємства справді неефективні, якщо не мають постійного власника.

Історія неуспіху українського консерватизму. Частина перша.

Спочатку два маленькі відступи

В Америці є відмінність між лібералами і лібертаріанцями: ліберали прагнуть свободи від корпорацій, а лібертаріанці - свободи від держрегулювання і податків.

Америка знала громадянську війну, але громадянська війна не призвела до зовнішньої окупації або повалення демократії. Причинами такої нестандартної для Європи ситуації є як природний бар'єр для потенційних агресорів у вигляді океану так згодом і масштаб економіки самих США.

Сьогодні в Україні складно визначити правих політиків. Класично до цієї групи відносять тих, хто хоче зберегти існуючий політичний лад. Тобто правими в Україні можна назвати різноманітних слуг і прихильників олігархату. Але сам олігархат з'явився як результат радикальних змін. Тобто історично олігархи ніби прихильники радикальних змін, а постісторично - вже проти змін. Тобто наша олігархія не є надійним охоронцем традиційного ладу, бо головною боротьбою їхнього життя була боротьба зовсім не за це.

Далі за такою логікою правими консерваторами можуть себе назвати і комуністи, оскільки вони були керівниками політичного ладу протягом десятків років. Але і їхня життєва  ідея полягала початково зовсім не у збереженні політичного ладу, а скоріше навпаки. 

Що ж у нас є настільки початковим, що може вважатись за традиційну цінність, якщо і олігархи, і комуністи не відповідні цьому визначенню?

А далі по історії у нас ідуть цінності Російської імперії. Є група людей, які вважають за найпершу цінність статки дореволюційних заможних людей і бачать потребу відновлення власності і використання її за основу традиційних цінностей.  Відновити власність проблематично, і вона вже не має того розміру і значення, що, наприклад, власність, яка відібрана в держави після комуністів. Але навіть це, мабуть, не головне, бо якщо вже розглядати цінності Російської імперії, то приватна власність (частково у вигляді кріпосних душ також) не була головною цінністю, бо такою цінністю все ж була монархія.

Тобто третім захисником традиції, після олігархофілів і комуністів, у нас ідуть русскоімперці і РПЦУ - пророки їхні. 

І тут ми можемо відзначити певну циклічність: зовнішня імперія через рідних комуністів змінюється на переважно зовнішніх олігархів. Або інакше: комунізм - рідний шлях заміни зовнішньої імперії на зовнішніх олігархів. Комунізм парадоксально виходить найбезглуздішою, але найріднішою справою. Хоча і комунізм був нам нав'язаний іззовні, але в глибині душі обивателя він залишиться найріднішим - найприємнішою політичною фантазією.

З іншої сторони стає цілком зрозуміло, чому комуністи мріяли показати світу останнього попа. Сучасні українські дві великі православні конфесії хоч б'ються між собою, але одностайні у несприйнятті комуністів. В ПЦУ хоч і називають себе найдемократичнішими і найпрогресивнішими, але підсвідомо розуміють важливу роль традиції і порядку, і тому схиляються до тих, хто більше платить - тобто до олігархів із їх карнавально-бутафорською демократією. 

В РПЦУ ж не здатні встояти перед силою традиції іноземної - традиції Російської імперії. За це вони наражаються на гнів багатьох українців, що зазнають горя від останніх років відкритої московської агресії, і намагаються знайти своє місце і значення в сучасній Україні.

Але перш за все вони можуть зазначити, що їх традиція є найпочатковіша і найтрадиційніша. Тобто українці можуть скакати скільки хочуть, але традиції, які захищає РПЦУ є найдавніші з тих, що пропонуються в сучасній Україні на рівні потужних суспільних організацій. Що ці традиції є колоніальні і безглузді - то це тим краще для олігархів, які, долаючи за допомогою безглуздих захисників традицію російської імперії і за допомогою  неконсервативно керівництва ПЦУ долаючи традицію комуністів і русскоімперців з іншої сторони, залишаються в Україні єдиними захисниками традиції - традиції вічного олігархату. 

Іншими словами можна сказати, що там, де можна було очікувати захисту якихось вічних незмінних і тому традиційних цінностей, які б могли бути покладені в основу потужного правого консервативного руху у нас не знайшлося майже нічого, і тому найбільшими консерваторами і правими у нас виявляються слуги олігархів.

 

Праведний розум

Дочитав "Праведний розум" Джонатана Гайдта. Книга загалом цікава і повчальна. Шукаючи шляхи зменшення взаємної агресивності для різних політичних партій, Гайдт спробував дослідити і розширити знання про глибші - фізіологічні і природні основи моралі. 

Дізнався з книги багато нового: наприклад, що мавпи мало здатні до групової діяльності, і людина цією здатністю дуже від мавп відрізняється. Хоча багато відкриттів Гайдта ще достатньо сирові. Гайдт із багатьма дослідниками сьогодні святкують перемогу над "винаходом" учених, що групового відбору не існує, а така ідея трималась десятки років. Ідеї Гайдта про моральні модулі психіки ще порівняно дуже молоді, і сам він це визнає, хоча працює переважно задля вдосконалення своєї ідеї (спочатку основних модулів було п'ять, потім стало шість), а не для пошуків альтернативних варіантів. А вони можуть і бути.  

  Якщо конкретно сказати про модулі то Гайдт відрізняє такі: турбота (щоб нікому не було боляче), правдивість (головна запорука, що нікому не буде боляче), свобода, вірність, пошана до авторитетів, святенність (чистота). Гайдт відзначив, що розвинуті індустріальні і демократичні народи схильні більше шанувати лише турботу і правдивість, а особливо на цьому зациклені партії демократів і лібералів. Гайдт розробив достатньо продуману систему визначення прихильності до конкретних моральних модулів, але проблема може виникнути з тим, що Гайдт дослідив достатньо мало націй, хоча дослідив кілька націй з протилежними по моральній орієнтації полюсами. Гайдт, наприклад, не одразу помітив моральний модуль свободи. Мені, наприклад, поки що не дуже зрозуміло, чому модулі вірності і поваги до авторитетів не можна об'єднати в один модуль; а модуль святості або чистоти є настільки неконкретний, що в різних середовищах може означати різні речі.

  Для американського суспільства Гайдт визначив, що турбота про запобігання страждань є загальновизнаною чеснотою. Але ліберали або демократи схильні до звуженого розуміння причин і майже єдиною запорукою вважають чесність. Консервативна ж частина суспільства ніби визнає, що декларативна і формальна чесність - це ще не гарантія чесноти, а що треба знати і рахуватись із багатьма законами природи, і що такими знаннями і вміннями, умовно кажучи, володіють переважно успішні люди, традиційна влада і пастирі традиційних церков. Хоча Гайдт у молодості був запеклим лібералом, але коли він практично познайомився із більш традиційними суспільствами (в Індії) і прочитав класиків консерватизму, то визнав, що ліберальний погляд ніби бажає лише добра, але, на жаль, часто має обмежені знання про те, як цього добра практично можна досягнути.

Неточності або необґрунтовані точності можна знайти і в інших місцях книги.

Наприклад, заслужено вихваляючи групову діяльність, він чомусь сконцентрувався лише на бджолах з їх груповим вуликом, і навіть дав точне визначення, що люди - це на 90% індивідуалісти-мавпи, а на 10% - груповики-бджоли. Можливо, такі категоричні припущення використані всього лише для кращого засвоєння інформації, але не дуже зрозуміло, де взялись саме 10%, і чому, наприклад, ніяк не згадані вовки як групові тварини, оскільки вовки як ссавці все ж ближчі до людини в еволюційному дереві. Але, звісно, ні вовки, ані бджоли не здатні зробити стрибок у адаптивних можливостях спеціалізації, оскільки для цього потрібен розвиток символьної системи передачі і зберігання інформації, що неможливо розвинути швидко, а товариш Шаріков - це поки що лише кіно.

Гайдт, як справжній психолог, може в одній книзі свої теорії і заперечувати, і підтверджувати. Наприклад, легко погодитись з його законом, що спочатку працює інтуїція, а потім розум, але важко погодитись із тим, що розум шукає лише виправдань для інтуїції, а не шукає правди. Інтуїція молодості спонукала Гайдта шукати виправдання для лібералів, але розум все ж переміг його інтуїцію, хоча і не знищив. Чи з роками стає інтуїції більше, а розум слабшає - можливо, хоча це трохи смішно. З іншої сторони - ми справді схильні шукати правду у приємному, а брехню в огидному, і це, можливо, найпопулярніше і найстійкіше людське когнітивне упередження. Гайдту було приємно писати свою книгу, тому він її і написав. Мені було приємно читати, тому я і прочитав. А чи був в наших діях хоч якийсь розум - це дуже сумнівно, якщо згідно теорії Гайдта.