Святитель Феофан Вишенський: Корисні впливи на душу дитини: ум, волю і серце.

  (День пам'яті святителя Феофана - 23.01 по новому стилю, в той же день, що і день народження патріарха Філарета, який, якщо не помиляюсь, брав участь у канонізації святителя)

На ум. У дітей скоро виявляється тямущість. Вона сучасна говорінню і росте разом з удосконаленням останнього. Тому почати уладнання ума потрібно разом зі словом. Головне, що повинно мати на увазі, це здорові поняття і судження по початкам християнським про все, що зустрічається або підпадає увазі дитяти: що добро і зло, що благе і лихе. Це зробити дуже легко за допомогою звичайних розмов і запитань. Батьки самі говорять між собою; діти прислухаються і майже завжди засвоюють собі не тільки думки, але навіть звороти їх мови і манери. Нехай же батьки, коли говорять, називають речі завжди власними їхніми іменами. Наприклад: що значить справжнє життя, чим воно закінчиться, від кого все виходить, що таке насолода, яке значення мають ті чи інші звичаї та інше. Нехай говорять з дітьми і тлумачать їм або прямо, або, все краще, за допомогою розповідей: чи добре, наприклад, вичепурюватися; чи щастя це, коли матимеш похвалу, та інше. Або нехай питають дітей, як вони думають про те й інше, і поправляють їх помилки. Невдовзі цим простим засобом можна передати здорові початки для суджень про речі, котрі потім не буде викреслено надовго, якщо не на все життя. Таким способом, в самому корені буде придушене мирське мудрування і зла  ненаситна цікавість. Істина пов'язує розум тим, що насичує його. Мирське ж мудрування не насичує і тим розпалює цікавість. Позбавивши від неї, велике благо дадуть дітям. І це ще до того, як вони візьмуться за книги. Далі, варто тільки не давати дітям книг з розбещеними поняттями, і розум їх збережеться цілим, у здоров'ї святому і Божественному. Даремно не дбають таким чином тренувати дитя, в тому припущенні, що воно ще мале. Істина доступна кожному. Що мале християнське дитя мудріше від філософів – показав досвід. Він і тепер повторюється, але перед тим він був усюди. Наприклад, під час мучеництва, малі діти міркували про Господа Спасителя, про божевілля ідолопоклонства, про майбутнє життя та інше; це через те, що мати або батько роз'яснили їм про те в простій бесіді. Істини ці зріднилися з серцем, яке стало дорожити ними до готовності на смерть за них.

  На волю. Дитя багатобажальне: все його займає, все тягне до себе і народжує бажання. Не вміючи розрізняти доброго від злого, воно все бажає і все, що бажає, готове виконати. Дитя, віддане самому собі, робиться несамовито свавільним. Тому батькам треба суворо спостерігати цю галузь душевної діяльності. Найпростіший засіб до поставлення її в належні межі полягає в тому, щоб налаштувати дітей нічого не робити без дозволу. Нехай і з кожним бажанням вдаються до батьків і запитують: чи можна зробити те або інше? Переконати їх досвідом власним і чужим в тому, що їм небезпечно, не запитавши, виконувати свої бажання, налаштувати їх так, щоб вони навіть боялися своєї волі. Це налаштування буде найщасливіше, але разом воно і найлегше для закарбування, бо діти і так здебільшого звертаються із запитаннями до дорослих, усвідомлюючи своє незнання і слабкість; варто лише звеличити цю справу і поставити їм в закон неодмінний. Природним наслідком такого настрою буде повний послух і покора в усьому волі батьків, наперекір своїй, налаштування багато в чому відмовляти собі і звичка до цього, або вміння; а головне – досвідне переконання в тому, що не повинно слухати у всьому себе. Це найзрозуміліше для дітей з їх же досвіду, що вони багато бажають, а тим часом це бажане є шкідливе для їх тіла і душі. Відучуючи від своєї волі, треба привчати дитя робити добро. Для цього нехай батьки самі подають істинний приклад доброго життя і знайомлять дітей з тими, у яких головні турботи не про насолоди і відзнаки, а про спасіння душі. Діти люблять наслідування і вподібнення. Як рано вони вміють копіювати матір або батька! Тут відбувається щось схоже на те, що буває з однаково налаштованими інструментами. Разом з тим і самих дітей треба викликати на добрі справи, і спочатку наказувати їм робити їх, а потім спонукати, щоб самі робили. Найпростіші при цьому справи суть: милостиня, співчуття, милосердя, поступливість і терпіння. Всьому цьому досить неважко привчити. Випадки щохвилинні, варто взятися. Звідси вийде воля з настроєм на різні добрі справи і взагалі з тяжінням до добра. І добродіянню треба навчити, як і будь-чому іншому.

  На серце. Під такою дією ума, волі і нижчих сил само собою і серце буде налаштовуватися до того, щоб мати почуття здорові, справжні, здобувати звичку насолоджуватися тим, що дійсно істинно тішить, і анітрохи не співчувати тому, що, під прикриттям солодощів, вливає отруту в душу і тіло. Серце - здатність куштувати і відчувати насичення.

  Коли людина була в союзі з Богом – знаходила смак в речах Божественних і освячених благодаттю Божою. Після падіння вона втратила цей смак, і жадає чуттєвого. Благодать хрещення відсторонила від цього, але чуттєвість знову готова наповнити серце. Не треба допускати до цього, треба захистити серце. Найдієвіший засіб до виховання справжнього смаку в серці є церковність, в якій безвихідно повинні зберігатись діти, що виховуються. Співчуття до всього священного, солодкість перебування серед нього, заради тиші і теплоти, відсторонення від блискучого і привабливого до світської марноти – найкраще закарбовуються в серці. Церква, духовний спів, ікони – перші витончені предмети за змістом і за силою. Треба пам'ятати, що за смаком серця призначатиметься і майбутня вічна оселя, а смак у серця там буде такий, яким утворюють його тут. Очевидно, що театри, блазновища тощо – непридатні для християн.

  Упокорена і організована таким чином душа не буде, властивою їй безладністю, перешкоджати розвитку духу. Дух легше розвивається, ніж душа, і перш за неї виявляє свою силу і діяльність. До нього відносяться: страх Божий (у відповідність уму), совість (у відповідність волі) і молитва (в відповідність почуттю). Страх Божий народжує молитву і просвічує совість. Немає турботи, що все це звертається до іншого, невидимого світу. У дітей є до того нахил, і вони скоро засвоюють собі ці почуття. Особливо молитва прищеплюється дуже легко і діє не язиком, а серцем. Тому вони охоче і невтомно беруть участь в домашніх молитвах і церковному богослужінні і раді цьому. Тому не повинно позбавляти їх цієї частини освіти, а мало-помалу вводити їх в це святилище нашого єства. Чим раніше закарбується страх Божий і збудиться молитва, тим міцніше буде благочестя в усі наступні часи. У деяких дітей дух цей проявлявся сам собою, навіть серед видимих перешкод до його виявлення. Це дуже природно. Дух благодаті, отриманий при хрещенні, якщо він не погашений неправим розвитком тіла і душі, не може не оживляти духа нашого, а при цьому – що може перешкоджати йому бути в своїй силі?   Найближчого, втім, керівництва вимагає совість. Здорові поняття, з добрим прикладом батьків і іншими способами навчання добру, і молитва освітлять її і закарбують в ній достатні основи для подальшої доброї діяльності. Але головне, в дітях треба утворити настрій до совісності і свідомості. Свідомість є справа надзвичайної важливості в житті; але як легко її утворити, так легко і заглушити в дітях. Воля батьків для малих дітей є закон совісті і Божий. Скільки є у батьків розсудливості, нехай так розпоряджаються своїми повеліннями, щоб не поставляти дітей в необхідність бути переступниками їх волі; а якщо вже стали такими – скільки можна налаштовувати їх до каяття. Що мороз для квітів, то і відступ від батьківської волі для дитяти; воно не сміє дивитися в очі, не бажає користуватися ласками, хоче втекти і бути одне, а між тим душа грубіє, дитя починає дичавіти. Як добре попередньо налаштувати його до каяття, зробити, щоб без остраху, з довірою і зі сльозами прийшло і сказало: «Ось я так і так зробив зле». Само собою, що все це буде стосуватися одних звичайних предметів; але добре і те, що тут покладеться основа майбутнього постійного істинно-релігійного характеру – негайно повставати по падінні, утворюється вміння швидкого покаяння і очищення себе або поновлення сльозами.

  Ось порядок: нехай дитя росте в ньому, і більш розвиватиметься у нього дух благочестя. Батьки повинні стежити за всіма рухами сил, що розкриваються, і все направляти до одного. Це закон - почати з самого першого подиху дитини, почати всім разом, а не одним чимось, вести все це безперервно, рівно, поважно, без поривів, з терпінням і очікуванням, спостерігаючи, проте ж, мудру поступовість, помічаючи паростки і користуючись ними, не вважаючи щось маловажливим в справі такій важливій. Подробиці не розкриваються; бо мається за мету вказати тільки головний напрямок виховання.

Мої вітання з Новим важким роком!

  Багатьом здається, що після надання Томосу буде лавина переходів із РПЦУ в ПЦУ. Я дозволю собі засумніватись. Час вже близько, і скоро дізнаємось, але я поясню логіку мого мислення. 

  Основне питання православних вірян - думаю, все ж не в Томосі, а у визначенні Української Православної Церкви: істинна Українська Церква - де саме вона є? Одні українці сімсот років непогано жили без Томосу під Константинопольським патріархатом, потім багатьом терпимо жилось триста років без Томосу під патріархатом Московським. Томос - це для значної частини вірян приємна вишенька на тортик, але загалом українці звикли жити без Томосу, і є сумніви, що Томос змінить щось кардинально у свідомості.

 Я навмисно аналізую окремо лише вірян РПЦУ-УПЦМП, щоб спрогнозувати їх подальші дії. І приходжу до висновку, що саме відновлення канонічності УПЦ КП і УАПЦ викликало як найбільшу увагу, зміну свідомості, так і найсильнішу реакцію, а Томос - це лише певна модифікація нового стану, не більше. І другий висновок, вже більш сумний, - що ці значні для свідомості вірян події викликали досить слабкі зміни в поведінці: лише два єпископи перейшли до ПЦУ і кілька десятків єпархій - це загалом не більше кількох відсотків. Є люди, і я в тому числі, які бачили загрозу масового переходу у тому, що священство РПЦУ-УПЦМП може принести в ПЦУ свої московсько-імперські і українофобські погляди. І тут питання: а чому переважна більшість священства РПЦУ-УПЦМП і досі зберегла свої українофобські погляди настільки, що їх страшно і в Українську Церкву приймати? Невже держава зобов'язана працювати лише з зовнішніми формами і не має працювати зі свідомістю? То, може, нам і державні шкільні програми теж скасувати, чи одразу доручити їх міністерству освіти Російської Федерації?

  На жаль, українська влада наші пропозиції, які лунали ці чотири роки, не почула. І маємо такі церковні висновки передвиборчого року після чотирьох років проєвропейської влади: реформи у Православній Церкві пройшли успішно лише у зовнішніх формах, а значної переорієнтації найбільшої конфесії на проукраїнську свідомість - не відбулось, що можна визначити як провал церковної політики, і що загрожує поляризацією і протистояннями у найбільш політично-крихкий виборчий рік. Головна причина - легковажність і самовпевненість влади у питаннях церковної реформи, що межує зі злочинною недбалістю і непрофесіоналізмом. 

  І ще трішки про те, що могло бути і що може бути далі. 

 Що могло бути? Якщо для держави природно формувати освітню програму для подальшого формування державницької свідомості дітей і майбутніх громадян, то так само може держава впливати на освіту і людей церковних. І можна це робити без насильства. Для цього потрібні дві речі: достатньо навчального матеріалу і система стимулювання тих, хто цей матеріал сприймає. Навчальний матеріал для формування української свідомості в церковних людей (перш за все - в священнослужителів РПЦУ-УПЦМП як конфліктної стосовно держави) - це історично-лінгвістично-церковна література: православні церковні стародруки староукраїнською мовою (Православні полемісти 16-го ст., Копистенський, Віленське братство, Могила, Галятовський, Гізель, Радивиловський), підручники з історії української мови (Огієнко, Кримський), підручники українських правил вимови церковнослов'янської мови (Огієнко, Куземська), підручники загальної історії Української Церкви (Огієнко та інші). Це все має перевидатись масово настільки, щоб можна було масово навіть не продавати, а дарувати священикам РПЦУ-УПЦМП (крім випадків небезпеки знищення літератури, звісно). Система стимулювання передбачає наявність фінансованих державою вчителів українізації церковного середовища, а також фінансування премій тим священнослужителям РПЦУ-УПЦМП, які погодяться використовувати українські освітні матеріали, так і  тим, які погодяться використовувати українські традиції в Богослужінні - або українську мову, або церковнослов'янську по українським правилам вимови. І ніякого насильства, крім хіба що відміни всіляких загальних пільг для церков.
  На жаль, цього не сталося, і РПЦУ-УПЦМП не тільки зберегла певну антиукраїнську монолітність, але досягла значної мобілізації своїх вірян, які досить часто переведені практично у воєнний стан свідомості партизанів московської імперії. Вірян РПЦУ-УПЦМП переважно готують не до того, що вони зобов'язані витрачати свої сили на боротьбу проти посталої нової Православної Церкви України, але до того, щоб всіляко акцентувати на нездатності українського керівництва в питаннях держбудівництва і стимулювати своє оточення проголосувати на виборах проти як проєвропейських, так і будь-яких інших серйозних україноцентричних претендентів у владу. Тобто основні два напрямки - це ігнорування, а у випадку неможливості ігнорування - висміювання україноцентричних політиків. На жаль, коли висміюють очевидне - то заперечення ефекту не дає.
  Якщо говорити про більш загальну прогнозовану стратегію Москви стосовно України, то схоже на те, що їх цілком задовільняє повторення сценарію 2005-2014-тих років: демократичний хаос із наступним контрольованим Москвою диктатором, що підготує Україну до наступної окупації, яку Україна може вже і не витримати.  Якщо вдасться створити демократичний хаос, то запропонувати втомленим від хаосу українцям диктатора вже буде їм легше. Демократичний хаос досягається поляризацією суспільства і активізацією поляризованих груп. Тут теж головною є перша частина: якщо поляризовані групи вже створено, то активізувати їх на протистояння і конфлікт - це вже легша справа. Тому критичним завданням будь-якої держави є перш за все не погашення активності, а згладжування поляризації. Якщо вам кажуть "давайте не будемо піднімати спірні питання" - це погашення активності і замороження поляризації, яку потім активізує вже інша - агресивна до нації і держави сторона. Якщо ж ви визначаєте поляризаційні лінії, вживаєте засоби освіти і стимулювання для тих, хто йде на поступки в інтересах держави, - то ви згладжуєте поляризацію і убезпечуєтесь від непотрібних конфліктів. 

  Таким згладжуванням поляризації мала б бути описана вище програма українізації священства РПЦУ-УПЦМП, яка не відбулась. Значною мірою не відбулась свідомісна реформа церкви і через пряме ігнорування владою питання українських правил церковнослов'янської мови. Це питання багатьом здається незначним, але воно дозволяє зберігатись орієнтуванню священства і вірян РПЦУ-УПЦМП саме на Москву, а не на Київ, як би могло бути, якби до питання церковнослов'янської мови наша влада поставилась більш серйозно.
  Також не можна сказати, що церковне питання - це єдина проблема України. У нас багато економічних проблем і залежності від Москви. Все це значно полегшить замороження поляризації і підтримку демократичних політичних криз, конфліктів, паралізації, що в кінцевому результаті призведе до втоми людей від політики і бажання стабілізації авторитаризмом, який буде контролювати і розвалювати з окупацією вже Москва. Ситуація значно погіршується множинністю економічних проблем: як від непроведеної земельної реформи (про яку вже деякі політологи говорять, що українці ментально були до неї не готові - це помилка: що українці були не готові політично - це можливо, а що господарськи не були готові - це повна маячня, бо українці природно близькі до господарства, і не така це вже глобально важка світоглядна річ, щоб було важко українців досить швидко трохи і переорієнтувати), так і від непроведеної реіндустріалізації з українською орієнтацією, від захоплення ЗМІ сумнівними щодо українства бізнес-групами, від значних додаткових витрат на оборону, від незначних доходів більшості громадян порівняно із часто незрозуміло якого орієнтування товстосумами. 

  Все це я веду до того, що нас чекає дуже важкий рік. Казали, що минулий рік був найважчим по боргам і тому, можливо, найважчим економічно. Рік, що настав, буде важчим за минулий політично: надто багато проблем не вирішено, а обрати тих, хто зможе їх вирішити у наступні роки, - це дуже важливо, але не так вже й легко, як може здатись багатьом, і прості рішення складних проблем у виборчих питаннях теж не проходять.