Націєфобія як післяімперський камінь церковного спотикання

  Не можна заперечити, що РПЦУ (УПЦ МП) служить спасінню людей. Насамперед ця церква спасає людей від української національної пам'яті, від української національної самосвідомості і від пошани до українських християнських традицій. Потім ця церква дає людям благодатні таїнства, що закріплюють зневагу до українства і роблять цю зневагу священною. Саме в цьому ця церква, схоже, вбачає основну умову порятунку від гріха. Тобто умовою спасіння ставиться не облагородження всього українського, його виправлення згідно заповідей Євангелія, а умовою спасіння ставиться відмова від українського. Ця відмова, звісно, робиться не без хитрості: вона робиться не різко, а повільно - щоб нещасний українець не запідозрив злого умислу, а повільне знищення українського мовного простору вважав закономірним ходом подій. Для затушування загального антиукраїнського настрою то там, то тут дозволяють українською мовою богослужіння, як "западенську", а не українську традицію дозволяють на Заході України деяке використання української вимови церковнослов'янської. Але навіть через чверть століття незалежної української держави і відносно незалежної церкви українську вимову церковнослов'янської не визнано на церковному рівні (УПЦ МП) найбільш прийнятною і рідною для українців, а такою пріоритетною і надалі залишається вимова московська, що поступово, але впевнено руйнує національну свідомість вірян, руйнує зв'язок поколінь українських християн, виховує необгрунтовану і неприв'язану до дійсних заслуг прихильність до нації московитської-північноросійської з такою ж само необгрунтованою і неприв'язаною до дійсних провин зневагою до нації української. Тобто маємо суд несправедливий і нечестивий, і ці нечестиві судді ще закликають, щоб перед ними каялись і визнавали їх слугами благодаті Христової. Закореніла тупість переходить в злобу: так і ці, навчені у зваблених спогляданням власної величі московитських церковних школах церковні представники, читають про те, що "в Христі нема ні юдея, ні гелена", але не здатні зрозуміти цих слів у Дусі Святому: не здатні зрозуміти, що хоч національність і віддвинута на другий план, але ні апостол Павло, ні Христос не були націєфобами так само, як і не зневажали сімейних інституцій, а лише засуджували зловживання ними всупереч любові до Бога. Тому якщо комусь і потрібно покаятись у надмірному націоналізмі, то каятись йому варто у молитві до Бога безпосередній або в церкві національній, яка спрямовує націю до Христа, але аж ніяк не перед тими, хто видає себе посередниками між людьми і Богом, але не вважає за необхідне діяти так, як діяв Христос і апостоли, - з повагою до інститутів сім'ї (таїнство вінчання) і з повагою до інститутів нації як великої сім'ї - з непорушним правом поважного ставлення до мовних богослужбових традицій нації, які освячені церковним використанням.
 І особливо дивно читати після всіх цих націєфобських заяв УПЦ МП про якусь боротьбу за українське православ'я як значну допомогу православ'ю світовому. Так ви ж, панове з УПЦ МП, і губите українське православ'я і тим також ослаблюєте православ'я світове своїми націєфобскими заявами і традиціями, бо здорові українські православні сили, які знають своє православне українське коріння, ви цькуєте і змушуєте каятись перед націєфобами і людьми, які не знають українських православних традицій. Цим ви руйнуєте українське православ'я і змушуєте його захищатись військо-збройними способами від православ'я московитського, яке підтримує вашу українофобію, і від вас самих, які в мовних традиціях богослужіння - за незначними винятками, які лише підтверджують правило, - нічим від московитів не відрізняєтесь. 

  Тобто націєфобія (і українофобія як один з її варіантів) - це розпалювання війни між християнами, що є важкий гріх. Запалений вогонь ворожнечі гасне не швидко, тому нічого хорошого не можна очікувати тим, хто за основу своєї взаємодії з людьми ставить націєфобію і, відповідно, сіяння ворожнечі між християнами. Тому пропоную не очікувати кари Господньої, а виправлятись і відмовлятись від націєфобії, визнавати українські рідні, а не нав'язані традиції вимови церковнослов'янської, і тоді - можливо, ви не тільки віддалите від себе кари Господні, а і станете тими, перед якими і каятись іншим можна буде. Бо поки ви сівачі націєфобії і, відповідно, міжнаціональної ворожнечі між християнами, то ви не заслуговуєте на те, щоб перед вами каятись, а навпаки - людям від вас треба тікати подалі, як від пастирів лукавих, від вас треба спасатись.
  А щодо моїх власних гріхів, то їх у мене дуже багато і дуже хочу знайти наставника, перед яким можна було б очиститись без гріховного бартеру - щоб, покаявшись в одному, не здобути друге, і так святу справу перетворити на безглуздий і Богові непотрібний обмін гріхами.
 

Ілюстрація хорів небесних сил

 А. Радивиловський. Огородок Марії Богородиці.

  Перше слово на Собор Архистратига Михаїла

  Якож тут Михаїл святий на том валном своєм соборі спорядил Ангелов своїх до отданя благодаренія, чести і поклону Богу? Так: 

 Хор Ангелов ідет до Маєстату Бозкого, маючи на Хоругві своєй вираженую Покору і Послушенство Христово, при таком написі: Смирив себе, послушлив бив даже до смерти, смерти же Крестній. А приступаючи до отданя чести, поклону і благодаренія Богу, мовит: Хвалим Тя, Господи, творящаго смиренния на висоту і погибшая воздвизающаго. Хвалим Тя, яко низложил єси силния с Престол і вознесл єси смиренния. Кто яко Бог? 

 Хор Архангелов ідет до Маєстату Бозкого, маючи на Хоругві своєй вираженую тайну Воплощенія Христового Пресвятую Богородицу з Христом Спасителем, при таком написі: Єгда прийде кончина літом, посла Бог Сина Своєго Єдинороднаго, Раждаємаго от жени. І показуючи оную не тилко нам, але і себі бити непонятую, при отданю чести, поклону і благодаренія, мовит: Род Єго кто ісповість? Кто яко Бог?

  Хор Сил ідет до Маєстату Бозкого, маючи на Хоругві своєй виражениє всі Чудеса Христови, коториє чинил на землі, хорих улічаючи, сліпих просвіщаючи, мертвих воскрешаючи, при таком написі: Ти єси Бог творяй чудеса. І приступуючи до отданя чести, поклону і благодаренія Богу, мовит: Чуден єси, Господи, і чудна діла Твоя! Кто яко Бог?

  Хор Властій ідет до Маєстату Бозкого, маючи на Хоругві вираженії Звітязтва Христови над діаволом, смертію і світом, при таком написі: На аспида і василиска наступиши, і попереши лва і змія; і - Дерзайте, яко Аз побідих мир. А отдаючи за звітязтво честь, поклон і благодареніє Богу, мовит: Кто яко Бог, кріпок і силен, Господь силен в брані? 

  Хор Князей (Начал) ідет до Маєстату Бозкого, маючи на Хоругві своєй вираженую Честь і Учтивость, которую Христос виражал Отцеві своєму, при таковом написі: Яже Аз глаголю, якоже рече Мні Отец, тако глаголю. Чту Отца Моєго. А воздаючи честь, поклон і благодареніє Богу, мовит з псаломником: Принесіте Господеві славу і честь, принесіте Господеві славу імени Єго. Кто яко Бог?

  Хор Господствій ідет до Маєстату Бозкого, маючи на Хоругві своєй виражений єдиновладний Ряд і Звірхность Христову над Церквію, так воюючею, яко і триумфуючею, при таком написі: Того дал єст Главу вишше всіх Церквій. А при отданю чести, поклону і благодаренія волают з Михаїлом святим: Цар царствующих і Господь господствующих Христос. Кто яко Бог?

  Хор Престолов ідет до Маєстату Бозкого, маючи Хоругов, на которой єст вираженая Моц судовая Христова, при таком написі: Отец не судит нікомуже, но суд весь дасть Синові, да всі чтут Сина, якоже чтут Отца. А отдаючи честь, поклон і благодареніє Богу, волают: О, Глубина Богатства і Премудрости і Разума Божія! Яко не іспитані судове Єго і неізлідовані путіє Єго. Кто яко Бог? 

  Хор Херувимов ідет до Маєстату Бозкого, маючи на Хоругві своєй вираженую Премудрость Христову, так в створеню світа, яко і в откупеню человіка, при таком написі: Вся премудростію сотворил єси. А чинячи честь, поклон і благодареніє Богу, мовит: Безвістная і тайная Премудрости Твоєя явил єси нам. Кто яко Бог?

 Хор Серафимов ідет до Маєстату Бозкого, маючи на Хоругві своєй вираженую Любов Христову ку народу людскому, при таком написі: Якоже возлюби мя Отец, і Аз возлюбих вас. А при отданю чести, поклону і благодаренія Богу, мовит: Боже, тако возлюбил єси Мир, яко Сина своєго єдинороднаго дал єси, да всяк віруяй вонь, не погибнет, но імать живот вічний. Кто яко Бог?

Не всяке прохання про милосердя варте виконання

  

  О як много єст і теперішних часов людей, в том Євангелскому сему Богачу подобних! Коториї гди мало заплачут за гріхи свої, то уже розуміют, же тоєю єдиною кроплею слезною угасят огонь пекельний, которий їм єст за гріхи зготованний. Розуміют, же отпокутовали уже; але ошукиваются на том барзо, бо малая і легкая скруха засліпляєт їх рачей, а нежели досить чинит за гріхи, ведлуг слов Павла святаго: Даде їм Бог дух умиленія, очі не видіти, і уши не слишати. Дивная річ: скруху залецаєт Павел святий, а тут же ораз при ней кладет сліпоту і глухоту! Что тут за злученє скрухи з сліпотою і глухотою? Що ж би того била за причина? Подобно тая, іж чрез тоє научал Павел святий Римлян, же не тилко за єго віку били такії люде, але і за нашего міли бити, коториї умилишася нічто на сердцу своєм, троха заплачут за гріхи свої, і розуміют, же тим уже прешлиє гріхи свої згладили, же досить уже за ониє учинили, але тая легкая і малая скруха сліпит їх і глушит, же не смотрят уже назад, то єст на прешлиє свої гріхи не помнят, аби за ониє належите покутовали, о чом так єдин Церковний Учитель мовит: Чили той рожай умиленія не засліпляєт очей? Чили ушей не заглушаєт тих, коториї великіє і тажкіє гріхи пополнивши, розуміют, же ониє без плодов Покаянія малими слезами зглажают? Же теди таким бил в нинішнем Євангелії вспомнений Богач, для того просячи Авраама о милосердіє, не упросил оного; і овшем на посрамленіє своє услишал: Чадо, помяни, яко восприял єси благая в животі твоєм.

А. Радивиловський. Вінець Христов. Слово на неділю 22-гу.

Релігійний фактор в теорії катастроф (попередня редакція)

Техніка, технічні засоби, зброя високого рівня технологічності - все це потребує великої обережності, іншими словами - високі технології потребують високого рівня психічної організації. В сучасному світі - у світі високих технологій і високих збройних технологій - вплив на рівень психічної організації народу і його війська - це здатність чинити опір не тільки проти слабшого технологічно супротивника, але навіть і проти сильнішого і економічно і технологічно. Це і є асиметричні засоби ведення війни. І релігія - як інструмент масового впливу на психіку - тут відіграє одну із головних ролей. Завдання психологічного воїна - розслабити, ейфоризувати психіку супротивника, щоб він став неуважним і нечутливим до загроз - як до внутрішніх, так і до зовнішніх. Основною релігійною (хоча реально диявольською, а не релігійною) технологією такої ейфоризації є технологія створення ілюзії Богослужіння і Богопричастя. Суть технології у тому, щоб виділити і акцентувати другорядні божественні ознаки і на їх основі проводиди різні релігійні ритуали, в які втягуються широкі маси народу і об'єднуються з очільниками в помилковому Богослужінні і Богопричасті, що призводить в широких масах помилкове відчуття безпеки через зниження рівня психічної організації.

  Коли вам хтось каже, що релігія поза політикою, то вам брешуть. Бо релігія впливає на рівень психічної організації - або позитивно, коли це справжня релігійність, або негативно, якщо це релігійність отруєна брехнею і обманом. А рівень організації психіки - це значний фактор здатності народу до оборони. Для обману використовується обман у теорії релігійності (про що я вже трохи написав вище)  і обман історичний (більш простіше оббріхування супротивника щодо його фактичних дій, слів). У християнстві (та і в інших релігіях часто) найчастіше акцентується на другорядних божественних ознаках правильної віри, полишаючи основну ознаку - любов - поза увагою. Наведу приклад більш конкретний. Ось цитата з цілком навіть національного підручника догматичного богослів'я (Вепрук, УПЦ КП): "Св. Кирило Єрусалимський (315-387) говорить: "Образ богошанування міститься в цих двох надбаннях - у точному пізнанні догматів благочестя й у добрих справах: догмати без добрих справ не слушні Богові; не допускає Він і справ, якщо вони засновані не на догматах благочестя. Бо хіба є користь знати вчення про Бога і безсоромно любодіяти". Здавалося б, усе добре і правильно, бо навіть тих усіх правильно-догматичних і канонічних людей ці слова осуджують - "догмати без добрих справ не слушні Богові". Але друга частина - про осуд і так би мовити любові без догматів (і канонів) - містить у собі маленьку неточність і недосконалість, яка може бути використана для маніпулювання. Справа у тому, що визнання догматів пов'язане із їх пізнанням, а процес пізнання залежить не тільки від бажання і волі людини, а також залежить від внутрішніх психологічно-розумових здібностей конкретної людини і від зовнішніх обставин - від доступності догматичної інформації, від наявності вільного часу опрацювання цієї інформації. Подібно до догматичності і канонічність залежить значною мірою від внутрішніх здібностей і зовнішніх обставин. Мабуть, можна лише виділити, що догматичність більшою мірою залежить від розумових здібностей і доступності інформації, а канонічність - більше залежить від обставин силових - здоров'я, політика і т. д. Але ні догматичність, ні канонічність не мають прямої залежності від волі людини - чи добра вона, чи зла. Якщо людина не мала доступу до канонічно-догматичної інформації, то їй неканонічність і недогматичність не зараховуються в гріх (Дії 10, 35). Іншими словами догмато-канонічну інформацію можна назвати законом Божим, а що про це говорить Писання - варто прочитати цілу главу 2 до послання до Римлян. Тобто ми бачимо, що слова навіть з таких "націоналістичних" богословських книг хоч і засуджують "догмати без любові", але не достатньо виправдовують "любов без догматів". Звісно, коли є і здібності, і доступ-можливості, то грішно не визнавати догматів і канонів, але коли більшість народу іноді не має здібностей, а частіше - не має можливості вивчати усі догмати і канони через значну бідність і потребу забезпечувати своє елементарне виживання, то недогматичність і неканонічність може їм в гріх не зараховуватись. А от нелюбовність, злий нахил волі - зараховується в гріх завжди, бо тут все залежить саме від внутрішньої моральної схильності людини - чи до добра-любові, чи до зла-гордості. Символічно навіть богослови відносять: гріхи немочі - гріхи проти Бога-Отця, гріхи незнання - гріхи проти Бога-Сина, а от вже гріхи злоби - це і є гріхи проти Духа Святого, які не можуть бути пробачені ні в цьому віці, ні в майбутньму, якщо залишаться нерозкаяними (Мф. 12, 31-32). Ці та багато інших текстів Писання і Святих отців підтверджують пріоритетність і першозначимість любові понад вірою, догматичністю і канонічністю, тобто любов визнається основною божественною ознакою і тією чеснотою, яка найбільше підносить психіку людини на вищий рівень організації, і, відповідно, гарантує людині фізичну і - що головніше - духовну безпеку.

Натомість, у цілком воєнних і диявольських цілях, релігійні організації умовного супротивника стимулюються до акцентування не на головному - не на любові, а на вірі - на догматичності і канонічності, до якої широкі маси народу не здатні часто не з причини свого небажання, а з об'єктивних фізичних причин неспроможності. Прояви любові без формальної канонічності і догматичності оголошуються проявами зла. Наприклад, оголошується: не важливо якою мовою, важливо - щоб людина добра була. Тобто природний і добрий прояв шанування християнами своєї рідної мови і рідних мовних традицій вже не вважається проявом добра. А де ж добро? А добро, виявляєтсья, у канонічній організації, яка рідних для людей мовних традицій не шанує. Тобто маємо те ж саме переведення акценту на другорядну канонічність з метою віддалити людину від найголовнішого - від любові, яка живить і захищає.

Загалом до цих окремих церковно-релігійних практик і дій залучаються широкі маси населення, які не здатні дати правильну оцінку. Релігійні організації - це дуже зручний інструмент, бо використовується авторитет Всемогутнього Божества, який сприйнявши неможливо ігнорувати, бо усі невдачі і нещастя оголошуються наслідками недошанування Бога, хоча самі проповідники можуть Бога по суті не знати і бути Йому противними. Такий недосконалий релігійний культ призводить до масового зниження психічної організації: людина стає неуважна до серйозних речей, неуважна зі складною технікою, приділяє значну увагу речам, що не приносять користі ні її, ні оточуючим. Безпосередньо військові, яким доручена оборона, можуть бути і не залучені в ці оманливі релігійні ритуали, але через масовість явища і соціальні зв'язки, від яких воїнів досить важко і затратно від'єднати, ілюзія Богошанування і Богопричастя досягає і їх і розслаблює, ейфоризує їх психіку, робить неуважними і недбайливими, нечутливими до загроз. Так, інструментом неправильно акцентованих релігійних організацій через загальне соціо-інформаційне поле і простір здійснюється негативний вплив на обороноздатність, що може призвести до значних економічних і біологічних втрат аж до повної втрати держави і суб'єктності. Релігійні організації - це настільки сильний інструмент керування психікою людини, що практично вийти з псевдобожественної організації людина може лише під впливом катастроф - чи особистих, чи навіть суспільних і воєнного характеру. Існують різноманітні теорії катастроф, які допомагають визначити місця і час ймовірних катастроф і запобігати цим катастрофам, але, на жаль, кілька вчених не завжди можуть врахувати і здійснити правильний і вчасний вплив на усю багатомільйону масу народу, і катастрофи стають неминучі через низький загальний рівень психічної організації людей і нечутливість до загроз. Єдине, що іноді залишається, - сподіватись, що хоча б на помилках і катастрофах люди будуть вчитись і остерігатись обманів і, відповідно, загроз. 

На Вінничині планують розробити програму про розвиток кіномистецтва

Мої вічно вступні проби пера :)

Картина М. Примаченко. Дикий бик і ворон - тварини-друзі.

  Людство як єдиний вселюдський організм схильне до самогубства. Згідно законів фізики виживає той, хто має більше знань.  Але коли ти здобув найбільше знань і подолав усіх своїх ворогів, ти опиняєшся перед пустотою: далі нічого нема, бо ти вже все здобув. Можна і далі здобувати знання для зберігання своєї панівної позиції, але погодьтесь: це неймовірно якось тоскливо, неймовірна невідповідність висоти положення і убогсті бажань на рівні одноклітинних організмів. Можна вдатись в альтруїзм і духовність, але це загрожує смертю, бо є багато бажаючих зайняти твоє положення і, щоб не було з твоєї сторони реваншу, не полінуватись втоптати тебе по самі вуха в лайно, до якого ти не дуже і готовий. Альтруїзм тяготить невідомістю, болем, стражданнями. Альтруїзм важкий, особливо тоді, коли ти до нього не звик. Якщо і не кожен на висоті панування, то ймовірнісно кожен другий здається перед звичкою жити одноклітинним інстинктом виживання і далі, і ця звичка вимагає своєї кульмінації. Кульмінація вимагає такого ж безглуздя, як і все попереднє одноклітинне життя. Кульмінація безглуздя вимагає зробити щось таке неймовірно безглузде, чого ще світ не бачив і від чого раніше ніколи не здригався. Максимальний ефект серед обмеженого кола найбезглуздіших вчинків-варіантів. Якщо більш прозаїчно, то людину тягне на самогубство, і, оскільки решта людей набагато нижчі за статусом, то і вони в очах панівної особи не варті життя. Панівна особа чи група осіб вирішує знищити все людство.
  Знову прозаїчне питання: а що може завадити панівній особі чи групі здійснити свій людствовбивчий задум? Панівна група на те і панівна, що може розпорядитись людством на свій розсуд. Людство хронічно приречене. І єдине, що рятує людство від цієї приреченості, - це диво. Проза життя полягає у тому, що диво - це не розкіш, диво - це засіб виживання людства. Якщо припиниться диво - людство загине. Головна, мабуть, проблема дива полягає у тому, що диво і мрія - це не одне і те ж. Мріяти значно легше, ніж творити диво. Якоюсь мірою це навіть трохи протилежні заняття. Мрії можуть бути і корисними, але в самих мріях дива ще нема. Часто диво потребує навіть смерті мрії - недосконалої мрії.
  В нього було прізвисько "Кришталевий москаль"...


З попередніх "вступів" - http://zozvicnic.blogspot.com/2016/09/2245.html

Клеїти шпалери - це хороша справа

  Клеїти шпалери - це хороша справа. Але продовжувати клеїти шпалери тоді, коли загорілась на кухні шафа і скоро вогонь перекинеться на всю хату, - це злочин. Так само коли у вас на дев'ятому поверсі прорвало водопровід, то продовжувати клеїти шпалери - це злочин. І неконтрольоване вогнище і неконтрольований витік води - це так звані руйнівні фактори. Руйнівні фактори мають властивість спричиняти велику шкоду за короткий час, тому у питаннях безпеки вони мають пріоритетне значення: усунення руйнівних факторів - це першочергове завдання для усіх, хто хоче зберегти свій будинок, сім'ю, місто, націю, державу.

  Одна з головних проблем із духовенством УПЦ МП полягає в тому, що вони не розуміють, що московська вимова слов'янської для українців - це руйнівний фактор. Московська вимова не принесла і не може принести в гуманітарному розумінні українцям нічого хорошого: вона спричиняє розрив із нашими християнськими предками, спричиняє національну дезорієнтацію і нерозуміння історії власної нації, приносить розділення і розбрат, стимулює зрадництво і зневагу до українства як такого. Московська вимова - це вогонь, який випалює українців із середини, це вода, яка затоплює все їх господарство. Але пастирі заявляють: ні, ми таки будемо клеїти шпалери, бо це добре діло! Здорове суспільство знайшло б для таких пастирів безпечні кімнати із гратованими вікнами і холодними компресами на їх гарячі від агресивної глупоти лоби. Але суспільство теж виховане у подібному дусі, бо німецькі поліцаї тут виховували лише три роки, а московські поліцаї виховували (і виховують, бо якщо розібратися в сутності, то більшість духівництва УПЦ МП - це сучасні московські поліцаї по ідеологічній роботі) наше суспільство протягом біля років трьохсот. Суспільство теж хоче клеїти шпалери (молитись, поститись, слухати радіо "Радонеж" - корисна переважно справа, між іншим) під час пожежі. І навіть історична безуспішність такого підходу нічому не вчить, бо збройні втручання ослаблюють тілесні сили, а втручання гуманітарні ослаблюють сили душевні, і знищення їх рідної християнської культури душевно паралізоване священство УПЦ МП називає удосконаленням, і лише дивно, що ніхто з цього священства ще не порекомендував грекам "вдосконалити" грецьку мову до латинської - невже "мудрі" українці здатні засоромитись своєї глупоти?

 Звісно, звинувачення українців у схильності до відходу від православ'я безпідставні. Більше трьохсот років ранньо-середньої історії україно-руської нації у складі Велико Князівства Литовського і Речі Посполитої ми сприймали московитів переважно як супротивників, конкурентів і ворогів, і якихось значних союзницьких дій разом з ними зовсім мало. Але українці все ж були настільки православні, що саме Берестейська Унія і утиски православних у Речі Посполитій спричинили до того, що ми - заради православ'я - пішли на союз із нашим традиційним історичним конкурентом, супротивником і ворогом - пішли на союз із Московією. Один лише цей факт доводить, що українці переважно дуже вболівають за Східною християнською вірою, і звинувачувати їх у схильності до відступу від Православ'я - безпідставно. Але Москва хоче нас у цьому звинуватити, і для цього і було введено такі "удосконалення", які ставлять перед вибором із обох поганих варіантів - або зректись від національних традицій і, як наслідок, взагалі від національного усвідомлення, або зрікатись Східної християнської віри. І цей союз із Москвою ми вже не одне століття відригуємо кров'ю мільйонів невинних українців, але все ніяк не можемо виригнути. Бо багатьом українцям подобається служити московськими поліцаями - катами власного народу.

  На що ж сподіватись? Лише на це: Псалом 105, 30: І ста Фінеєс, і умилостиви, і преста січ (Тоді став Фінеєс (Пінхас) і вчинив суд над винними, і пошесть (зараза і покарання від Господа) припинилася). Поки не буде вчинено суд над тими, хто вводить у спокусу гріха московитського етнофілетизму і невиправлення його історичного впливу, доти буде продовжуватись для українців покарання. Хто сам не може стати в якості судді, нехай молиться, що Господь дарував народові такого справедливого судді чи суддів. Малоймовірно, але теоретично можливо, що такі судді можуть постати навіть у самій УПЦ МП.

  Бог не садист, і християнство вимагає лише відмови від надмірностей. Християнство не вимагає відмови від матеріального і не вимагає зречення рідних християнських традицій заради уявного альтруїзму, а насправді - заради істерично-марнославного екстазу. Матеріальне теж має значення. А якщо хто не згоден, то відмовся від їжі хоча б на рік - і тоді поговоримо.

Жодна нація не може бути настільки багата, щоб дозволити собі виховувати націєфобів

  Українська вимова слов'янської живить в тобі українця. Московська вимова слов'янської живить в тобі московита. Іноді кажуть, що перехід до московської вимови - це було удосконалення, перехід на кращий рівень. Для таких людей українець - це всього лише малограмотний москвин, а щоб стати грамотним і досконалим, то треба молитись московською вимовою - Бог допоможе, і забуде людина свою малограмотну українськість. Ніби прості речі, а мільйони українців на це ведуться. Українці, не ведіться, а якщо вже і ходите до храмів УПЦ МП, то вимагайте української вимови - єдиної вимови, що живить українську душу.

  Московська вимова слов'янської мови для українців - це закріплення стокгольмського синдрому - співчуття до агресора, це свого роду фіксофаний прояв цього синдрому. Тому без руйнації цієї ідеї - що московська вимова є рідна для українців вимова - сумнівними виглядають перспективи перемоги патріотичного руху в УПЦ МП і, відповідно, конструктивної їх ролі в об'єднаній церкві. Московська вимова для українців - це свідчення (несправедливе, звісно) безумовної нижчовартості української нації відносно московитської: чим більше молитовних подвигів здійснює українець московською вимовою, тим, на жаль, він більше проймається прихильністю до спільної із інструментом своїх подвигів нації - до московитів, а не до українців. Тобто московська вимова для українців - це абсолютна пастка, яка не може бути українцям корисна в нормальних умовах. Вона може бути корисна лише в умовах надзвичайно екстремальних - в умовах недоступності знань про українські історичні християнські традиції. В таких умовах і перебували деякі святі УПЦ МП - Амфілохій Почаївський, Лаврентій Чернігівський, і в тих екстремальних умовах обмеження доступу до інформації, агресивного войовничого безбожництва їм і була корисна московська вимова, бо до іншої в них доступу не було. Це можна порівняти із правилами хрещення: правильно хрестити - повним зануренням, але в екстремальних умовах, у випадку прямої смертельної загрози і т. д. допускається і лише окроплення. Так само і з вимовою: єдиною правильною і корисною для українців є українська вимова слов'янської мови, а інша вимова (московська в тому числі) може бути корисна лише в екстремальних умовах недоступності знань чи можливостей використання української вимови. 

Тому повернення до української вимови слов'янської - це першочергове завдання. І патріотичні громади мають тиснути у двох напрямках:

  1. Церковний напрямок.

 Пояснювати кожному священнику УПЦ МП згубність використання московської вимови для українців тоді, коли є всі умови для використання української. Пояснювати, що московська вимова для українців - це інструмент знищення християнської нації, що жодним чином не може відповідати волі Божій. Пояснювати персональну відповідальність перед Богом кожного священника за свідомий вибір згубної для своєї пастви ідеї. Нагадувати, що навіть за уставом УПЦ МП парафія має право на вибір мови богослужіння, і що священники, як люди, що мають визначальний вплив на парафіян, переважно і відповідальні за встановлення корисних чи згубних звичок у парафії. Пояснювати, що українські правила вимови слов'янської - це наша рідна давня традиція, яка є єдина живильна для української душі, а московська традиція хоч формально і підтримує ніби християнство, але фактично виховує зневагу до наших давніх християнських батьків - тобто фактично навчає порушенню заповіді "шануй батька і матір", накликає на націю відповідні Божі покарання, які проявляються у різнодумствах, розколах і безладах, бо чужа вимова стимулює захищати чужі інтереси. Пояснювати, що нав'язування українцям чужої московської вимови - це відверта зневага і образа щодо братів-українців, і таким людям, які дозволяють собі цю зневагу і образу, навіть до молитви приступати не варто, бо написано у Святому Письмі: «Отже, коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар твій перед жертовником і піди перше примирися з братом твоїм, і тоді прийди і принеси дар твій» (Мф. 5, 23-24). Якщо за непримирену образу лише однієї людини не приймає Бог жертви, то тим більше не прийме Він за непримирену образу багатомільйонної нації. Це ні в якому разі не означає, що інша (московська зокрема) вимова має бути заборонена, але рекомендуватись до використання вона має лише для тих людей, які не визнають себе українцями.

  2. Напрямок державної влади. 

 Громадське патріотичне суспільство має тиснути на владу щодо сприяння переходу українських парафій на українську вимову слов'янської там, де сьогодні використовується вимова московська. Для цього в першу чергу має бути врегульоване документальне і книжкове використання для українців саме української - відмінної від московської - вимови слов'янської. Мають бути проведені процеси виправлення україномовних церковних книг, де використовується московська транслітерація слов'янської замість належної української. В першу чергу мають бути виправлені найбільш широковживані церковні книги - Закон Божий (українською мовою) і т. д. Держава має вимагати від церковних видавництв відредагувати типографські матриці на відповідні до української вимови і не допускати нові видавництва українською мовою з московською транслітерацією слов'янських текстів. Бажано застосувати і виправлення вже надрукованих книг випуском корегуючих наклейок. До усіх порушників правила видання україномовних церковних книг з українською транслітерацією застосовувати достатні для виправлення санкції і штрафи. У ідеологічному захисті цих правил зазначати, що ці правила не спрямовані проти московської нації і що московськомовних кних ми абсолютно не зачіпаємо цим правилом, а що правила спрямовані лише проти українофобських традицій, які заважають повноцінному і християнському розвитку української нації. Доводити до відома представників влади, що вони несуть персональну і найбільшу відповідальність за непротидію поширенню українофобських традицій, і жодні відмовки про невтручання держави у справи церкви тут не важать, бо питання поширення українофобії - це критичне питання безпеки держави, і церковні огранізації, які виховують українофобів і, відповідно, потенційних колаборантів, можуть взагалі бути заборонені, але високоосвічена і культурна державна влада може і не вдаватись до повної заборони, але має абсолютний обов'язок виправляти конкретні і давно визначені українофобські традиції і тим самим оздоровлювати і гармонізувати націю. Якщо ж державна влада відмовлятиметься і саботуватиме, як, на жаль, це маємо і на даний час, то нагадувати їм, що непротидія українофобським проявам і традиціям - це ознака не української влади, а влади, що ворожа до українців.

Штірліц втрачає Плейшнера

Штірліц сказав: Нечестивий розмножується для того, щоб бути знищеним. Єретик розмножується для того, щоб бути знищеним.

Плейшнер сказав: Московська традиція вимови церковнослов'янської - це смертельна для українців традиція.

Штірліц сказав: Малороси без великоросів завжди були схильні до єресі, до католицизму - це погибель для Малої Росії і для українців. Єдиний спосіб врятувати українців від тієї неминучої загибелі, яка чекає на увесь Західний єретичний і тому нечестивий світ, - єднання з оплотом правої віри - з Великою Росією. Штірліц хоче українцям добра. Найбільш надійний спосіб пов'язати Малу Росію із Великою - універсалізація вимови церковнослов'янської, тобто - прийняття українцями єдиної для росів - московської вимови. І в більшості своїй українці це правило прийняли, бо зрозуміли його важливість: на прикладі життя під Старою Польщею українці зрозуміли, що все, що може дати їм Західний Світ, - це відірвати їх від чистої Східної Православної Віри. Саме тому українці пішли на вічний союз із Москвою і ніякі Мазепи не змогли переконати їх у протилежному. Сьогодні на захисті українців твердо стоїть митрополит Онуфрій - цей відважний воїн і захисник України від тих, хто хоче льстивими словами увести українців і Україну у блудовірство і погибель. Сьогодні Західний Світ величається своєю силою, яка була здобута ще православними їх предками, але дні їхні вже полічені, і навіть вже сьогодні вони тремтять від відваги і могутності руського православного воїнства, а далі - вони не мають з чого черпати сил для свого розвитку, бо їх віра - не благочестива, їх віра - це розсип бісівських єресей. Свята Русь - це оплот святої віри останніх часів. Усі, хто намагається відірвати малоросійську народність від спасительного єднання з Руссю Великою, будуть знищені, бо українці - це традиційно православні благочестиві християни, які призначені для порятунку і життя із Христом, і цей порятунок - у єднанні з Руссю Великою. Хто буде протидіяти - буде знищений, хто буде сумніватись і обертатись назад - подібно до жінки Лота перетвориться на сольовий камінь - закам'яніє від мертвості своєї думки.

Плейшнер сказав: Але ж прийняття московських правил вимови знищує малоросійську самобутність. Це ж видно навіть по історії і національній географії: там, де відмовляються від малоросійських правил вимови церковнослов'янської, там поступово відмовляються і від решти малоросійських традицій, і ми спостерігаємо зникнення цілого християнського народу. Хіба Бог бажає зникнення християнських народів?

Штірліц сказав: Українці мусять усвідомити свою історичну місію і роль. Раніше Русь була одна. Потім були міжусобиці і Русь поділилась. Кожна частина виробляла свої мовні та інші традиції і відмінності. А Бог на це все дивився: Він дивився, яка частина збереже чисту Православну Віру. Бог спостерігав, яка частина Русі збереже Православ'я і здобуде тим Боже благословення для того, щоб стати основою для майбутнього об'єднання і відновлення єдиної Русі. Історія засвідчує, що такою частиною стала Русь Велика, або, як ви кажете, Московія. Русь Мала дійшла була до того, що усі православні її єпископи прийняли унію з Римом, і якби не допомога великоросів, то б Мала Русь була б сьогодні вся римсько-єретична. Хтось може заперечити цим історичним фактам? Ні? Тож хіба не зрозуміло, що об'єднувати Русь потрібно на здоровій - великоросійській основі, а не на будь-якій іншій? Бог судить по плодам. Можливо, великороси багато у чому були історично не праві, але результат - збереження Православної Віри - не перекрити нічим. І малороси мають з цим змиритись або загинути. І цілком зрозуміло, що багато малоросів оберуть загибель, грунтуючись на своїй національній гордині. На жаль, багато людей не здатні зрозуміти, що нація, яка не здатна зберегти Православної Віри, не має права на майбутнє. Бог зневажений не буває.

Плейшнер сказав: Але ж саме московська вимова і московські традиції в Українській Церкві і відводять багатьох українців від Православ'я. Українець дивиться, що Православ'я вимагає від нього зречення від своєї національності, і він починає сумніватись у святості Православ'я, бо жоден з Апостолів не вимагав від язичників зречення від своєї національності. Апостоли вимагали від учнів зречення від поганської віри і поганських звичаїв, але мови і національних мовних традицій вони не зачіпали. І навіть навпаки: Апостоли не вимагали від греків ставати євреями і вчити єврейську мову, а самі ж Апостоли, передбачаючи більше поширення християнства саме серед греків, записували Святе Благовістування - Євангеліє переважно грецькою, а не єврейською мовою. Українець, коли бачить нав'язування собі чужої мови задля ніби спасіння, починає сумніватись, що це Православ'я - справді віра Апостольська, бо Апостоли мали зовсім протилежні нрави. Українець шукає інших варіантів, і найбільш зручним знаходить католицизм, який вже відійшов від традицій мовного нав'язування. Декотрі, як православні українці США, пішли до Константинопольського патріархату, але Константинопольський патріарх занадто слабкий, щоб протистояти Росії-Московії у питаннях всієї України, він навіть не може дорікнути митрополиту Онуфрію, що той підтримує смертельні для української нації традиції богослужбової мови, бо Константинопольський патріархат боїться втратити підтримку Росії-Московії в своєму доволі скрутному становищі перебування під владою Туреччини.

Штірліц сказав: Бідний нещасний українцю! Як же туго до тебе доходить слово правди! Але з любови моєї я тобі поясню ще раз: Бог не може безкінечно бути милостивим до своїх ворогів! Грецька Церква не один раз ішла на унію з Римом - цим центром гордині і єресі. Невже ти думаєш, що Бог цього не бачить? І невже ти думаєш, що це простий випадок, а не справедлива закономірність, що усі, хто ще хоч трохи залишається православним, шукають допомоги, заступництва і покровительства у Великій Русі? Ні, брате-малоросе, це не випадковість, а таки справедлива закономірність. Чи ти думаєш, що так легко було Русі-Московії зберігати чисту віру, коли практично увесь світ (разом із греками, скажімо, у Флорентійській унії) відходив у єретичне нечестя. Це саме вони - великороси - мали право подібно до розіп'ятого Господа на хресті заволати у стражденному відчаї: Боже наш, Боже наш, навіщо ти нас залишив самотніх і покинутих усіма у цьому світі єресі, гріха і облуди. Чи наслідком таких страждань не мала стати слава Великої Росії - її воскресіння у славі? І так і сталось: Московія зміцнилась у стражданнях і стала оплотом і суддею православних, а через них - і всього світу. Хіба ми, великороси, винуваті у тому, що багато малоросів пішли до католиків? Хіба з початку ми вводили в Україні московську вимову? Ні, українці почали переходити до римської церкви ще тоді, коли їх православні ще молились вимовою малоросійською, а потім у тій частині українців, що залишились православні, деяка ще частина виявила бажання відмовлятись від своєї малоросійської окремішності задля збереження Православ'я - хіба ж московити їх до цього примушували? Не московити роз'єднали українців по мовному питанню і по питанню окремішності чи об'єднання з великоросами, а роз'єднала їх жага тимчасового комфорту, відступ від Православ'я і, відповідно, відступ від Бога. І не московити винуваті в тому, що українство стало синонімом неправослав'я і тим самим накликало на себе прокляття від Бога. Православні українці не знаходили собі підтримки від своїх же братів-українців, а знаходили підтримку від "диких" московитів. І тепер ви хочете примусити цих українців не бути вдячними своїм православним братам-московитам? Ви хочете заборонити українцям шанувати московитську культуру заради православ'я, яке вона несе? І як ви збираєтесь забороняти: ви з ним мучеників робити будете? Так на мученицькій крові і росте Церква, і кожна мученицька кров возродиться стократно аж до загибелі мучителів. А молитись малоросійською вимовою ми не забороняємо, але бажаючих - вкрай обмаль, і тому зусилля українізаторів богослужіння приречені: українців історія навчила, що Православну Віру і спасіння вони можуть зберегти лише в єднанні з Церквою Московською, а для цього єднання потрібно зберігати єдність із московськими правилами єдиної вимови церковнослов'янської мови. Хочете іти проти волі українських православних? Тоді ми будемо їх захищати, і їх буде захищати Бог.

Плейшнер сказав: Тобто ви захищаєте Православну Віру без любові?

Штірліц сказав: Не може бути любові без Православної Віри.
 

Плейшнер сказав: Тобто Православна Віра з любов'ю все ж можлива, але ні ви, ні ті підмосковські "поки що українці" на неї не здатні?

Штірліц сказав: Черговий! Черговий! Сюди бігом! Зв'язати професора і розстріляти! Він ганьбив фюрера! Прощавайте, професоре! Занадто багато вас таких мрійників!

Черговий відводить Плейшнера у іншу кімнату. Чути глухий постріл. Штірліц витягнув замотану в газету печену картоплю і подумав, що гнилим європейцям ніколи не зрозуміти ані краси чистої віри, ані краси замотаної в газету печеної картоплі.

Біблійні парні архетипи: вирівнювання балансів

Старокиївська гравюра "Ісус Навин вішає переможених царів"

 
  Папанов із його прокляттям 

"Щоб ти жив на одну зарплату!" 

залишається в Україні популярнішим за 

будь-якого антикорупціонера.

  Якщо спробувати визначати загальні риси парних біблійних архетипів Старого Заповіту, то найбільш адекватною видається пара "Закон і Благодать". Перший очевидний висновок - чітка послідовність: Благодать завжди приходить після Закону. Менш теологічно пару можна означити як "Очищення і Освячення". До цих висновків також підводить і переважно заперечувальна сутність старозавітнього закону: хай не буде тобі.., не створи собі кумира, не вбий, не вкради і т. д. Закон заперечує злочини для очищення від них. Благодать освячує-наповнює: блаженні вбогі духом, лагідні, миротворці і т. д., і найголовніше - благодать дає приклад: заповіді "возлюби Бога і ближнього" були і в Старому Заповіті, але на них менше концентрувались, бо ця планка була надто високою і в повній мірі придатною для взяття лише для втіленого Сина Божого - Ісуса Христа.
  Найбільш яскрава старозавітня пара архетипів - Давид і Соломон. Ця пара найбільш помітна, бо вона - царська. По нашому марнославству ми схильні більше звертати увагу на щось велике і потужне. Так, саме Давид і Соломон - були найвизначнішими будівничими еврейської державності - в її матеріальному розумінні: Давид об'єднав і зміцнив державність, Соломон - увійшов у Біблію як наймудріша старозаповітня людина. Що ми часто забуваємо стосовно цих осіб - що царська форма організації ізраїльської державності не була ініціативою Божою, а людською і гріховною. Давид - не перший цар Ізраїлю. Давид - перший благочестивий цар Ізраїля. Давид виконує функцію очищення монархії від її гріха, очищує народ від гріха бажання монархії. Гріх цей у тому, що Ізраїль був покликаний служити просвітленням для світу, а своїм бажанням монархії ізраїльтяни показати, що більше хочуть панувати над світом, ніж його просвітлювати. Цей гріх очищався війнами - війнами, в яких гинули не тільки вороги Ізраїля, а й самі ізраїльтяни. Давид майже все життя воює - очищає. Соломон вступає на царство у відносно спокійні часи - мало що заважає будувати Храм і складати притчі. Соломон не визнається Богом таким же благочестивим, як Давид, після Соломона царство розділяється на дві частини, а тим не менш - сам Спаситель Ісус Христос визнає надзвичайну мудрість Соломона, а неміч Соломона - це ознака немічності всякої людини. Усі старозавітні архетипи - це притемнені образи повної благодаті Христа, і у парах цих архетипів найбільш немічними виглядають саме архетипи Святості-Благодаті, бо всяка людина виглядає немічною перед висотою і силою Бога.
  Іншою парою, яку менше помічають і розглядають, є пара Мойсей і Ісус Навин. Хоча самого Мойсея розглядають достатньо, але якось дивно у проектах "виходу з рабства" забувають про те, що кінцева ціль для Ізраїля була не вихід з рабства, а опанування Землі Обітованної, і що в цю землю Ізраїль увів не Мойсей, а саме Ісус Навин. 40 років блукання по пустелі - це лише половина шляху до мети - до входження у Спокій Божий. Саме Ісус Навин символізує у цій парі архетипів освячення і благодать, а Мойсей - це лише очищення від єгипетських гріхів. З однієї сторони - очищення важливе, бо в нечисту посудину чисте наливати не годиться, з іншої - існує небезпека зупинитись на півдорозі або ж і повернутись назад в іще гіршому стані (згадаймо, притчу євангельську, про нечистого духа, що був вигнаний, але коли повернувся, то знайшов оселю - душу людську лише чисту, але не освячену, не наповнену благодаттю - нечистий дух повернувся із сімома злішими духами). Тобто роглядання архетипу Мойсея без Ісуса Навина страждає на небезпечну неповність. Саме Ісус Навин здійснив найвеличніший концепт ізраїльського народу - входження і опанування Землі Обітованної.
  Мойсей і Ісус Навин - чистіша пара архетипів, ще не заплямована гріхом бажання світового панування. Відхилення, звісно, були вже і тоді, але вони дуже швидко карались пророчою силою Мойсея. Мойсей - очищає. Але Мойсей більше пише, а Ісус Навин більше воює. Мойсей - більше Закон, ніж Давид, бо він Закон фундує, а Давид лише відновлює. Ісус Навин - більше благодать, ніж Соломон, бо зберігає благочестя. Можна запитати: в чому ж така велика благодать Ісуса Навина - в тому, що він вів війни і вішав нечестивих царів? Ну, думаю, в цьому також, бо це потребує великої віри і мужності, але це видається не основним. Основне - матеріальні результати цих воєн для Ісуса Навина, або точніше - його власне ставлення до своїх перемог. Здається очевидним, що той, хто увів Ізраїля в Землю Обітованну, запросто міг би стати і Царем Ізраїля, і навіть Божественним Царем Ізраїля. Здається очевидним, що Ісус Навин відмовляється від честі, влади і шани добровільно. А про матеріальний результат для Ісус Навина його героїчності Біблія пише чітко і ясно: Ісус Навин помирає у старості у небагатсві, самотності і народному забутті... Здається, плачевний кінець. Але - це і є благодать: Ісус Навин добровільно обирає багатство душевне і духовно-небесну славу замість багатства і слави дочасної і гинучої. Це і є та благодать, яка для світських людей часто не зрозуміла, але вона не нерозумна. Чому розумна? А тому, що багатіїв, мабуть, було багато в Ізраїлі за часів Ісуса Навина, але в пам'яті через тисячоліття - добрим словом і пам'яттю ніхто з них не залишився, а пам'ятають - самотнього і небагатого в старості Ісуса Навина. Іншими словами Ісус Навин переміг не тільки нечестивих царів, але і своїх співбратів у стратегії, у тисячоліттях і у вічності.
  Які можуть бути проекції архетипів Мойсея і Ісуса Навина на наше суспільство? А тут я вже зупинюсь і дам волю вашій фантазії. Єдине, що відзначу: робіть так, щоб про вас українці добрим словом згадували через тисячу років - і все у вас буде добре. :-)

Нові для мене українські церковні стародруки онлайн

Цифрова бібліотека історико-культурної спадщини

 Чи я раніше не помічав його, чи його було доповнено нещодавно цікавими книгами - не знаю. Хоча проблема об'єднання і зв'язку електронних фондів, мабуть, існує. Книги із сайту можна зберігати у форматі pdf на свій комп'ютер, хоча алгоритм не дуже ясний. Потрібно почекати коли книга почне активно завантажуватись (можливо, іноді - поки завантажиться і прокрутиться вся) на екран і натиснути "CTRL+S". Якщо пропонує зберегти htm, то відмовитись і далі дати книзі завантажуватись. Якщо ж пропонує зберегти pdf, то сміливо зберігаємо.

Що нового для мене і цікавого?       

Ростовський (Туптало Д. С.) Д.
ЧУДА ПРЕСВЯТОЙ И ПРЕБЛАГОСЛОВЕННОЙ ДІВИ МАРІИ (1677)
Мабуть, перша книга майбутнього святителя Димитрія. Книга староукраїнською мовою, яка, схоже, лягла в основу виданої пізніше слов'янською книги Дмитра Туптала "Руно орошенное", яка теж наявна на сайті - Ростовський (Туптало Д. С.) Д.
РУНО ОРОШЕНОЄ (1696)

Галятовський І.
ГРІХИ РОЗМАИТІИ (1685)
Староукраїнська мова. Невеличкий посібничок для тих, хто готується до сповіді.   

  

Могила
СЪБРАНІЕ КОРОТКОИ НАУКИ О АРТИКУЛАХ ВІРЫ ПРАВОСЛАВНОКАФОЛИЧЕСКОИ ХРІСТІЯНСКОИ (1645)
Староукраїнська мова. Катехизис у питаннях і відповідях. Більше 200 сторінок.    

ЕВХАРІСТИРІОН, АЛБО ВДЯЧНОСТЬ... ПЕТРУ МОГИЛІ : од спудеов Гимназіум єго милости з школы реторіки ([1632])
Староукраїнська освітня поезія.     

       
Галятовський І.
КЛЮЧ РАЗУМІНІЯ (1665)
Радивиловський А.
ВЕНЕЦ ХРИСТОВ (1688)
Радивиловський А.
ОГОРОДОК МАРІИ БОГОРОДИЦЫ (1676)
Більш якісніші примірники, ніж ті, що подані на харківському сайті. Хоча фото на харківському сайті вищої точності, а тут все лише для попереднього ознайомлення-читання у компактному форматі пдф. Але і зрозуміло: подати тільки більше 2000 сторінок Радивиловського у форматі високої точності - це займе дуже багато мегабайтів. У описі книги Галятовського мови не вказано, а у описі книг Радивиловського вказано "старослов'янська мова", з чим не згоден, бо мова Радивиловського хоч із характерним після "переяславської ради" ухилом до слов'янізмів, але це все ж староукраїнська, а не слов'янська мова.

Димитрій Ростовський (Туптало Д. С.)
КНИГА ЖИТІЙ СВЯТЫХ...    
Знамениті заборонені Петром І першодруки Житій Святих святителя Димитрія з українськими особливостями слов'янської. Але це все та ж слов'янська мова, а не староукраїнська. Ну, замість "есть" - "естъ", замість "мѣсяцъ" - "мѣсяць" і тому подібне. Не особливо цікаво для широкої публіки.

Словник староукраїнської мови 

Наступні президентські вибори передбачаються такими ж нудними, як і вибори між Януковичем і Тимошенко

 Теперь они все получат из просто Вадима Новинского - 

гетмана Вадима Новинского, который будет

 новым Богданом Хмельницким. Они сами вознесли

 его в своей травле - Вадима Новинского. Они 

сделают из него православного гетмана Малороссии.

Кіріл Фролов 

   Кандидатури, які пропонувались в інтернеті на посаду Президента України замість Порошенка: Микола Маломуж, Віктор Чумак, Володимир Лановий, Андрій Новак, Сергій Дацюк. Усі ці кандидатури я особисто вважаю кращими за Порошенка. Але більша ймовірність того, що на наступних виборах оберуть когось ще гіршого за Порошенка, ніж когось із зазначених кандидатур.

   Українцям, звісно, бажано було б мати значний інтервал між виборами Президента і Верховної Ради. Для цього можна було б провести дострокові вибори до Верховної Ради зі зміненим законом про вибори по відкритим спискам. Але мрії-мрії... Депутатам ще багато чого треба зробити: суддівська реформа (хоча б антикорупційний суд), медична реформа і т. д. І це байдуже, що у Верховній Раді непогані кондиціонери і вентиляція - тобто цілком зручні умови для роботи, - депутати самі краще знають, як їм відпочивати, як працювати, коли йти на перевибори і з яким виборчим законом.

   Що ж до можливих президентських виборів, то можна спрогнозувати їх значну занудність. В Україні керують не ідеї. Ідею державництва можуть втілювати або національно-патріотичні великобізнесові групи, або монархісти-авторитаристи; і в Україні нема значних ні перших, ні других. Якщо нема значного державницького руху, то маємо ілюзію політичного життя. В Україні керують олігархічно-мафіозні групи, які конкурують між собою у боротьбі за керівне крісло, а не за краще життя людей. Основні дві мафіозні групи умовно - регіонали-донецькі і бютівці-дніпровські. Для того, щоб вибори Президента були не дуже схожі на прості міжмафіозні розборки, то одна (або і обидві) із цих двох основних груп переходить у легку форму - лайт. Цей перехід здійснюється взаємодією із національно-патріотичними силами до такої міри, що створюється ілюзія, що ніби мафіозна група розчинилась і зникла. Роль Порошенка сьогодні - у керівництві мафіозною групою регіонали-лайт. Він і має шанси пройти у другий тур президентських виборів. Щодо його ймовірного опонента, то я все ж схиляюсь до класики - Тимошенко. Хоча її сьогодні не дуже видно, а видно багато нових особистостей, але це ще не основний бій. А на основний бій дніпровська мафія видвине перевіреного бійця і комунікатора - ЮВТ. Народу залишиться обирати менше зло. Більше шансів, думаю, все ж у Порошенка. Дебати будуть малоцікаві (якщо будуть), і явка буде мала.

   Якщо все ж подумати про інші кандидатури, то реальним політичним проектом, крім українських мафіозних дніпровсько-донецьких, може бути лише проект американський. Європа теж має гроші (так, саме картинка, яку забезпечують гроші, найбільше впливає на нашого виборця), але вона не така консолідована і більш залежна від Москви. Американського проекту поки що не видно. Кожен політичний проект в Україні сьогодні має свій телеканал. Американський проект не має свого телеканалу, і це означає, що серйозного політичного виборчого проекту в Україні американці поки що не мають. А можна було б: наприклад, створити телеканал, редакційну раду якого б складали зазначені вище інтернет-кандидати на посаду Президента. Тоді можна було б говорити, що занудній парі Порошенко-Тимошенко є альтернатива. Чому американці не входять активно в українську політику - це питання цікаве, але трохи інша тема.

   Ось такий розклад, шановні народовладці і мафіозні виборці: хочеться демократії - то і їжте. І звісно: будь-яка критика Порошенка без чіткої альтернативи - це праця на рейтинг Тимошенко, і навпаки: будь-яка критика Тимошенко без чіткої альтернативи - це праця на рейтинг Порошенка. Втішаймось: наша доля менш зла, ніж могла б бути.

Ніколи більше не вживайте слово "Малоросія" в негативному значенні

  Зображення - Скарбниця потребная. Іоанікій Галятовський, 1676 р.
 Текст: Чудо двадцят четвертоє. Року 1674, місяця Августа, Турки і Татаре пришовши до Малої Россії, воєвали міста і села, почавши од Браслава аж до Ладижина і Уманя, і волості іншиї Українскії плюндровали.

 Ніколи більше не вживайте слово "Малоросія" в негативному значенні. Справа в тому, що під московщиною ми настільки стали невігласами у власній історії, що сам термін "росія" ми стали асоціювати переважно з північноросами-московитами, і забули, що це навіть більше наш ідентифікатор, ніж їх. Використання у негативному значенні терміна "малороси" (стосовно вірян УПЦ МП, скажімо) було доречне не з теоретичної відповідності, а з практичності-зручності - тому що прості люди інакше б не зрозуміли. Я про це нещодавно писав, що правильні рішення - це добуток теоретичної відповідності на зручність-практичність. Сьогодні, як то каже Святе Писання, часи незнання минають, і нас випробовують на здатність усвідомити свою недосконалість і на здатність виправляти теоретичні неточності. Сьогодні, по 25-ти роках незалежної держави і незалежного вивчення історії ми вже маємо нову зручність - ми вже не боїмось сказати про те, що ми - корінна Росія, а "Росію Велику", Російську Федерацію не грішно називати і Московією, і не тільки не грішно, а і праведніше. І сьогодні ми вже можемо точніше сказати, що промосковська, обманута московитами, частина вірян УПЦ МП - це не малороси, а недороси, недомалороси, московитофіли, підмосковці, але - аж ніяк не малороси. Мала Росія - це старовинний синонім слова Україна, і про справжні властивості Малої Росії пераважна більшість, скажімо, вірян УПЦ МП майже нічого не знає, і не тільки пересічні, а навіть по такому ніби науковому церковному телеканалі "Глас" вам навряд чи щось правдиве розкажуть про Малоросію. Нам було подано, що термін "Мала Росія" обов'язково означає залежність від "Росії Великої" - цей висновок невірний і ненауковий. Насправді ж у самому цьому терміні ніякої залежності від великоросів нема, а навпаки - все починається з малого, і Велика Росія має початок у Малій Росії і залежна від неї. Нам може заважати звичка називати Московію - Росією. Я мушу зауважити, що я вже досить давно писав про те, що ми маємо повне моральне право називати північноросів - московитами, і що ця назва взагалі більш правдива і моральна. Не послухалися - то тепер маєте класичні "ножиці", коли в умовах вашого недореформованого відповідно до дійсності світогляду ви отримуєте дві невигідні для вас протилежності: насміхатись з терміну "малоросія" - насміхатись із своєї історії, поважати "ДНР-малоросію" - поважати бандитів. Вся проблема - у недорозібраності історії і не зовсім правильно сформованому на цьому світогляді.

  Отже, вірна позиція:

  Малоросія - термін позитивний, синонім терміну "Україна", але від терміну "Малоросія" українці відмовлялись через те, що в умовах спільної з московитами держави і домінування московитів у цій державі цей термін прив'язувався до перекрученого терміну Росія і сприймався як залежність від Московії. Сьогодні, в умовах самостійної держави, нам нема потреби носити ці умовні "бронежилети" - в себе вдома вони лише заважають, ми вільні і можемо виявляти правильні смисли. Нас випробовують на зрілість і ми приймаємо виклик.

  Бандитьскі антиукраїнські - антималоросійські угруповання типу ДНР не мають жодного морального називати себе Малоросією чи малоросами, бо не знають ані справжньої історії Малої Росії, не шанують малоросійської - української мови і її носіїв. Більш відповідні терміни для ДНР і ЛНР - Малобандитія або Малопіратія і т. д. Єдина можливість визнати термін Донецька Малоросія - це відновлення на її теренах поваги до української мови і її носіїв.

P. S. До цього питання прошу поставитись серйозно. В умовах війни дуже важлива однодумність. Ворог намагається використати будь-яку нашу неідеальність. Українці, на жаль, часто асоціюють ідеальність не з теоретичною досконалістю, а більше з художньою красою. Таке захоплення може живити марнославне бажання наполягати на своїй художньо гарній, але теоретично невірній думці. В умовах агресії Московії це може коштувати здоров'я і життів наших солдат. Тому ще раз дуже прошу: не дамо скаженим жодного шансу для панування над нами. Християнам - миром мир, нелюдам - пекельний вир! Краще смерть тіла, ніж смерть душі. А душа вмирає тоді, коли може не прийняти обман, але приймає. Набільша правда: Бог є любов. Той, хто прагне знищити брато свого - не має в собі ні любові, ні Бога.

Вузький шлях, яким багато хто йти не хоче, але доведеться. Або знову про те, чому Україні - бути.

  Компромісним варіантом могло б бути перейменування РФ на ПРФ - North Russian Federation. Тоді світ буде розуміти, що є ще another Russia and another origin Russia. Українцям цього було б достатньо. Але така поступка московитів-північноросів не додає їжі їх внутрішньому черв'ячку відчуття власної значущості. А цього черв'ячка вони вже добряче відгодували, і він вимагає їжі все більше і більше. Північнороси - теоретично не зовсім точне визначення, але правильні рішення - це добуток теоретичної відповідності на практичність-зручність, і з цієї оцінки термін найоптимальніший.
  Основна ідея агресії московитів проти українців - за єдину Русь. Мається на увазі, що менші Русі (Україна і Білорусь) мали б відмовитись від своєї окремої ідентичності для створення єдиної потужної Русі подібно до того, як Баварія стала частиною проекту єдиної Німеччини.  Вирішення цього питання тісно пов'язане з християнством. З однієї сторони - історично саме християнські лідери в нас були лідерами нації, з другої - саме нехристиянські впливи найбільше розмивали і знищували українську пам'ять і ідентичність. Поки Російська імперія не впилась і одуріла від власної сили, доти майже всі розуміли, що є різні Русі. Коли ж московський лапоть, навчений українськими єпископами і вченими став жандармом Європи, тоді і посилились розмови про потребу влиття малоросів-українців в "єдиний русскій народ". І тут треба відмітити, що Московська Церква була пасивним гравцем в цій історії: в розвитку українофобії її тягнула світська п'яна від багатства і часто по суті вже зовсім не християнська московсько-пітерська влада. Наслідком цього було затирання московитською владою джерел української ідентичності. І вже у 20 столітті дійшло до того, що стали з'являтись церковні українські авторитети (як приписують, скажімо, Лаврентію Чернігівському), які не визнавали окремої української ідентичності через причину недоступності до джерел цієї ідентичності - стародруків. Але ці святі - не відрікались від української ідентичності, вони її просто не знали. І попри всю пропаганду навіть Московська Церква не знає жодного малоросійського-українського святого чи майже святого видатного церковно-культурного діяча, який би зрікся своєї малоросійської - окремої від решти російства ідентичності. Цих видатних осіб навіть нема смислу тут перелічувати, бо їх тисячі. Одним із перших, хто справді зрікся окремої малоросійскості, можна назвати митрополита Самуїла Миславського, але навіть для Московської Церкви він і подібні йому - майже ніхто.  Зречення малоросійсько-української ідентичності історія і Церква визначили як справу переважно прокляту. І ми, навіть якби захотіли, не можемо змінити цього визначення і призначення. Україно-руська мова - мова тисяч великих і святих людей, і хто зрікається свого українства, той цим зреченням сам прикликає на себе прокляття. Сьогодні, коли техніка зробила можливим доступ до джерел ідентичності для широких мас, незнання своєї ідентичності теж не має виправдання, як це було можливим у минулому столітті.  Але як Україна живе, так живе поки що і українофобія. Основна причина українофобії - заздрість. Звичайна людська заздрість, яка штовхає на обріхування і вбивства неповинних. Примножується вона насильством нехристиянської світської влади над Церквою, насильством витонченим, яке не обов'язково вбиває церковних діячів, але обов'язково виховує їх у світському і нехристиянському дусі. Звикаймо, шлях ще довгий. А герої не вмирають, і Бог своїх святих знає, і ніхто не вкраде їх з рук Його, бо нема на світі такої сили, що могла б Йому спротивитись.

Олігархат і інформаційна політика держави

Що там з квотами? Я бачу лише квоту на 90% дебілізуючих передач. Квота виконується. А хто це все буде дезінфікувати? Є дві основні проблеми на ТБ: 1 - московщина, 2 - людей не вчать заробляти гроші, а вчать вбивати час і розтринькувати гроші. Можливо, олігархат показує, як він сам прийшов до великих статків - хитрощами і розкраданням. Глядач сприймає інструкцію, намагається повторити шлях до успішності, але місця вже зайняті. Типова безперспективна модель. Впровадження олігархатом безперспективних для України інформаційних тб-програм - це теж сторона війни проти України. І тому не можу не сприймати олігархат як загрозу і навіть як одну із причин війни: якби Україна була економічно сильна, то путін би не наважився. Люди в Україні не бідні, в Україні переважно бідними є ті люди, які турбуються про розвиток і зміцнення держави. Інформаційний Чорнобиль ніхто не відміняв.

Олігархат нахабніє, бо відчуває свою безкарність. Усі політичні партії залежні від фінансування і, відповідно, залежні від олігархату. Єдина альтернатива олігархічному правлінню - організований авторитаризм і запровадження недемократичних природних інститутів влади. Але українці не відчувають загрози від ультрадемократизму, який призводить до безвладдя, яким вдало користується олігархат. Українці рішуче воюють лише за демократію і попадають під владу олігархату. Олігархат крутить по телебаченню "порнографію для дорослих" - різні розважальні програми та про успішне життя тих, хто зрікся своєї українськості. Все це по краплині дебілізує українців, які втрачають політичну орієнтацію і розуміння витоків власних проблем. Українці знову кидаються на вистелену перед ними червону ряднину недодемократизму. Я теж за демократію, я теж за новий закон про вибори по відкритим спискам. Але я стверджую, що однієї демократизації замало. Україна потребує недемократичного власника, який би був об'єктивно зацікавлений у зміцненні держави і був здатний приборкати олігархію. Я маю надію. Моя надія в тому, що Україна ще існує після двох майданів - демократичних революцій. Ми втратили частину території, але ми все ще стоїмо. Не кожна країна може похвалитись такою стійкістю і міцністю. Надія у тому, що провалені два майдани можуть довести людей до думки, що майдани і ультрадемократизм - це не панацея. Провал одного майдану можна пояснити собі випадковістю. Якщо два майдани підряд не дають якихось значних результатів - це вже серйозний привід замислитись, що не такі вже ті майдани корисні, як нам часто намагаються це показати. До українців починає доходити істина. Цю істину вони мусять зберігати під килимовим інформаційним бомбардуванням із олігархічних телеканалів. Це не легко, але це наше єдине майбутнє.

Основи московитології

  Як для оцінки будь-якого явища потрібно мати чіткі і правильні основні поняття, що стосуються цього явища, так потрібно мати чіткі і правильні поняття про московитів. Хоча Україна - це не основне місце розселення московитів, але їх кількість тут досить значна, і це спонукає в московитології розглядати перш за все тих московитів, які мають українське громадянство, і класифікувати московитів перш за все за їх ставленням до українців і України.

  В умовах триваючого московито-українського збройного конфлікту ясне розуміння класифікації московитів стає надзвичайно важливим питанням національної безпеки. У цьому дописі зібрано основні і найбільш необхідні поняття московитології.

  Нагадаю, що термін "московити" - це термін, який українці використовують для означення так званих росіян. Росіяни, русскіє - це самоназва московитської нації, яка, з точки зору українців, є занадто претензійна з огляду на те, що українці - це теж руська нація, і узурпація терміну лише частиною групи східнослов'янських народностей не містить у собі любові і взаємоповаги, і тому означення "русскіє" містить у собі спекуляцію і є неточне. З усіх інших термінів термін "московити" - найбільш адекватний, бо означає історично домінуючу частину умовної північноросійської нації, яка і визначила сутність і особливості нації. Можна називати і північнороси, але тут виникають різні труднощі із точністю географічно-пов'язаних визначень: північні, східно-північні, східні і т. д. Московити - це визначення найбільшої точності і без неадекватних претензій на всеросійську спадщину.

 Згідно ставлення до українців і України московитів з українським громадянством можна розділити на три основні категорії:
1. Московитомовні українці.
2. Московити з українським громадянством.
3. Південнокацапи. 

  Московитомовні українці

 
  Найбільш прихильні до українців - московитомовні українці. Але під цю категорію найбільше маскуються московити інших категорій. Видавати із себе максимально прихильну до українців людину - це в Україні вигідна матеріально справа, і тому існує спокуса видавати із себе українця, не будучи таким. Московитомовні українці - це люди, які дійсно розчарувались у своїй материнській нації і хочуть стати українцями як нацією, яка досить близька до нації московитської, але позбавлена історичного багажу московитських гріхів і пороків. Московитомовний українець хоче щоб українство в ньому домінувало і робить для цього відповідні зусилля: настирливо вчить українську мову, всіляко підтримує українців у різних їх матеріальних і духовних потребах. На жаль, ця категорія найменш чисельна, і можливо, що тих, хто видає із себе московитомовних українців, набагато більше, ніж тих, хто такими є насправді. Серед відоми осіб, яких можна назвати московитомовними українцями , - Амосов і сестри із тріо Маренича. Амосов так і відійшов до Бога московитомовним українцем, а сестри із тріо дійшли до логічного завершення кожного московитомовного українця - стали українками і по настрою, і по мові. Це і є найкраща визначальна ознака московитомовного українця - його стійке спрямування до того, щоб стати українцем повноцінним.

  Московити з українським громадянством

  Решта дві категорії більш поширені - масові. Основні ознаки категорії московитів з українським громадянством - це бажання зберегти свою московитську ідентичність, але з повагою до української нації і державності. Це категорія найбільш чистих, так би мовити, московитів. Це люди, що були виховані на кращих зразках московитської освіти і культури, яка не позбавлена і національної самокритичності. Це люди, яким відомі і не забуті ті чисті джерела порядності, чистоти, простоти і нелукавства окремих представників московитства. І ці люди хочуть ці джерела зберегти. Але також ці люди адекватно розуміють свою ситуацію і свої обов'язки як громадян України. Ці люди розуміють, що московит в Україні не просто може, а зобов'язаний бути білінгвом - вільно володіти як московитською так і українською мовою. Виходить це в кожного різною мірою, але загальне прагнення саме таке - білінгвізм: московитська мова у внутрішньому локальному середовищі і українська у середовищі загальноукраїнському. Ці люди не представляють загрози для української державності, а навіть навпаки - здатні до деякої самопожертви заради цієї державності. Оскільки ця категорія масова, то її представників можна зустріти у різних сферах життєдіяльності суспільства у великих кількостях: волонтери, сумлінні воїни, держслужбовці, лікарі, педагоги і т. д. і т. п. Звісно, в тих умовах, коли московитська ідентичність - це ідентичність, яка почала проти українців не тільки економічну, а і відкриту збройну агресію і захоплення територій, то ця ідентичність може викликати деяке роздратування в українців навіть тоді, коли окремий носій московитської ідентичності налаштований до українців добре. Тут вже ми маємо ситуацію, яка вимагає діалогу, взаємопорозуміння і самокритичності з обох сторін. Українцям іноді в спілкуванні з представниками цієї категорії варто усвідомлювати, що націй безгрішних нема, і що українці теж не завжди чинили справедливо стосовно московитів. Московитам же з цієї категорії варто пам'ятати, що хоч і не максимально, але підтримка української ідентичності - це також і їх обов'язок як громадян України, і що без цієї підтримки вони можуть сповзти до категорії третьої.

  Південнокацапи

  Третя категорія - це категорія українських московитів із вираженими і домінуючими негативними ознаками - південнокацапів. Звісно, це слово має негативну ознаку, але воно цілком адекватне, бо воно і позначає саме негативні ознаки. Можна кожен раз писати "московити із вираженими і домінуючими негативними ознаками", але задля легшого сприйняття достатньо важливого на сьогодні матеріалу не буде гріхом і використання такого спрощенного варіанту означення. До того ж, це означення виявляє основний напрямок спекулятивної і деструктивної дії московитів з домінуючими негативними ознаками стосовно українців - це напрямок церковний і решти святинь: дружби, рідства, приязні.
  Південнокацапи - це люди самозакохані, сліпо закохані у себе і у свою націю. Південнокацапи - це люди, яким українці завжди щось винні. Південнокацапи - це люди, які ставляться з презирством до української нації загалом, а не до окремих її представників. Південнокацапи - це люди, які поважають лише тих українців, які визнають зверхність московито-російської нації. Південнокацапи - це люди, які вважають, що українська релігія і культура може бути повноцінна лише під московито-російським контролем і з домінуючими московитськими ознаками і т. д. На жаль, таких людей в Україні досить багато - це категорія, яка, можливо, і не домінує в середовищі українських московитів, але є достатньо масова. Це категорія, яка уможливила в Україні масовий колабораціонізм - згоду з московитською агресією проти України і відторгнення частини міжнародно визнаних українських територій.
  Крім українофобії, характерною ознакою цієї категорії є маскування під категорії менш деструктивні. Як усяке зло, південнокацапство не бажає виявляти своєї справжньої сутності, а маскується під добро. Оскільки основних недеструктивних московитських груп є дві, то і маскування відбувається двояке: маскування під московитомовних українців і маскування під порядних московитів. Вибір маскування здійснюється відповідно до ситуації і аудиторії. Виявлення цього маскування - це головне завдання українців у подоланні деструктивного московитського впливу в Україні. Відділивши деструктивну московитську частину - можна її дезактивувати. Основний інструмент для цього відділення - це виявлення усвідомлення московитом наявності в Україні деструктивних московитських груп і усвідомлення потреби виділення, марґіналізації і дезактивації деструктивного впливу цих груп. 

  Вартою уваги ознакою групи цієї класифікації є їхня активна робота по інфікуванню самих українців антиукраїнськими ідеями. Найбільш яскраво це можна спостерігати на діяльності УПЦ МП, якою керують формально українці, але заражені від південнокацапів інфекцією замаскованих антиукраїнських ідей. 

  Стислі загальні означення і висновки

  Звісно, ці категорії визначають лише домінантний напрямок, і можливий перехід з однієї категорії в іншу при кількісних змінах якоїсь із ознак. Перехідні варіанти становлять додаткову небезпеку своєю невизначеністю, а більш "чистий" навіть негативний варіант є менш небезпечним через свою чіткість і придатність до виявлення і адекватної реакції. 

  Проміжна мета - означення, відділення і контроль над деструктивною групою. Кінцева мета - перевиховання деструктивної групи через її марґіналізацію. В кінцевому позитивному результаті група південнокацапів має зникнути внаслідок перевиховання у порядних московитів або українців. Треба також зазначити, що таке перевиховання є обов'язком не тільки українців, але і українських московитів, які прагнуть чесності і порядності.

Проект національного успіху

  Існує розподіл домінантних зон. Є зони, які домінують демократично і фінансово. Очевидно, що такою домінантною зоною є США. Довготривалі успішні проекти можливі лише згідно з домінантною зоною. Багато читачів тут подумають, що для успішного довгострокового проекту нам потрібно усе погоджувати із США. Воно-то думка варта уваги, але сказати я хотів зовсім не це. Я хотів сказати, що масштабні успішні політичні проекти в інших, ніж США, країнах можливі на зовсім іншій домінанті - на протилежні домінанті - колективістській.
  Успішна домінанта для США - демократично-індивідуалістична. Для всіх інших - або повільний розвиток у зв'язку з США, або, при розумному плануванні, швидкий розвиток авторитарно-колективістського проекту. Можна помітити, що демократи в США виглядають більш серйозно і помірковано, а республіканці - часто виглядають комічно. Це не означає, що республіканці гірші демократів, а означає лише те, що американці не забувають, що їх успішна домінанта - це демократія, і на рівні патернів вони дотримуються успішної для себе стратегії. У інших країнах - навпаки: комічно частіше виглядають саме демократи. Тому що скільки не демократизуй, а більшу вигоду все одно отримує домінанта - тобто США. Авторитарно-колективістські проекти в інших країнах мають більш серйозний вигляд, але вони більш ризиковані. Приблизно можна сказати навіть так: 50% авторитарних пректів - це серйозний успіх, решта 50% - серйозний провал. Але тим не менш все дуже серйозно. :-)
  Для чого я це все пишу? Я пишу це з огляду на українську політико-економічну ситуацію і її потреби. Українська економіка дуже просіла. Це означає, що нам потрібне швидке зростання. Забезпечити швидке зростання власними економічними ресурсами - практично неможливо, бо ми не маємо до того великого і платоспроможного ринку. Помірне зростання економіки загрожує незадоволенням громадян і частою зміною влади, що посилить нестабільність, непрогнозованість, хаос і бідність. Для України це майже точно, бо ми на межі цивілізацій, і зовнішні впливи без власного авторитарно-колективістського проекту можуть розірвати Україну на шматки.
  Отже, для політичної стабільності потрібне швидке зростання економіки. Швидке зростання можна забезпечити лише у поєднанні із значними інвестиціями іззовні. З інвестиціями ситуація подібна: великі гроші можна отримати лише під реалістичні довгострокові плани. Можуть дати грошей і на три роки, але не великі. Невеликі гроші даються під чіткі, але короткострокові проекти. Але це гроші не великі, які не можуть ґарантувати швидкого і тривалого зростання. Великі ж гроші самі у собі містять захист від ризику по принципу too big to fail (занадто велике, щоб йому дозволили впасти). Але великі гроші дають не на три роки, а на тридцять і під реалістичні проекти.
  Отже, потрібен реалістичний довготривалий український проект, під який можуть дати великі гроші.
  Тут логічно постає питання: як такий проект написати і утворити? Спробую означити обриси.
  Ну, по-перше, як я вже сказав вище, це має бути проект колективістський - тобто проект, який залучає до участі якомога більшу частину громадян, який залучає до участі майже усіх. Авторитарність цього проекту не у тому, що всі мають виконувати примхи лідера чи лідерної групи, а у тому, що лідерна група буде настільки налаштована на успішність усієї нації, що будь-який бунт проти лідерної групи буде загалом сприйматись як бунт проти самого себе.
  Для більшої ясності пригадаємо основні діалектичні пари і їх зв'язок:
Ян Інь
Чоловічий Жіночий
Індивідуалізм Колективізм
Демократія Авторитаризм
  Виявляється, нам потрібен довготривалий жіночий недемократичний проект... Звучить зловісно, правда?.. Ну, можете сприймати це як жарт, якщо ви не вивчали законів матеріалістичної діалектики. А той, хто вивчав, той знає, що протилежності один одного не знищують, а - в нашому політичному розумінні - марґіналізують. Демократів нам не потрібно ні знищувати, ні саджати до в'язниць, ні навіть якось обмежувати, крім обмеження антидержавної їх діяльності.
  Для марґіналізації демократичних рухів потрібно дві речі: перша і головна - це той же реалістичний і успішний колективістський проект, друга - власне розбір демократичного руху на частки і контроль його. Про перше треба говорити довго, то коротко тут скажемо про друге - про розподіл демократичного руху. Зазначаємо, що мінусом будь-якого демократичного руху поза США є його катастрофічна слабкість і неефективність у порівнянні із тими ж американськими демократами. І це їх властивість, яку виправити неможливо навіть за 30 років. Далі структуруємо демократичні рухи по напрямкам індивідуалізму: українські ультранаціоналісти, рускомірівці, міські люмпени, сільські червоношиї і т. д. Усі ці групи мають свої претензії, які хочуть задовольнити за рахунок інших. Можна дозволяти їм ці претензії пред'являти, але не можна дозволяти їм задовольняти свої примхи за рахунок шкоди справі загальної успішності. Це пояснюється громадському загалу, і так досягається марґіналізація і контроль різних ультрадемократичних груп.
  Підготовка проекту. Загальні зауваження. З огляду на значну демократичну інерцію українського суспільства обираємо з пари властивостей саме ті терміни, які краще сприймаються суспільством. Наприклад: кажемо не авторитарний проект, а колективістський; а щодо демократичних опонентів - навпаки: кажемо не демократи, а індивідуалісти. Звісно, опоненти вживатимуть інші терміни, але на те не зважати.
  Проект потребує певної символіки. Звісно ж, вона має бути колективістська. До того ж, колективізм - це також зв'язок у часі, і бажано, щоб символіка проекту пов'язувала націю не тільки сучасно-просторово, але і історично. Символіка має бути, звісно ж, позитивною і лише позитивною. У мене є деякі особисті напрацювання, але то трохи інший формат.
  Далі - знову основне: коли ми маємо якісні успішні обриси або символіку - тобто форму, то потрібно наповнити її відповідним змістом. Бо якщо цієї відповідності не буде, то проект буде приречений на провал, і не просто на провал, а - як вже писано вище про колективістські проекти - на серйозний провал.
  Наповнення змісту проекту полягає у залученні до проекту усіх конструктивних груп суспільства. Це легко сказати, але практично - це дуже багато наукової і переговорної роботи: спочатку формується ядро, а потім ідуть дослідження і переговори: а) досліжуваній групі пропонується участь у проекті; б) якщо погоджується, то розробляється план дії для групи; в) якщо не погоджується, то визначаємо для групи марґінальну нішу; г) якщо не можемо визначити для групи марґінальну нішу, то повертаємось до пункту "а", але з новими умовами - можливо, щось із нами самими не все гаразд і змінитись треба саме нам, а не досліджуваній групі. Для зміни власних умов проводимо додаткові переговори з учасниками ядра проекту.
  Отакий, здається, простий алгоритм. Але складність його у тому, що він має охопити майже всіх громадян і десь так на років тридцять.
  Далі буде.
 

Наука в понеделок світлої неделі, на утрені

 (Транслітерація із перекладом застарілих слів і полонізмів у дужках. Євангеліє учительне. Переклад руською мовою віленського православного братства - 1616-й рік, редакція Петра Могили - 1637-й рік. Слова стосуються і до всього тижня пасхального і до періоду пасхального до Вознесіння.) 

Ліность нашу освященний і Божественний Апостол Павел до чулості побужаючи мовит: Братіє, радуйтеся в Господі завжди, і зась (знову) мовлю: радуйтеся; скромность ваша нехай знана будет всіми людми. Господь поблизу, ні о што ся не клопочіте, але за все, в молитві, в прозьбі і в подякованю офіри (служби) ваші нехай бивают до Бога. І зась той же: Завжди радуйтеся, непреставаючи молітеся, за все дякуйте. В которих трех, през (через) Божественного Апостола описаних поступках і справах, тоєсть, в уставічной (стійкій, постійній), в уставічной молитві і в уставічном подякованю — збавенє (позбавлення, спасіння) наше, Братіє, залежит. То бовім (бо) же завжди радоватися, єст властность справедливости, которої кто пильно постерігаєт і завше єї полнит (сповнює, виконує), радость завжди з читого сумненя (сумління, совісти) в сердцу своєм маєт; а при радості — правость, сталость і досконалость. А мовячи “справедливость” всі посполу (спільно) добродітелі под іменем справедливости розуміти маємо. Бо коли добродітелі викониваєт душа, тогди (тоді) справедливость виполняєт; а виполняючи справедливость, впадує заісте (заправду, справді), (хоч) би і нерада, в преслідованє, в біди і в напасті, але радується єднак і тішит з надії збавеня, же для поднятих і утерплених бід готуєтся єй вічноє благословенство, а з виконаної справедливости вічную от Бога утіху приняти маєт: Благословені бовім (бо) (Збавитель наш Христос Господь мовит) коториї преслідованє терпят для справедливости, бо тих єсть Царство Небесноє. А гди (коли) рекл Божественний Апостол, жебисмо (щоб) ся завжди радовали, не так просто рекл, жебисмо з леда (з одної) радости певного збавеня очекивали, але придал: в Господі радуйтеся — в Пану Збавителю своєм жебисмо ся радовали, учит нас. Бо єли (єсли, якщо) кто і преслідован биваєт, єсли і муки окрутниї (скрутні) на тілі своєм поносит, єсли і кліщами і коньми торган биваєт, єсли і костій ламанє, і паленє, і найскрутнійшую смерть терпит, а то все для Христа, все в Господі, все для правди Єго терпит і подиймуєт, радуйтеся і завжди радуйтеся. Виходили (мовит Божественний Лука евангелист) Апостолове з Ратушей і от судов радуючися, же ся годними стали для імени Христова насміяними бити (бути). То зась што речено єст “непрестанно молітеся” не допущаєт, аби діавол і найменший до нас приступ міти могл. Бо молитва єст зброя напротив діавола, і кто ся молит — узброюєт себе напротив всіх здрад (зрад) і подступков бісовских, которими он в пожадливостях телесних человіка воюєт, жеби служил і голдовал (корився) гріхові, а през гріх аби в розмаїтиї покуси (спокуси), в напасті, в фрасунки (біди) і в клопоти впадал; для чого постерігаєт нас і Господь наш Ісус Христос, мовячи: Чуйте і молітеся, жебисте не впали в напасть. І Божественний Апостол Іаков: Бог, мовит, не єст покуситель на злоє, і не покушаєт он нікого, але кождий своїми пожадливостями потягнен і повален, сам себе кусит. Бо гди (коли) молитви отправуємо, тогди чуємо (пильнуємо) і трезво ся ховаємо (зберігаємо); а чуючи і молячися — уходимо покус і звитяжаємо напасті. А ово (те), же за все дяковати, освідченє єст і оказанє чистої до Бога любве. Бо кто кого любит, тому і дакуєт; і коли любит, тогди і дякуєт. А любит Бога і дякованє єму чинит душа, коли вольна і свободна биваєт от намітностей (пристрастей) телесних; і коли всі сегосвітниї фрасунки (біди) і печалованя зневажаєт і помітуєт (змітає, має за сміття). Тогди видит она презрочисто (ясно, чистим зором), тогди і за все дякуєт; тогди і з припадаючих на ню вшеляких бід і клопотов радується і великий з них пожиток относит. Кто бовім для Бога терпит і для правди Єго кушен биваєт, а не для (з) гріха своєго, радується той радостю великою, а на утиски, біди і напасті не дбаєт, приймуючи з них от Бога веселє і утіху Божественную і духовную, іж (що) уффность (упевненість) в невинності маєт сумненє єго. Мовит абовім (бо) Писмо святоє: Єсли сердце наше не тривожит нас, уффность маємо до Бога, і о што колвек (тільки) просимо, приймуємо от Него, поневаж (тому що) приказаня Єго виполняємо. А претож (тому) очутімося (очуняймо) з недбальства, як от сна, Братіє, а от того часу завжди пильно постерігаймо, аби вшелякії наші до Бога прозби в молитві, в обітах і в подякованю чинени били. Не ослабіваймо, прошу вас, ані униваймо, але все што колвек (тільки) чинимо, з терпеливостю і очекиванєм чинімо, в боязні і в послушенстві служачи Богові нашему, як вірниї і добриї ласки Єго справци. Жебисмо (щоб) ся завжди, ведлуг (згідно) Божественного Апостола, радовали і кріпили, а на збавенниї (спасительні) справи і на помоч душам нашим абисмо ся мощнили і твердили. За чим Великий сей День, Братіє, зацний (значний) і знаменитий, Воскресенія Христова, в празднованю обходячи, і єдин другого обиймуючи і цалуючи (цілуючи), неприязнь, которая би била в нас і злопомнініє откиньмо, єдин другого веселим і утішним Воскресенія Христова Торжеством простімо; а до тих, коториї нас ненавидят, рекнімо (скажімо): Братя ви наші єсте, простіте нас і в любов свою прийміте. І Христос абовім (бо) правдивий покой наш, которий земних з небесними поїднал, покой Свой нам дал, покой нам Свой зоставил. Мовит бовім (бо): Покой Мой зоставую вам, покой Мой даю вам. І з того познают всі, же Мої учиникове єсте, єсли любов будете міти (мати) єдин ку другому. А не только учиником і Апостолом своїм Христос Господь любов і покой Свой дал і зоставил, але в них і през них і нас синами любве і покоя учинил. Которої любве і покоя, якоби ніякого (деякого) штоденного цвіченя (свічення, світіння) по (від) нас потребуєт Господь. Для чого в покою і згоді жити повиннисмо, духовно праздновати, духовно обходитися в побожності і в справедливості, в скромності і в покорі, в терпеливості і в добротливості, і в Дусі Святом, абисмо не надаремноє і не порожнеє Христа Бога нашего о нас печолованє (печалування) на нас бити показали. Повиннисмо, Братіє, і о всем світі молитися і печоловати, молитви і прозьби приносити Богові. І Божественний абовім Апостол Павел радит і приказуєт нам чинити молитви і позьби, і подяковання за всіх людей: за Кроляі за всіх Княжат, Вельмож і Преложоних (привладних), абисмо за їх от Бога ублагословенєм тихо і в покою жили і все чисто і побожне спрововали (справували). Так бовім чинячи і так живучи, милиї і приємниї Богу праздники праздновати будемо, бо намітностями (пристрастями) опановани будучи не можемо праздновати. Як бовім может праздновати той, которий брух (брюхо, живіт) свой маєт собі за Бога, обжирству і піянству голдуєт (кориться)? Як может праздновати, кто роскошами телесними і пожадливостями палаєт? Як может праздновати, кто в заздрості і в ненависті тонет? Як может праздновати, кто в лакомстві (грошолюбстві), в неправдивом набитку, в лихві і в драпіжстві (грабіжництві) гинет? Як может праздновати, над ким порожняя слава, пиха, надутость і високоє о собі розуменє пануєт? Як может праздновати, кто вшелякими злими намітностями і пожадливостями нечистими, і іними многими непристойними бридкостями окалян будучи, в болоті лінивства, недбальства і нечулости лежит? Заправди як єст реч неподобная на горячку хоруючому (хворому) успокоїтися, утонулому плавати і мертвому дихати, так і намітностями телесними і сегосвітними пожадливостями потемнілому не єст реч подобная ясніти і світитися, ровне (так само) і в гріхах роскошуючому духовне праздновати не єст реч подобная. Але я уффаю (надіюсь) і сподіваюся, Братіє, же ви не в поменених злостях роскошуєте, але в справах душевному збавеню належачих (належних) працуєте і празднуєте. То бовім єст властность назвиска нашего христіанского, і не іначей ми христіане на сем світі жити маємо, только якоби на куплі (торгівлі): завше (завжди) о духовний пожиток і о розмноженє душевних цнот (чеснот) стараючися, промишляючи і забігаючи. Ми всі, духовниї Архисвященници і Священникове, Діаконове і Монархове, Четци і Півци, і ввесь Причет Церковний, ні на што іншеє приготовани єстесмо, только на промисл отправованя праздников — Праздников, мовлю, то єст на опеку (опіку) Святих Божіїх Церквей, на науку і на проповід слова Божого, на псалми, співаня і пісні, на вседневниї і на всеночниї праци духовниї, на молитви, моленія, прошенія і на благодаренія. Всі єднак, ми духовниї, заровно зо всіми вами свіцкими от найболшого стану, аж до найнизшого і найубожшого чоловіка, ведлуг (згідно) Бога, ведлуг Єго Приказаній і ведлуг сомої пристойности жити повинни єстесмо, заховуючи (зберігаючи) межи собою любов нелицемірную, постерігаючи зобопольної згоди, ненарушаючи зоставленого нам от Христа покою, маючи сердце умиленноє і милосердноє, уділяючи от добр своїх убогим і потребуючим, єдин за другого взаєм Бога просячи, і єдин о другом промишляючи (піклуючись), же так молитви і прозьби, любовію і покоєм злучених нас з собою, з Богом злучат і вічне з Ним жити і царствовати учинят. А то єст заправди доброє, похвальноє і збавенноє житіє, то єст благословенноє мешканє і Богу приємноє, то єст пожаданая оная (та) святобливая Пасха, то єст вічная і завжди триваючая Пасха, отколь збігла вшешякая болезнь і вздиханє, то єст Пасха, в которой радость і веселє, і вічная роскош. То єст Пасха, в которой благословенний оний покарм Христос, вічним добром наполнений. То єст Пасха, в которой уставічне світячая світлость голос празднуючих і хори торжествуючих побужаєт (надихає). То єст Пасха, в которой новий оний от Христа речений напиток, где мовит: Не буду пити от того часу з овоцу (овочу) винници сеї, аж буду єго пити нового з вами в Царстві Отца Моєго. Што іж не о самих только Апостолах рекл Господь, але і о всіх нас. Той же Збавитель наш Христос Господь там же упевняєт нас мовячи: Не за сими только прошу, але і за всіми віруючими в Мене для сих слов Моїх. Таковий теди (тоді) праздник празднуймо, Братіє! Такоє свято обходімо! Безпрестаннє молячися всемилостивому Богу і дякуючи Єму, жебисмо (за те, що) ся завжди радовали, ходячи в святих Єго Приказанях. А охотне їх, ведлуг (згідно) сил наших, виполнивши, жебисмо (щоб) правдивої оної і благословенної Пасхи доступили. За чим сам Христос, которий єст Збавенєм нашим і Воскресенієм, не только притомниї віка сего потреби для нас наготуєт і тим, коториї Єму вірне служат, обфите (щедро) їх даст, але і обіцаноє Царство подаруєт, і вічную оную (ту) небесную Пасху в ужиток подаст. Которої абисмо ся всі годними участниками стали, Он же сам милосердний Господь наш і Бог Ісус Христос, справити нам нехай рачит (допоможе). Которому з Отцем і з Духом Святим належит от нас Честь, Слава і Поклон, нині і завжди, і на віки віков. Амінь.