Релігійний фактор в теорії катастроф (попередня редакція)

Техніка, технічні засоби, зброя високого рівня технологічності - все це потребує великої обережності, іншими словами - високі технології потребують високого рівня психічної організації. В сучасному світі - у світі високих технологій і високих збройних технологій - вплив на рівень психічної організації народу і його війська - це здатність чинити опір не тільки проти слабшого технологічно супротивника, але навіть і проти сильнішого і економічно і технологічно. Це і є асиметричні засоби ведення війни. І релігія - як інструмент масового впливу на психіку - тут відіграє одну із головних ролей. Завдання психологічного воїна - розслабити, ейфоризувати психіку супротивника, щоб він став неуважним і нечутливим до загроз - як до внутрішніх, так і до зовнішніх. Основною релігійною (хоча реально диявольською, а не релігійною) технологією такої ейфоризації є технологія створення ілюзії Богослужіння і Богопричастя. Суть технології у тому, щоб виділити і акцентувати другорядні божественні ознаки і на їх основі проводиди різні релігійні ритуали, в які втягуються широкі маси народу і об'єднуються з очільниками в помилковому Богослужінні і Богопричасті, що призводить в широких масах помилкове відчуття безпеки через зниження рівня психічної організації.

  Коли вам хтось каже, що релігія поза політикою, то вам брешуть. Бо релігія впливає на рівень психічної організації - або позитивно, коли це справжня релігійність, або негативно, якщо це релігійність отруєна брехнею і обманом. А рівень організації психіки - це значний фактор здатності народу до оборони. Для обману використовується обман у теорії релігійності (про що я вже трохи написав вище)  і обман історичний (більш простіше оббріхування супротивника щодо його фактичних дій, слів). У християнстві (та і в інших релігіях часто) найчастіше акцентується на другорядних божественних ознаках правильної віри, полишаючи основну ознаку - любов - поза увагою. Наведу приклад більш конкретний. Ось цитата з цілком навіть національного підручника догматичного богослів'я (Вепрук, УПЦ КП): "Св. Кирило Єрусалимський (315-387) говорить: "Образ богошанування міститься в цих двох надбаннях - у точному пізнанні догматів благочестя й у добрих справах: догмати без добрих справ не слушні Богові; не допускає Він і справ, якщо вони засновані не на догматах благочестя. Бо хіба є користь знати вчення про Бога і безсоромно любодіяти". Здавалося б, усе добре і правильно, бо навіть тих усіх правильно-догматичних і канонічних людей ці слова осуджують - "догмати без добрих справ не слушні Богові". Але друга частина - про осуд і так би мовити любові без догматів (і канонів) - містить у собі маленьку неточність і недосконалість, яка може бути використана для маніпулювання. Справа у тому, що визнання догматів пов'язане із їх пізнанням, а процес пізнання залежить не тільки від бажання і волі людини, а також залежить від внутрішніх психологічно-розумових здібностей конкретної людини і від зовнішніх обставин - від доступності догматичної інформації, від наявності вільного часу опрацювання цієї інформації. Подібно до догматичності і канонічність залежить значною мірою від внутрішніх здібностей і зовнішніх обставин. Мабуть, можна лише виділити, що догматичність більшою мірою залежить від розумових здібностей і доступності інформації, а канонічність - більше залежить від обставин силових - здоров'я, політика і т. д. Але ні догматичність, ні канонічність не мають прямої залежності від волі людини - чи добра вона, чи зла. Якщо людина не мала доступу до канонічно-догматичної інформації, то їй неканонічність і недогматичність не зараховуються в гріх (Дії 10, 35). Іншими словами догмато-канонічну інформацію можна назвати законом Божим, а що про це говорить Писання - варто прочитати цілу главу 2 до послання до Римлян. Тобто ми бачимо, що слова навіть з таких "націоналістичних" богословських книг хоч і засуджують "догмати без любові", але не достатньо виправдовують "любов без догматів". Звісно, коли є і здібності, і доступ-можливості, то грішно не визнавати догматів і канонів, але коли більшість народу іноді не має здібностей, а частіше - не має можливості вивчати усі догмати і канони через значну бідність і потребу забезпечувати своє елементарне виживання, то недогматичність і неканонічність може їм в гріх не зараховуватись. А от нелюбовність, злий нахил волі - зараховується в гріх завжди, бо тут все залежить саме від внутрішньої моральної схильності людини - чи до добра-любові, чи до зла-гордості. Символічно навіть богослови відносять: гріхи немочі - гріхи проти Бога-Отця, гріхи незнання - гріхи проти Бога-Сина, а от вже гріхи злоби - це і є гріхи проти Духа Святого, які не можуть бути пробачені ні в цьому віці, ні в майбутньму, якщо залишаться нерозкаяними (Мф. 12, 31-32). Ці та багато інших текстів Писання і Святих отців підтверджують пріоритетність і першозначимість любові понад вірою, догматичністю і канонічністю, тобто любов визнається основною божественною ознакою і тією чеснотою, яка найбільше підносить психіку людини на вищий рівень організації, і, відповідно, гарантує людині фізичну і - що головніше - духовну безпеку.

Натомість, у цілком воєнних і диявольських цілях, релігійні організації умовного супротивника стимулюються до акцентування не на головному - не на любові, а на вірі - на догматичності і канонічності, до якої широкі маси народу не здатні часто не з причини свого небажання, а з об'єктивних фізичних причин неспроможності. Прояви любові без формальної канонічності і догматичності оголошуються проявами зла. Наприклад, оголошується: не важливо якою мовою, важливо - щоб людина добра була. Тобто природний і добрий прояв шанування християнами своєї рідної мови і рідних мовних традицій вже не вважається проявом добра. А де ж добро? А добро, виявляєтсья, у канонічній організації, яка рідних для людей мовних традицій не шанує. Тобто маємо те ж саме переведення акценту на другорядну канонічність з метою віддалити людину від найголовнішого - від любові, яка живить і захищає.

Загалом до цих окремих церковно-релігійних практик і дій залучаються широкі маси населення, які не здатні дати правильну оцінку. Релігійні організації - це дуже зручний інструмент, бо використовується авторитет Всемогутнього Божества, який сприйнявши неможливо ігнорувати, бо усі невдачі і нещастя оголошуються наслідками недошанування Бога, хоча самі проповідники можуть Бога по суті не знати і бути Йому противними. Такий недосконалий релігійний культ призводить до масового зниження психічної організації: людина стає неуважна до серйозних речей, неуважна зі складною технікою, приділяє значну увагу речам, що не приносять користі ні її, ні оточуючим. Безпосередньо військові, яким доручена оборона, можуть бути і не залучені в ці оманливі релігійні ритуали, але через масовість явища і соціальні зв'язки, від яких воїнів досить важко і затратно від'єднати, ілюзія Богошанування і Богопричастя досягає і їх і розслаблює, ейфоризує їх психіку, робить неуважними і недбайливими, нечутливими до загроз. Так, інструментом неправильно акцентованих релігійних організацій через загальне соціо-інформаційне поле і простір здійснюється негативний вплив на обороноздатність, що може призвести до значних економічних і біологічних втрат аж до повної втрати держави і суб'єктності. Релігійні організації - це настільки сильний інструмент керування психікою людини, що практично вийти з псевдобожественної організації людина може лише під впливом катастроф - чи особистих, чи навіть суспільних і воєнного характеру. Існують різноманітні теорії катастроф, які допомагають визначити місця і час ймовірних катастроф і запобігати цим катастрофам, але, на жаль, кілька вчених не завжди можуть врахувати і здійснити правильний і вчасний вплив на усю багатомільйону масу народу, і катастрофи стають неминучі через низький загальний рівень психічної організації людей і нечутливість до загроз. Єдине, що іноді залишається, - сподіватись, що хоча б на помилках і катастрофах люди будуть вчитись і остерігатись обманів і, відповідно, загроз. 

На Вінничині планують розробити програму про розвиток кіномистецтва

Мої вічно вступні проби пера :)

Картина М. Примаченко. Дикий бик і ворон - тварини-друзі.

  Людство як єдиний вселюдський організм схильне до самогубства. Згідно законів фізики виживає той, хто має більше знань.  Але коли ти здобув найбільше знань і подолав усіх своїх ворогів, ти опиняєшся перед пустотою: далі нічого нема, бо ти вже все здобув. Можна і далі здобувати знання для зберігання своєї панівної позиції, але погодьтесь: це неймовірно якось тоскливо, неймовірна невідповідність висоти положення і убогсті бажань на рівні одноклітинних організмів. Можна вдатись в альтруїзм і духовність, але це загрожує смертю, бо є багато бажаючих зайняти твоє положення і, щоб не було з твоєї сторони реваншу, не полінуватись втоптати тебе по самі вуха в лайно, до якого ти не дуже і готовий. Альтруїзм тяготить невідомістю, болем, стражданнями. Альтруїзм важкий, особливо тоді, коли ти до нього не звик. Якщо і не кожен на висоті панування, то ймовірнісно кожен другий здається перед звичкою жити одноклітинним інстинктом виживання і далі, і ця звичка вимагає своєї кульмінації. Кульмінація вимагає такого ж безглуздя, як і все попереднє одноклітинне життя. Кульмінація безглуздя вимагає зробити щось таке неймовірно безглузде, чого ще світ не бачив і від чого раніше ніколи не здригався. Максимальний ефект серед обмеженого кола найбезглуздіших вчинків-варіантів. Якщо більш прозаїчно, то людину тягне на самогубство, і, оскільки решта людей набагато нижчі за статусом, то і вони в очах панівної особи не варті життя. Панівна особа чи група осіб вирішує знищити все людство.
  Знову прозаїчне питання: а що може завадити панівній особі чи групі здійснити свій людствовбивчий задум? Панівна група на те і панівна, що може розпорядитись людством на свій розсуд. Людство хронічно приречене. І єдине, що рятує людство від цієї приреченості, - це диво. Проза життя полягає у тому, що диво - це не розкіш, диво - це засіб виживання людства. Якщо припиниться диво - людство загине. Головна, мабуть, проблема дива полягає у тому, що диво і мрія - це не одне і те ж. Мріяти значно легше, ніж творити диво. Якоюсь мірою це навіть трохи протилежні заняття. Мрії можуть бути і корисними, але в самих мріях дива ще нема. Часто диво потребує навіть смерті мрії - недосконалої мрії.
  В нього було прізвисько "Кришталевий москаль"...


З попередніх "вступів" - http://zozvicnic.blogspot.com/2016/09/2245.html

Клеїти шпалери - це хороша справа

  Клеїти шпалери - це хороша справа. Але продовжувати клеїти шпалери тоді, коли загорілась на кухні шафа і скоро вогонь перекинеться на всю хату, - це злочин. Так само коли у вас на дев'ятому поверсі прорвало водопровід, то продовжувати клеїти шпалери - це злочин. І неконтрольоване вогнище і неконтрольований витік води - це так звані руйнівні фактори. Руйнівні фактори мають властивість спричиняти велику шкоду за короткий час, тому у питаннях безпеки вони мають пріоритетне значення: усунення руйнівних факторів - це першочергове завдання для усіх, хто хоче зберегти свій будинок, сім'ю, місто, націю, державу.

  Одна з головних проблем із духовенством УПЦ МП полягає в тому, що вони не розуміють, що московська вимова слов'янської для українців - це руйнівний фактор. Московська вимова не принесла і не може принести в гуманітарному розумінні українцям нічого хорошого: вона спричиняє розрив із нашими християнськими предками, спричиняє національну дезорієнтацію і нерозуміння історії власної нації, приносить розділення і розбрат, стимулює зрадництво і зневагу до українства як такого. Московська вимова - це вогонь, який випалює українців із середини, це вода, яка затоплює все їх господарство. Але пастирі заявляють: ні, ми таки будемо клеїти шпалери, бо це добре діло! Здорове суспільство знайшло б для таких пастирів безпечні кімнати із гратованими вікнами і холодними компресами на їх гарячі від агресивної глупоти лоби. Але суспільство теж виховане у подібному дусі, бо німецькі поліцаї тут виховували лише три роки, а московські поліцаї виховували (і виховують, бо якщо розібратися в сутності, то більшість духівництва УПЦ МП - це сучасні московські поліцаї по ідеологічній роботі) наше суспільство протягом біля років трьохсот. Суспільство теж хоче клеїти шпалери (молитись, поститись, слухати радіо "Радонеж" - корисна переважно справа, між іншим) під час пожежі. І навіть історична безуспішність такого підходу нічому не вчить, бо збройні втручання ослаблюють тілесні сили, а втручання гуманітарні ослаблюють сили душевні, і знищення їх рідної християнської культури душевно паралізоване священство УПЦ МП називає удосконаленням, і лише дивно, що ніхто з цього священства ще не порекомендував грекам "вдосконалити" грецьку мову до латинської - невже "мудрі" українці здатні засоромитись своєї глупоти?

 Звісно, звинувачення українців у схильності до відходу від православ'я безпідставні. Більше трьохсот років ранньо-середньої історії україно-руської нації у складі Велико Князівства Литовського і Речі Посполитої ми сприймали московитів переважно як супротивників, конкурентів і ворогів, і якихось значних союзницьких дій разом з ними зовсім мало. Але українці все ж були настільки православні, що саме Берестейська Унія і утиски православних у Речі Посполитій спричинили до того, що ми - заради православ'я - пішли на союз із нашим традиційним історичним конкурентом, супротивником і ворогом - пішли на союз із Московією. Один лише цей факт доводить, що українці переважно дуже вболівають за Східною християнською вірою, і звинувачувати їх у схильності до відступу від Православ'я - безпідставно. Але Москва хоче нас у цьому звинуватити, і для цього і було введено такі "удосконалення", які ставлять перед вибором із обох поганих варіантів - або зректись від національних традицій і, як наслідок, взагалі від національного усвідомлення, або зрікатись Східної християнської віри. І цей союз із Москвою ми вже не одне століття відригуємо кров'ю мільйонів невинних українців, але все ніяк не можемо виригнути. Бо багатьом українцям подобається служити московськими поліцаями - катами власного народу.

  На що ж сподіватись? Лише на це: Псалом 105, 30: І ста Фінеєс, і умилостиви, і преста січ (Тоді став Фінеєс (Пінхас) і вчинив суд над винними, і пошесть (зараза і покарання від Господа) припинилася). Поки не буде вчинено суд над тими, хто вводить у спокусу гріха московитського етнофілетизму і невиправлення його історичного впливу, доти буде продовжуватись для українців покарання. Хто сам не може стати в якості судді, нехай молиться, що Господь дарував народові такого справедливого судді чи суддів. Малоймовірно, але теоретично можливо, що такі судді можуть постати навіть у самій УПЦ МП.

  Бог не садист, і християнство вимагає лише відмови від надмірностей. Християнство не вимагає відмови від матеріального і не вимагає зречення рідних християнських традицій заради уявного альтруїзму, а насправді - заради істерично-марнославного екстазу. Матеріальне теж має значення. А якщо хто не згоден, то відмовся від їжі хоча б на рік - і тоді поговоримо.

Жодна нація не може бути настільки багата, щоб дозволити собі виховувати націєфобів

  Українська вимова слов'янської живить в тобі українця. Московська вимова слов'янської живить в тобі московита. Іноді кажуть, що перехід до московської вимови - це було удосконалення, перехід на кращий рівень. Для таких людей українець - це всього лише малограмотний москвин, а щоб стати грамотним і досконалим, то треба молитись московською вимовою - Бог допоможе, і забуде людина свою малограмотну українськість. Ніби прості речі, а мільйони українців на це ведуться. Українці, не ведіться, а якщо вже і ходите до храмів УПЦ МП, то вимагайте української вимови - єдиної вимови, що живить українську душу.

  Московська вимова слов'янської мови для українців - це закріплення стокгольмського синдрому - співчуття до агресора, це свого роду фіксофаний прояв цього синдрому. Тому без руйнації цієї ідеї - що московська вимова є рідна для українців вимова - сумнівними виглядають перспективи перемоги патріотичного руху в УПЦ МП і, відповідно, конструктивної їх ролі в об'єднаній церкві. Московська вимова для українців - це свідчення (несправедливе, звісно) безумовної нижчовартості української нації відносно московитської: чим більше молитовних подвигів здійснює українець московською вимовою, тим, на жаль, він більше проймається прихильністю до спільної із інструментом своїх подвигів нації - до московитів, а не до українців. Тобто московська вимова для українців - це абсолютна пастка, яка не може бути українцям корисна в нормальних умовах. Вона може бути корисна лише в умовах надзвичайно екстремальних - в умовах недоступності знань про українські історичні християнські традиції. В таких умовах і перебували деякі святі УПЦ МП - Амфілохій Почаївський, Лаврентій Чернігівський, і в тих екстремальних умовах обмеження доступу до інформації, агресивного войовничого безбожництва їм і була корисна московська вимова, бо до іншої в них доступу не було. Це можна порівняти із правилами хрещення: правильно хрестити - повним зануренням, але в екстремальних умовах, у випадку прямої смертельної загрози і т. д. допускається і лише окроплення. Так само і з вимовою: єдиною правильною і корисною для українців є українська вимова слов'янської мови, а інша вимова (московська в тому числі) може бути корисна лише в екстремальних умовах недоступності знань чи можливостей використання української вимови. 

Тому повернення до української вимови слов'янської - це першочергове завдання. І патріотичні громади мають тиснути у двох напрямках:

  1. Церковний напрямок.

 Пояснювати кожному священнику УПЦ МП згубність використання московської вимови для українців тоді, коли є всі умови для використання української. Пояснювати, що московська вимова для українців - це інструмент знищення християнської нації, що жодним чином не може відповідати волі Божій. Пояснювати персональну відповідальність перед Богом кожного священника за свідомий вибір згубної для своєї пастви ідеї. Нагадувати, що навіть за уставом УПЦ МП парафія має право на вибір мови богослужіння, і що священники, як люди, що мають визначальний вплив на парафіян, переважно і відповідальні за встановлення корисних чи згубних звичок у парафії. Пояснювати, що українські правила вимови слов'янської - це наша рідна давня традиція, яка є єдина живильна для української душі, а московська традиція хоч формально і підтримує ніби християнство, але фактично виховує зневагу до наших давніх християнських батьків - тобто фактично навчає порушенню заповіді "шануй батька і матір", накликає на націю відповідні Божі покарання, які проявляються у різнодумствах, розколах і безладах, бо чужа вимова стимулює захищати чужі інтереси. Пояснювати, що нав'язування українцям чужої московської вимови - це відверта зневага і образа щодо братів-українців, і таким людям, які дозволяють собі цю зневагу і образу, навіть до молитви приступати не варто, бо написано у Святому Письмі: «Отже, коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар твій перед жертовником і піди перше примирися з братом твоїм, і тоді прийди і принеси дар твій» (Мф. 5, 23-24). Якщо за непримирену образу лише однієї людини не приймає Бог жертви, то тим більше не прийме Він за непримирену образу багатомільйонної нації. Це ні в якому разі не означає, що інша (московська зокрема) вимова має бути заборонена, але рекомендуватись до використання вона має лише для тих людей, які не визнають себе українцями.

  2. Напрямок державної влади. 

 Громадське патріотичне суспільство має тиснути на владу щодо сприяння переходу українських парафій на українську вимову слов'янської там, де сьогодні використовується вимова московська. Для цього в першу чергу має бути врегульоване документальне і книжкове використання для українців саме української - відмінної від московської - вимови слов'янської. Мають бути проведені процеси виправлення україномовних церковних книг, де використовується московська транслітерація слов'янської замість належної української. В першу чергу мають бути виправлені найбільш широковживані церковні книги - Закон Божий (українською мовою) і т. д. Держава має вимагати від церковних видавництв відредагувати типографські матриці на відповідні до української вимови і не допускати нові видавництва українською мовою з московською транслітерацією слов'янських текстів. Бажано застосувати і виправлення вже надрукованих книг випуском корегуючих наклейок. До усіх порушників правила видання україномовних церковних книг з українською транслітерацією застосовувати достатні для виправлення санкції і штрафи. У ідеологічному захисті цих правил зазначати, що ці правила не спрямовані проти московської нації і що московськомовних кних ми абсолютно не зачіпаємо цим правилом, а що правила спрямовані лише проти українофобських традицій, які заважають повноцінному і християнському розвитку української нації. Доводити до відома представників влади, що вони несуть персональну і найбільшу відповідальність за непротидію поширенню українофобських традицій, і жодні відмовки про невтручання держави у справи церкви тут не важать, бо питання поширення українофобії - це критичне питання безпеки держави, і церковні огранізації, які виховують українофобів і, відповідно, потенційних колаборантів, можуть взагалі бути заборонені, але високоосвічена і культурна державна влада може і не вдаватись до повної заборони, але має абсолютний обов'язок виправляти конкретні і давно визначені українофобські традиції і тим самим оздоровлювати і гармонізувати націю. Якщо ж державна влада відмовлятиметься і саботуватиме, як, на жаль, це маємо і на даний час, то нагадувати їм, що непротидія українофобським проявам і традиціям - це ознака не української влади, а влади, що ворожа до українців.