Камінь спотикання для дурнів - це дурні успішні. Дурень дурневі здатний співчувати, а успішному дурневі - здатен співчувати удвічі, утричі і далі згідно багатства успішного дурня. Успішний дурень - це мрія дурня неуспішного, і свою мрію неуспішний дурень ніколи не зрадить. В суспільстві дурнів успішними можуть бути тільки дурні. Розумна і чесна людина - це загроза наявній успішності успішних дурнів і загроза мріям дурнів неуспішних. А із загрозами чинять швидко і чітко - знайти і знищити.
Така система панування дуралейства достатньо стабільна. Гомеостаз підтримується тією ідеєю, що кожен дурень може стати успішним. Ця ідея має собі підтвердження у наявності багатьох успішних дурнів. Кожен неуспішний дурень вважає, що успішність - це така собі лотерея, яку сьогодні виграли одні, а завтра - може виграти і він. І за теорією ймовірності і випадкових чисел - саме так і повинно бути: із рівнозначної множини сьогодні виграють одні, завтра - інші. Тобто, для того, щоб завтра стати успішним, потрібно лише дочекатись того завтра і не дати системі дестабілізуватись і змінитись - тобто, потрібно не дати розумникам можливості переінакшити систему, дестабілізувати систему панування дурнів. Іншими словами, знову є підтвердження того, що єдина загроза завтрашній успішності дурня - це активні розумники сьогодні, і їх потрібно дезактивовувати.
Проблеми у системі починаються тоді, коли розумні люди починають прикидатись дурниками. Це - ахілесова п'ята системи дурнів. На жаль, у дурнів недостатньо розуму, щоб розпізнати розумника, коли він прикидається дурнем. Дурники втрачають для себе розпізнавальний маркер загрози, і розумного сприймають за свого. Розумники, звісно, нічого значного у системі не змінють, бо вони розуміють, що у цій системі вони не можуть бути успішними за свою чесну працю. Тому вони на загальному рівні приймають правила дурної гри у випадковість. Але на рівні локальному, на рівні побутової взаємодії вони починають створювати свої таємні мережі протидії дурням.
За видимої відсутності розумників, які теж маскуються під дурнів, неуспішні дурні починають пожирати один одного, бо омріяне "успішне завтра" ніяк не настає, ґвалтівників системи - розумників теж не видно; тому починається самопоїдання. Їдять усіх, хто виглядає недостатньо дурним. Звісно, про те, що найдурнішими можуть виглядати і люди зовсім не дурні - про це дурні не здогадуються. Система захисту розумних від дурнів саме і спрямована на те, що підтримувати найдурніший вигляд того, на кого нападають дурні у своїй агресії відчаю.
Але для переходу системи дурнів у систему розумних у розумних є ще занадто мало ресурсів, бо ресурси переважно у успішних дурнів. Для розумників залишається останнє завдання - виставити розумними успішних дурнів. Якщо широкі дурні маси побачать, що успішні дурні - насправді не такі вже і дурні, то широкі дурні маси сприймуть успішних дурнів як основну загрозу для своєї системи дурнів, і, відповідно, як основну загрозу своєму "успішному завтра".
Звісно, це все при повному маскуванню розумників. З уст розумних доносяться збуджуючі гасла стосовно успішних дурнів: "Скільки можна терпіти ваше багатійство!", "Ви не такі дурні, як себе видаєте!", "Шо ти мелеш?!" і т. д. І таким чином розумники, що називається, переводять стрілки із себе на успішних дурнів. Починається протест і повстання дурнів неуспішних проти дурнів успішних. Успішні дурні намагаються зупинити повстання поясненнями, що лише система дурнів здатна забезпечити дурням завтрашню успішність - не руйнуйте систему, мовляв. Але їх вже ніхто не слухає. У мозку маси неуспішних дурнів сформувався чіткий індикатор: успішні дурні - зрадники системи, і їх треба знищити. Починається громадянська війна. Не беруть у ній участь лише кончені ідіоти, які вигукують оте беззмістовне: "Шо ти мелеш?!", "Шо ти мелеш?!"...
Протидія колабораціонізму у нас на юридичному рівні
вважається розпалюванням міжнаціональної
і міжконфесійної ворожнечі, а сам колабораціонізм -
запорукою миру і добросусідства.
Колабораціонізм - це бізнес на мільярди доларів,
і тому його не хочуть закривати.
Рано я ще висловив оптимізм щодо української школи. Вчора їхав у автобусі зі священником УПЦ КП. Розказав мені, що священству УПЦ КП місцева влада заборонила навчати у школах, бо... священство УПЦ КП займається розпалюванням міжнаціональної і міжконфесійної ворожнечі. Отак просто: раз - і заборонили. Звісно, це конкретне питання ще потребує уточнень, але більше хвилює навіть не це конкретне питання, а загальноукраїнські тенденції і невирішеність на державному рівні церковних питань.
Це стає цікаво. Як я вже писав, УПЦ МП у своїх основних традиціях є антиукраїнською конфесією. Але в сучасних українських гуманітарно-недодержавних умовах ця конфесія може подавати скарги на розпалювання міжнаціональної ворожнечі, і владні структури навіть ці скарги задовольняють, принижуючи ті конфесії, які визнають рівноправ'я націй. Основна інтрига - у тому, чи зможе Україна подолати антиукраїнську пропаганду демократичними методами, без впровадження хунти - військової диктатури. Бо продовження антиукраїнської пропаганди - це втрата державності, а українські демократичні інституції демонструють слабкість у протидії цій пропаганді.
Але облишимо лоскітну інтригу і повернемось до нудної рутини - до сутності антиукраїнізму УПЦ МП і до сутності колабораціонізму демократичних структур.
Антиукраїнізм УПЦ МП полягає у відсутності в них концепції історії і розвитку української мови і нації. Такий стан речей зробився можливим тому, що київська митрополія, наступницею якої є УПЦ МП, протягом більше трьохсот років перебувала під адміністративним керуванням і впливом московської патріархії. Останні 250 років це адміністрування і керування мало у своїй основі антиукраїнський характер. Але антиукраїнізм РПЦ не був примітивним, він був огорнутий у пишний одяг дружби і благочестя.
Стержневим проявом антиукраїнізму і навіть антиславізму була узурпація правил вимови слов'янської мови. Слов'янська мова - це давня мова усіх слов'янських націй, а не тільки москво-русів, і кожна слов'янська нація виникла внаслідок вироблення своїх окремих особливостей вимови, зміни і розвитку давньослов'янської мови у свій окремий націоанальний бік. Проміжним етапом між давньослов'янською мовою і сучасними слов'янськими мовами були різні національні правила вимови слов'янських текстів. Південнороси-українці мали багато своїх націоанальних особливостей вимови слов'янської мови, які фіксуються сучасними дослідниками давніх текстів у вигляді частої заміни слов'янського написання на фонетичне українське. Такі заміни фіксуються аж із самого 11-го століття - перших років державного християнства Київської Русі, і в південноруських текстах того часу спостерігаються часті заміни 1) "ѣ" і "і", "и", 2) взаємозаміна "и" і "ы". Тобто вже у 11-му столітті не було ніякої єдиної слов'янської мови, бо різні слов'янські групи вимовляли свої тексти не однаково, а по-своєму. Більшість вчених погоджуються з тим, що у 14-му столітті цих відмінностей вимови стало настільки багато, що можна було говорити про сформування окремих мов, і між ними - про сформування окремої південноруської або української мови.
Але в УПЦ МП вам про це ніхто не розповість, бо в них не тільки у 11-му столітті, але і у 21-му є лише одні - єдині і вірні - правила вимови слов'янської мови - правила московські. Звісно, цей весь лінгвоцид немосковських слов'янських націй робиться під благими намірами єднання і дружби, тільки про те, що для немосковських націй це єднання перетворюється у пекло винищення слов'янських націй - про це в РПЦ і її духовній дочці УПЦ МП мовчать. Для багатьох представників слов'янських націй такий московський лінгвістичний експансіонізм стає причиною того, що вони відходять від Східної Церкви - православ'я, а відійшовши - не хочуть повертатись, бо повертатись до віри, яка вимагає зректись своєї нації - це не виглядає нормальним. Тому значною мірою РПЦ і УПЦ МП є не тільки антиукраїнські, але і антихристиянські і антиправославні організації. Особливо це стосується українців, бо українці знаходяться на передовій лінії фронту московської експансії, і тому у спілкуванні із, скажімо, сербами московити їм не відмовляють у праві мати свої правила вимови слов'янської, але лише тому, що до Сербії ще далеко, а Україна - під боком.
Експансія лінгвістична - це підготовка до експансії військової, що ми і бачимо нині. І саме успішна експансія лінгвістична стає запорукою успішності експансії військової. Лінгвістична експансія - це вже половина завоювання.
Але лінгвістична експансія буває двох видів: культурна (неагресивна) і агресивна. Якщо нація високої культури продукує певний цінний культурний продукт, то із попитом на цей продукт в інших націях ці інші нації неминуче виробляють у собі певну лояльність і прихильність до тієї нації, яка виробляє цінні культурні продукти. Це і є неагресивна культурно-лінгвістична експансія, яка і не є чимось поганим, а лише дає справедливу винагороду націям, що виробляють більш цінні культурні продукти.
Але у тому і проблема з РПЦ і УПЦ МП, що вони проводять московську лінгвістичну експансію не чесним конкурентним шляхом, а шляхом агресивним - шляхом поставлення української нації у завідомо невигідні і принизливі умови. Це ніби проводити бігові змагання, але українського бігуна прикувати на самому старті кайданами до стовба. Чи варто у таких умовах дивуватись тому, що український бігун не прибіжить ніколи до фінішу першим? Ні, але варто дивуватись тим, хто проводить такі змагання. І ті, хто організовує змагання із такими умовами, заслуговують осуду як пропагандисти міжнаціональної ворожнечі.
РПЦ і УПЦ МП поставили українців у ще гірші умови, ніж того уявного бігуна. Не визнаючи української традиції вимови слов'янської мови, вони натомість нав'язують українцям вимову московську. Це ніби тому прикованому бігуну пообіцяли зняти кайдани за те, що він буде подавати водичку, обтирати рушником піт і робити масаж іншим тим бігунам, які біжать і собі здобувають нагороди. Але кайдани чомусь не знімають, і служить бідний українець для чужої слави, а йому ще й дорікають: мовляв, лінуєшся.
Повторю головне. Невизнання і заперечення української вимови слов'янської мови - це, по суті, заперечення самої української нації, її історичних культурно-християнських і інших здобутків. Відповідно, невизнання української вимови слов'янської мови - це і є розпалювання міжнаціональної ворожнечі у особливо гострій формі. Як і РПЦ загалом протягом вже більше як двох століть, так і сучасна УПЦ МП офіційно не визнають української вимови слов'янської мови. Тому вони заслуговують на заборону саме за це - як організації, що у гострій формі пропагують міжнаціональну ворожнечу, а конкретніше - пропагують скажений антиукраїнізм. Проте потрібно також зазначити, що УПЦ МП потрібно заборонити не безумовно і не за якусь іншу діяльність (навіть не за проповідь московською мовою і не за розповсюдження книг майже виключно московською мовою), а саме за офіційне невизнання окремої української вимови слов'янської мови, і що у випадку їх розкаяння у такому антиукраїнізмі і визнанні української вимови усі заборони щодо них можуть бути зняті.
Давнім моїм читачам вже, мабуть, трохи нудно знову читати про те, про що я писав вже далеко не один раз. Але з іншої сторони - вони можуть переконатись у важливості цих питань, бо питання ці не вирішуються, і культурна ситуація через це в країні дедалі погіршується. Чому вони не вирішуються - це вже питання гуманітарної корупції і колабораціонізму, які, на жаль, мають місце не тільки на місцевих рівнях, але і на найвищих. Питання, по суті, мав би вирішити суд, але сподівань, що наш український - "найсправедливіший у світі суд" вирішить питання на користь українського народу, а не на користь своїх кишень, не так вже і багато. Це фундаментальне питання моралі, а за вигідні рішення у фундаментальних питаннях моралі платять щедро - бо платить сам диявол. І платить не тільки суддям, а і народу: розважає народ іншими справами, щоб вони фундаментальні питання моралі вважали неважливими. І не даремно, бо для повного торжества зла на землі цього і достатньо - аби люди вважали фундаментальні питання моралі неважливими. Тоді навіть найголовніший розпалювач міжнаціональної ворожнечі може звинувачувати у своєму гріху інших і - вигравати суди. І найголовніше - християни мають бути готові до такого розвитку подій і не мати ілюзій щодо цього облудного світу, що звик не зважати на мораль.
Коли вам кажуть, що внутрішні проблеми важливіші за зовнішні, то не потрібно тут шукати "шатунів", бо їх тут нема. Це абсолютна істина нині і завжди. Проблема у тому, що коли говорять про внутрішні проблеми, то подають їх не цілісно, а частково і саме з тієї сторони, яка вигідна окремим людям, але невигідна державі загалом. Найбільш росповсюджене в Україні, на мою думку, іґнорування внутрішньої потреби - це іґнорування гуманітарної потреби держави. Хоча без адекватної і перспективної гуманітарної політики не може вижити жодна держава. Коли зовнішні контролери і внутрішні потенційні "шатуни" заявляють про те, що подолання корупції важливіше за подолання навіть прямої зовнішньої агресії, то вони кажуть все правильно, але вони кажуть "А", абсолютно іґноруючи "Б" - вони нічого не кажуть про гуманітарну корупцію і потребу її подолання. Взагалі питання "гуманітарна корупція" в нас не дуже поширене у дискусіях, і це погано, бо це - основа держбудівницва. Можна впевнено сказати, що гуманітарна безпека і економічна безпека - це приблизно рівнозначні "кити", на яких стоїть будь-яка держава.
Гуманітарна корупція може мати дуже багато проявів. Наприклад, можна безкоштовно роздавати людям опіум і ще й гроші плати за споживання. Можна? Можна, але чи треба? Нероздавання опіуму - це теж гуманітарна політика. Це - політика культури: ну, цигарки наша культура здатна сприймати, а от опіум - поки що ні. Але хто знає, що буде завтра: можливо, купить якийсь нафтовий барон кожному з наших депутатів віллу у Маямі - тільки щоб прийняли такий закон, що введе опіум у культуру українців? Ну, цигарки ж куримо, то не так багато той опіум і відрізняється від цигарок. А нафтовому барону скучно стало на старості і йому для розваги захотілось таких експериментів над людьми. І тут вже не важко зрозуміти, що якщо у держави нема гуманітарної політики, то громадяни цієї держави практично у більшості приречені стати опійними наркоманами. І ключова роль тут - гуманітарна корупція. І опіум - це не межа. І якщо держава не має своєї адекватної і перспективної гуманітарної політики, то така держава практично приречена на зникнення. Але нам зі всіх усюд говорять лише про корупцію економічну.
Виховання поваги до державних символів - це теж гуманітарна політика. Повага до державної мови, до мови корінної і титульної нації - це гуманітарна політика. А інакше - чому у Москві заявляють про потребу захисту московської мови в Україні? Заяви ці лунають тому, що для того, щоб підкупити наших депутатів прийняти вигідний для Москви гуманітарний закон - для цього треба багато грошей, а зі своєї кишені ніхто не хоче віддавати. Прийняти вигідний для сусідньої держави, а не для своєї гуманітарно-мовний закон - це майже подарувати державу сусіду - і це коштує, відповідно, дорого. Але якщо виховати у громадян думку, що гуманітарна політика - це не важливо, а важливо - лише економіка, навчити, що існує лише економічна корупція, а гуманітарної корупції не існує, то підкупити депутата можна за меншу ціну - бо ж "гуманітарної корупції не існує" і, відповідно, загроза відповідальності прямує до нуля. Саме для цього і всі ці розмови про те, що треба спочатку економіку підняти, а потім вже за гуманітарну політику братись.
Українцям, здається, як нікому іншому має бути зрозуміла важливість гуманітарної політики. Агресія Росії в Україні переважною мірою стала можливою саме через катастрофічне іґнорування гуманітарної політики. Перефразовуючи класика: там, де недопрацював вчитель і священник, - туди приходить ворог, бо знає, що від нестійких гуманітарно людей він не отримає сильної протидії.
Тому коли читаю ніби високваліфікованих спеціалістів, які пишуть, що нам потрібно і далі загравати у гуманітарній політиці з агресором, то розумію, що зрадництво у них справді на високому кваліфікаційному рівні, і з такими людьми треба бути обережним і спиною до них краще не обертатись.
Яка була гуманітарна політика при Януковичі? Приблизно така, як і в УПЦ МП. Комуністична ідеологію було засуджено, і найвпливішою залишилась ідеологія церковна. А оскільки Янукович був схильний до УПЦ МП, то гуманітарна ідеологія УПЦ МП була практично стержнем ідеології України часів Януковича. Де вчились ієрархи УПЦ МП? Вони усі вчились у Московській академії або в її філіалах в Україні, в яких послідовно втілювалась політика російської імперії на знищення української мови, культури, і, врешті-решт, нації. Тут ніяких особливих секретів нема: Катерина ІІ так прямо і сказала, що потрібно знищити усіляку відмінність малоросійську від великоросів. На практиці це означало, що малороси-українці мали зникнути, асимілювавшись із московитами у одну націю. ТАКА БУЛА ГУМАНІТАРНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. І російські духовні академії і семінарії, і їх філіали в Україні жодним чином не йшли проти гуманітарної політики імперії: там системно виховували духовних осіб із вірою у те, що українці-малороси - це тимчасове непорозуміння у будівництві єдиної московсько-російської нації. І нема чого дивуватись, що ієрархи УПЦ МП не здатні або не хочуть читати українські тексти до впровадження "кулішівки", бо існування давньої української християнської культури - це ґрунт для виживання української нації, а цей ґрунт їх вчили "вивозити" в Москву.
Виховання особистості і громадянина - це комплексний процес. Більше точніше знають, може, ті, хто фундаментально вчив соціальну психологію, але спрощено можна подати прикладами-аналогіями навіть із радянської пропаганди. Людина найбільше виховується у дитинстві і юності, і виховується вона переважно сім'єю, школою і... вулицею. Вулиця - це умовно субкультура і індустрія розваг. Приблизно ці фактори рівнозначні і займають третину впливу на виховання. Сім'я - це найбільш консервативне і спадкове, на що, умовно кажучи держава вплинути не може. Іншими словами сім'я - це наявний стан речей, який на третину формує розвиток майбутніх громадян. Друга третина - школа: початкова, середня і вища. Третя частина - це культурно-соціальна інфраструктура: церкви, клуби, культурні (і безкульрні) програми, радіо, телебачення і вся їх розважальна індустрія і т. п. От від УРСР ми отримали сімейний спадок: такий-то відсоток україномовних, такий-то відсоток московськомовних, такий-відсоток алкоголіків, такий-то відсоток курців і т. д. І можна впевнено сказати, що ці загалом відсотки за покоління без політичних потрясінь можна зменшити максимум утричі. Чому? Тому що це сімейні традиції. У суспільствах тоталітарних роллю сім'ї можна було і знехтувати, але у суспільствах вільно-демократичних сім'я, як правило, своєї третини впливу на виховання не віддає.
Сьогодні нам із цієї повноти адекватної і перспективної гуманітарної політики, що полягає у регулюванні освіти і субкультури, вдалось лише десь на 55% адекватно відрегулювти освіту, і десь на 25% відрегулювати адекватно субкультуру (основне досягнення - закон про мовне регулювання радіо). Але загалом гуманітарна політика адекватна на (25+55)/2= 40%. Тобто, навіть при тому, що Януковича з його Колєснічєнком ми прогнали, ми і далі продовжуємо гуманітарну політику у руслі здачі країни без бою. Значною мірою залишається неадекватно московизована вища освіта. Церква, телебачення продовжують виховувати з громадян людей без національної свідомості. Ми і досі - як держава - не протидіємо гуманітарній агресії Москви. Чому? Ну, а ви полічіть відсоток розмов про корупцію економічну і відсоток розмов про корупцію гуманітарну, порівняйте ці відсотки - і все стане зрозуміло.
