В житті кожного християнського ієрарха настає час, коли він має стати християнським ієрархом

  Час посилення внутрішніх протиріч до палаючого рівня — це час, коли Україна має шанс пройти через ту фазу становлення нації і державності, через яку пройшли усі європейські країни — фазу релігійного монархізму. Петро Олексійович мусить визнати критичність моменту і або погодитись стати світовим захисником православної віри, батьком української нації, або визнати лідера іншого. УПЦ КП — як найбільш визначний і адекватний виявник благочестивих поривань українського народу — має зібрати засідання Священного Синоду, а ще краще — Церковний Собор стосовно запровадження в Україні православної монархії, і в першу чергу — розглянути кандидатуру Порошенка — як найбільш близького до поставлених перед країною завдань і проблем. Вірянам інших вір це нічим не загрожує, крім неможливості стати монархом України. Ганебна атеїстично-комуністична практика відокремлення Церкви від держави, яка була записана у конституцію під тиском комуністичних батьків-безбожників української держави має піти у минуле.

  Бо хто буде Мене та Моєї науки соромитися, того посоромиться також Син Людський, як прийде у славі Своїй, і Отчій, і святих Анголів.

(Від Луки 9:26)

  Ми просимо Бога допомоги — а соромимось затвердження віри у Бога на державному рівні.

  Ми надрукували святого Володимира на грошах — а віри Володимира Великого соромимось.

  Чи ж тоді даремно карає нас Бог?

  Ми мусимо в усьому довіритись ієрархам УПЦ КП, крім одного — ми мусимо вимагати від них негайного розгляду і затвердження монархічного представника. Ми мусимо заради цього вимагати від ієрархів УПЦ КП відкинути усі демократично-язичницькі забобони, які нав'язують нам вороги України. Демократія — це добре, але коли вона під добрим контролем — під контролем Церкви і її зовнішнього — світського представника, зовнішнього єпископа — православного монарха. В сучасних умовах масової психологічної обробки людей новітніми технічними засобами масової інформації і впливу залишати країну на розсуд широких і дуже часто дуже далеких від Церкви мас народу — це злочинна безвідповідальність. Коли Бог закликав Мойсея на служіння своєму народові, то той не сказав "а, хай народ сам вирішує", а спитав Бога, що йому робити. Так само і Церква не повинна віддавати все на волю мінливого народу, а мусить зі смиренням звернутись до Бога, щоб дарував їм вождя, який був би водночас і світською владою, і затверджений Церквою. Церква не мусить чекати, поки світська безбожна чи єретична влада, чи чужинська Церква визнає їх вождя. Та й у сучасних демократичних владних інститутах, як бачимо, все дуже нестійке і мінливе. Тому Церква має затвердити свого світсько-церковного лідера і без погодження із демократичною владою. А там вже хай собі кожен громадянин сам собі вирішує — чи він визнає православного монарха, чи не визнає. Бо навіть і при узгодженні зі світською владою знайдуться люди, які не захочуть визнавати такого лідера по тим чи іншим причинам. І тому чиясь незгода і навіть незгода світської влади — це не поважна причина для того, щоб не ставити православного монарха. Єдине, що може цьому завадити, — це недохристиянство, формальна і марнославна віра без відповідальності і благочестя.

Вічний текст про УПЦ + тест

Передмова:

Цей текст має таку унікальну властивість, що більшість тих, хто прочитує його послідовно до кінця (а це — всього лише кілька невеличких абзаців), геть забувають те, про що писалось у першому абзаці тексту. Можете спробувати: якщо вам після прочитання всього тексту послідовно один раз не захочеться знову прочитати перший абзац, то ви — профі у психології міжнародних стосунків. Якщо ні — ви, можливо, можете бути непоганим космонавтом.

Основний текст:

  Якщо церква не засуджує колишні втручання світської влади в життя церкви, то не повинна вона засуджувати і сучасні. Тим більше якщо ці втручання не стосуються догматики віри, не стосуються суті, а лише форми — мови. Українська влада мусіла б захищати українські мовні традиції у церкві. Якщо форми української вимови церковно-слов'янської мови не хоче визнавати окупаційна церква, яка завдає Україні найтяжчого удару, б'є у саме серце — по авторитету рідних християнських мовних традицій, то цю форму мала б визнати і затвердити законом українська влада. Якби вона була українська. Мало б бути встановлено, що кожна всеукраїнська конфесія зобов'язана мати не менше 50% (краще 65%, але для початку можна і 50) храмів (враховучи місткість-площу храмів), де служиться українською вимовою. Якщо ні — храми мають закриватись.

  Паки і паки доводжу до відома, що для переходу на українську вимову не потрібно ніяких додаткових витрат, бо вимовляти українською можна саме ті слов'янські книги, які і є богослужбовими книгами в усій РПЦ. Потрібно лише вивчити десяток мінімальних правил і винятків традиційної української вимови, що займає, як правило, не більше двох тижнів у тих людей, які спромоглись здобути середню освіту і спромоглись навчитись читати слов'янські тексти вимовою московською. Отак мало б бути. А чого так нема — мабуть, знає котик Мурзік.

  Якщо ми хочемо зберегти державу, то мусимо берегти мову. І мову Богослужіння - особливо, як мову, яка сакралізується. Специфіка українського церковного життя полягає у приділенні значної уваги церковно-слов'янській мові як мові Богослужіння. Московська церква в Україні спекулює на цьому питанні, не визнаючи традицій української вимови церковно-слов'янської мови, а визнає правильною лише московську вимову. Через використання московської вимови церковно-слов'янської мови московська церква привчає своїх українських вірян до сакралізації і надання священного статусу також і мові московсько-російській, і взагалі всьому московському. Повернення до українських правил відібрало б у московської мови аж ніяк не справедливо присвоєний нею статус священної. А поміркованість і доброзичливість української позиції полягає у тому, що ми можемо не вимагати компенсацій за обдурення українців протягом кількох століть церковної московизації. Отакі ми добрі і щедрі, якщо нашою добротою не зловживають.

  Але це все можливо тоді, коли в нас буде українська влада, а не чужинські маріонетки. Аґентура чужинська працює у двох напрямках: один — підтримка лояльності до чужої вимови у церкві, другий — підтримка зневажливого ставлення до церкви загалом. Хоча, звісно, все це принципи єдиного царства зла, але в різних налаштуваннях фокусу: перші займаються тими, хто вже став церковними людьми — хто має гостріший духовний погляд, звужений фокус; другі працюють з людьми фокусу широкого - широких поглядів, нестабільних принципів і скепсису. Виховані першою групою аґентури маріонетки руйнують державу із середини, бо вони втрачають відчуття святості і цінності українського. Вони у соціальному спілкуванні і на мітингах поширюють свій світогляд співчуття не до українського, а до чужого і ворожого: всі політики їм однаково погані, і Україна має припинити оборонну війну, і взагалі вони — за мир по чужинським правилам, бо, повторюю, українське для них десакралізоване, несвященне. Їх руйнівна сила у тому, що вони легко поборюють арґументами людей другої групи: їх хоч із оманливою ключовою частиною набожність є арґументом тведим, яким вони якщо коли і не поборюють нігілістів, то принаймні зберігають неушкодженою від нігілістів свою соціальну групу.  

  Нецерковні маріонетки другого типу дестабілізують країну неадекватним до своїх власних моральних якостей педалюванням економічних питань та зменшують потенціал країни тим, що стають здобиччю ворожої артилерії — гинуть на війні, інакше кажучи. І тут нема нічого дивного, бо без віри і надії на Бога залишається сподіватись лише на артилерію, а артилерія, прикра новина, але вона у ворога поки що краща. 

  Отак неадекватними українськими протестами, ударами по нав'язаних ворогом оманливих мішенях і ворожою артилерією потрохи, але все більше руйнується українська держава. І влада тут, можливо, і не найгірша, бо значної активності громадськості стосовно адекватної українізації церкви теж не спостерігається. Що саме я маю на увазі? Повертаємось до першого абзацу і читаємо все з початку.

Заєць, вовк, заєць, вовк...

Українській Православній Церкві - УПЦ (МП)

 українська християнсько-православна культура

 виявилась не потрібною.В УПЦ КП нема благодаті.

 А в УПЦ (МП) благодать є, але тільки для москалів. 

  У дискусіях із вірянами УПЦ (МП) випливла на верх одна вже підзабута тема-порівняння. Мабуть, куратори працюють день і ніч, щоб якось виправдати у очах людей ту нелюбов до українських християнських традицій, якими наповнена УПЦ (МП), і для цього піднімають старі теми, перебирають їх і намагаються на їх основі видумати щось нове і вражаюче, хоча при тверезому розгляді нічим, крім безглуздості ті видумки вразити не можуть. 

  От у одній свіжій дискусії з одним досить поміркованим вірянином УПЦ (МП) випливла тема порівняння сучасного розколу в УПЦ із "ніконовщиною" у Московії. Я колись сам вводив таке порівняння: порівнював УПЦ КП із ніконовцями, а УПЦ (МП) - із старообрядцями. І оскільки в РПЦ лідируючою і авторитетною у православному світі стала все ж ніконовська лінія, то вимальовув я і кращі перспективи для УПЦ КП, а для УПЦ (МП) відводив у майбутньому роль таких собі українських старообрядців. 

  Звідки воно вийшло - чи від московських кураторів чи від наших простаків - не знаю, але у нещодавній моїй розмові мені озвучили новий погляд на мої порівняння. Позиція мого опонента із УПЦ (МП) полягала у тому, що "ніконовщина" - це явище абсолютно неприйнятне. Недоліки "ніконовщини" настільки сильно акцентувались, що майже подавались як дії, що варті анафеми, хоча ми знаємо, що Нікон хоч і був знятий з церковних посад, але анафемствований не був. Українські москвофіли згадали Нікону все: і загальний розкол суспільства, і локальні наслідки у вигляді кривавих бунтів, жорстоких покарань, катувань, самоспалень і т. д. Після розмалювання в усій "красі" "кривавої ніконовщини" робився висновок, що ті ніконовські виправлення не були варті таких страждань народу. А потім проводилась аналогія із подіями в УПЦ і робився висновок, що усі ті необхідні виправлення - відновлення мовних традицій як головне - вони ніби і правильні, але вони не варті, скажімо так, громадянської війни. 

  Підхід тонкий і потребує розгляду. Маніпулювання свідомістю часто робиться по аналогії із прищепами: до правильної і вірної структури прищеплюється якась спочатку, може, і маленька структура, яка згодом переймає на себе усі соки структури здорової. Розгледіти оманливу і деструктивну прищепу - це і є найперша ціль усіх, хто бажає дати людям здорові поняття. 

  У даному випадку прищепою є ототожнення ніконовьских методів виправлення церковних правил із методами боротьби українців за свої природні мовні права і за відновлення своїх рідних християнських традицій і історичної пам'яті. Хоча треба зазначити, що я тут маю на увазі конкретно свій випадок - коли конкретно мені дорікають "ніконовщиною". А про себе я можу розповісти, що до того, як я остаточно перейшов в УПЦ КП лише у 2015-му році, я протягом близько трьох років оббивав пороги церковних очільників УПЦ (МП) із проханням дозволити мені читати у храмі - не всім, а лише мені - церковно-слов'янські тексти українською вимовою, і скрізь (хоча до Києва я і не дійшов) отримував відмову і заборону. І мені ще сміють дорікати "ніконовщиною".

  Так от, щоб не занадто утруднювати текстом читача, я просто опишу, як би мала виглядати українська "ніконовщина". Як колись була назва статті у Вінницькій церковній газеті УПЦ (МП) "Гдє же новий Хмєль?!", так і ми назвемо подібно:

  Де ж новий Нікон?!

  Якого взагалі ставлення заслуговує РПЦ? Досить жорсткого. Бо якщо злочини не будуть покарані, то вони будуть повторюватись і стануть правилом, і Церква Божа може перетворитись у церкву диявольську, з чим християнська душа аж ніяк не може примиритись. 

  Справжня Українська Православна Церква мала б початись із анафем - цього цілком традиційного для Церкви Христової інструменту боротьби проти зла. Анафемі мають бути піддані усі ті особи світської влади, що втручались у життя Церкви із введеням своїх, заснованих на стихіях і страстях цього матеріального світу, правил. Згадати треба і усіх тих представників церковної влади, що потурали владі світській у їх нечестивих втручаннях у життя Церкви. 

  З кого почати - це не так важливо, то можна почати із відомих світських правителів: 

  Катерині Другій - анафема! 

  За загальну узурпацію Божественного права, за московсько-руський етнофілетизм і зневагу до братів християн інших народів - анафема! 

  Конкретно: за примусову ліквідацію книжок, освіти, традицій південноруського - українського

народу - анафема!

  Хай ніхто із християн світу не посміє вважати Катерину ІІ християнкою. А хто посміє - тому теж анафема!

  Йдемо далі. 

  Митрополиту Київському, прибічнику і схвалювачу катериненських дій, зраднику свого народу, Самуїлу (Миславському) - анафема!

  Митрополиту Київському, що посмів зрадити матір-Церкву і свій народ, взявши благословення на митрополитство у московського патріарха - очільника колись підвладної і дочірньої київській митрополії церкви, Гедеону (Четвертинському) - анафема!

 Ще можна згадати Самойловича і світську українську владу, що одобрювала такий вчинок Гедеона. Серед них можна згадати і Мазепу, який до своєї війни проти Петра І був достатньо москвофільним і теж сприяв перепідпорядкуванню київської митрополії із Константинополя до Москви. І якщо потрібно давати йому анафему, то саме за це сприяння перепідпорядкуванню, а не за повстання проти Петра. Тільки от саме з Мазепою виходить якось не дуже шляхетно, бо є шляхетний звичай двічі не розстрілювати, і якщо доведеться зняти анафему - духовний розстріл за москвофобію, то другий раз анафемствувати за москвофілію - це справді якось негарно вийде. І тому шляхта має Мазепу помилувати, бо видно, що душа його шукала покаяння, і те повстання проти Петра І - це була хоч, може, не сильно осмисленна, але спроба покаяння. 

  Ну ось, по ключових фігурах ніби пройшлись. А далі може бути ще довгий список анафемовстваних різних Валуєвих і іже с ними. 

  А нинішнього предстоятеля УПЦ МП митрополита Онуфрія відправити на заслання в Канаду вивчати пісні УПА і кодекс українського націоналіста.

  Оце була б справді "ніконовщина"! І це б не суперечило церковним правилам. Але цього нема. І всі, хто звинувачує мене і подібних мені українських християн у "ніконовщині", вже, мабуть, геть втратили розум від своєї гордині і злоби, що плутають вовків із зайцями.

Антоній Радивиловський. Уривок із проповіді на неділю про митаря і фарисея

  

  Пишут деякі тлумачі Письма Святого, що Соломон Цар, будуючи Церкву-Храм в Ієрусалимі, котрий посередині землі розміщений був, Бога в Церкві як центр або середній пункт світового кругу і всіх сердець мати бажав — аби лінії молитв людей проведені були до Церкви, де б тільки не стояли, а Бог в Церкві, як в центрі, присутнім будучи, аби молитви слухав і їх приймав. Для того Партіархи, Пророки, Царі, молячись, чи в пустині — як Давид, чи в глибині морській — як Іона, чи на ліжку — як Єзекія, чи в печі — як три отроки, чи в рові — як Даниїл пророк, — дивились на Церкву; і де не могли увійти до Храму стопами тілесними, там входили стопами думки і були вислухані, бо молитву свою до Бога пересилали через Церкву-Храм, як каже псаломник: Призивали Господа, і Той вислуховував їх (Пс. 98, 6). Яка ж молитва буває від Бога вислухана? Така, котра здійснюється у благодіті і ласці Божій. А буваємо у благодаті Божій тоді, коли жодного смертельного гріха в собі не маємо; і щоб молитва наша була вислухана, потрібно щоб у гріхах смертельних не були. Те доводиться таким прикладом з Письма Святого.

  Сини Ізраїльські бачили великі Божі дива, бачили тяжкі покарання фараону і всьому царству його, бачили переведення Мойсеєм через море, годування хлібом Ангельським, водою з каміння. Однак замість вдячності нарікали на Бога і говорили: Хоч Господь Бог уже речей багато виповнив, але то непевно, що Він може нас впровадити до землі обіцяної, бо морить нас голодом у пустелі. Такими і подібними блюзнірствами Господа Бога обмовляли і тим тяжко Його ображали. Тих гріхів через покуту незгладивши, готувалися на війну проти амаликитян і хананеїв, побуджуючи себе до молитви: Молімся до Господа Бога нашого, і дасть нам перемогу над неприятелями нашими. Що бачачи, Мойсей перечив їм, щоб не йшли на ту війну, кажучи: Господь мені сказав, щоб не виходили і не сіклися, бо Він не з вами, і не вислухає вас Бог, хоч Його і молите, але програєте, бо перебуваєте в гріхах. Не дбали вони на те і сказали: Бог є милосердним; коли будемо Його покірно молити, то вислухає нас і допоможе нам. І так, неслухаючи Мойсея, пішли на війну, просячи допомоги у Бога. Але як тільки стикнулися з неприятелями, то зразу почали тікати уражені, прибігли до Мойсея, вождя свого, і скаржились на нещастя своє. А Мойсей на те відповів: “О, нерозумні! Чому ж дивуєтесь, що вас Господь не вислухав? Бо ж ви гріхами смертельними сумління ваше замаране мали і посміли молитись Богу. Казав вам — і не послухали мене, і переступили слово Господнє, і, понудивши себе, зійшли на гору. Не дивуйтесь же, що вас Господь Бог не вислухав, бо Він не слухає молитви людей тих, котрі в гріхах смертельних зостаються, але тільки тих, котрі через Покуту святу гріхи свою викорінюють.” (Числа 14, 39 - 45; Второзаконня 1, 40 - 46)

  Іншими словами, хто молиться до Господа Бога, гріхами смертельними маючи змазане сумління своє, того молитва не тільки не буває вислухана, але ще більше ображає Бога, як каже Василій святий: та причина, з якої Господь Бог очі свої відвертає від нас, коли руки наші до Нього підносимо, що тією самою молитвою Господа Бога до гніву приводимо. Подібне це тому, якби хто убивши кому сина, ще маючи кров'ю його змочені руки, простягав їх до нього — що ще у гніві — просячи, аби над ним був ласкавий. Чи кров синівська на руках прохача не до більшого гніву побудила б отця? Справді б побудила. Так хто гріхами смертельними сумління своє замаране має і молиться до Бога — ніби кров'ю Сина Його змазані руки підносить до Нього, через що більше до гніву, ніж до милосердя побуджує Його.

  Дізнав того поміж інших фарисей, котрий сумління своє гріхом смертельним гордості мав замаране, молився до Бога, кажучи: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди. Тому і не був вислуханий, бо молитвою тією гордою ще більше ображав Бога.