Основи московитології

  Як для оцінки будь-якого явища потрібно мати чіткі і правильні основні поняття, що стосуються цього явища, так потрібно мати чіткі і правильні поняття про московитів. Хоча Україна - це не основне місце розселення московитів, але їх кількість тут досить значна, і це спонукає в московитології розглядати перш за все тих московитів, які мають українське громадянство, і класифікувати московитів перш за все за їх ставленням до українців і України.

  В умовах триваючого московито-українського збройного конфлікту ясне розуміння класифікації московитів стає надзвичайно важливим питанням національної безпеки. У цьому дописі зібрано основні і найбільш необхідні поняття московитології.

  Нагадаю, що термін "московити" - це термін, який українці використовують для означення так званих росіян. Росіяни, русскіє - це самоназва московитської нації, яка, з точки зору українців, є занадто претензійна з огляду на те, що українці - це теж руська нація, і узурпація терміну лише частиною групи східнослов'янських народностей не містить у собі любові і взаємоповаги, і тому означення "русскіє" містить у собі спекуляцію і є неточне. З усіх інших термінів термін "московити" - найбільш адекватний, бо означає історично домінуючу частину умовної північноросійської нації, яка і визначила сутність і особливості нації. Можна називати і північнороси, але тут виникають різні труднощі із точністю географічно-пов'язаних визначень: північні, східно-північні, східні і т. д. Московити - це визначення найбільшої точності і без неадекватних претензій на всеросійську спадщину.

 Згідно ставлення до українців і України московитів з українським громадянством можна розділити на три основні категорії:
1. Московитомовні українці.
2. Московити з українським громадянством.
3. Південнокацапи. 

  Московитомовні українці

 
  Найбільш прихильні до українців - московитомовні українці. Але під цю категорію найбільше маскуються московити інших категорій. Видавати із себе максимально прихильну до українців людину - це в Україні вигідна матеріально справа, і тому існує спокуса видавати із себе українця, не будучи таким. Московитомовні українці - це люди, які дійсно розчарувались у своїй материнській нації і хочуть стати українцями як нацією, яка досить близька до нації московитської, але позбавлена історичного багажу московитських гріхів і пороків. Московитомовний українець хоче щоб українство в ньому домінувало і робить для цього відповідні зусилля: настирливо вчить українську мову, всіляко підтримує українців у різних їх матеріальних і духовних потребах. На жаль, ця категорія найменш чисельна, і можливо, що тих, хто видає із себе московитомовних українців, набагато більше, ніж тих, хто такими є насправді. Серед відоми осіб, яких можна назвати московитомовними українцями , - Амосов і сестри із тріо Маренича. Амосов так і відійшов до Бога московитомовним українцем, а сестри із тріо дійшли до логічного завершення кожного московитомовного українця - стали українками і по настрою, і по мові. Це і є найкраща визначальна ознака московитомовного українця - його стійке спрямування до того, щоб стати українцем повноцінним.

  Московити з українським громадянством

  Решта дві категорії більш поширені - масові. Основні ознаки категорії московитів з українським громадянством - це бажання зберегти свою московитську ідентичність, але з повагою до української нації і державності. Це категорія найбільш чистих, так би мовити, московитів. Це люди, що були виховані на кращих зразках московитської освіти і культури, яка не позбавлена і національної самокритичності. Це люди, яким відомі і не забуті ті чисті джерела порядності, чистоти, простоти і нелукавства окремих представників московитства. І ці люди хочуть ці джерела зберегти. Але також ці люди адекватно розуміють свою ситуацію і свої обов'язки як громадян України. Ці люди розуміють, що московит в Україні не просто може, а зобов'язаний бути білінгвом - вільно володіти як московитською так і українською мовою. Виходить це в кожного різною мірою, але загальне прагнення саме таке - білінгвізм: московитська мова у внутрішньому локальному середовищі і українська у середовищі загальноукраїнському. Ці люди не представляють загрози для української державності, а навіть навпаки - здатні до деякої самопожертви заради цієї державності. Оскільки ця категорія масова, то її представників можна зустріти у різних сферах життєдіяльності суспільства у великих кількостях: волонтери, сумлінні воїни, держслужбовці, лікарі, педагоги і т. д. і т. п. Звісно, в тих умовах, коли московитська ідентичність - це ідентичність, яка почала проти українців не тільки економічну, а і відкриту збройну агресію і захоплення територій, то ця ідентичність може викликати деяке роздратування в українців навіть тоді, коли окремий носій московитської ідентичності налаштований до українців добре. Тут вже ми маємо ситуацію, яка вимагає діалогу, взаємопорозуміння і самокритичності з обох сторін. Українцям іноді в спілкуванні з представниками цієї категорії варто усвідомлювати, що націй безгрішних нема, і що українці теж не завжди чинили справедливо стосовно московитів. Московитам же з цієї категорії варто пам'ятати, що хоч і не максимально, але підтримка української ідентичності - це також і їх обов'язок як громадян України, і що без цієї підтримки вони можуть сповзти до категорії третьої.

  Південнокацапи

  Третя категорія - це категорія українських московитів із вираженими і домінуючими негативними ознаками - південнокацапів. Звісно, це слово має негативну ознаку, але воно цілком адекватне, бо воно і позначає саме негативні ознаки. Можна кожен раз писати "московити із вираженими і домінуючими негативними ознаками", але задля легшого сприйняття достатньо важливого на сьогодні матеріалу не буде гріхом і використання такого спрощенного варіанту означення. До того ж, це означення виявляє основний напрямок спекулятивної і деструктивної дії московитів з домінуючими негативними ознаками стосовно українців - це напрямок церковний і решти святинь: дружби, рідства, приязні.
  Південнокацапи - це люди самозакохані, сліпо закохані у себе і у свою націю. Південнокацапи - це люди, яким українці завжди щось винні. Південнокацапи - це люди, які ставляться з презирством до української нації загалом, а не до окремих її представників. Південнокацапи - це люди, які поважають лише тих українців, які визнають зверхність московито-російської нації. Південнокацапи - це люди, які вважають, що українська релігія і культура може бути повноцінна лише під московито-російським контролем і з домінуючими московитськими ознаками і т. д. На жаль, таких людей в Україні досить багато - це категорія, яка, можливо, і не домінує в середовищі українських московитів, але є достатньо масова. Це категорія, яка уможливила в Україні масовий колабораціонізм - згоду з московитською агресією проти України і відторгнення частини міжнародно визнаних українських територій.
  Крім українофобії, характерною ознакою цієї категорії є маскування під категорії менш деструктивні. Як усяке зло, південнокацапство не бажає виявляти своєї справжньої сутності, а маскується під добро. Оскільки основних недеструктивних московитських груп є дві, то і маскування відбувається двояке: маскування під московитомовних українців і маскування під порядних московитів. Вибір маскування здійснюється відповідно до ситуації і аудиторії. Виявлення цього маскування - це головне завдання українців у подоланні деструктивного московитського впливу в Україні. Відділивши деструктивну московитську частину - можна її дезактивувати. Основний інструмент для цього відділення - це виявлення усвідомлення московитом наявності в Україні деструктивних московитських груп і усвідомлення потреби виділення, марґіналізації і дезактивації деструктивного впливу цих груп. 

  Вартою уваги ознакою групи цієї класифікації є їхня активна робота по інфікуванню самих українців антиукраїнськими ідеями. Найбільш яскраво це можна спостерігати на діяльності УПЦ МП, якою керують формально українці, але заражені від південнокацапів інфекцією замаскованих антиукраїнських ідей. 

  Стислі загальні означення і висновки

  Звісно, ці категорії визначають лише домінантний напрямок, і можливий перехід з однієї категорії в іншу при кількісних змінах якоїсь із ознак. Перехідні варіанти становлять додаткову небезпеку своєю невизначеністю, а більш "чистий" навіть негативний варіант є менш небезпечним через свою чіткість і придатність до виявлення і адекватної реакції. 

  Проміжна мета - означення, відділення і контроль над деструктивною групою. Кінцева мета - перевиховання деструктивної групи через її марґіналізацію. В кінцевому позитивному результаті група південнокацапів має зникнути внаслідок перевиховання у порядних московитів або українців. Треба також зазначити, що таке перевиховання є обов'язком не тільки українців, але і українських московитів, які прагнуть чесності і порядності.

Проект національного успіху

  Існує розподіл домінантних зон. Є зони, які домінують демократично і фінансово. Очевидно, що такою домінантною зоною є США. Довготривалі успішні проекти можливі лише згідно з домінантною зоною. Багато читачів тут подумають, що для успішного довгострокового проекту нам потрібно усе погоджувати із США. Воно-то думка варта уваги, але сказати я хотів зовсім не це. Я хотів сказати, що масштабні успішні політичні проекти в інших, ніж США, країнах можливі на зовсім іншій домінанті - на протилежні домінанті - колективістській.
  Успішна домінанта для США - демократично-індивідуалістична. Для всіх інших - або повільний розвиток у зв'язку з США, або, при розумному плануванні, швидкий розвиток авторитарно-колективістського проекту. Можна помітити, що демократи в США виглядають більш серйозно і помірковано, а республіканці - часто виглядають комічно. Це не означає, що республіканці гірші демократів, а означає лише те, що американці не забувають, що їх успішна домінанта - це демократія, і на рівні патернів вони дотримуються успішної для себе стратегії. У інших країнах - навпаки: комічно частіше виглядають саме демократи. Тому що скільки не демократизуй, а більшу вигоду все одно отримує домінанта - тобто США. Авторитарно-колективістські проекти в інших країнах мають більш серйозний вигляд, але вони більш ризиковані. Приблизно можна сказати навіть так: 50% авторитарних пректів - це серйозний успіх, решта 50% - серйозний провал. Але тим не менш все дуже серйозно. :-)
  Для чого я це все пишу? Я пишу це з огляду на українську політико-економічну ситуацію і її потреби. Українська економіка дуже просіла. Це означає, що нам потрібне швидке зростання. Забезпечити швидке зростання власними економічними ресурсами - практично неможливо, бо ми не маємо до того великого і платоспроможного ринку. Помірне зростання економіки загрожує незадоволенням громадян і частою зміною влади, що посилить нестабільність, непрогнозованість, хаос і бідність. Для України це майже точно, бо ми на межі цивілізацій, і зовнішні впливи без власного авторитарно-колективістського проекту можуть розірвати Україну на шматки.
  Отже, для політичної стабільності потрібне швидке зростання економіки. Швидке зростання можна забезпечити лише у поєднанні із значними інвестиціями іззовні. З інвестиціями ситуація подібна: великі гроші можна отримати лише під реалістичні довгострокові плани. Можуть дати грошей і на три роки, але не великі. Невеликі гроші даються під чіткі, але короткострокові проекти. Але це гроші не великі, які не можуть ґарантувати швидкого і тривалого зростання. Великі ж гроші самі у собі містять захист від ризику по принципу too big to fail (занадто велике, щоб йому дозволили впасти). Але великі гроші дають не на три роки, а на тридцять і під реалістичні проекти.
  Отже, потрібен реалістичний довготривалий український проект, під який можуть дати великі гроші.
  Тут логічно постає питання: як такий проект написати і утворити? Спробую означити обриси.
  Ну, по-перше, як я вже сказав вище, це має бути проект колективістський - тобто проект, який залучає до участі якомога більшу частину громадян, який залучає до участі майже усіх. Авторитарність цього проекту не у тому, що всі мають виконувати примхи лідера чи лідерної групи, а у тому, що лідерна група буде настільки налаштована на успішність усієї нації, що будь-який бунт проти лідерної групи буде загалом сприйматись як бунт проти самого себе.
  Для більшої ясності пригадаємо основні діалектичні пари і їх зв'язок:
Ян Інь
Чоловічий Жіночий
Індивідуалізм Колективізм
Демократія Авторитаризм
  Виявляється, нам потрібен довготривалий жіночий недемократичний проект... Звучить зловісно, правда?.. Ну, можете сприймати це як жарт, якщо ви не вивчали законів матеріалістичної діалектики. А той, хто вивчав, той знає, що протилежності один одного не знищують, а - в нашому політичному розумінні - марґіналізують. Демократів нам не потрібно ні знищувати, ні саджати до в'язниць, ні навіть якось обмежувати, крім обмеження антидержавної їх діяльності.
  Для марґіналізації демократичних рухів потрібно дві речі: перша і головна - це той же реалістичний і успішний колективістський проект, друга - власне розбір демократичного руху на частки і контроль його. Про перше треба говорити довго, то коротко тут скажемо про друге - про розподіл демократичного руху. Зазначаємо, що мінусом будь-якого демократичного руху поза США є його катастрофічна слабкість і неефективність у порівнянні із тими ж американськими демократами. І це їх властивість, яку виправити неможливо навіть за 30 років. Далі структуруємо демократичні рухи по напрямкам індивідуалізму: українські ультранаціоналісти, рускомірівці, міські люмпени, сільські червоношиї і т. д. Усі ці групи мають свої претензії, які хочуть задовольнити за рахунок інших. Можна дозволяти їм ці претензії пред'являти, але не можна дозволяти їм задовольняти свої примхи за рахунок шкоди справі загальної успішності. Це пояснюється громадському загалу, і так досягається марґіналізація і контроль різних ультрадемократичних груп.
  Підготовка проекту. Загальні зауваження. З огляду на значну демократичну інерцію українського суспільства обираємо з пари властивостей саме ті терміни, які краще сприймаються суспільством. Наприклад: кажемо не авторитарний проект, а колективістський; а щодо демократичних опонентів - навпаки: кажемо не демократи, а індивідуалісти. Звісно, опоненти вживатимуть інші терміни, але на те не зважати.
  Проект потребує певної символіки. Звісно ж, вона має бути колективістська. До того ж, колективізм - це також зв'язок у часі, і бажано, щоб символіка проекту пов'язувала націю не тільки сучасно-просторово, але і історично. Символіка має бути, звісно ж, позитивною і лише позитивною. У мене є деякі особисті напрацювання, але то трохи інший формат.
  Далі - знову основне: коли ми маємо якісні успішні обриси або символіку - тобто форму, то потрібно наповнити її відповідним змістом. Бо якщо цієї відповідності не буде, то проект буде приречений на провал, і не просто на провал, а - як вже писано вище про колективістські проекти - на серйозний провал.
  Наповнення змісту проекту полягає у залученні до проекту усіх конструктивних груп суспільства. Це легко сказати, але практично - це дуже багато наукової і переговорної роботи: спочатку формується ядро, а потім ідуть дослідження і переговори: а) досліжуваній групі пропонується участь у проекті; б) якщо погоджується, то розробляється план дії для групи; в) якщо не погоджується, то визначаємо для групи марґінальну нішу; г) якщо не можемо визначити для групи марґінальну нішу, то повертаємось до пункту "а", але з новими умовами - можливо, щось із нами самими не все гаразд і змінитись треба саме нам, а не досліджуваній групі. Для зміни власних умов проводимо додаткові переговори з учасниками ядра проекту.
  Отакий, здається, простий алгоритм. Але складність його у тому, що він має охопити майже всіх громадян і десь так на років тридцять.
  Далі буде.