Ми знову перемогли в надії на заморського дядька

  Нарешті! Це знову сталось! Ми перемогли!.. Такі вигуки чутно стосовно прийнятого чергового звернення ВР до патріарха константинопольського Варфоломія. Ініціатором звернення виступив Президент Порошенко. І це була, мабуть, прекрасна новина, якби її подавали трохи менш прекраснішою. Такий парадокс, але саме парадокси і керують світом, чи не так?

  У вирішенні будь-якої проблеми потрібно дістатись найглибшого коріння цієї проблеми. Наприклад: якщо залишити життєздатний корінь бур'яну, то зрізання надземної зелені в даному випадку не допоможе, а лише створить ілюзію вирішення проблеми.   Ставимо питання: у чому глибинна проблема української церкви? Відповідають на це питання по-різному. Віряни УПЦ МП кажуть, що головна проблема - це владолюбство Михайла Денисенка і схильність українців до нацизму. В УПЦ КП і УАПЦ дають різні відповіді: від незнання історії і травматичного фемінізму української нації до зради української влади і її закордонних друзів разом з олігархами, ТНК і патріархами. І хоча я можу відзначити, що мені особисто ближчі думки вірян УПЦ КП і УАПЦ, але для нашого дослідження це - знову не головне. А головне - в тому, що Президент своїми ініціативами виявляє те, що є головним у церковному питанні для держави в особі демократичної влади. І Президент своїми чітко спрямованими ініціативами визначив, що основна проблема української церкви - це невизнаність УПЦ КП і УАПЦ світовим православ'ям. 

  З першого погляду - Президент виглядає геніальним і патріотичним, але я все ж пропоную розглянути питання глибше і трохи спрогнозувати результати.   По-перше, є сумніви щодо того, що невизнаність - це головна проблема української православної церкви (далі - УПЦ). Не поспішайте звинувачувати мене в демагогії, я вас довго не затримаю і одразу дам свою відповідь і своє бачення: на мою думку основна проблема УПЦ - в надмірній довірі українців до московитів. Патріотам така відповідь має сподобатись, і тому спершу стримаємо саме їх ілюзії простим питанням: а чи справді визнання УПЦ КП і УАПЦ зі сторони константинопольського патріарха так радикально і безповоротно навчить українців не лізти в московське ярмо? Дам підказку: є значні підстави прогнозувати, що навіть при визнанні патріарха Варфоломія (якого ще нема) ні РПЦ, ні більшість УПЦ МП все одно не визнає УПЦ КП. РПЦ разом із філією УПЦ МП і сьогодні успішно ігнорує константинопольського патріарха: у Всеправославному Соборі РПЦ і УПЦ МП участі не брали, і якоїсь значної чисельності і вагомості в константинопольській патріархії не вбачають. І до всіх різних розбіжностей - від календарних змін до необов'язковості сповіді перед причастям - константинопольському патріарху РПЦ поставить додатково в провину, що він "підтримав розкольника Михайла Денисенка і тим поглибив розкол в УПЦ", тим більше що раніше патріарх Варфоломій і говорив, що хоче надавати автокефалію лише об'єднаній УПЦ (разом із промосковською її частиною). І хоча це все московські маніпулювання - вірян УПЦ МП це не цікавитиме, бо разом їх багато, а московитам вони - вірять. 

  Багато українців вірять московитам навіть до того, що вбачають причини голодомору у недостатній відданості московській церкві. Так, вони ніби не знають, що комунізм прийшов в Україну на московських штиках, і що так хвалимі нині московською церквою "високодуховні" білогвардійці ставили українських християн поруч з комуністами і воювали проти українських християн чи не більше, ніж проти комуністів, які потім принесли в Україну голод. Тому причиною голодомору можна назвати також і надмірну довіру до московитів, а не тільки довіру до комуністів. Звісно, як співає їхній трохи нашого походження Юрій Шевчук, "вєдь єсть у тузов і маладци синов'я", але поки московити не засвоїли, що чи гуманітарні, чи воєнні злочини проти українців призводять до неминучої "сплати боргів", доти не варто сподіватись, що вони загалом змінились.  

  І ці загрози залишаються і сьогодні, бо УПЦ МП вчить українців довіряти московитам надмірно і безпідставно, а українська влада мало що робить для зупинення цієї руйнівної пропаганди. Проблема не стільки у визнані нас православним світом, а більше - у нашій необґрунтованій і хворобливій довірі до тих, хто християнства нам не приніс, а поки що здатен принести лише голодомори і геноциди. І якщо навіть буде визнано константинопольським патріархом автокефалію УПЦ КП і УАПЦ, то це значною мірою може зупинити руйнівний деморалізуючий вплив на вірян УПЦ КП і УАПЦ, але це не зупинить руйнівний вплив на тих, хто ще не встиг вирватись із обійм пропаганди УПЦ МП; але це люди, які залишаються громадянами України.

 І тут постає питання: а чи все можливе робить влада у внутрішній політиці для виведення вірян з-під деструктивного впливу РПЦ? Наприклад: чи не можна так само переможно, як і прийняли звернення до патріарха Варфоломія, прийняти закон про унормування визначення і вживання церковнослов'янської мови по українським правилам? Пропрезидентські кола давно заявляють про достатню наявність спеціалістів - лінгвістів і істориків і т. д. - у цьому питанні. Тоді що заважає Президенту виступити з ініціативою, а парламенту підтримати? Адже неунормування українських правил вживання церковнослов'янської мови - це потужний фундамент необґрунтованої довіри до московитів, і руйнувати такі фундаменти необґрунтованої довіри - це не тільки національний обов'язок, але й обов'язок християнський. Спеціалісти ніби є, а ініціативи нема - в чому ж причина? Може, узгодженість Президента з парламентом досягається лише по тим рішенням, які не дають Україну знищити повністю, але по рішенням, які дадуть можливість Україні розвиватись, такої узгодженості нема? Тоді чому Президент не візьме ініціативу на себе і не поставить себе на противагу "непатріотичному парламенту"?.. Але якщо у політиків нема волі до розвитку України, то чи маю я моральне право таких політиків підтримувати? Може, принаймні обрати тих, які будуть говорити правду про наявність у нас спеціалістів? Чи взагалі визнати руйнівні фактори неважливими і визнати, що стрибати через багаття - це небезпечно, а стояти в багатті - це безпечно? Але я цього не визнаю: я вважаю, що стояти у вогні - це небезпечніше, ніж через вогонь стрибати. І я не вважаю, що від цієї небезпеки може нас врятувати заморський дядько, якщо ми самі не будемо рятуватись.

Квітневе явлення Порошенка народу

 Випадково натрапив на інтерв'ю Порошенка українським журналістам (чи вірніше - журналісткам) на Прямому каналі. Спочатку я почав себе запитувати: сьогодні що - День Незалежності, Новий Рік, День Матері, 8 Березня? А якщо ні, то в честь чого таке благородне волевиявлення і явлення? Придивився ближче - ні золотих годинників, ні позолочених крісел - тобто ніякого пафосу. Тобто вигляд загалом - мрія виборця-демократа. Але за кожну мрію потрібно платити, і схоже, що від нас теж скоро забажають оплати виборчою довірою, принаймні - на цьому напрямку почали глибинно працювати.

   Що ж до самої розмови, то я висловлю лише деякі загальні враження. Основне моє враження ґрунтується на певному монетизованому сприйнятті політичного і виборчого процесів. Більш поширено говорити, що вибори - це випробування довіри до політиків. Це правильно, але що саме ми довіряємо політикам, яким довіряємо, - це часто замовчується. Монетизоване сприйняття політичного процесу визначає, що на виборах ми довіряємо політикам гроші, і не просто гроші, а дуже багато грошей. Гроші це державні - тобто наші гроші, а найбільше навіть - гроші найбільших платників податків. І кожен власник заводів-пароходів перед виборами думає: кого мені вибрати і куди тим інвестувати оці мої податкові гроші - на лікарні, школи та іншу благодійність чи, не дай боже, на розвиток конкуренції в контрольованій мною галузі економіки? Тобто бізнес краще розуміє, що вибори - це вибір між інвестиційними проектами. Але значною мірою сумний висновок полягає у тому, що інвестиційність виборчого процесу залишається такою навіть для тих виборців, хто цієї інвестиційності не розуміє чи не приділяє їй уваги. 

  Порошенко багато приділив уваги успіхам на зовнішньополітичному напрямку: асоціація з ЄС, безвіз, санкції і підтримка України у боротьбі проти агресії Москви. На основі цих успіхів Порошенко робить висновок, що цей напрямок загалом є успішний, і що потрібно форсувати зусилля у тому ж напрямку. Загалом передвиборче повідомлення Порошенка я зрозумів так: оберіть мене (і мою партійну групу підтримки) на другий термін, і я вас приведу в ЄС і НАТО. І тут вже повіяло пафосом. Петро Олексійович, звісно, виклав свої "підтверджуючі матеріали": мовляв, про асоціацію, санкції проти Росії, про безвіз теж ніхто не вірив, але ми - змогли, і зможемо надалі. Воно ніби і правда, але чомусь про те, що не змогли за два тижні завершити АТО, що не змогли втримати гривню і про загалом не дуже райдужні економічні перспективи Петро Олексійович не згадав. Можна сказати, що то були форс-мажорні обставини, але на це можна відповісти, що форс-мажорні обставини нікуди не поділись: Росія сильна буде шкодити сильно, Росія ослаблена буде шкодити відчайдушно. І зовсім не відомо, куди наш форс-мажорний сусід вдарить наступного разу - чи не спрямує він його саме на дипломатичний напрямок, бо здобутки територій вони вже мають, і цим здобуткам вони хочуть надати фіксації через певний відпочинок і стабілізацію? Досить ймовірно. І незрозуміло, з чого має пощастити Порошенку. 

  З інвестиційної точки зору така політична лінія видається занадто ризикована. Ризик в інвестиціях - це річ не заборонена, але вимагає певних меж: найбільш здоровим вважається рівномірний розподіл інвестицій між ризикованими і неризикованими. При такому розподілі є достатнє місце для ініціативи, але залишається і достатня подушка безпеки. Особливість зовнішньополітичних спрямувань країни полягає у тому, що вони в сучасних глобальних умовах стають часто визначальними і стосуються, відповідно, більшості фінансів країни. І якщо це спрямування ризиковане і форсоване, то піддається значному ризику вся країна. Але де ж тоді наша подушка безпеки? Можна пофантазувати, що ми ніби вже в ЄС і НАТО, але, панове, чи гоже відповідальним політикам так жартувати з виданням бажаного за дійсне? Для мене особисто зовнішньополітичний напрямок щодо вступу в ЄС і НАТО теж видається безальтернативним, але чи варто його форсувати і тим надмірно дратувати наших опонентів чи супротивників - я глибоко сумніваюсь. І, на жаль, наша внутрішня соціально-економічна і навіть гуманітарна ситуація сама по собі є достатньо ризикова, що загрожує протестами, смутами і дестабілізаціями, і тому додавати до неї ще ризик зовнішньополітичний і тим заганяти країну в зону значного ризику без значних подушок безпеки - це видається безвідповідально. Те, що наші політики схильні ризикувати державою, - це не дивує, але свої особисті гроші вони в Сомалі не інвестують. Наша втрата територій - це теж наслідок надмірних ризиків Януковича, який, між іншим, теж докладав зусиль до євроінтеграційних процесів, але погорів він на іншому - на невизначеності. Невизначеність - це теж ризик, як і форсування без сприятливих обставин. 

  Мабуть, менша помилка, яку часто допускають наші політики, - це я б назвав нерозрізнянням особистого простору. Є така приказка: тримай друзів близько, а ворогів - ще ближче. Але і друзів, і ворогів треба приймати в гостинній кімнаті чи на кухні, а якщо ви впускаєте друга чи ще гірше - ворога, умовно кажучи, під ковдру до своєї дружини - це вже до добра не призведе, бо це означає, що ви людина несамостійна і безпринципна, в якої власного особистого життєвого простору, доступ до якого заборонений друзям і ворогам, нема, і вас можна використати як ганчірку. В політичному розумінні це означає почуття певної національної гідності і права самому розбиратись у власній країні без страхітливого озирання на поради зовнішніх друзів чи форс-мажорних по життю сусідів. 

  Але це вже трохи лірика, а проза наша - це ті ж 200$ середньої заробітної плати. І це - наша худенька подушка безпеки, яка не дозволяє нам багато вдаватись до ризикованих проектів і ризикувати державою. Гуманітарно Україну теж важко назвати державою високого рівня стабільності. Нестабільні держави ЄС і НАТО не потрібні. Гуманітарна стабілізація передбачає вирішення конфліктних гуманітарних питань. Можливо, не найбільш візуально велика, але, я б сказав, отруююча є проблема церковних конфліктів. Для її вирішення теж потрібна політична воля. Це великий брехливий міф, що держава не може втручатись в життя релігійних організацій: держава може втручатись в усі сфери життя людей, якщо це сприяє загальному розвитку і спільному благу. Але буде значна протидія, яка вимагає моральної чистоти і відкритості влади. Так само і в економіці, яку можна вважати певним числовим відзеркаленням релігійної і світської культури. Тому я б хотів бачити у владі тих людей, які форсували саме ці більш доступні і тому менш ризикові для нас напрямки, і саме за такі проекти я готовий віддавати свою виборчу інвестицію. А прізвища для мене великої ролі не грають.