Між мистецтвом самовиправдання і самозречення
Зміна типу системи - це засіб уникнення відповідальности. Коли на зміну московитським білим прийшли червоні, то, серед іншого, заявили, що за злочини білих вони відповідальности не несуть, бо вони не білі, а червоні. Тепер на заміну московитським червоним знову прийшли білі, які теж заявляють про свою непричетність до злочинів червоних. Кожного разу з'являються нові і пухнасті, без тягаря злочинів предків. І хоча це технологія для дурнів, вона працює, що призводить до не дуже втішних висновків.
Справа Новинського знову притягнула увагу до УПЦМП. З'являються нові голоси про можливість реанімувати цю організацію і зцілити її від того антиукраїнства, яким вона живе. Голоси ці хоч і нові, але вже досить звичні. Два роки тому редактор вінницької православної газети УПЦМП запевняв мене, що питання української церкви буде вирішене на Всеправославному Соборі 2016-го року, скоріше всього - у формі визнання УПЦКП. Ну, от треба лише трішки-трішки почекати і все вирішиться... Періодично з'являються довжелезні статті про те, як багато в УПЦМП справжніх патріотів України і що вони от-от приведуть цю конфесію чи геть від Москви до Константинопольського патріархату, чи до українізації самої УПЦМП з подальшим об'єднанням і автокефалією. Але розмови розмовами, а в дійсності ми продовжуємо мати лише одну визнану православну церкву, яка була і залишається глибоко антиукраїнською по своїй суті.
Проблема УПЦМП у тому, що її антиукраїнськість дуже глибока, захована у глибинах історії, куди не досягає рука-думка пересічного клірика. І більшість ієреїв УПЦМП щиро вірять у чистоту своєї совісти перед українцями і продовжують катувати українську націю чужинськими і ворожими звичаями, вважаючи, що служать Богові і українцям. Але не треба дивуватись, бо в Євангелії написано, що будуть вбивати християн, думаючи, що тим служать Богу.
Деякі люди думають, що антихрист буде противитись християнству в усіх його проявах. Але це не зовсім правильна думка, бо лицемірні форми християнства будуть антихристу угодні, і з ними він боротись не буде, а навпаки - всіляко підтримуватиме і очолить. Антихрист буде таким собі ідеальним християнином по формі, але не по суті. Саме про це і сказано, що "намагатиметься спокусити і обраних" - тобто християн через лицемірні форми християнства.
І ми нині бачимо вже цих предтеч антихриста у лицемірних проявах християнства. Як і диявол є людиноненависником, так і для свого прояву - антихриста він починає підлаштовувати християнську церкву під людиноненависницькі порядки - під антинаціоналізм як форму людиноненависництва. І далі ці тенденції він буде посилювати, аж поки не стане на чолі антинаціональної і антилюдської, але формально християнської церкви.
Цій формальній християнській бездоганності треба приділити трохи уваги. Бо гостро постає таке питання: як ставитись до таїнств формально бездоганної церкви і до тих, хто ці таїнства і обряди приймає і вживає. Питання дуже неоднозначне, але я схиляюсь до думки, що в умовах дефіциту святих мужів таке вживання таїнств може допускатись подібно до того, як Христом допускалось вживання юдейських правил і обрядів: все, що кажуть вам виконувати - виконуйте (беріть участь у таїнствах і в церковному житті і в УПЦМП, якщо нема можливости долучитись до більш достойніших громад), але по справам їх не чиніть (не вподібнюйтесь їм і не майте їх собі за ідеал чи приклад наслідування), бо вони кажуть, але самі не виконують (проповідують любов, але самі далеко від неї відійшли). Формальна віра саме і передбачає формальну бездоганність віри. Мало сенсу у тому, щоб шукати у формальній церкві відхилення від православ'я у віровченні, бо з цим, як правило, і все гаразд. І саме це примушує визнавати таїнства. Але визнаються таїнства не стільки за праведність кліриків, а більше за щирість і нужду того, хто звертається. Тут здійснюється правило, що за недостойности клірика формально бездоганної у вірі церкви таїнство здійснює ангел.
Але без потреби наражати себе на небезпеку - ознака нерозумности. І якщо людина свідомо і постійно віддає перевагу тій церкві, яка заражена духом антинаціоналістичного людиноненависництва, то така людина сама обирає собі погибель разом із усіма іншими людиноненависниками.
Звісно, будь-яка єресь і гордість - це теж прояв людиноненависництва. Єресі вчать про Бога інакше і противляться заповіді про єдність і однодумність християн у божественних питаннях. Прийнята єресь від'єднує від церкви і благодати. І хоча дух і благодать дихають, де хочуть, але тут вже таїнства можуть здійснюватись не ангелом, а внаслідок особливого подвигу окремого клірика єретичної церкви - подвигу не у всьому згідному з ученням цієї церкви - коло окремий індивид досяє вищих духовних вершин, ніж церква загалом.
Посередині між цими крайнощами - формальною бездоганністю антилюдяности і людинолюбством у єретичних церквах - стоять невизнані (так звані неканонічні) православні конфесії. В Україні ми маємо таких аж дві досить впливові: УПЦКП і УАПЦ. У ставленні до подібних церковних організацій потрібно теж уникати крайнощів: з однієї сторони - потрібно брати до уваги пророцтва подібні до слів епископа Авєркія (Таушева), що формальна канонічність буде зброєю антихриста, на якій він своїми слугами буде наполягати замість чистоти віри і благочестя; з іншої сторони - не слід думати, що відмова від одного гріха - антинаціонального людиноненависництва сама по собі може бути ґарантією святости.
У кожному окремому випадкові потрібно окремо досліджувати: кліриком якої церкви є окремий клірик, чи дотримується ця церква загалом православного віровчення, як цей окремий клірик ставиться до свого церковного служіння - чи згідно з церквою, а якщо незгідно, то в яку сторону - у сторону смирення, єдности і любови, чи в іншу сторону і т. д.
Загальне правило описати важко. Можна сказати, що благодать є там, де є смирення - це буде вірно, але надто загально: смирення кожен може тлумачити по-своєму. Наближено загальним правилом можна визнати правило таке: визнавати усі раніше визнані християнські догмати, які були визнані єдиною і безперервною, самою собі не суперечною християнською общиною - Церквою; стосовно нерозібраних Церквою учень - дотримуватись, по можливості, згідно з отцівськими настановами, нейтралитету: і не приймати нових вчень, і не відкидати; і в цій нейтральності жити постійною молитвою і щирим зверненням серця до Бога.
Така отцівська мудрість вже не раз підтверджувалась і конкретними догматичними формами: про єдиносущність і нероздільність Святої Трійці і т. д. Церква послідовно засуджує єресі від вчень про Бога до вчень про духовне впорядкування матеріального життя: від догматів про Трійцю до засудження етнофілетизму і антинаціоналізму. Але чим більш матеріальними стають догмати, тим вони менше стають догматичними, а їх недотримання не сприймається як єресь, бо стосується більше не духовних питань, а матеріальних і нейтральних, більше не вчень, а чесности поведінки. І тому етнофілетизм був засуджений, а Болгарська Церква, якій приписували етнофілетизм, прийнята у загальноправославне спілкування. Антинаціоналізм УПЦМП не визнається єрессю, бо нічого нового ні про Бога, ні про святих не заявляє, а є лише спробою зловживання своїм почесним у Церкві становищем.
Можна, звісно, лише поки що припустити, що як було засуджено етнофілетизм, так у майбутньому Церква офіційно осудить і антинаціоналізм. Але ми не маємо гарантій, що це відбудеться офіційно і буде визнано більшістю православних. Бо хоч світ здається і мирнішим, ніж раніше, але, на жаль, єдности у православ'ї ми не спостерігаємо, а навіть навпаки - спостерігаємо розділення на дві основні групи, які мають різний погляд, перш за все, саме на національне питання: група РПЦ-залежних церков і група відносно незалежних від РПЦ. Такий розкол не є добрим явищем, але недоброю є також і малодушна втеча від православ'я через розколи, бо сам апостол пише, що розколи мають бути для виявлення досконаліших, але апостол не вважав наявність розколів причиною відходу від Церкви, а навпаки: кожен відхід від Церкви - це примноження розколів.
І нам випало долею мати подвиг на цій ниві - у дослідженні кожного окремого випадку стосовно наявности етноідеалізації і антинаціоналізму і в якомога більшому відсторонені себе від цих крайнощів.
Але треба не забувати, що група людей переважає окремих індивидів, і тому першочергове значення має позиція церкви загалом, яку можна визначити по центральним проявам - основній центральній мові богослужіння і т. д. Подвиг окремого клірика теж має значення, як ми вже зазначали, але загалом це значення другорядне. Саме тому і УПЦМП визначається як антиукраїнська церква, бо маючи можливість служити українською вимовою, вони за центральну і основну мають вимову неукраїнську. А УПЦКП не можна вважати україноідеалізуючою церквою, бо ні вченням, ні діями вона не протидіє жодній нації у праві на богослужіння рідною мовою. Тому можна визначити, що УПЦКП є більш нейтральною у національному питанні і тому більш відповідною вченню святих отців і Церкви загалом. Тому на даний час загалом немає вагомих причин, щоб віддавати перевагу УПЦМП, а не УПЦКП. Якщо у когось є окремі причини - це може бути; може бути і зміна церковних позицій, бо ніхто не народжується гордим, а стає з плином часу - хай кожна людина робить висновки згідно зі своєю євангельською совістю.
Визначень Церкви є багато. Загалом Церква - це спільнота людей, які живуть покаянням; це спільнота людей, які за будь-яких умов не визнають за собою добрих справ, але і не впадають у відчай; це спільнота тих, хто для єдности і всеохопности Христової Церкви роблять все, що можливе, і навіть шукають більшого і неможливого. Можна сказати навіть так: хто не має бажання здійснити для Бога і Церкви неможливе, той ще не став уповні християнином, бо апостол Павло пише: попереднє - обмежене - забуваю, а прагну - до майбутнього - безмежного. Оце прагнення до безмежного самозречення і любови, яке є неможливим для пізнання нашим обмеженим розумом, є однією з ознак справжнього християнина, яким всім бажаю стати, а не загрузнути у виправданнях цього обмеженого світу.
