Основи московитології

  Як для оцінки будь-якого явища потрібно мати чіткі і правильні основні поняття, що стосуються цього явища, так потрібно мати чіткі і правильні поняття про московитів. Хоча Україна - це не основне місце розселення московитів, але їх кількість тут досить значна, і це спонукає в московитології розглядати перш за все тих московитів, які мають українське громадянство, і класифікувати московитів перш за все за їх ставленням до українців і України.

  В умовах триваючого московито-українського збройного конфлікту ясне розуміння класифікації московитів стає надзвичайно важливим питанням національної безпеки. У цьому дописі зібрано основні і найбільш необхідні поняття московитології.

  Нагадаю, що термін "московити" - це термін, який українці використовують для означення так званих росіян. Росіяни, русскіє - це самоназва московитської нації, яка, з точки зору українців, є занадто претензійна з огляду на те, що українці - це теж руська нація, і узурпація терміну лише частиною групи східнослов'янських народностей не містить у собі любові і взаємоповаги, і тому означення "русскіє" містить у собі спекуляцію і є неточне. З усіх інших термінів термін "московити" - найбільш адекватний, бо означає історично домінуючу частину умовної північноросійської нації, яка і визначила сутність і особливості нації. Можна називати і північнороси, але тут виникають різні труднощі із точністю географічно-пов'язаних визначень: північні, східно-північні, східні і т. д. Московити - це визначення найбільшої точності і без неадекватних претензій на всеросійську спадщину.

 Згідно ставлення до українців і України московитів з українським громадянством можна розділити на три основні категорії:
1. Московитомовні українці.
2. Московити з українським громадянством.
3. Південнокацапи. 

  Московитомовні українці

 
  Найбільш прихильні до українців - московитомовні українці. Але під цю категорію найбільше маскуються московити інших категорій. Видавати із себе максимально прихильну до українців людину - це в Україні вигідна матеріально справа, і тому існує спокуса видавати із себе українця, не будучи таким. Московитомовні українці - це люди, які дійсно розчарувались у своїй материнській нації і хочуть стати українцями як нацією, яка досить близька до нації московитської, але позбавлена історичного багажу московитських гріхів і пороків. Московитомовний українець хоче щоб українство в ньому домінувало і робить для цього відповідні зусилля: настирливо вчить українську мову, всіляко підтримує українців у різних їх матеріальних і духовних потребах. На жаль, ця категорія найменш чисельна, і можливо, що тих, хто видає із себе московитомовних українців, набагато більше, ніж тих, хто такими є насправді. Серед відоми осіб, яких можна назвати московитомовними українцями , - Амосов і сестри із тріо Маренича. Амосов так і відійшов до Бога московитомовним українцем, а сестри із тріо дійшли до логічного завершення кожного московитомовного українця - стали українками і по настрою, і по мові. Це і є найкраща визначальна ознака московитомовного українця - його стійке спрямування до того, щоб стати українцем повноцінним.

  Московити з українським громадянством

  Решта дві категорії більш поширені - масові. Основні ознаки категорії московитів з українським громадянством - це бажання зберегти свою московитську ідентичність, але з повагою до української нації і державності. Це категорія найбільш чистих, так би мовити, московитів. Це люди, що були виховані на кращих зразках московитської освіти і культури, яка не позбавлена і національної самокритичності. Це люди, яким відомі і не забуті ті чисті джерела порядності, чистоти, простоти і нелукавства окремих представників московитства. І ці люди хочуть ці джерела зберегти. Але також ці люди адекватно розуміють свою ситуацію і свої обов'язки як громадян України. Ці люди розуміють, що московит в Україні не просто може, а зобов'язаний бути білінгвом - вільно володіти як московитською так і українською мовою. Виходить це в кожного різною мірою, але загальне прагнення саме таке - білінгвізм: московитська мова у внутрішньому локальному середовищі і українська у середовищі загальноукраїнському. Ці люди не представляють загрози для української державності, а навіть навпаки - здатні до деякої самопожертви заради цієї державності. Оскільки ця категорія масова, то її представників можна зустріти у різних сферах життєдіяльності суспільства у великих кількостях: волонтери, сумлінні воїни, держслужбовці, лікарі, педагоги і т. д. і т. п. Звісно, в тих умовах, коли московитська ідентичність - це ідентичність, яка почала проти українців не тільки економічну, а і відкриту збройну агресію і захоплення територій, то ця ідентичність може викликати деяке роздратування в українців навіть тоді, коли окремий носій московитської ідентичності налаштований до українців добре. Тут вже ми маємо ситуацію, яка вимагає діалогу, взаємопорозуміння і самокритичності з обох сторін. Українцям іноді в спілкуванні з представниками цієї категорії варто усвідомлювати, що націй безгрішних нема, і що українці теж не завжди чинили справедливо стосовно московитів. Московитам же з цієї категорії варто пам'ятати, що хоч і не максимально, але підтримка української ідентичності - це також і їх обов'язок як громадян України, і що без цієї підтримки вони можуть сповзти до категорії третьої.

  Південнокацапи

  Третя категорія - це категорія українських московитів із вираженими і домінуючими негативними ознаками - південнокацапів. Звісно, це слово має негативну ознаку, але воно цілком адекватне, бо воно і позначає саме негативні ознаки. Можна кожен раз писати "московити із вираженими і домінуючими негативними ознаками", але задля легшого сприйняття достатньо важливого на сьогодні матеріалу не буде гріхом і використання такого спрощенного варіанту означення. До того ж, це означення виявляє основний напрямок спекулятивної і деструктивної дії московитів з домінуючими негативними ознаками стосовно українців - це напрямок церковний і решти святинь: дружби, рідства, приязні.
  Південнокацапи - це люди самозакохані, сліпо закохані у себе і у свою націю. Південнокацапи - це люди, яким українці завжди щось винні. Південнокацапи - це люди, які ставляться з презирством до української нації загалом, а не до окремих її представників. Південнокацапи - це люди, які поважають лише тих українців, які визнають зверхність московито-російської нації. Південнокацапи - це люди, які вважають, що українська релігія і культура може бути повноцінна лише під московито-російським контролем і з домінуючими московитськими ознаками і т. д. На жаль, таких людей в Україні досить багато - це категорія, яка, можливо, і не домінує в середовищі українських московитів, але є достатньо масова. Це категорія, яка уможливила в Україні масовий колабораціонізм - згоду з московитською агресією проти України і відторгнення частини міжнародно визнаних українських територій.
  Крім українофобії, характерною ознакою цієї категорії є маскування під категорії менш деструктивні. Як усяке зло, південнокацапство не бажає виявляти своєї справжньої сутності, а маскується під добро. Оскільки основних недеструктивних московитських груп є дві, то і маскування відбувається двояке: маскування під московитомовних українців і маскування під порядних московитів. Вибір маскування здійснюється відповідно до ситуації і аудиторії. Виявлення цього маскування - це головне завдання українців у подоланні деструктивного московитського впливу в Україні. Відділивши деструктивну московитську частину - можна її дезактивувати. Основний інструмент для цього відділення - це виявлення усвідомлення московитом наявності в Україні деструктивних московитських груп і усвідомлення потреби виділення, марґіналізації і дезактивації деструктивного впливу цих груп. 

  Вартою уваги ознакою групи цієї класифікації є їхня активна робота по інфікуванню самих українців антиукраїнськими ідеями. Найбільш яскраво це можна спостерігати на діяльності УПЦ МП, якою керують формально українці, але заражені від південнокацапів інфекцією замаскованих антиукраїнських ідей. 

  Стислі загальні означення і висновки

  Звісно, ці категорії визначають лише домінантний напрямок, і можливий перехід з однієї категорії в іншу при кількісних змінах якоїсь із ознак. Перехідні варіанти становлять додаткову небезпеку своєю невизначеністю, а більш "чистий" навіть негативний варіант є менш небезпечним через свою чіткість і придатність до виявлення і адекватної реакції. 

  Проміжна мета - означення, відділення і контроль над деструктивною групою. Кінцева мета - перевиховання деструктивної групи через її марґіналізацію. В кінцевому позитивному результаті група південнокацапів має зникнути внаслідок перевиховання у порядних московитів або українців. Треба також зазначити, що таке перевиховання є обов'язком не тільки українців, але і українських московитів, які прагнуть чесності і порядності.

Проект національного успіху

  Існує розподіл домінантних зон. Є зони, які домінують демократично і фінансово. Очевидно, що такою домінантною зоною є США. Довготривалі успішні проекти можливі лише згідно з домінантною зоною. Багато читачів тут подумають, що для успішного довгострокового проекту нам потрібно усе погоджувати із США. Воно-то думка варта уваги, але сказати я хотів зовсім не це. Я хотів сказати, що масштабні успішні політичні проекти в інших, ніж США, країнах можливі на зовсім іншій домінанті - на протилежні домінанті - колективістській.
  Успішна домінанта для США - демократично-індивідуалістична. Для всіх інших - або повільний розвиток у зв'язку з США, або, при розумному плануванні, швидкий розвиток авторитарно-колективістського проекту. Можна помітити, що демократи в США виглядають більш серйозно і помірковано, а республіканці - часто виглядають комічно. Це не означає, що республіканці гірші демократів, а означає лише те, що американці не забувають, що їх успішна домінанта - це демократія, і на рівні патернів вони дотримуються успішної для себе стратегії. У інших країнах - навпаки: комічно частіше виглядають саме демократи. Тому що скільки не демократизуй, а більшу вигоду все одно отримує домінанта - тобто США. Авторитарно-колективістські проекти в інших країнах мають більш серйозний вигляд, але вони більш ризиковані. Приблизно можна сказати навіть так: 50% авторитарних пректів - це серйозний успіх, решта 50% - серйозний провал. Але тим не менш все дуже серйозно. :-)
  Для чого я це все пишу? Я пишу це з огляду на українську політико-економічну ситуацію і її потреби. Українська економіка дуже просіла. Це означає, що нам потрібне швидке зростання. Забезпечити швидке зростання власними економічними ресурсами - практично неможливо, бо ми не маємо до того великого і платоспроможного ринку. Помірне зростання економіки загрожує незадоволенням громадян і частою зміною влади, що посилить нестабільність, непрогнозованість, хаос і бідність. Для України це майже точно, бо ми на межі цивілізацій, і зовнішні впливи без власного авторитарно-колективістського проекту можуть розірвати Україну на шматки.
  Отже, для політичної стабільності потрібне швидке зростання економіки. Швидке зростання можна забезпечити лише у поєднанні із значними інвестиціями іззовні. З інвестиціями ситуація подібна: великі гроші можна отримати лише під реалістичні довгострокові плани. Можуть дати грошей і на три роки, але не великі. Невеликі гроші даються під чіткі, але короткострокові проекти. Але це гроші не великі, які не можуть ґарантувати швидкого і тривалого зростання. Великі ж гроші самі у собі містять захист від ризику по принципу too big to fail (занадто велике, щоб йому дозволили впасти). Але великі гроші дають не на три роки, а на тридцять і під реалістичні проекти.
  Отже, потрібен реалістичний довготривалий український проект, під який можуть дати великі гроші.
  Тут логічно постає питання: як такий проект написати і утворити? Спробую означити обриси.
  Ну, по-перше, як я вже сказав вище, це має бути проект колективістський - тобто проект, який залучає до участі якомога більшу частину громадян, який залучає до участі майже усіх. Авторитарність цього проекту не у тому, що всі мають виконувати примхи лідера чи лідерної групи, а у тому, що лідерна група буде настільки налаштована на успішність усієї нації, що будь-який бунт проти лідерної групи буде загалом сприйматись як бунт проти самого себе.
  Для більшої ясності пригадаємо основні діалектичні пари і їх зв'язок:
Ян Інь
Чоловічий Жіночий
Індивідуалізм Колективізм
Демократія Авторитаризм
  Виявляється, нам потрібен довготривалий жіночий недемократичний проект... Звучить зловісно, правда?.. Ну, можете сприймати це як жарт, якщо ви не вивчали законів матеріалістичної діалектики. А той, хто вивчав, той знає, що протилежності один одного не знищують, а - в нашому політичному розумінні - марґіналізують. Демократів нам не потрібно ні знищувати, ні саджати до в'язниць, ні навіть якось обмежувати, крім обмеження антидержавної їх діяльності.
  Для марґіналізації демократичних рухів потрібно дві речі: перша і головна - це той же реалістичний і успішний колективістський проект, друга - власне розбір демократичного руху на частки і контроль його. Про перше треба говорити довго, то коротко тут скажемо про друге - про розподіл демократичного руху. Зазначаємо, що мінусом будь-якого демократичного руху поза США є його катастрофічна слабкість і неефективність у порівнянні із тими ж американськими демократами. І це їх властивість, яку виправити неможливо навіть за 30 років. Далі структуруємо демократичні рухи по напрямкам індивідуалізму: українські ультранаціоналісти, рускомірівці, міські люмпени, сільські червоношиї і т. д. Усі ці групи мають свої претензії, які хочуть задовольнити за рахунок інших. Можна дозволяти їм ці претензії пред'являти, але не можна дозволяти їм задовольняти свої примхи за рахунок шкоди справі загальної успішності. Це пояснюється громадському загалу, і так досягається марґіналізація і контроль різних ультрадемократичних груп.
  Підготовка проекту. Загальні зауваження. З огляду на значну демократичну інерцію українського суспільства обираємо з пари властивостей саме ті терміни, які краще сприймаються суспільством. Наприклад: кажемо не авторитарний проект, а колективістський; а щодо демократичних опонентів - навпаки: кажемо не демократи, а індивідуалісти. Звісно, опоненти вживатимуть інші терміни, але на те не зважати.
  Проект потребує певної символіки. Звісно ж, вона має бути колективістська. До того ж, колективізм - це також зв'язок у часі, і бажано, щоб символіка проекту пов'язувала націю не тільки сучасно-просторово, але і історично. Символіка має бути, звісно ж, позитивною і лише позитивною. У мене є деякі особисті напрацювання, але то трохи інший формат.
  Далі - знову основне: коли ми маємо якісні успішні обриси або символіку - тобто форму, то потрібно наповнити її відповідним змістом. Бо якщо цієї відповідності не буде, то проект буде приречений на провал, і не просто на провал, а - як вже писано вище про колективістські проекти - на серйозний провал.
  Наповнення змісту проекту полягає у залученні до проекту усіх конструктивних груп суспільства. Це легко сказати, але практично - це дуже багато наукової і переговорної роботи: спочатку формується ядро, а потім ідуть дослідження і переговори: а) досліжуваній групі пропонується участь у проекті; б) якщо погоджується, то розробляється план дії для групи; в) якщо не погоджується, то визначаємо для групи марґінальну нішу; г) якщо не можемо визначити для групи марґінальну нішу, то повертаємось до пункту "а", але з новими умовами - можливо, щось із нами самими не все гаразд і змінитись треба саме нам, а не досліджуваній групі. Для зміни власних умов проводимо додаткові переговори з учасниками ядра проекту.
  Отакий, здається, простий алгоритм. Але складність його у тому, що він має охопити майже всіх громадян і десь так на років тридцять.
  Далі буде.
 

Наука в понеделок світлої неделі, на утрені

 (Транслітерація із перекладом застарілих слів і полонізмів у дужках. Євангеліє учительне. Переклад руською мовою віленського православного братства - 1616-й рік, редакція Петра Могили - 1637-й рік. Слова стосуються і до всього тижня пасхального і до періоду пасхального до Вознесіння.) 

Ліность нашу освященний і Божественний Апостол Павел до чулості побужаючи мовит: Братіє, радуйтеся в Господі завжди, і зась (знову) мовлю: радуйтеся; скромность ваша нехай знана будет всіми людми. Господь поблизу, ні о што ся не клопочіте, але за все, в молитві, в прозьбі і в подякованю офіри (служби) ваші нехай бивают до Бога. І зась той же: Завжди радуйтеся, непреставаючи молітеся, за все дякуйте. В которих трех, през (через) Божественного Апостола описаних поступках і справах, тоєсть, в уставічной (стійкій, постійній), в уставічной молитві і в уставічном подякованю — збавенє (позбавлення, спасіння) наше, Братіє, залежит. То бовім (бо) же завжди радоватися, єст властность справедливости, которої кто пильно постерігаєт і завше єї полнит (сповнює, виконує), радость завжди з читого сумненя (сумління, совісти) в сердцу своєм маєт; а при радості — правость, сталость і досконалость. А мовячи “справедливость” всі посполу (спільно) добродітелі под іменем справедливости розуміти маємо. Бо коли добродітелі викониваєт душа, тогди (тоді) справедливость виполняєт; а виполняючи справедливость, впадує заісте (заправду, справді), (хоч) би і нерада, в преслідованє, в біди і в напасті, але радується єднак і тішит з надії збавеня, же для поднятих і утерплених бід готуєтся єй вічноє благословенство, а з виконаної справедливости вічную от Бога утіху приняти маєт: Благословені бовім (бо) (Збавитель наш Христос Господь мовит) коториї преслідованє терпят для справедливости, бо тих єсть Царство Небесноє. А гди (коли) рекл Божественний Апостол, жебисмо (щоб) ся завжди радовали, не так просто рекл, жебисмо з леда (з одної) радости певного збавеня очекивали, але придал: в Господі радуйтеся — в Пану Збавителю своєм жебисмо ся радовали, учит нас. Бо єли (єсли, якщо) кто і преслідован биваєт, єсли і муки окрутниї (скрутні) на тілі своєм поносит, єсли і кліщами і коньми торган биваєт, єсли і костій ламанє, і паленє, і найскрутнійшую смерть терпит, а то все для Христа, все в Господі, все для правди Єго терпит і подиймуєт, радуйтеся і завжди радуйтеся. Виходили (мовит Божественний Лука евангелист) Апостолове з Ратушей і от судов радуючися, же ся годними стали для імени Христова насміяними бити (бути). То зась што речено єст “непрестанно молітеся” не допущаєт, аби діавол і найменший до нас приступ міти могл. Бо молитва єст зброя напротив діавола, і кто ся молит — узброюєт себе напротив всіх здрад (зрад) і подступков бісовских, которими он в пожадливостях телесних человіка воюєт, жеби служил і голдовал (корився) гріхові, а през гріх аби в розмаїтиї покуси (спокуси), в напасті, в фрасунки (біди) і в клопоти впадал; для чого постерігаєт нас і Господь наш Ісус Христос, мовячи: Чуйте і молітеся, жебисте не впали в напасть. І Божественний Апостол Іаков: Бог, мовит, не єст покуситель на злоє, і не покушаєт он нікого, але кождий своїми пожадливостями потягнен і повален, сам себе кусит. Бо гди (коли) молитви отправуємо, тогди чуємо (пильнуємо) і трезво ся ховаємо (зберігаємо); а чуючи і молячися — уходимо покус і звитяжаємо напасті. А ово (те), же за все дяковати, освідченє єст і оказанє чистої до Бога любве. Бо кто кого любит, тому і дакуєт; і коли любит, тогди і дякуєт. А любит Бога і дякованє єму чинит душа, коли вольна і свободна биваєт от намітностей (пристрастей) телесних; і коли всі сегосвітниї фрасунки (біди) і печалованя зневажаєт і помітуєт (змітає, має за сміття). Тогди видит она презрочисто (ясно, чистим зором), тогди і за все дякуєт; тогди і з припадаючих на ню вшеляких бід і клопотов радується і великий з них пожиток относит. Кто бовім для Бога терпит і для правди Єго кушен биваєт, а не для (з) гріха своєго, радується той радостю великою, а на утиски, біди і напасті не дбаєт, приймуючи з них от Бога веселє і утіху Божественную і духовную, іж (що) уффность (упевненість) в невинності маєт сумненє єго. Мовит абовім (бо) Писмо святоє: Єсли сердце наше не тривожит нас, уффность маємо до Бога, і о што колвек (тільки) просимо, приймуємо от Него, поневаж (тому що) приказаня Єго виполняємо. А претож (тому) очутімося (очуняймо) з недбальства, як от сна, Братіє, а от того часу завжди пильно постерігаймо, аби вшелякії наші до Бога прозби в молитві, в обітах і в подякованю чинени били. Не ослабіваймо, прошу вас, ані униваймо, але все што колвек (тільки) чинимо, з терпеливостю і очекиванєм чинімо, в боязні і в послушенстві служачи Богові нашему, як вірниї і добриї ласки Єго справци. Жебисмо (щоб) ся завжди, ведлуг (згідно) Божественного Апостола, радовали і кріпили, а на збавенниї (спасительні) справи і на помоч душам нашим абисмо ся мощнили і твердили. За чим Великий сей День, Братіє, зацний (значний) і знаменитий, Воскресенія Христова, в празднованю обходячи, і єдин другого обиймуючи і цалуючи (цілуючи), неприязнь, которая би била в нас і злопомнініє откиньмо, єдин другого веселим і утішним Воскресенія Христова Торжеством простімо; а до тих, коториї нас ненавидят, рекнімо (скажімо): Братя ви наші єсте, простіте нас і в любов свою прийміте. І Христос абовім (бо) правдивий покой наш, которий земних з небесними поїднал, покой Свой нам дал, покой нам Свой зоставил. Мовит бовім (бо): Покой Мой зоставую вам, покой Мой даю вам. І з того познают всі, же Мої учиникове єсте, єсли любов будете міти (мати) єдин ку другому. А не только учиником і Апостолом своїм Христос Господь любов і покой Свой дал і зоставил, але в них і през них і нас синами любве і покоя учинил. Которої любве і покоя, якоби ніякого (деякого) штоденного цвіченя (свічення, світіння) по (від) нас потребуєт Господь. Для чого в покою і згоді жити повиннисмо, духовно праздновати, духовно обходитися в побожності і в справедливості, в скромності і в покорі, в терпеливості і в добротливості, і в Дусі Святом, абисмо не надаремноє і не порожнеє Христа Бога нашего о нас печолованє (печалування) на нас бити показали. Повиннисмо, Братіє, і о всем світі молитися і печоловати, молитви і прозьби приносити Богові. І Божественний абовім Апостол Павел радит і приказуєт нам чинити молитви і позьби, і подяковання за всіх людей: за Кроляі за всіх Княжат, Вельмож і Преложоних (привладних), абисмо за їх от Бога ублагословенєм тихо і в покою жили і все чисто і побожне спрововали (справували). Так бовім чинячи і так живучи, милиї і приємниї Богу праздники праздновати будемо, бо намітностями (пристрастями) опановани будучи не можемо праздновати. Як бовім может праздновати той, которий брух (брюхо, живіт) свой маєт собі за Бога, обжирству і піянству голдуєт (кориться)? Як может праздновати, кто роскошами телесними і пожадливостями палаєт? Як может праздновати, кто в заздрості і в ненависті тонет? Як может праздновати, кто в лакомстві (грошолюбстві), в неправдивом набитку, в лихві і в драпіжстві (грабіжництві) гинет? Як может праздновати, над ким порожняя слава, пиха, надутость і високоє о собі розуменє пануєт? Як может праздновати, кто вшелякими злими намітностями і пожадливостями нечистими, і іними многими непристойними бридкостями окалян будучи, в болоті лінивства, недбальства і нечулости лежит? Заправди як єст реч неподобная на горячку хоруючому (хворому) успокоїтися, утонулому плавати і мертвому дихати, так і намітностями телесними і сегосвітними пожадливостями потемнілому не єст реч подобная ясніти і світитися, ровне (так само) і в гріхах роскошуючому духовне праздновати не єст реч подобная. Але я уффаю (надіюсь) і сподіваюся, Братіє, же ви не в поменених злостях роскошуєте, але в справах душевному збавеню належачих (належних) працуєте і празднуєте. То бовім єст властность назвиска нашего христіанского, і не іначей ми христіане на сем світі жити маємо, только якоби на куплі (торгівлі): завше (завжди) о духовний пожиток і о розмноженє душевних цнот (чеснот) стараючися, промишляючи і забігаючи. Ми всі, духовниї Архисвященници і Священникове, Діаконове і Монархове, Четци і Півци, і ввесь Причет Церковний, ні на што іншеє приготовани єстесмо, только на промисл отправованя праздников — Праздников, мовлю, то єст на опеку (опіку) Святих Божіїх Церквей, на науку і на проповід слова Божого, на псалми, співаня і пісні, на вседневниї і на всеночниї праци духовниї, на молитви, моленія, прошенія і на благодаренія. Всі єднак, ми духовниї, заровно зо всіми вами свіцкими от найболшого стану, аж до найнизшого і найубожшого чоловіка, ведлуг (згідно) Бога, ведлуг Єго Приказаній і ведлуг сомої пристойности жити повинни єстесмо, заховуючи (зберігаючи) межи собою любов нелицемірную, постерігаючи зобопольної згоди, ненарушаючи зоставленого нам от Христа покою, маючи сердце умиленноє і милосердноє, уділяючи от добр своїх убогим і потребуючим, єдин за другого взаєм Бога просячи, і єдин о другом промишляючи (піклуючись), же так молитви і прозьби, любовію і покоєм злучених нас з собою, з Богом злучат і вічне з Ним жити і царствовати учинят. А то єст заправди доброє, похвальноє і збавенноє житіє, то єст благословенноє мешканє і Богу приємноє, то єст пожаданая оная (та) святобливая Пасха, то єст вічная і завжди триваючая Пасха, отколь збігла вшешякая болезнь і вздиханє, то єст Пасха, в которой радость і веселє, і вічная роскош. То єст Пасха, в которой благословенний оний покарм Христос, вічним добром наполнений. То єст Пасха, в которой уставічне світячая світлость голос празднуючих і хори торжествуючих побужаєт (надихає). То єст Пасха, в которой новий оний от Христа речений напиток, где мовит: Не буду пити от того часу з овоцу (овочу) винници сеї, аж буду єго пити нового з вами в Царстві Отца Моєго. Што іж не о самих только Апостолах рекл Господь, але і о всіх нас. Той же Збавитель наш Христос Господь там же упевняєт нас мовячи: Не за сими только прошу, але і за всіми віруючими в Мене для сих слов Моїх. Таковий теди (тоді) праздник празднуймо, Братіє! Такоє свято обходімо! Безпрестаннє молячися всемилостивому Богу і дякуючи Єму, жебисмо (за те, що) ся завжди радовали, ходячи в святих Єго Приказанях. А охотне їх, ведлуг (згідно) сил наших, виполнивши, жебисмо (щоб) правдивої оної і благословенної Пасхи доступили. За чим сам Христос, которий єст Збавенєм нашим і Воскресенієм, не только притомниї віка сего потреби для нас наготуєт і тим, коториї Єму вірне служат, обфите (щедро) їх даст, але і обіцаноє Царство подаруєт, і вічную оную (ту) небесную Пасху в ужиток подаст. Которої абисмо ся всі годними участниками стали, Он же сам милосердний Господь наш і Бог Ісус Христос, справити нам нехай рачит (допоможе). Которому з Отцем і з Духом Святим належит от нас Честь, Слава і Поклон, нині і завжди, і на віки віков. Амінь.

Скоро в Рай, Шляхто

  

  Діви юродивиї для чого отвержени зостали от чертога облюбенца Христа Спасителя, азали (а чи) не для того, же з цнот своїх добрих учинков не Божеї, але людскої шукали слави? Бо гди (коли) рекли "Господи, Господи, отверзи нам", услишали от него: "Не вім вас". Якоби рекл: жесте і Дівство і Покору, і Послушенство, і Пости, і Молитви, і іншиє діла добріє заховали (зберегли), (то) не для слави Божеї, але для слави людскої; прето (тому) не знаюся до вас, ані почитаю вас за облюбениц моїх. Так мовит Григорій святий: Юродивия заправди суть Діви, бо тилко преходящеї людскої хвали іщут заплати.
  Что ся ткнет (стосується) історій: Умерл єдного часу вірний побожний і в цноти богатий нікоторий слуга Князя Баварского, которого всі дворяне і подданиє того Князя, для єго побожности і милосердних учинков, міли за святого чоловіка. Той нощи єдной рихло (скоро) по смерті своєй, з великим затрясенєм дому, в котором жена єго била, показался, которого она обачивши, що би ся с ним діяло питала. Отказал, же барзо (дуже) зле, бом праві зостал на вічниє осужден  муки. І рекла до него жена: вшак (однак) билесь побожний і милосердний, пришельци і убогиї сироти нігди з дому твоєго не виходили в порожні. Кормилесь їх, одівалесь їх, милостиню значную давалесь їм. І такіє ж добродійства не помогли тебі нічто? Отповість: не помогли. Спитала: а для чого ж (чому ж)? Отказал: а для того, жем ониї чинил не з любви, але з порожной хвали. Которая гди болш єго питати хотіла, рекл до неї: Позволено мні показатися тебі, але долго бавитися не позволено, бо діавол на подвор'ї стоячи ожидаєт мя. І тоє тебі, жено моя, мовлю: Нехай всі листвія древес обернутся в язики, якіє мої суть муки, виразити не могут. І так от неї чрез діавола визваний єст з барзо жалосним і страшним криком.
  Овож з тих двох прикладов ясно ся показуєт, же чоловік хоч би не знать якіє чинил добродітелі, гди з них не Божеї, але людскої іщет слави, не будет принят до Царства Небеснаго. Прето єсли хочем, аби наші добриї діла належитую себі от Бога одержали нагороду і нас в Царство Небесноє провадили, не творім оних з таким наміренієм, аби з них люде нас хвалили, але Бога. Що сам Христос виражаючи рекл: Тако да просвітится світ ваш пред чоловіки, яко да видят ваша добрая діла і прославят Отца вашего, іже єст на Небесех. То єст, а не да прославят вас самих.

Антоній Радивиловський. Вінець Христов.

Продовжуємо досліджувати чужі гріхи (с)

 Дивився новини на релігійному телеканалі "Надія". Розповідали про міжконфесійний круглий стіл про шляхи примирення. Говорить один із учасників:є три релігійних підходи до держбудівництва: протестантський, католицький і православно-візантійський, який Україна успадкувала від Російської Імперії. Шановні, які саме візантійські особливості Україна в собі реалізовувала історично, і що з того конкретно Україна успадкувала від Російської Імперії? А у відповідь - тиша. Ну, можуть назвати деякі особливісті візантійщини. Але ж не про це питається. Питається конкретно: що саме Україна в собі реалізувала візантійського? Майдани і олігархи - це візантійщина? Верховна Рада і Президент - це візантійщина? Навіть давньоруські київські князі не впроваджували візантійщини (за що, можливо, і поплатились). Були спроби лише в Галицько-Волинському князівстві, та і ті хилились під Рим. Чи візантійщиною називаєте короткочасне правління Скоропадського? Але Скоропадський не мав візантійського визнання своєї влади від Церкви. Чи ви окупаційну владу РІ вважаєте українською? Це при тому, що останні російські царі про українську мову знали переважно те, що це мова, яку ще не додушили, але варто? Тоді чому ви вводите в оману людей про те, що Україна має якийсь значний досвід реалізації православно-візантійської форми держави?

   Я не маю особливого бажання якось вирізняти і підносити візантійську систему, але я вважаю своїм обов'язком відзначити необґрунтованість оцінки православно-візантійського досвіду України, яка, на жаль, часто ставиться в основу бачення шляхів держбудівництва. Оскільки найчастіше такі оцінки лунають зі сторони вірян УГКЦ і РКЦ, то дозволяю зробити припущення про найімовірніший мотив таких маніпулювань - це намагання принизити роль і значення української православної церкви, і, відповідно, забезпечити собі легкий шлях до агітації за церкву римську. Дуже шкода, що християни вдаються до таких нечесних шляхів посилення свого авторитету. Українське православ'я має багато своїх проблем, але приписувати йому досвід візантійщини - це дуже непрофесійно для істориків і богословів, і така непрофесійність і упередженість не приносить користі ні Україна загалом, ні навіть тим, хто здобуває на цьому собі якісь короткочасні дивіденди. 

  ПС Ой, я тут взагалі відстав від життя: виявляється, архимандрит Віктор (Коцаба), один із медійний презентантів УПЦ МП - племінник митрополита Володимира (Сабодана). Ну, все - можна писати сценарій третьої частини "Кінг Конг живий". Панотець Віктор серед іншого заявляє, що основною метою для покійного митрополита була не автокефалія УПЦ, а збереження миру і любові в Церкві. Так то воно так, шановний носію типажу відомого церковного бренду, але митрополит Володимир під кінець життя зрозумів, що брехні, обмани і маніпулювання історією з позиції моральності сили - це зовсім не той засіб, який забезпечує збереження миру і любові в Церкві. А конкретно вас готують до того, щоб у випадку запиту на шанування покійного митрополита виставити вас як його відображення, якому теж потрібно буде дожити до старості, щоб зрозуміти, що багато хто з його поважного церковного оточення не бажає йому ані добра, ані спасіння душі. Це я говорю вам як людина, яка на свої очі бачила і чула радісні посмішки і вислови поважного єпископату УПЦ МП з приводу хвороби і недієспроможності митрополита Володимира. Ви ще сподіваєтесь помирити овець і вовків? Чи ви сподіваєтесь, що ті вовки пожаліють вас тоді, коли ви спіткнетесь? Ну-ну, можете з'їздити в Донецьк і глянути своїми очима на те, що вовки роблять із тими, хто спотикається.

Що буває з тими, кого мати народила в понеділок?

  Українцям не вистачає публічних осіб, які б були компетентні як і в науках світських, так і богословських. Не вистачає богословсько-світських компетистів. І тому люди світських наук, які цілком варті поваги за свої дії і слова у межах своєї світської компетенції, роблять кричущі помилки тоді, коли їх запитують про зв'язок теми їх компетенції із мораллю. А українські богослови роблять дитячі помилки, коли говорять про світські речі. Мабуть, варто почати записувати ці "ляпи поважних людей", тому що це справді помилки, які нічого доброго не дають, а лише можуть завести на манівці.

Наприклад:
Олександр Савченко (поважний банкір): якщо людям дадуть матеріальний достаток, то вони стануть більш моральними.
Коментар: Підтверджень в історії цьому нема. Пророки, апостоли були переважно бідними. А в чому був гріх Содома? В тому, що вони досита їли хліба (Єзекіїль 16, 49).
.
Єпископ Євстратій (поважний богослов): Москва хвилюється та критикує - значить ми на вірному шляху.
Коментар: Пан епископ, на жаль, робить елементарну помилку собаки Павлова. Іноді ми справді робимо правильні дії, і Москва досить часто дає реакцію на ці дії критикою і хвилюванням. Але критика і хвилювання Москви, на жаль, зовсім не означають, що ми на вірному шляху, як блимання лампочки у будці собаки Павлова зовсім не означало, що їй принесли їжу.

ПС Ющенка можна поважати хоча б за те, що в нього, мабуть, найбільше з політиків найвищого рівня було поєднання розуміння світсько-наукового і богословського, хоча і анафема-греко-католицького. Проблема промосковських політиків в Україні - у тому, що їх найменш українофобське богослів'я - це наколки "залатих купалов". Проблема ж патріотичних православних богословів - у тому, що за безліччю клопотів і витрат їм вже не вистачає часу і грошей, щоб купити і почитати книгу про досліди над собаками Павлова.

ППС Загалом же розрив богословської і світської науки призводить до помилок як у одній, так і в іншій. А тим часом архиєреї УПЦ МП відзначають шнабсом річницю повалення режиму митрополита Володимира (Сабодана).

Операція "Друшляк" тривалістю чверть століття (або цинічні досліди без матюків)

Друшляк (від нім. durchschlagen— пронизувати, проціджувати) — предмет кухонного начиння (посуду), кругла миска чи черпак з невеликими отворами на дні, інструмент кухаря.

Використовується в кулінарії при приготуванні страв, для відділення харчових продуктів від рідини; при відварюванні чи промиванні макаронних виробів, круп, картоплі, грибів, овочів, ягід та фруктів. Виготовляють з металу чи пластмаси, з ручками чи без.

 

  В Україні ніякої революції і зміни системи не було. В Україні 2013-2014-го років відбувся протест проти повернення до моноколоніального стану. Після перебудови було здійснено "вашингтонський консенсус", який передбачав перехід України від моноколоніального до біколоніального стану - від колонії московської до колонії московсько-американської. Для українців це був значний прогрес, бо диверсифікація колонізаторів - це додаткова можливість для маневрів і певні мінімальні гарантії хоч якогось самоуправління. До справжнього самоуправління і політичної суб'єктності на міжнародному рівні було ще далеко, але з однієї сторони - яких демократично-виборчих результатів можна було очікувати від нащадків тих, хто строєм ходив на паради і вигукував "Слава КПСС", що, на жаль, означало і "Слава НКВД!", і "Слава тим, хто знищив цвіт, честь і совість нашої нації!"; з іншої сторони - демократична біколонія давала можливість активній національній частині підготувати ґрунт для переходу від проміжного стану біколонії до стану міжнародного політичного суб'єкту. У українських спецслужб періоду 90-х практично не було кращого варіанту, ніж перехід до стану біколонії, бо національна держава не могла бути сприйнята народом.

 Проблема Януковича полягала у тому, що своєю жадібністю, владолюбством і недалекоглядністю він практично повертав Україну у стан московської моноколонії: він прагнув мати в Україні максимальну повноту влади, але утримати цієї влади не міг і тому починав шукати допомоги у Москви - єдине місце, де йому могли все пробачити за передачу України в московську владу із затвердженням Януковича як постійного губернатора України-Малоросії. На нещастя російського народу таке повернення України до моноколоніального стану суперечило дуже багатьом міжнародним угодам і домовленостям та і самих українців аж ніяк не влаштовувало. Янукович став як уособленням московського впливу, так і уособленням узурпації влади; і хоча в українських протестах можна побачити антимосковські ознаки, але ці ознаки були несамостійні - вони були індуковані неадекватними претензіями Януковича на непорушність своєї влади в Україні. Але Путін відреагував так, ніби протести в Україні були чітко протимосковськими, і оскільки об'єктивних доказів цього він не зміг знайти, бо їх не було і нема, то він із Росією загалом отримав санкції та інші утиски зі сторони розвинених держав. 

  Україні було повернуто попередній умовно-позитивний стан - стан московсько-американської біколонії. І до того ж, з'являються значні можливості для отримання політичної суб'єктності, бо з однієї сторони - американцям став більш очевидний московський реваншизм - дурне і вперте бажання мати Україну своєю моноколонією, а з другої - неможливість зі сторони Америки швидко і ефективно вирішити проблему Москви, яку, на нещастя вже американське, вони навіть і обіцялись вирішувати українцям - це дає нові шанси для України і в спілкуванні з американцями, дає шанс позбутись колоніальної залежності також і від Америки.

  Якщо читачів цікавить, які ознаки здобуття Україною політичної суб'єктності, то скажу те, що ознакою цього є здобуття Україною недемократичної постійної влади, яка, в той же час, буде сприйнята народом України. На розчарування багатьох українських демократів повторю ще раз: чиста демократія для України - це лише підтвердження колоніального стану, хоч і диверсифікованого, бо фінансові потуги колонізаторів незрівнянно більші за фінансові потуги самих українців, що зумовлює неможливість самостійного демократичного вибору, оскільки нефінансових внутрішніх авторитетів нема, а фінансові - лише зовнішні. Американці могли б, звісно, спробувати залишити в Україні біколоніальний стан через фінансові вливання в демократичні інституції, що призвело б до нового витку, але в них самих зараз багато проблем, бо якщо російська бензоколонка здатна впливати на американську політику, то ще більше вони можуть очікувати від Китаю з його півмільярдом користувачів інтернету. Тому фінансова допомога на демократизацію України від Америки буде помірною, і є значна ймовірність на затвердження в Україні стабільних і постійних недемократичних, але корисних державних інституцій. 

  Що нам заважає? У будь-якій нормальній країні завжди актуальна одна з двох потреб - або потреба зміцнення вертикальних зв'язків у державі або потреба зміцнення горизонтальних зв'язків у державі. Якщо про горизонтальні зв'язки українцям розповідають усі - і радники американські, і радники московські, то зв'язки вертикальні асоціюються переважно із бійцем "беркуту", який лупцює дубинкою стареньку пенсіонерку за п'ять колосків пшениці. Значною мірою праві є ті, які кажуть, що владна українська вертикаль - це зло. Тому що не може бути добром те, чого нема. Так, саме в цьому і проблема - у фактичній відсутності української владної вертикалі. Мені, звісно, заперечать: ну, в нас же є президент. Ну і що з того? Янукович теж був президентом - і де він тепер? Які ви можете дати гарантії, що нинішній президент також, образно кажучи, не вилетить у трубу або не вийде на нуль? Владна вертикаль, яка легко виходить на нуль, - це не вертикаль, це щось інше - це вертикаль колонії.   
  Про причини відсутності української владної вертикалі. Перша причина - це те, що вона мало кому потрібна. Вона не потрібна закордонній фінансовій еліті - колонізаторам, вона не потрібна багатьом навіть громадянам України, патріотизм яких завершується за пустої кишені, і які хочуть з України брати, але давати щось Україні бажання не мають. Друга причина - це те, що ті, кому ця вертикаль потрібна, не вміють її організувати і побудувати. 

  Спадок СРСР - це спадок негативний. Словами церковними - це спадок сатани. Вертикаль, що збудована на цьому спадку не може бути істотною, бо саме зло - це лише відсутність добра, і тому неістотна вертикаль - це практично відсутність вертикалі. Ми це бачимо майже щодня: ми бачимо руйнування цієї вертикалі, ми бачимо її кричущу неефективність. Але мало хто докопується до суті - до визнання неістотності владної вертикалі або її відсутності. 

  Будується владна вертикаль - національним консенсусом і консолідацією. Найбільш звичні варіанти - це лідерство світсько-церковне або церковно-світське. У першому варіанті світський лідер проводить консолідаційну роботу у суспільстві, об'єднує церкву і здобуває її авторитет. У другому випадку - церква висуває свого лідера, який поступово здобуває авторитет світський. На жаль, ні перший, ні другий варіанти у нас поки що не відбулись, і вся наша владна вертикаль до самої України має не багато стосунку. І в такій ситуації жодні наші зусилля не принесуть значної користі: так, зміцнювати громадську горизонталь - це добре, але разом з тим ми зміцнюємо і неукраїнські сили; так, зміцнювати владну вертикаль - це теж може бути добре, але в українських умовах ми цим зміцнюємо переважно фінанси владоможців, які міцної зв'язаності із українською державою не мають, і тому наші зусилля не приносять очікуваного результату. 

  Пораду у цій справі дам цинічно-банальну: моліться на ніч. А ще краще - і вранці також. Зовнішня ситуація досить сприятлива, хто знає - може, і прорвемось.