Бєз рєвольвєра на свіданіє - атстой!

  Представники УПЦ МП все частіше опускаються до примітивного хамства. Сьогодні я так прямо в очі деяким і сказав. Звісно, якби я був без пістолєта, то мені б влетіло. З нашими людьми жартувати не варто. Доведеться надалі бути чемнішим і видавати щось подібне до наступного:

  Світло світить у темряві, і темрява його огорнути не може (с). Якщо у вас і є якась глупість, то все одно вона не може затьмарити того світла, яке ви випромінюєте.

Если б я был султан, я б имел трёх жен...

  В жизни преподобного Амвросия Оптинского есть два случая, когда к нему приходили с вопросами, он в течение двух-трех дней не давал ответа, и вопрошавшие торопили: «Нам же надо домой, у нас промысел, работа, семья, что же ты молчишь?». И он отвечал с грустью: «Три дня я молю Матерь Божию об ответе, - Она молчит; как же я могу тебе ответить?».

  А молодой священник, который говорит: «Я получил полное богословское образование, я могу взять человека за руку и привести в Царство Божие», - неправ, потому что он там никогда не бывал. На дискуссии в Троицкой Лавре молодой студент мне сказал: «Но разве священник не икона Христа?». Я ему ответил (может быть, грубо, но я подумал: ему нужна встряска): «А ты когда-нибудь задумывался над тем, что такое икона?». - «Да, - говорит, - задумывался». - «А я тебе скажу: икона делается ИКОНОЙ, когда она освящена, до того она – дерево и краски. Так пока ты не станешь сосудом Святого Духа, ти дубина, на которой намазана краска...». Он, конечно, меня за это не поблагодарил, но это правда.

Вельмишановний пане Степане Храбров!

https://twitter.com/zozvicnic1977/status/544233765661593601/photo/1

 

  Яка рентабельність злого умислу, коли більшість навколо – телепати? Тобто, можна казати, що в той час, коли більшість людей буде телепатами, то зло втратить свій сенс. Якоюсь мірою це можна назвати настанням Царства Божого. Але думаю, що помилково вважати, що ми вже близько наближаємось до часу переходу до Царства Божого. Звісно, телепатів ми можемо знайти не одного, але все ж це переважно поодинокі випадки. Якщо говорити про певний фазовий перехід приблизно на рубежі між другим і третім тисячоліттями, то це можна сформолювати як перехід від збільшення кількості до збільшення якості. 

  Справді, християнство ніби підійшло до свого «завершення»: умовний Захід вже переважно християнізовано, а Схід з його давньою філософією у стилі «теорії відносності Енштейна» не бачить у християнстві чогось надзвичайно нового і вартого уваги. Це все саме так, якщо розглядати християнство переважно зовнішньо – у стилі старозаповітніх Заповідей. Ми звикли розглядати старозаповітні Заповіді як такі, що у розвитку своєму приводять до Заповідей Блаженств Ісуса Христа: «не порушити прийшов Я закон, а виконати». Але чому ми не задаємо питання: до чого приводять Заповіді Блаженств? Частково ці Заповіді самі вказують на результат: блеженні чисті серцем, бо вони Бога побачать. Але ми звикли сприймати цю вказівку як вказівку для малочисельних «обраних», яких називають ще святими. Ми звикли до росповсюдження християнства не оцим «баченням Бога», а лише як певне відносне впорядкування нашого життя з будівництвом храмів. Це називається кількісний розвиток. От про завершення епохи кількісного розвитку можна вже говорити в наш час. 

  Далі нас очікує розвиток якісний. І завершиться він «страшним судом», коли цей видимий світ стане настільки телепатичним, що він більше стане схожим на світ духовно-потойбічний (який вже є тотально телепатичним: «мертві у Христі воскреснуть першими»), але все ж залишатиметься тим же звичним нам матеріальним світом («не всі помремо, але всі перемінимося», «потім і ми, живі, разом з ними будем взяті на зустіч із Господом на повітрі»). Якісний розвиток, звісно, не має межі, але є перехід від >0,5 до <0,5, що означає перехід від наближеності до логічної одиниці до наближеності до логічного нуля. Такий перехід стається для функції у=1/х у точці х=2, у=0,5. За х ми маємо час, а за у – умовний час передачі інформації. Коли час передачі інформації у<0,5, то можна говорити про перехід до миттєвості передачі інформації і, відповідно, до настання «страшного суду». Звісно, може здатись, що настання «інформаційної ери» - це і є той «страшний суд», але я думаю, що не варто так ототожнювати технологічну інформацію і інформацію духовну. Так, технологічно ми підійшли ніби до піку швидкості передачі інформації, але це лише технологічно. Тепер, при нових швидкостях інтернету нам потрібно ще навчитись використовувати його на благо нашого духу. І це не такий швидкий процес, як може здатись.

  Ще трохи про графік у=1/х: він одиницецентричний. Так само як і світ є Христоцентричним. Тобто, точка х, у=1 – це точка Христа. Якщо припустити, що від х=1 до «точки переходу=друге пришестя» х=2 ми маємо приблизно 2 тис. років, то виходить, що від х=0 до Христа – теж лише 2 тисячі років – що є дуже мало. Якщо ж брати приблизну дату створення світу (мається на увазі дата створення повноцінної людини, здатної пізнавати Бога) за єврейським і християнським календарем, то маємо десь до 4-х тисяч рокі, що є достатньо прийнятним. Треба розуміти, що у-відлік може бути багатозначним, а також – симетричнозначним. Тобто, значення у ближче до нуля від точки Христа можуть мати симетричні значення замість видимих. Так, наприклад, точка х=0,5; у=2 може за смислом сприйматись також як у=0,5 – тобто як образ Христа, як образ першого пришестя Христа і як смислова (а не часова) симетрія другого пришестя. Що ми маємо в історії за образ пришестя Христа? Звісно, це «принесення» в жертву Авраамом сина свого Ісаака, який подібно до Христа ніс свій хрест-дрова на гору-Голгофу. Коли стався цей образ – цей 0,5 від Христа – а десь близько 2 тисяч років до Христа. І це знову нам підходить: 0,5х=2000 років. Тобто, за даною теорією ми живемо в період, коли х приблизно дорівнює 1,5. Так, це число теж можна сприйняти як число переходу, але, думаю, це лише перехід до розвитку якості взамін кількості, а не сам остаточний розвиток якості. І тому «страшний суд» - це, мабуть, подія, що матиме місце десь через 2 тисячі років. А зараз ми лише перший раз відчули наближення тієї події, доторкнулись краєм чуттів до тієї великої тайни. 

  Про антихриста. Багато хто сприймає Путіна як остаточного антихриста. Для цього є аргументи: Путін перший «антихрист», що формально має можливість знищити все людство, використавши наявний ядерний збройний арсенал. Так, раніше «антихристи» мучили людей, але знищити повністю можливості не мали, а Путін – перший «всезнищенний». Але, думаю, нам потрібно оговтатись і усвідомити, що Путін – не останній, а навпаки – перший з багатьох наступних, які теж будуть «всезнищенними». Як це пояснити? За вже знайомою аналогією: Путін – вершина технологічного розвитку «антихриста», але для того остаточного антихриста технологічна можливість знищити все людство і землю – це не основна ціль. Основна ціль антихриста – не знищити людство, а підкорити його духовно, підкорити сатані. Звісно, можливість матеріального «всезнищення» - це сильний аргумент, але не найлукавіший. Від ери спокуси війною ми переходими до ери спокуси миром, яка закінчиться пришестям абсолютного антихриста і післідуючого за ним «страшного суду» - переходу до вічної ери торжества істинної інформації, до ери торжества Христа, до ери Царства Небесного. 

Умом Россию не понять. Та чому ж так суворо?

Священник Григорий Петров. Церковь и запросы современности. 1906 год.

...У Ивана Аксакова, например, церковным вопросам посвящен целый том статей. Есть статьи о церкви и в других томах. Всего из шести, примерно, тысяч страниц около тысячи страниц о церковных современных делах. И из этой тысячи страниц наберется почти половина, где он говорит не о том, что хотелось бы видеть в русской церковной жизни, а о том, чему не следовало бы иметь места. Говорит об этом с болью души, с надрывом, но не может не говорить...

..."Наши приходские священники лачно и все, огулом, конечно, "наемниками" быть названы не могут, но порядок, не ими созданный, а ими, только унаследованный, привел к тому, что священнослужительство, или пастырство, обратилось в сословную профессию, в один из бытовых видов "кормления", в ремесло, в своего рода еврейское левитство. Охотно допускаем множество исключений, но никто не станет отрицать, что таков общий тип и что исключения возможны лишь в виде трудного и тем более славного подвига. В виде тяжкой личной борьбы с общеустановленными формами жизни. Ремесленная сторона берет верх над стороной духовной, профессия - над миссией.

Причину этого Ив. Аксаков справедливо определяет в общегосударственном русском грехе, в казенщине, в чиновничестве, в бюрократизме, которые правду внутреннюю подменили правдой внешней, живую жизнь закрыли канцелярскими бумагами, действительное развитие и благополучие жизни оттеснили благополучными отчетами.

"Что лучше для церкви? - спрашиваетъ он в статье от 19-го апреля 1868 г. (газета "Москва"): малое, но верное стадо или же стадо многочисленное, но лицемерное, лживо ей преданное изеза боязни государственной кары? Если церковь (лучше бы: представители церкви) верует в свою внутреннюю духовную силу, то к чему содействие силы внешней? А если эта сила нужна, то не значители это, что нет достаточно внутренней силы? Тогда никакая полиция не оградит верующих от соблазна и отпадения".

...Так говорят обыкновенно не в меру ретивые защитники всяких внешних вмешательств в вопросы веры, суровые противники свободы совести. И, признаться, я не знаю более грубых оскорблений для церкви, и не слыхал, и не читал, как подобные речи, якобы, благочестивых ревнителей православия.

Хочется спросить их, как же они понимают православную церковь, внутреннюю связь духовных чад ее? Что такое, по их мнению, церковь? Куча сухого песку, которая не может держаться, если не будет чем-нибудь прочно ограждена извне? Или же это - живой Божий организм? Тесно сплоченное, внутренне соединенное тело Христово?

Сама православная церковь учит нас последнему. Как же можно говорить, что живой организм, живое тело Христово, живой Божий союз только и держится внешнею, полицейскою охраною? Отними ее, и все пропало: верующие разбегутся, рассеются по распутьям! Разве же эти речи не кощунственны? Не грубое оскорбление, не унижение достоинства церкви?

...- Нужно спросить себя, - говорит духовенству ректор академии, епископ Сергий, в статье: "Накануне объявления полной веротерпимости", - готовы ли мы к предстоящему великому дню? В мирное время требования совсем не те, что во время войны. В мирное время и деревянное оружие годится напоказ и картонная стена, лишь бы она была внушительна на вид, может показаться надежной защитой. Но не таким все это окажется на поле брани, когда уже не воображаемая, а действительная смерть смотрит в глаза, когда действительный неприятель наносит свои губительные удары. Так и у нас: охранительный закон, ограждающий немощные души от соблазна лжеучений, многое с нас снимает. Теперь и мишура кажется чем-то серьезным, и беспечное легкомыслие в церковном деле и служении - неопасным. Тогда же потребуют от нас уже не красивых фраз, не заученных силлогизмов, не пестрого наряда показной учености. От нас потребуют тогда духа и жизни. Потребуют веры и пламенной ревности, проникновенности духом Христовым, привычки к жизни по Христу, настоящей православной учености, настоящего, опытного познания христианства. Потребуют, чтобы мы писали не чернилами да еще заимствованными, может быть, из чужих чернильниц, а кровию из нашей собственной груди.

Ответим ли мы на эти запросы? Выдержим ли это огненное испытание? Устоим ли на этом, поистине, страшном суде? Ведь судить нас будем уже не мы сами, не наше благосклонное начальство (оно всегда к нам будет благосклонно). Нас судить будет сама церковь Божия, сам народ православный, который вверил нам церковное дело и который без всякого сожаления отвернется от нас, выбросит нас вон, если найдет в нас лишь гроб повапленный, лишь соль, потерявшую силу (Мф. 5, 13).

Какое искреннее, сильное, воистину пастырское слово! Если бы наши пастыри и архипастыри чаще (смелая мечта!) постоянно так говорили!

П. С. Дуже корисна книжечка. Як на мене, то годиться для настільної книги кожного ієрея. :)