Від "шахматної дошки" до "стабілізуючих контурів"

  Якщо коливання здійснюються в певних межах, то вони набувають ознак контрольованого коливання. Контрольоване ж коливання є стабілізуючим фактором, так як водночас допускає і зміни, і ініціативу, але з другого боку - не допускає руйнацій.
  В сучасному постядерному світі, коли шахматний хід конем, як і інші ходи, вже не працює через певну втрату значення просторових обмежень, постає потреба у нових моделях політичного співіснування. До нової моделі також висувається вимога не домінантно-керівної ролі, а стабілізуючо-гармонізуючої. Ці вимоги постають із наростанням технічної складності світу, а тому - із зростаючою вразливістю світу людського перед лицем складних технічних систем. Людство вже дізналось про складність проблеми Хірошіми і Наґасакі, Чорнобиля, Фукусіми. І хоча усі уряди вживають заходів для убезпечення себе, нема жодних підстав думати, що рівень загрози техногенних катастроф здатен не те, що зменшитись, а хоча б залишитись на тому ж рівні, якщо не буде розроблено і погоджено певних психологічно- стабілізуючих моделей геополітичної взаємодії.
  Такою моделлю може стати модель стабілізуючих коливальних контурів.
  Звісно, я людина мрійлива і легко впадаю в оману, але не можу не поділитись своєю візією, яка, повторююсь, є лише частково констатацією фактів, але також значною частиною є лише мрією, хоч і наполегливою.
  У світі стабілізуючих геополітичних контурів може бути багато. Можуть бути також макро- та мікроконтури. Всякий контур має складатись із двох ліній, які мають то розходитись, то перетинатись, утворюючи ромбоподібні фіґури на карті. Як точка перетину ліній, так і точки розходження - це столиці різних держав-народів. Точка перетину ліній - стабілізуюча держава контуру, точки розходження - активізуючі держави.
  Не претендуючи на першозначимість і винятковість, мені ввижається такий макроконтур, який можна назвати умовно північно-євразійським, хоча США він зачіпає також.
  Отже, перша лінія: Вашингтон-Париж-Берлін-Москва-Астана-Пекін-Вашингтон. Друга лінія: Вашингтон-Лондон-Берлін-Київ-Астана-Токіо-Вашингтон. Вашингтон, Берлін і Астана - стабілізуючі точки контуру. Пари Лондон-Париж, Токіо-Пекін і Київ-Москва - активізуючі пари.
  Основна суть контура - взаємозв'язок, взаємоконтроль, стабілізація. Кожна із держав може входити і до іншого контура як вісьова чи суміжна, але все ж, мабуть, для кожної поліконтурної дежави (якою безперечно є США) визначаються контури головні і другорядні.
  Які цьогочасні особливості окремих ліній контура? Перша лінія: матеріалізм, соціалізм, диктатура. Друга: ідеалізм, капіталізм, парламентаризм із монархізмом. Це суперечні активуючи полюси, які врівноважуються у Вашингтоні, Берліні і Астані. Не всі полюсно-активізуючі позиції є виражені однаково і рівномірно, але, якщо теорія вірна, то нерівномірності прямують до згладження по одній лінії, а загалом контур прямує до балансу і взаємодопомоги. Теоретично можлива також скачкоподібна зміна характеристик ліній на протилежні (макроколивання, макроперехід), але думаю, що така зміна відбувається дуже рідко - приблизно раз на тисячу років - і, мабуть, є співчасовою до переформатування самих націй, держав і, відповідно, контурів, тож можна говорити не про зміну характеристик ліній, а про зміну контура загалом; а в одному контурі характеристики ліній можна вважати стабільними.
  Зупинившись на короткому викладі, можна зазначити і основні сумніви. Основні сумніви - це Кіїв і Астана, як ще не сформовані економічні центри регіонів. Не сприяє економічному становленню також і недостатня ідеологічно-рольова (національна) визначеність. Хоча, можливо, це всього лише тимчасові коливання, які будуть компенсовані тяглістю контура - не впевнений, але більше схиляюсь до такої думки. До того ж, багато чого залежить від нас самих.
  Про інші контури - колись пізніше. :-)

Соціалізм пізнього Винниченка. А який ваш?

  — Насамперед, я уявляю собі, що асамблея повинна прийняти той принцип, що для підняття національного господарства треба розвинути максимум продуктивності праці всього населення.

   — Добре, припустімо. Але які ж усе таки конкретні
закони, на твою думку, могли б гарантувати успіх.
Жан хитнув головою.
— Справедливе питання.Ну, наприклад, закон про обкладання великих приватних підприємств спеціальним податком на розвиток коопераційних майстерень і фаб­рик. Закон про передачу в колектократичну власність де­яких націоналізованих підприємств. Закон про сприяння всім зачаткам кооперативних підприємств всіма держав­ними засобами, субсидіями, кредитами. Закон про поста­чання в першу чергу колектократизовані господарств сировиною, вугіллям, машинами, кредитами. Закон про участь робітників у прибутках підприємств. І так далі, і так далі.

http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=767

Пиво можна?

 Іоанікій Ґалятовський «Скарбниця потребная» (1676)

Чудо двадцат третеє

Серединка єст село до Монастира Пресвятой Богородици Єлецкой належачоє. До того села єдин законник (монах) Арсеній з того Монастира Богородици Єлецкой бил од Архимандрита на послушаніє висланий, которого законника там обачивши Козак з войска запорозского Іоан Сочевец, Атаман Серединский, упившися горілкою, добил шаблі на єго і тяти хотіл. Але он зложился од шаблі ліскою (?) і побігл од него, і утікл в цілості, без шваньку жадного. А гди оний Козак п'яний заснул, і юж ся проспал чул голос до себе мовячий: Іоане, перестань пити горілку, бо єжели не перестанеш, не вернешся до дому з войска, до которого іти готуєшся. В той час оний Козак лежачи отворил очи і нікого не бачил пред собою, і питал: кто ти єстесь, що до мене мовиш? Почул знову голос до себе мовячий: я єстем Родителка Божая, Мати Христова; розказую тобі, же бись перестал пити горілку, поневаж п'яний шалієш. Потим, з постелі вставши, мовил он знову: О, Пресвятая Богородице, чи волно ж мні пиво пити принамній? Почул єще голос до себе мовячий: пива пити тобі не забороняю, але горілки болшей пити не важся. Вставши Іоан Сочевец з постелі своєй, учинил обітницу не пити горілки през (через) три літа, і не пил, для того то Матка Божая заборонила єму пити горілку, і п'яному шаленьство єму признала, же он горілкою ся упивши добил шаблі яко шалений, на законника з Монастира Богородици Єлецкой присланого, до маєтности тоє ж Богородици Єлецкой.


Знайдено тут - http://escriptorium.univer.kharkov.ua/browse?type=author&value=%D0%93%D0%B0%D0%BB%D1%8F%D1%82%D0%BE%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9%2C+%D0%98%D0%BE%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9

Трохи оцивілізувався і оцифрувався

Інодо до деяких справ просто не доходять руки. До сьогодні не знаходив зручної програми для скачування зображень. І стародруки з архівів лише частково скачував. Хоча все виявилось зовсім не складно. Рекомендую:

Neo downloader lite
http://www.neodownloader.com/downloads/

Безкоштовна програма лише для jpg, але, слава Богу, книги архіву Троїце-Сергієвої Лаври виставлені саме в цьому форматі :-) Є зручні обмеження по розміру зображень: якщо слабкий інтернет (як у мене - 3g), то я обмежив файли більше 1 Мб. Але, слава Богу, читати можна. Якщо швидкісний інтернет, то можна навпаки обмежити файли менше 1 Мб - отримаєте відмінну якість.

Особисто мене зацікавили (з різних причин) такі стародруки:

http://old.stsl.ru/manuscripts/staropechatnye-knigi/589
Феатрон. Чернігівське видання, 1708 рік. Повчання для князів і володарів. Церковнослов'янська.

http://old.stsl.ru/manuscripts/staropechatnye-knigi/270
Богородице Діво. Чернігів. 1707 рік. Іоан Тобольський. 329 сторінок. Вірші церковнослов'янською із ознаками малоросійського прочитання.

http://old.stsl.ru/manuscripts/staropechatnye-knigi/356-3
Поученія Авви Дорофея. К.-П. Лавра, 1628 рік. Церковнослов'янська.

http://old.stsl.ru/manuscripts/staropechatnye-knigi/87-2
Книга о святом покаянії. Інокентій Гізель. 1669 рік. Церковнослов'янська.

http://old.stsl.ru/manuscripts/staropechatnye-knigi/88-1
Месія Правдивий. Іоанікій Галятовський. 1669 рік. Малоросійська мова із церковнослов'янськими цитатами. Суперечки християнина і юдея.

http://old.stsl.ru/manuscripts/staropechatnye-knigi/1233
Церковний требник. 1708 рік. Церковнослов'янською із деякими вкладками малоросійською і деякими малоросійськими особливостями церковнослов'янської.

http://old.stsl.ru/manuscripts/staropechatnye-knigi/267
Твори Святителя Димитрія Ростовського. Т. 1. 1824 рік. Церковнослов'янською. Міра відповідності до оригіналів не встановлена.

http://old.stsl.ru/manuscripts/staropechatnye-knigi/1691
Псалтир. Київ, 1643 рік. Церковнослов'янською. Спостерігається малоросійське наголошення.

http://old.stsl.ru/manuscripts/staropechatnye-knigi/159
Камень віри. Стефан Яворський. 1730 рік. Церковнослов'янська. Догматика.

http://old.stsl.ru/manuscripts/staropechatnye-knigi/269-0
Твори Дмитрія Ростовського. Т. 3.

http://old.stsl.ru/manuscripts/staropechatnye-knigi/373
Лазар Баранович. Меч духовний. Київ, 1666 рік. Церковнослов'янска. Проповіді недільні.

http://old.stsl.ru/manuscripts/staropechatnye-knigi/268
Твори Димитрія Ростовського. Т. 2.

http://old.stsl.ru/manuscripts/staropechatnye-knigi/763
Ліствиця. Іоан Ліствичник. Церковнослов'янською з тлумаченнями.

Святитель Ігнатій (Брянчанінов) про скорботи і спокуси

 Джерело -  http://www.pravoslavie.ru/71020.html

Переклад українською - мій.

///

Діакон Валєрій Духанін.

  Серед різних сторін духовного життя, що сприяють нашому спасінню, святитель Ігнатій (Брянчанінов) більше значення приділяв терпінню скорбот і спокус. Наш час не є часом великих аскетичних подвигів. Нам не дано повторити висоти духовного життя, що явлені святими отцями давніх часів, але нам дана можливість, по-перше, покаяння, очищення від своїх гріхів і, по-друге, терпіння тих скорбот, котрі попускаються нам Богом.

  Не треба думати, що скорботи є чимось зайвим, вони мають ключове значення в найголовнішому — вічному спасінні душі: “Спокуси і скорботи посилаються людині для її користі: налаштована ними душа стає сильною, чесною перед Богом своїм. Якщо вона перетерпить все до кінця в надії на Бога, то неможливо їй позбутись благ, обіцяних Святим Духом, і цілковитого звільнення від страстей”.

  Скорбота “діє протилежно насолоді — а тому протидіє нашому падінню, сприяє нашому піднесенню”.

   Принесена скорботою користь душі полягає в тому, що вона “діє протилежно насолоді — а тому протидіє нашому падінню, сприяє нашому піднесенню”. В насолоді людина, як правило, не згадує про Бога, про вічне життя, перебуває у безпечності, скорбота ж знімає це присиплююче покривало нечутливості з душі, вона пробуджує її душу, сприяє гарячій молитві до Бога. Тому християнам “попускаються переважно перед тілесними подвигами хвороби і інші скорботи”, від дії їх християнин “по необхідності мусить покладати надію на Бога. Від посилення надії на Бога слабшає самонадіяність; зі зменшенням самонадіяності зменшується самовважання. З ослабленням цих недугів починає зароджуватись в душі істинне смирення, на котрому основані правильність і міцність всякого подвига”. Скорботи відкривають людині її неміч, а це сприяє смиренню. Тому, терплячи скорботи, душа зміцнюється в молитві, у відданні себе волі Божій, від чого слабшають такі страсті, як марнославство і самовважання. Слідом за скорботами Господь завжди посилає втіху, і це породжує живу віру в Бога, котрий невсипно піклується про спасіння кожної людини.

   Значення скорботи для душі святитель Ігнатій бачить і в тому, що “всяка скорбота виявляє приховані страсті в серці, приводячи їх у рух. До скорботи людина виявляє сама себе спокійною і мирною — але коли прийде скорбота, тоді постають і відкриваються не відані нею страсті, особливо гнів, печаль, знидіння, гордість, невір'я. Суттєво потрібно і корисно для подвижника виявлення гріха, що гніздиться в ньому потайки”[1]. Якщо людина не побачить свої страсті, то не зможе їх подолати, так само як важко вилікувати хворобу, котру ти в собі не помітив.

  Викупитель і Спаситель потрібен лише для впалих і загиблих...

   Побачивши відкриті скорботою внутрішні страсті, людина самим життям пізнає свою неміч, і скорбота діє як протиотрута в нашій пошкодженій природі, вона гасить в нас співчуття до гріховної отрути страстей, вона викорінює в нас страсть гордості. В цьому відношенні святитель формулює дуже важливе духовне правило: “Викупитель і Спаситель потрібен тільки впалим і загиблим... Сповідати самим життям своє падіння — означає переносити всі скорботи земного життя як справедливий віддаток за падіння, як природній логічний наслідок гріховності і постійно відмовлятись від усіх насолод як невластивих переступнику і вигнанцю, що прогнівив Бога, відкинутому Богом”. Цим способом у серце входить мир Христовий, що полягає в самозреченні і відданні себе волі Божій.

   Так дивно скорбота лікує душу людську і спочатку відкриває їй її немочі, страсті, приводить до усвідомлення своєї гріховності, вчить смиренномудрію і посередництвом цієї чесноти вводить у благодушне терпіння скорбот як цілком нами заслужених: в душі вже нема нарікання, нидіння, невір'я — вона утвердилась в Богові, навіть радіє скорботам, вона зцілилась від страстей і немочів, що колись в ній були. Таким чином, скорботи зцілюють від згубних страстей, приводять до живої віри і смиренномудрія, сприяють духовному сходженню до Бога.

   Якщо така користь від скорбот зовнішніх, котрі “навіюють серцю страх Божий і благоговіння до Бога”, то “спокуси душевні надають більш глибокі пізнання”. Святитель Ігнатій відмічає, що спокуси, які виникають під час молитви, такі як, наприклад, нидіння, сон, здумлення (недоумініє), страхання, служать хорошою ознакою у тому смислі, що біси найбільше протидіють нашій молитві, коли вона вгодна Богу. Спокуси необхідні нам, так як “кожен невипробуваний є невправним”[2]. Вони дають досвід у внутрішній боротьбі, навчають, полишивши лінощі, перебувати у духовній тверезості, постійно молитись Богу.

   Гріховні думки, відчуття і порухи, що виникають в умі, серці і тілі, досвідно відкривають нам наше пошкодження. Навіть поразки в невидимій боротьбі бувають корисні для нас, так як навчають нас смиренню, а саме усвідомлення своєї немочі є необхідною умовою прийняття молитви. “Промисл влаштував так, щоб подвижники Божі не завжди знаходились у радісному стані, у стані торжества і перемоги. Такий безперервний стан міг би породити в них люту гордість: не бачачи ніколи на досвіді поразки своєї в немочі, вони надумали б, що стан безперервного торжества над гріхом належить їм самим, а не дар Божий”.

   Віддай борг страстям

   Святитель Ігнатій приводить святоотцівське правило духовного життя, що взяте з настанов святого Ісака Сиріна: “Віддай борг страстям”[3]. Тобто не думай, що ти сам по собі здатен бути безстрасним. Поразки в духовному житті є природнім виявленням нашої слабкої душі, а не чимось надзвичайним, ніби ми святі і грішимо у виняткових випадках. Попускаючи нам падіння, Господь показує, ким ми насправді є, тим самим Спаситель не дає нам можливості високо мріяти про себе. Тому “велике діло — визнавати себе достойним спокуси і віддаватись волі Божій, коли прийде спокуса”.

   Святитель Ігнатій звертає увагу на те, що Бог ніколи не буває таким близьким серцю подвижника, як під час молитви його в спокусі, коли реально відчувається близькість душевної загибелі, коли допомога Божа шукається усією силою життя. Посилаючись на святого Ісака Сиріна, святитель свідчить, що “людина до вступу у спокусу молиться Богу як чужа Йому, а бувши випробуваною заради Нього, молиться Йому як своя”[4]. Відчувши у спокусі всі схильності і властивості впалого єства, подвижник вже не дає ціни своєму “я”, звільняється від прилогів гордості і марнославства. Віднині він більше сподівається на Бога, ніж на свої сили, цілком ввіряє свій життєвий шлях у руки Божі і готує себе у достойну посудину і орудіє Духа Святого.

   Терпеливе перенесення життєвих скорбот і спокус повертається духовними, благодатними даруваннями від Бога. “Тоді незвичайна сила віри несподівано з'являється в серці; тоді невимовна духовна втіха несподівано з'являється в серці. Ісус печатає ученика, що прийняв вибрання Духом — і земні скорботи стають джерелом насолоди для раба Божого”

  [1] Коли хвороба, бідність, знеможення тіла і боязнь для тіла, — говорить святий Ісак Сирін, — бентежать думки твої і перешкоджають радості надії твоєї і піклуванню про Господнє, тоді знай, що “живе в тобі тіло, а не Христос” (Ісак Сирін, преподобний. Слова подвижницькі. С. 433).

   [2] Знищ спокуси і помисли — і не буде жодного святого, — вчить авва Зосима. — Той, хто біжить від спокуси спасительної, біжить від вічного життя”. (Зосима, авва, блаженний. Бесіди // Добротолюбіє. Т. 3. С. 108).

   “Якою мірою не має душа достатніх сил для великих спокус, — наставляє преподобний Ісак Сирін, — такою ж мірою недостатня вона і для великих дарувань, і як заборонений до неї доступ великим спокусам, так заборонені їй і великі дарування, тому що Бог не дає великого дарування без великої спокуси” (Ісак Сирін, преподобний. Слова подвижницькі. С. 388).

  [3] “Віддай борг страстів, коли буваєш переможеним і перемагаєш” (Ісак Сирін, преподобний. Слова подвижницькі. С. 262).

  [4] Там само. С. 216. Слова святого Ісака, на котрі посилається святитель, такі: “Перед спокусами людина молиться Богу, як чужа якась. Коли ж входить у спокусу по любові до Бога і не допускає в собі зміни (тобто перебуває непорушною), тоді постає перед Богом ніби маюча Його своїм боржником і як щирий друг; тому що, заради виконання волі Божої, вів боротьбу з ворогом Божим і переміг Його” (С. 30). Тобто думка святого Ісака та, що “своєю” людина стає Богу, коли виявляється в спокусі вірною Йому до кінця. Підтверджують це і наступні слова св. Ісака: “Внаслідок любові, яку святі показали до Бога тим, що страждають за ім'я Його, коли Він тримає їх у тісноті, але не відступає від возлюблених Ним, — серце святих здобуває здатність дивитись на Бога непокритим лицем і просити Його зі сподіванням” (С. 156-157).