Коли в людині примножиться благодать, тоді у ній зникає страх смерти на шляху до жаданої праведності (або перед лицем перешкод на цьому шляху). Вона знаходить у своїй душі багато причин, з яких, через страх Божий, стає готова терпіти скорботу як щось належне, тоді ж усе неприємне для тіла і що може завдати йому страждань стає нікчемним супроти того, на що вона сподівається у майбутньому. Але коли в людині зменшується благодать, тоді у ній та з нею стається протилежне до вищезазначеного: тоді знання, через дослідження (яке ґрунтується лише на тому, що можна відчути), стає у ній більшим від віри, уповання на Бога присутнє не у всякому ділі, й вона інакше починає розуміти Божий Промисел про людину. Така людина постійно боїться підступів тих, які підстерігають, щоб у мороці стріляти у неї стрілами своїми (Пс. 10, 2).
Сумнів серця робить душу боязливою, а віра може зміцнити волю, коли навіть відсікаються члени. Якою мірою тебе перемагає любов до плоті, такою ти не можеш бути сміливим та нетремтячим під час нападів довкола того, що любиш.
...
Ніщо так не допомагає душі позбутися своєї схильності до нікчемного, як занурення у любов до вивчення Божественного Писання й осягнення глибин його думок. Коли помисли занурюються в насолоду осягнення сокровенної премудрости у словах, тоді людина, якою мірою отримує від них просвічення, такою залишає позаду себе світ та забуває все, що у світі. Але навіть коли розум плаває на самій поверхні від моря Божественних Писань і не може збагнути його думок до самої глибини, тоді вистачить і того, що він прагне зрозуміти Писання, щоб одним міркуванням про досточудесне міцно зв’язати свої помисли і завадити їм схилятися до речового і плотського.
В усьому, що зустрінеш у Писанні, дошукуйся мети слова, щоб засягнути у глибину думок святих і краще їх збагнути. Ті, що у своєму житті водяться Божественною благодаттю до просвічення, завжди відчувають, як ніби умний промінь проходить через стихи написаного і відділяє для розуму голі слова від того, що сказано душевному віданню з великою думкою.
Якщо людина читає велезначні стихи не заглиблюючись, то й серце залишається бідним (нічого не споживає), і в ньому згасає свята сила, яка під час дивовижного зрозуміння душі дає серцю найсолодше відчуття.
Кожна річ зазвичай прагне до спорідненого. І душа, яка має в собі частку духу, почувши слова, що містять у собі сокровенну духовну силу, полум’яно вбирає в себе зміст цих слів. Не кожну людину дивує те, що сказано духовно і має в собі сокровенну велику духовну силу. Слово про чесноту потребує серця, вільного від земного. У людині ж, розум якої обтяжений турботами про скороминуще, чеснота не пробуджує помисел любови до неї і прагнення оволодіти нею.
...
Колись чудово хтось сказав, що страх смерти печалить людину, засуджену своєю совістю; а хто має у собі добре свідчення, той настільки ж бажає смерти, як і життя.
...
Май певність, що твій Охоронець завжди з тобою, — і що разом з іншими творіннями і ти стоїш під єдиним Владикою, який з одного помаху приводить все в рух і все влаштовує. Тож стій мужньо і будь благосердим. Ні демони, ні згубні звірі, ні порочні люди не можуть сповнити своєї волі на тобі на шкоду чи згубу, якщо не попустить цього воля Правлячого і не дасть цьому місця до певної міри. Через те промов до своєї душі: “Є у мене Охоронець, який оберігає мене, і жодне творіння не може з’явитися переді мною, хіба якщо буде повеління згори. Якщо ж є на те воля Владики мого, щоб лукаві запанували над творінням, то приймаю це без тривоги, бо не хочу, щоб воля Господа мого залишилась невиконаною”. Завдяки цьому у спокусах твоїх наповнишся радістю як той, хто пізнав і достеменно усвідомив, що ним керує та розпоряджається Владичне мановіння. Так укріпляй своє серце упованням на Господа.
...
Часом людина бажає доброго, але Бог не допомагає їй, бо подібне до цього бажання може бути і від диявола, не на користь нам, а на шкоду, — або тому, що бажана справа не до міри нам, оскільки ми ще не досягли відповідного життя, — або тому, що вона чужа для прийнятого нами на себе образу (життя), — або тому, що не надійшов ще час, коли можна її виконати чи почати виконання, — або тому, що не маємо ні знань, ні тілесних сил, достатніх для неї, — або тому, що обставини часу не сприяють нам у тому. Диявол, тим часом, з усіх сил ухитряється прикрасити таку справу благовидністю, щоб, схиливши до неї, розладнати душевний спокій або заподіяти шкоду тілу. Через те слід ретельно обмірковувати і добрі бажання. Краще ж роби все радячись.
...
Господь вимагає не так виконання заповідей, як поправи душі, заради якої узаконив заповіді. Тіло однаково діє і в правих, і в лівих ділах, тоді як розум при цьому виявляється праведним чи грішним, залежно від свого настрою.
Дар без спокус — загибель для тих, хто приймає його. Якщо робиш добре перед Богом, і Він дає тобі дар, то виблагай Його дати тобі вміння смиритися, скільки тобі належить, або приставити до тебе вартового над даром, або й забрати у тебе його, щоб він не став причиною твоєї загибелі. Бо не всім на користь зберігати багатство.
...
За любов, яку святі виявили до Бога, страждаючи за Його ім’я, їхнє серце отримало сміливість дивитися на Бога непокритим обличчям та просити Його з упованням. Велику силу має смілива молитва. Тому Бог попускає, щоб його святі випробовувалися всякою печаллю, а також на досвіді відчули Його допомогу і те, наскільки Він про них дбає. Через спокуси вони набувають мудрости і з досвіду отримують знання про все, щоб не бути осміяними демонами. Якби Бог вправляв їх тільки у доброму, то не навчались би вони в іншій частині і боролися наосліп.
