Чотирьохсотрічні церковні аналогії

  Не дивно, що нащадки тих, хто обіцяв здійснити світову комуністичну революцію, мислять так само широко і в церковних питаннях: чоловік московський мислить широко і у світових масштабах. Тому спроби так званого "Третього Риму" знецінити авторитет Риму другого - Константинопольської церкви не стали для багатьох несподіванкою. Тим більше, що не тільки третій, а й перший Рим давно цим займається. Але цікаво те, що тепер "Третій Рим", який позиціонує себе як святу альтернативу латинянам, використовує ті ж аргументи проти Константинопольської церкви, що і колись латиняни, але вже через чотириста років. 

  Подаю вирізки з "Палинодії" Захарії Копистенського, 1621-й рік.

  В першій показується важливість дотримання догматів віри, і важливість соборної влади східних патріархів.

  На тиї клятви помененних патріархов, як хотят, нехай отступникове крутят, з того ся нігди (ніяк) не викрутят! Же суть в проклятстві (бовім о нарушенє прав і догмат віри, соборами вселенскими ухвалених і поданих, суть викляти), нехай слухают бож. Златоустого в викладі посланія до Галатов на главу 1 мовячого: "чоловік той, которий страшнії і невимовнії віри артикули стратит (порушить), доступит ли той отповіді (на страшном суді) і прощенія? Нігди (ніяк), а нігди!" І зась там же на овиї слова апостолскії "аще ми, іли ангел с небесе благовістит вам" виклад чинячи: "не рекл, мовит, Павел апостол, єсли противниї речі оповідати будут, або все вивернут, але хто мало што іначей проповідати будут над то, што ми вам проповідали, хоть малоє што порушат, прокляти нехай будут!"

  Тут ось пишеться про те, що адміністративні питання Руської (українців, білорусів, московитів) церкви традиційно вирішуються Константинопольським патріархатом, а у справах віри, як ще важливіших, то варто і інших східних патріархів дослухатись.

  В Россії без патріархи вселенского, яко пастира своєго зверхнійшего, не могут унеї творити.
Правдивая єст реч, іж Росскому народові святійший архієпископ вселенский, патріарха Константинополский, єст зверхнійшим пастиром, як ся то вишше на своїх многих місцах доводило. А за тим Россія, так стан, преложенство (владу) духовноє от него маючий, як і світскії станове, послушенству і науці церкви Константинополскоє і патріарсі подлегаючії, без відомости і зезволенья не толко, мовлю, Константинополского, але і без оних трох: Александрійского, Антіохійского і Ієрусалимского (бо то о вірі ідет), не міли і не могли отступникове до костела Латино-Римского збігати, ані унії якоїж колвек строїти.

  Тут йдуть виправдання невільного стану Константинопольської патріархії: невільний стан позбавляє світської влади - золота і срібла, а не церковної. Так, латиняни чотириста років тому теж, як і тепер московити, світську підневільність помилково ставили Константинопольській церкві у церковну провину. Захарія Копистенський нагадує, що і латиняни були під неволею, але своєї церковної влади від того не втратили.

  Не позволят, розумію, і самі отступникове на такий аргумент: "папеж Римский і вся заходняя церков под Готтами в неволі била, прето (через те) і папеж, і вся пастви єго церков єст зловірна!" Не позволяємо, заісте (справді), і ми на тому подобний отступницкий аргумент: "патріархове і вся церков восточная под Турками в неволі, партріархове прето і вся восточная церков єст зловірна!" Коли абовім (бо) в неволі церков Римская била, тогда ониї з Петром святим в голосі зараз і в скутку (наслідку) слова мовити могла: "востани і ходи". Гди зась (коли ось) тепер єст на свободі, ово толко мовити может: "злато і сребро єст мі (золото і срібло є в мене)". Тож мают розуміти отступникове о святой восточной церкві, которая не может мовити о собі "злато і сребро ест мі", але "стань і ходи" может благодатію притомного і дійствуючого в ней св. Духа мовити.

 -

  Далі пояснюється, що втрата світської влади не обов'язково є ознакою догматично-канонічних гріхів церкви, а що це частіше буває через любов до розкошів і неправедних прибутків влади світської. А для вірних християн неволя може бути навіть і особливим рятівних випробуванням. 

  Далеко болш ми грішнії, покаряючися перед Господем, мовимо, іж панства і царства пострадалисмо, напрод (найперш), для (через) гріхов тіла і для збитков і несправедливости, як Сирах мовит: "царство от народу в народ переносится для несправедливости і кривд, і іміній зле набитих (набутих)". Другая причина та єст: допустил Господь Бог пониженіє Греков на досвідченє їх в вірі і в надії збавеня, о чом нам дано впрод відати, яко святий апостол Петр мовит: "мало нині, єсли слушна єст, засмучені будучи в розмаїтих напастех, аби досвідченє вашей віри далеко коштовнійшеє над злото гибнучоє, которого огнем пробуют, било найдено в похвалу і славу, і честь, в об'явленю Ісус Христовом"; а Захарія пророк от лица Божого мовит: "і будет в день оний на всю землю, дві єї часті згладятся і угинут, а третая останут на ней. І проведу третюю часть скрозь огонь, і розожгу їх, яко розжизаєтся сребро, і спробую їх, яко пробуєтся злото: той призовет ім'я моє, і вислухаю єго, і реку: люди мої тиї суть, а тиї рекут: Господь Бог наш".

  Звісно, для тих, хто читав у Новому Заповіті про те, в яких умовах проходив Апостольський Собор - без будь-якої підтримки світської тодішньої влади, можна було б обмежитись і посиланням саме на цей, описаний в Діях Апостолів, Собор. Але оскільки опоненти Православної Церкви України не лінуються у своїх нападках, і багато хто тим спокушується, то можна згадати і ці чотирьохсотрічні аналогії. 

Щодо прийдешнього об'єднавчого собору

  У зв'язку з прийдешнім об'єднавчим собором є два основні варіанти розвитку подій: підступно-оптимістичний і щиро-песимістичний. Проблема України не в тому, що серед українців багато зрадників, а в тому, що серед українців багато зрадників професійних. Просто зрадник зраджувати не планує, але зраджує через слабкість у скрутних обставинах. Зрадник професійний зраджує в засадничих ідеях і якщо сам не планує зраду, то має довіру і дружбу з тими, хто планує зраду і прямо чи приховано керує. 

  Щодо об'єднавчого собору і Томосу, то ситуація поки що виглядає незворотня. Пишуть, що УПЦ МП могла б вийти з ситуації без ганьби, якби отримала автокефалію від Москви, але оскільки Москва надто жадібна, то ганьби їм теж не уникнути, і це буде наша велика перемога, бо інших варіантів ніби в Москви нема. Але чому ж нема, якщо є ще варіант наситити об'єднану церкву засланими козачками з УПЦ МП, які спочатку увійдуть в об'єднану церкву, а потім почнуть її розвалювати. Два вищеозначені варіанти - це, так би мовити, крайні варіанти. Практичну реалізацію варіанту щиро-песимістичного колись озвучив в ефірі ТБ Олександр Палій, коли сказав, що він особисто проти того, щоб в об'єднану церкву приймати єпископів з УПЦ МП. Аргументи можна зрозуміти: незважаючи на те, що багато єпископів УПЦ МП допомагають воюючій армії, однак лише поодинокі відмовились від поїздки в Москву на собор в тих же умовах війни з московськими окупантами, і до нас не дійшло звістки, щоб хтось там з УПЦ МП виступив з критикою московської влади. Але думаю, що більш реалістичними є якісь серединні варіанти між "оптимістичним" і "песимістичним", і це означає, що єпископів з УПЦ МП все ж будуть брати, і тому треба подумати про ефективні цензурні фільтри для того, щоб  впустити менше засланих козачків. 

  На жаль, я не погоджуюсь з думкою, що УПЦ КП здобула велику силу настільки, щоб їй не боятись засланих козачків. На мою думку, яка, щоправда, достатньо суб'єктивна, УПЦ КП достатньо сильна філософськи і навіть богословськи, але трохи слабка молитовно. Про це не хочеться говорити, але це не такий вже секрет, що служби в храмах УПЦ КП переважно скорочені. Заслані козачки з УПЦ МП, очевидно, будуть використовувати цей аргумент: мовляв, візьміть мене - і у вас з'явиться храм, у якому відбуваються Богослужіння у всій їхній повноті.   

  Щоб не було потім прикрих несподіванок від засланих козачків, то бажано обговорити і визначити спільне бачення хоча б у середньо-терміновій перспективі розвитку об'єднаної церкви. Для цього узгодити бачення основних проблемних питань. Як на мене, то одним з таких питань, що може стати фільтром, є питання тих же правил вимови слов'янської, яка в УПЦ МП залишається домінуюча в Богослужінні. Примушувати перейти всіх на українську мову в Богослужінні, думаю, не будуть, бо і повного перекладу Богослужбових книг поки що нема. Тому постане питання: що робити з єпископами УПЦ МП, які захочуть увійти в об'єднану церкву, але проситимуть залишити їм слов'янську мову в Богослужінні? І тут приховується велика небезпека від варіанту "потім якось розберемось", бо розбиратись вони будуть по-своєму, і завданням може бути - через майбутні розколи дискредитувати всю ідею об'єднаної української автокефальної церкви. Тому питання використання українських і московських правил вимови слов'янської треба обговорити заздалегідь з усіма претендентами на єпископство в об'єднаній церкві, і лише після письмового погодження з цими правилами можна приймати в об'єднану церкву. Московську вимову слов'янської забороняти повністю не можна з огляду на багатьох московитів з українським громадянством і через запущений стан зі слов'янською мовою загалом, але все ж єпископи мають взяти на себе певне зобов'язання сприяти в цілком конкретних планах розширення використання українських правил вимови слов'янської в регіонах, де більшість мешканців є етнічними українцями, і всі єпископи мають взяти зобов'язання ставитись до українських правил з пошаною і бути готовими, що за непошану у вигляді негативних оцінок використання української вимови слов'янської серед українців - до них можуть бути застосовані церковні адміністративні покарання. Це все треба узгодити, а якщо хтось з єпископів УПЦ МП не погодиться, то і приймати їх в об'єднану церкву, думаю, не варто. 

P. S. До того, що мої думки не беруться до уваги, я звик, і співчувати мені не треба.

Тисяча і одна ніч українського розуму (вступ і перші глави)

Людям подобаються солодкі ілюзії. В глобалізованому світі солодкі ілюзії стали провідним товаром і провідною зброєю. На курсах духовних семінарій у Москві, можливо, і протиставляють Дейла Карнеґі і Авву Дорофея, але на практиці світській і навіть церковній Дейл Карнеґі залишається передовим і незамінним: дай людині ту ілюзію, яка їй сподобається, і ти отримаєш ключ управління над нею. Управління досягається використанням моменту контрольованого запізнілого просвітлення: коли людина усвідомлює, що тривалий час активно вірила у пустоту, то вона від цього відчуває подавленість і упадок сил, і в ці контрольовані моменти слабкості людиною набагато легше керувати зі сторони. Тарас Григорович Шевченко називав це "спочатку приспати, а потім збудити (пробудити, контрольовано просвітити) окрадену у вогні".

У воєнних психологічних операціях як приманку використовують і ненависть до агресора, гнів і відповідне бажання від нього відсторонитись - ніби правильне бажання, але якщо його змішати з приємною для жертви неправдою, то і його можна використати.

Ілюзія №1: Україна в 1991-му році стала незалежною і самостійною державою

Якби це був десь 1691-й рік, то було б правдиво, а в кінці 20-го століття людство вже міцно стало на глобалізаційні рейки, коли інформаційні впливи можуть іноді важити більше за формальні кордони. В Україні залишились цілі багатомільйонні організації московського інформаційного впливу. Таку організацію, як УПЦ МП, можна спокійно вважати московською окупаційною адміністрацією гібридного типу в Україні. Особливістю церковних організацій є їх сакралізація і подавлення критики, тому віряни чужих церков — це надійні солдати чужих армій в сучасному світі.

Ілюзія №2: Мойсей 40 років виводив євреїв з Єгипту

Не 40, а 80. Мойсей проявив ініціатву виходу з Єгипту ще за 80 років до завоювання євреями Палестини, коли вбив єгиптянина, що кривдив єврея. Але євреї йому тоді відповіли: ти що — нас усіх хочеш повбивати, як того єгиптянина?.. Тобто Мойсей вже тоді бажав їх виводити з Єгипту, але мусів навіть тікати і переховуватись у іншій землі 40 років, чекаючи на проростання в народі самої ідеї виходу з Єгипту. Потім ще 40 років тривала реалізація ідеї.

Цю ілюзію сьогодні часто використовують задля каналізування деокупаційної протестної енергії: ну, мовляв, давайте зараз піднажмемо, рябінушка ухнєм — і вирішимо всі наші проблеми під пильним окупаційним контролем. Але, по-перше, окупанти створюють проблеми, а не вирішують, а сама проблема деокупації після тривалої окупації вирішуються досить довго з причини виробленої лояльності до окупанта.

Ілюзія №3: скажена Машка краще ведмедя

Ми звикли сприймати легку форму навіженості чи скаженості як щось менш шкідливе, ніж грубі форми агресії. Насправді ж, легка навіженість готує ґрунт і комфортні умови для агресії ведмедя. Сам ведмідь може прийти, але не мати успіху, бо діє дуже грубо і незграбно. Самотній прихід ведмедя також сприяє усвідомленню небезпеки і вжиттю відповідних заходів, обережності, серйозності і дисципліні. Тобто самотній прихід ведмедя зовсім не ґарантує наступного приходу скаженої Машки, але навпаки — оберігає від нього. Натомість самотній прихід скаженої Машки майже ґарантує наступний успішний прихід ведмедя. Скажена Машка переводить усі серйозні проблеми і питання на сміх, і людина втрачає світоглядні орієнтири, які їй потрібні для протидії агресивним впливам. Скажена Машка — істота переважно індивідуалістична, що вчить сподіватись лише на себе, відкидати і осміювати колективні зв'язки, відкидати всякий смисл і ціль людського життя заради короткочасного успіху і перемоги.

Ілюзія №4: "Никогда мы не будем братьями" — це хороший патріотичний вірш.

Я не стверджую, що автор цього вірша є агент ФСБ, бо можливо, що це просто людина, яка не знає правил інформаційної безпеки, і її просто використали тим, що розрекламували її вірш. Ну, що ж, реклама і емоції — одне, але що ж за ними? Преподобний Никодим Святогорець пише, що ми неправильно судимо про речі через те, що не вдивляємось в їх глибину. А в глибині цього вірша - звичайна приємна ілюзія і заперечення об'єктивних речей, які колись вдарять “бездумно прожитими роками”. Українцям приємно відсторонитись від агресора, приємно не згадувати, що ми цьому агресору і самі сандалі підносили історично немало - ось вам дається "порятонук": Никогда мы не будем братьями.
Все ніби легко і просто, але проблема в тому, що це брехня. Генетична і лінгвістична спорідненість не заперечується різними дитячими мантрами. От уявіть, що в людини є рідний брат, він сходить з розуму, трохи скаженіє, а та людина своїм сусідам розповідає, що “вони вже ніколи не будуть братами”. Звісно, нормальні сусіди на це скажуть, що здоровий братик від хворого не далеко втік, бо він замість дорослого і адекватного сприйняття правди — по-дитячому просто витісняє неприємну інформацію, заганяючи себе в пастку майбутніх депресії і безсилля.

Звісно, лінгвістично до нас є ближчі народи: білоруси, поляки. Але ж це зовсім не означає, що лінгвістично московити більше небратній нам народ, ніж братній. Генетично нам, можливо, і шведи є ближчими, але ні з германцями, ні з романцями, ні тим більше з китайцями або індійцями у нас нема стільки схожості, скільки з московитами. Це об'єктивні правдиві факти, які неможливо змінити навіть за десятки років, але вони нам неприємні. І замість того, щоб визнати правду, що ми маємо великого і скаженого братика, ми придумуємо (чи нам свідомо підсовують) різні приємні ілюзії, які нас ціпляють на гачок майбутнього розчарування і знесилення, які, можливо, саме цей великий і оскаженілий братик буде контролювати і використовувати.

Ілюзія №5: Нам не вистачає демократії

Насправді ж, не вистачати демократії сьогодні може лише в тих місцях, куди не дійшла глобалізація у вигляді інтернету. Увесь же охоплений інтернетом глобальний світ є світом демократичним, в якому демократія є домінантним трендом, і не вистачає у цьому світі, як правило, чогось іншого — ресурсів, розуміння, але не демократії. Основою демократії є усвідомлений вибір людиною свого політичного представництва і своєї долі, відповідно. Але основою усвідомленого вибору є рівномірна обізнаність щодо альтернатив. Коли увесь світ агітує за посилення демократії, то ми втрачаємо альтернативу, якщо ми цю альтернативу не продукуємо самі. Але якщо ми бездумно захоплені трендом демократії, то ми і не можемо виробити ніякої їй альтернативи і, відповідно, не можемо зробити усвідомлений вибір і цю демократію реалізувати ефективно. Тобто в сучасному світі вам демократизуватись допоможуть завжди, а от з ресурсами або розумінням — не завжди, і якщо у вас довготривалі негаразди в політиці, то швидше за все вам не вистачає чогось іншого, а не демократії.

Ілюзія №6 (подібна): Лідерами світу є демократичні і антимонархічні народи

Основним аргументом цієї ілюзії є лідерське становище США. Але якщо дослідити ВВП по мовах світу — як основних ознаках націй, то дізнаємось, що більшість ВВП виробляють носії лише чотирьох мов: англомовні, іспаномовні, китайськомовні, японськомовні. Титульні країни для цих мов: Англія, Іспанія, Японія — монархії, Китай — комуністична диктатура. Якщо додати ще багаті європейські та арабські монархії, то становище демократично-республіканських мов буде зовсім жалюгідне. Звісно, люди, які більше дивляться телевізор, ніж читають книги, почнуть волати: але ж США! Так, але ж в США державною мовою є англійська мова, і англійці не такі відсталі, щоб воювати тоді, коли можна інтегрувати.

Ілюзія №7: Московська влада і Путін — погані, а самі росіяни-московити — хороші

Дуже неправдива ілюзія. Насправді ж, навіть у питанні війни проти України Путін лише виконав бажання громадян Росії, задля чого і проводив дослідження громадських побажань. Хтось може сказати, що влада в Росії старанно виховує громадян у споживацько-ковбасному дусі, щоб потім отримувати такі побажання. Але більшість росіян і не противляться такому вихованню, тому що ковбасно-споживацький стиль життя їм подобається.

Взагалі-то, Путін трохи влип з цим збройним вторгненням в Україну. Санкції ледь не похитнули його трон. І він, думаю, вже іноді починав жалкувати з того, що він так необдумано повівся задовольняти примітивні хотілки громадян РФ. Але порятунок для нього може прийти традиційно — від українців: в них теж є свої хотілки виборчі і демократичні, які можуть компенсувати усі погані наслідки від задоволення хотілок московитських. Хто ж, якщо не українці, може врятувати трон московського царя? А увесь демократичний і не дуже світ нам в цьому допоможе.

Зразки української поезії 17 ст. під гравюрами до Печерського патерика (частина друга)

Никита прельщен волком, в Хранителя виді,
В добрий стада Христова бисть пастир посліди.

Никита прельщен волком, в Хранителя виді,
В добрий стада Христова бисть пастир(ъ) посліди.

Никита прельщен волком, в Хранителя виде,
В добрый стада Христова бысть пастирь последи.

Лаврентій, Лаври силу на землі прослави,
Прославляющ, прославлен в Небі Царем слави.

Лаврентий, Лавры силу на земли прослави,
Прославляющ, прославлен в Небе Царем славы.

Алимпій писа вапи зрак святих, жизнь діли,
Образ неописаний зрит Божія сили.

Алимпій писа вапи зрак святих, жизнь діли,
Образ неописаний зрит Божія сили.

Алимпий писа вапы зрак святых, жизнь делы,
Образ неописанный зрит Божия силы.

Агапит врач зелієм снідним ісціляше,
Ісцілен Христом, іже Цвіт і брашно наше.

Агапит врач зелием снедным исцеляше,
Исцелен Христом, иже Цвет и брашно наше.

Григорій смерть водою под'ят, правди ради,
Обріте Води Жизні, днесь в горней Ограді.

Григорій смерть водою под'ят, правди ради,
Обріте Води Жизні, днесь в горней Ограді.

Григорий смерть водою подъят, правды ради,
Обрете Воды Жизни, днесь в горней Ограде.

Мойсей чистоти ради ізволи терпіти,
Боговидец єст, чист сий взийде Бога зріти.

Мойсей чистоти ради ізволи терпіти,
Боговидец єст(ъ), чист сий взийде Бога зріти.

Мойсей чистоты ради изволи терпети,
Боговидец есть, чист сий взыйде Бога зрети.

 Іоан, храня дівство, жив в землю вкопася,
З Дівственником Наперсним жити подвизася.

 Іоан, храня дівство, жив в землю вкопася,
З Дівственником Наперсним жити подвизася.

Иоанн, храня девство, жив в землю вкопася,
С Девственником Наперсным жити подвизася.

 Прохор з зелій с пепела пищу зді представи,
Христа Бога Человіка днесь насищен слави.

Прохор з зелій с пепела пищу зді представи,
Христа Бога Человіка днесь насищен слави.

Прохор с зелий с пепела пищу зде представи,
Христа Бога Человека днесь насищен слави.

Тут маємо чи не єдину особливість саме північноросійського написання "Человека" замість "Человѣка". Тріпотімо, українці. 

Марко глас єст Архангельск мертвих возбуждающ,
Феофіл с ним поток слез ада угашающ.

Марко глас єст(ъ) Архангельск мертвих возбуждающ,
Феофіл с ним поток слез ада угашающ.

Марко глас есть Архангельск мертвых возбуждающ,
Феофил с ним поток слез ада угашающ.

Феодор зде єст огнем іскушенно злато,
Василій тожде стрільним копанієм взято.

Феодор есть огнем искушенно злато,
Василий тожде стрельным копанием взято.

Пимин тілом немощен, духом бяше силен,
Од Ангелов пострижен, с Ангели вчинен.

Пимин телом немощен, духом бяше силен,
От Ангелов пострижен, с Ангелы вчинен.

Спиридон і Никодим з псалми готоваста
Хліб Христов, з гласом Ангел снідь слави прияста.

Спиридон і Никодим з псалми готоваста
Хліб Христов, з гласом Ангел снідь слави прияста.

Спиридон и Никодим с псалмы готоваста
Хлеб Христов, с гласом Ангел снедь славы прияста.

Євстратій Христу в смерті наслідник явися,
Днесь жизни сонаслідник с Христом воцарися.

Евстратий Христу в смерти наследник явися,
Днесь жизни сонаследник с Христом воцарися.

Никон на невидима Бога чая в пліні,
Невидимо ізбавлен, видит Єго нині.

Никон на невидима Бога чая в пліні,
Невидимо ізбавлен, видит Єго нині.

Никон на невидима Бога чая в плени,
Невидимо ізбавлен видит Бога нине.

Кукша крестя невірних, под вінец даст главу,
Пимин постник прозрів то, внийде с ним во славу.

Кукша крестя неверных, под венец даст главу,
Пимин постник прозрев то, внийде с ним во славу.

Афанасій мертв ожи і добрі в затворі,
Свідий плоть умерщвляти, восприя жизнь горі.

Афанасий мертв ожи и добре в затворе,
Сведый плоть умерщвляти, восприя жизнь горе.

На самій гравюрі у книзі читаємо уривок із молитви Іоана Золотоуста: Господи не лиши мене небесних Твоїх (Твоѣх) благ, Господи із(бави мя вічних мук)...

Никола повар, слави насищен, Святоша,
Князі Вратару, Небо Князі одверзоша.

Никола повар, славы насыщен, Святоша,
Князи Вратару, Небо Князи отверзоша.

"Чернѣгов" замість "Чернигов". 

Нифонт увіщаєт в Небі неразлучно жити, 
Недадий од Востока Россов разлучити.

Нифонт увещает в Небе наразлучно жити,
Недадый от Востока Россов разлучити.

Еразм украшей церков не возмогл умріти, 
Дондеже прият время душу украсити. 

Еразм украшей церков(ъ) не возмогл умріти, 
Дондеже прият время душу украсити.

Еразм украшей церковь не возмогл умрети, 
Дондеже прият время душу украсити. 

Нестор пиша житія і літа, труждася,
В книги живота в вічность на Небі вписася.

Нестор пиша жития и лета, труждася, 
В книги живота в вечность на Небе вписася.

Арефа дасть о взятом татьми славу Богу, 
Ідіже тать не крадет, приять славу многу.


Арефа дасть о взятом татьми славу Богу, 
Ідіже тать не крадет, приять славу многу.

Арефа даст о взятом татьми славу Богу, 
Идеже тать не крадет, прият славу многу.

Симон добрий бисть пастир, себе умерщвляше, 
Овца житіями самими пасяше. 


Симон добрий бисть пастир(ъ), себе умерщвляше, 
Овца житіями самими пасяше. 

Симон добрый бисть пастирь, себе умерщвляше, 
Овца житиями самыми пасяше. 

Тит за гніву побіду причтен благодаті, 
Од Ангелов под'ят бисть Ангельсько сіяти.

Тит за гніву побіду причтен благодаті, 
Од Ангелов под'ят бисть Ангельсько сіяти.

Тит за гнева победу причтен благодати, 
От Ангелов подъят бысть Ангельско сияти.

Полікарп од Симона житій добр слишатель, 
В живот вічний достойних плодов бисть ділатель.


Поликарп от Симона житий добр слишатель, 
В живот вечный достойных плодов бысть делатель.

Воістину воскресе, яже кості ріша,
Святи суть, жизнь і в себі по смерті явиша.

Воістину воскресе, яже кості ріша,
Святи суть, жизнь і в себі по смерті явиша.

Воистину воскресе, яже кости реша, 
Святи суть, жизнь и в себе по смерти явиша.

Зразки української поезії 17 ст. під гравюрами до Печерського патерика

  Підписи до гравюр печерських святих, що знаходимо у Печерському патерику 1661-го року, написані церковнослов'янською мовою переважно з українськими особливостями. Тим не менш, ці віршовані підписи слід розглядати як зразки саме української поезії, бо церковнослов'янської нації не існує, а серед тих націй, які послуговувались історично церковнослов'янською, саме до нації української ці зразки є найближчі. 

  Цей допис не є черговим дослідженням стародруків з метою довести історичність і повноправність української вимови церковнослов'янської. Для цієї мети більш підходять численні книги з тисячами сторінок прозою, які зовсім неможливо викласти в одному дописі. Але розгляд і транслітерацію підписів під гравюрами печерських святих викладаю тут радше для ширшого долучення до концентрованих зразків духовної української поезії минулих віків, що поєднана також з візуальними образами старовини. 

  Треба зазначити, що українські особливості церковнослов'янської в текстах під цими гравюрами трапляються досить часто - майже в кожному другому підписі, що складається переважно лише з двох рядків. Особисто я не можу позбутись відчуття, що автори навмисно підкреслювали українські відмінності, хоча робили це, як часто доводилось це робити в умовах підневільних, дещо таємниче. Переважно українські особливості розміщуються у кінцевих римованих складах. Якщо читати ці вірші московською вимовою, то можна сказати, що якщо рими дотримуватись не дуже суворо, то московською вони теж читаються нормально. Постає питання: чи загалом в даній роботі рима переважно дотримується суворо чи не дуже? І коли ми читаємо решту віршів без українських особливостей, то натрапляємо на майже дивовижну річ: в усіх них рима дотримується дуже суворо - не односкладово, а двоскладово з усією точністю. Автор ніби говорить нам: кожен може знайти у цих віршах своє: якщо не досліджувати тонко, то можна й віднести ці вірші до московських, але хто муж досконалий, той знайде, що нічого московського тут нема. Але автор не дає нам жорстких доказів своєї українськості, його докази розчинені в поезії. 

  Отже, викладаю самі гравюри і транслітерацію підписів під ними. Для зручності транслітерацію викладаю у трьох варіантах: українською, українською з підкресленими особливостями і московською. Повністю із твором можна ознайомитись за адресою. 

Христу Цареві в Руці, дана в сей Печаті
Книга Живота: Слова Животнаго Мати.
Томужде і ми Книгу Житій сих вручаєм,
Книга Єго да се подасть місто, чаєм.

Христу Цареві в Руці, дана в сей Печаті
Книга Живота: Слова Животнаго Мати.
Томужде і ми Книгу Житій сих вручаєм,
Книга Єго да се подасть місто, чаєм.

Христу Цареви в Руце, дана в сей Печати
Книга Живота: Слова Животнаго Мати.
Томужде и мы Книгу Житий сих вручаем,
Книга Его да се подаст место чаем.

  Маеться на увазі, що на цій гравюрі зображено, як Мати Божа, під час чесного Її Успіння, віддається в руки Царя Христа. Так само і книга житій печерських святих посвячується Господу, і висловлюється сподівання, що і читачі цієї книги досягнуть тих же райських помешкань. 

Антоній вселься в землю, умертви страсть тілу,
Славу мира в персть всели, аду попра силу.
Сице Россом даст образ трех враг побіждати,
Сподобися пред лицем Тройци ликовати.

Антоній вселься в землю, умертви страсть тілу,
Славу мира в персть всели, аду попра силу.
Сице Россом даст образ трех враг побіждати,
Сподобися пред лицем Тройци ликовати.

Антоний вселься в землю, умертви старсть телу,
Славу мира в персть всели, аду попра силу.
Сице Россом даст образ трех враг побеждати,
Сподобися пред лицем Тройцы ликовати.

Виноград із Єгипта в землю обіщанну,
С пещери, міста трудов, в Церков, Богом зданну,
Веселяще Россов, пренесеся тіло,
Дар Божий дастся в жертву, ста верху світило.

Виноград із Єгипта в землю обіщанну,
С пещери, міста трудов, в Церков(ъ), Богом зданну,
Веселяще Россов, пренесеся тіло,
Дар Божий дастся в жертву, ста верху світило.

Виноград из Египта в землю обещанну,
С пещеры, места трудов, в Церковь, Богом зданну,
Веселяще Россов, пренесеся тело,
Дар Божий дастся в жертву, ста верху светило.

Вірш на честь перенесення мощів преподобного Феодосія із печер до Успенського собору.

Симону Петру Церкви зданіє явленно;
Зді Симону Варягу то бисть одкровенно.
Одоліти ад і сей да не чаєт,
Вінец єй славу, Пояс силу обіщаєт.

Симону Петру Церкви здание явленно;
Зде Симону Варягу то бысть откровенно.
Одолети ад и сей да не чает,
Венец ей славу, Пояс силу обещает.

 Тут підпису віршованого нема. Чудеса при основанії церкви печерскія. Тексти нижнього ряду зображень: 1 - Явися Господь Антонію, 2 - Роса показа місце, 3 - Святослав нача копати.

Стефан Церкві Печерской вінцем показася,
Соверши єй начало, вінчающ вінчася.

Стефан Церкви Печерской венцем показася,
Соверши ей начало, венчающ венчася.

Варлаам возвращаєм в мир, пострада многа;
Странствуя в святая, достиже пред Бога.

Варлаам возвращаем в мир, пострада многа;
Странствуя в святая, достиже пред Бога.

Варлаам імі в подвигах крилі голубині,
Странствуя, принесе вітв Чину: в мирі нині.

Варлаам імі в подвигах крилі голубині,
Странствуя, принесе вітв(ъ) Чину: в мирі нині.

Варлаам име в подвигах крыле голубине,
Странствуя, принесе ветвь Чина: в мире нине.

Мається на увазі принесення преподобним Варлаамом церковних уставів від греків.

Ісая в Ростові возрастил єст віру:
Возрасл к Небу, Христова зрит возраста міру.

Ісая в Ростові возрастил єст(ъ) віру:
Возрасл к Небу, Христова зрит возраста міру.

Исая в Ростове возрастил есть веру:
Возрасл к Небу, Христова зрит возраста меру.

Між зображеннями підпис: Успеніє преподобнаго Ісаїї (Ісаиѣ) єпископа Ростовського сиротам питателя.

Даміан єрей, больних врачева елеєм,
Єлей радости прият, днесь с Христом Єреєм.


Даміан єрей, больних врачева елеєм, 
Єлей радости прият, днесь с Христом Єреєм.

Дамиан иерей, больных врачева елеем, 
Елей радости прият, днесь с Христом Иереем.

Ієремія, тайная зряще человіков:
Зрит нині одкровенні тайну Творца віков.


Ієремія, тайная зряще человіков:
Зрит нині одкровенні тайну Творца віков.

Иеремия, тайная зряще человеков:
Зрит нине откровенне тайну Творца веков.

Цікавий приклад аж двох взаємозамінностей в одному слові і на одному зображенні і підписі: на гравюрі написано - ЕРЕМИЯ, в підписі - ІЕРЕМѢЯ.

Матфей зряше подземних ефіопов яві:
Красніше паче земних лице зрит во славі.

Матфей зряше подземных эфиопов яве:
Краснейше паче земных лице зрит во славе.

Тут злі духи були бачені преподобним у вигляді темних істот - ефіопів. Наступна гравюра вже опише випадок, коли злі духи являлись і в образах білих і блискучих, тож не варто сильно перейматись цими зовнішніми ознаками.

Ісакій іскушен бі тьмою в лицу світа, 
Буйством мудрости горней взиска по вся літа.

Исакий искушен бе тьмою в лицу света, 
Буйством мудрости горней взыска по вся лета.

(Продовження - в наступному дописі)

Блаженний Августин про римську державу

У книзі 5 збірки "Про місто Боже" блаженний Августин розглядає причини, які призвели до могутності римську державу. Найбільше виділяє їх прагнення до свободи і народної слави. Свобода розумілася переважно як свобода від несправедливості, якою, у вигляді розумних і справедливих законів, римська держава навіть нагороджувала і поневолені народи. Прагнення слави теж було не безчинне і не хаотичне, а проявлялось у тому, що сьогодні ми можемо назвати націоналізмом. Блаженний Августин не ідеалізує ці схильності, але відзначає їх перевагу над багатьма іншими схильностями, серед яких і юдейські релігійні формалізм і буквалізм. Тому і тодішню колонізацію Юдеї римлянами він вважає закономірною і справедливою. Мабуть, і слова Ісуса Христа про те, що кесарю треба кесареве віддавати, лише посилювали такі висновки. Римська громадянська мораль вимальовується як майже ідеальна модель земного устрою суспільства, якій не вистачає до ідеалу лише стійкості до перемог. Римляни терпіли для слави своєї держави і поразки, і бідність зі скрутою навіть серед найвищої знаті, легко жертвували і життям і вмирали красиво заради загального процвітання римлян. Єдине, що їм не вдавалось без Христа - це перемогти перемогу, перемогти ту лавину розбещення, яка, як пророкували деякі попередники перемог і відзначали наступники, з неймовірною потужністю заливала римлян після кожної великої перемоги, і зокрема - ще після зруйнування Карфагена. Стародавнім римлянам вистачало розуму зрозуміти, що несправедливість і утиски - це поганий стимул для громадян, і що нема розумності в тому, щоб боротись проти власного націоналізму більше, ніж проти чужого. Розумність ця давала добрі плоди, але римляни часто забували дякувати Богу за цю розумність і впивались, п'яніли і дуріли від самолюбування. Можна сказати, що містична гордість юдеїв і раціональна гордість римлян призводили до однаково згубних наслідків, хоч і у різних історичних часі і місці. І блаженний Августин більше схиляється до раціональної синиці в руці, ніж до містичного журавля в небі. Людина, по його розумінню, не може бути владною над тим, що є у владі виключно Бога: існують і злі люди, і злі влади, але виправити людина може лише себе, коли усвідомить, що всяка влада від Бога, але не від Бога всяке бажання. Якщо люди іноді взагалі заперечують свободу волі і вибору людини, то хто все ж усвідомить і визнає цю свободу, то перш за все має владнати свободу волі свою, і на цю одну справу може не вистачити життя, так що заняття свободою волі іншого стають нераціональними і небезпечними. Християнська раціональність бл. Августина виглядає цілком переможною, і є  в ній навіть щось від здорової містики, чого не скажеш про багатьох пізніших латинських християнських філософів, які відкинули цей якір раціональності і потонули в морі своїх містичних фантазій. І хоча тих, хто розбивався об цей якір чи камінь - неперебірливо ідеалізуючи раціоналізм і занадто сприймаючи його ще язичницькі здобутки, - теж загалом було немало, але християнський раціоналізм загалом можна назвати деревом добрим, з огляду на добрі плоди, які це дерево дає.

Про бібісішне маніпулювання і церковне реукраїнізування

   Мені не подобається, коли порівнюють кримінальні і економічні злочини. Звісно, економічні злочини можуть спричиняти і більш руйнівний вплив, ніж поодинокі кримінальні злочини, але в самому порівнянні кримінальних і економічних злочинів закладається економічна оцінка життя людини, іншими словами - злочинність вбивства набуває певної умовності: якщо у вас є достатня сума грошей, то вам вбивство можуть повністю пробачити. Звісно, з ідеалами ми в житті зустрічаємось рідко, і певна оцінка втрати людини відбувається досить часто - від державних компенсацій сім'ям вбитих воїнів до мирових угод між злочинцями і постраждалими. Але така грошова оцінка ніколи не ставиться в правило, або краще сказати - грошова оцінка життя людини не має права претендувати на істину. Коли ж робляться заяви, що загально порівнюють кримінальні і економічні злочини, або навіть заяві, які дозволяють асоціативно прийти до такого порівняння, то це виглядає принаймні некоректно. Така некоректність може бути проявом психологічного тиску на особистість або й на націю: грошова оцінка життя людей особистостей або нації - це вид психологічного приниження. Між іншим, саме таке психологічне приниження притаманне діям терористив, які захоплюють заручників і вимагають певний грошовий викуп. Тому подібні публічні офіційні заяви вважаю проявом прихованої зневаги. 

  Тепер до нашої політики і виборів. Є в мене чернетка передвиборчого допису, але там ще багато незавершеного, тому поки що вона доступна лише ЦРУ. Тут же хочу трохи ще зупинитись на церковній темі, оскільки вона останнім часом сильно актуалізована. 

  Так от, давайте ще подумаємо загалом про українську церковну (далі - УПЦ) проблематику - про теорію, так би мовити, нашої проблеми. Перш за все треба означити принцип більшої ефективності усування причини якось недоліку, ніж усування самого недоліку; поки залишається причина проблеми, доти усування її наслідків може бути неефективним взагалі, бо проблема буде відновлюватись, а в умовах потужного зовнішнього стимулювання проблеми - вона буде відновлюватись гарантовано. Тому виявляємо проблеми і шукаємо їх причини.  

   Основна проблема УПЦ - в тому, що вона обмосковлена, вона ослаблена в своїх патріотичних українських почуттях, і має хоч і малообгрунтовану, але потужну схильність до Москви і московитів. Які причини такого обмосковлення? Причини історичні - це свідома політика Російської імперії, що була спрямована на примусову асиміляцію українців в "єдиноросійський" - тобто московитський - етнос. Механізмами цієї асиміляції були поступові але тверді зневаги і заборони національно-мовних особливостей українців. Основним інструментом цієї асиміляції було примусове затвердження для українців північноросійських-московитських правил вимови церковнослов'янської мови і загалом церковнослов'янської абетки, яка була основою для слов'янських національних мов. Поступово виростали нові покоління українців, які не могли знайти основ для своєї окремої української ідентичності ні в школі, ні в державних установах, ні в церкві. Єдиними джерелами сил для підтримки української ідентичності залишились побут, народний фолькльор, і невелика кількість вчених, яким ще дозволяли бувати в архівах і бібліотеках стародруків, але які переважно не мали ресурсів або навіть дозволів для розмноження українських книг. Звісно, що машина асиміляції, в умовах відсутності національної держави, виявилась сильніша принаймні формально.  Це історичні причини обмосковлення. 

  Тепер переходимо до причин сучасних і фактичних, що ці проблеми консервують. Причини сучасні полягають у тому, що все церковне московське - має великі тиражі і різноманітність, а українське - значно менша різноманітність і тиражі. Ну, нехай щодо московського може теоретично бути і ігнорування, якщо є розуміння його ворожості, але відсутність критично важливих українських видань, на жаль, не можна компенсувати нічим. Як я вже говорив, проблему можна вирішити лише діставшись і вирішивши її першопричину. По суті, проблему українського православ'я можна вирішити лише з тих точок і інструментів, звідки вона почалась. Почалась вона зі зневаги і заборон української вимови церковнослов'янської, і вирішитись вона може лише поверненням поваги до цієї вимови. Як тоді обмосковлення відбувалось забороною видавництва староукраїнською, так сьогодні реукраїнізація можлива лише через відновлення втраченого зв'язку поколінь нації - через ревидавництво тих українських церковних стародруків, які вціліли і збереглись через століття зневаги. І інакше - ніяк, бо лише цей шлях дає розуміння і зв'язок поколінь. А якщо цього розуміння людям не дати, то чи варто дивуватись, що будуть протести, незгоди і невдачі?

  Тобто, процес реукраїнізації церкви має певну послідовность і певну, на жаль, не малу тривалість. І саме першими пунктами в ній мусить бути донесення правдивої історичної інформації.

  Послідовність приблизно така:

  1. Перевидання якомога більшої кількості українських церковних стародруків (репринтів із словниками староукраїнізмів). Критичний мінімум - щоб на кожного священника УПЦ припадала хоча б одна книжка стародруку, а краще - щоб десь хоча б по п'ять книг. Ці книги мають бути донесені і доступні для адресата - обмосковлених українських священнослужителів.

  2. На основі загальної росповсюдженості стародруків державна влада робить певні офіційні висновки про належність тієї чи іншої традиції вимови і написання до традиції української. Оскільки в самих стародруках і сучасних передмовах і поясненнях до них міститемиться достатньо пояснень, то не викличуть протестів і певні законодавчі вимоги - називати українським лише те, що таким є; а щодо іншого - або називати його не українським, а якось інакше, або, у разі непокори, платити штрафи за порушення громадського спокою.

  І вже після виконання цих перших двох пунктів (виконання яких, мабуть, потребуватиме не одного року) можна зі спокійною душею переходити до пункту третього:

  3. Об'єднання українського православ'я в єдину українську православну церкву.

  Таке об'єднання було б найбільш повним, природним, цілісним і могутнім, якому не були б вже і такі страшні якісь окремі зовнішні невизнання, і ці невизнання були б швидко подолані, бо для них не було б підстав.

   Ну, власне тепер до сумного. Що було зроблено по першому пункту?   Пересопницьке Євангеліє? Добре, але це книга малодоступна: по-перше, сам оригінальний текст дуже незручний для читання (дуже багато скорочень, рідкісний незручний для сучасного читача шрифт. Я особисто спілкувався з багатьма власниками репринту, і можу засвідчити, що переважна більшість із них цим Євангелієм більше хваляться, ніж читають, бо просто не вміють його читати і не дуже хочуть навчитись, бо це навіть для них - обізнаних з церковнослов'янськими текстами - досить нелегко. Що ще було видано? Греко-католицьке учительне Євангеліє? Добре, але це не для православних. Твори Інокентія Гізеля? Добре, але текстів староукраїнською там не так багато, і, до того ж, їх було видано з приватної ініціативи і фінансування ентузіастів, і, відповідно, про великі тиражі і розповсюдження мова не йдеться. Що ще? А нічого. Особисто я більше нічого не можу пригадати, хоча намагаюсь слідкувати за новинами. НІ-ЧО-ГО. Про яке відновлення української самосвідомості в обмосковлених церковників ви хочете говорити? Його нема, бо йому нема звідки взятись. І це пряма відповідальність української влади, і, на жаль, наша проєвропейська коаліція разом із Порошенком теж з цим завданням не впорались: за цілих чотири роки навіть і не почали; виростити нового агродоларового мільярдера - спромоглись, а видати і розповсюдити хоча б один український стародрук - не спромоглись. Ну, мабуть, вони на це не вчились, але ніхто на це не вчився. Це трохи творчий процес, але який стає очевидний для тих, хто має незаплямоване сумління. І я ще з 2012-го року (відколи сам, після багатьох років завідування електронною церковною бібліотекою в УПЦ МП, вперше дізнався про існування української вимови церковнослов'янської) б'ю в набат, де тільки це можливо, про необхідність перевидання і розповсюдження церковних стародруків староукраїнською. Хотів не раз і на себе брати ініціативу роботи по підготовці перевидання (для прикладу - Євангеліє Учительне видання віленського братства і Петра Могили, два томи А. Радивиловського, для ревнителів ортодоксії - можна і Палінодію Захарії Копистенського), але можете написати мені в приват, і я розповім вам, наскільки мій бюджет відрізняється від державного, які є на те причини, і чи можна знайти в ньому місце для таких ініціатив. 

  Отак я бачу ситуацію. Тобто політично я не бачу можливостей, скажімо, Порошенку кардинально покращити церковну ситуацію. По-перше, просто мало вже часу до виборів, а консервативна церковна свідомість так швидко не змінюється. По-друге, навіть якщо буде надано автокефалію УПЦ КП і УАПЦ, то до загального об'єднання це не призведе, бо, як я вже пояснив, в УПЦ МП священнослужителі, умовно можна сказати, спілкуються іншою мовою, а сказати точно - в них просто інакше і зовсім інше розуміння проблеми, а роз'яснити їм - ніхто не роз'яснив, і не так це легко, як для окремих ентузіастів. По-третє,  хоч "канонізація" і додасть авторитету УПЦ КП, але може додати і непотрібної самовпевненості, що при не дуже радісному кадровому і організаційному становищі може не призвести до зростання їх авторитету серед вірян УПЦ МП. Наприклад: багато вірян УПЦ МП однією з причин їх небажання ходити на богослужіння УПЦ КП називають не тільки "неканонічність", а і неповність, надмірну скороченість богослужіння в храмах УПЦ КП; коли я запитував про причини такої неповності богослужіння в самих (не одного) священників УПЦ КП, то чув взагалі парадоксальну і нелогічну відповідь: навіщо служити, якщо людей мало ходить? Отак, на жаль, скрізь є ознаки ослаблення сили духовної ревності, але що світ котиться у прірву - це не новина.

Біблія і творчість

  Старий Заповіт доречно сприймати як тінь Заповіту Нового. Але, як навчив нас Юнг, тінь - це теж важливо, і тінь навіть може стати джерелом нових ресурсів і сил, коли їх не вистачає.

  Особливість тіні - це певний негатив у значенні протилежності. Зрозуміти правильно Старий Заповіт повноцінно можна лише з урахуванням цієї його негативності. Найпростіша і одночасно найголовніша негативність - у означенні двох основних періодів духовного життя: очищення і освячення. Оскільки Старий Заповіт - це тінь, то його основу складають не позитивні заповіді освячення, а негативні заповіді очищення: не матимеш інших богів, крім Мене; не вбий; не вкради і т. д. Але сказати, що Старий Заповіт нічого не говорить про освячення, теж було б неправильно. І про освячення Старий Заповіт часто говорить під виглядом подвійної тіні - тіні тіні, або, якщо взяти математичну аналогію, два мінуси дають плюс - мінус на мінус дає плюс. Так само і в Старому Заповіті особливості освячення можна виявити за деталями і символікою не основних (мінусових) десяти заповідей Старого Заповіту, а у нижчих його правилах - у особливостях формальних обрядів і жертвоприношень - цих подвійних негативів, що приховано і символічно, але можуть нам розповісти саме про плюс - про освячення.

  Нехай поки що доказів про те, що особливості обрядів Старого Заповіту свідчать про особливості періоду освячення, я не навів, але пропоную зробити таке припущення і далі перевірити, чи є на те підстави. 

  Саме розділення на заповіді і обряди містить в собі інформативність про розділення на дві сфери. В часовому розрізі це можуть бути два періоди, що характеризують як духовне людське життя загалом, так і творчість в різних сферах життя: перший період - період пізнання і очищення, другий - творчості або освячення. Наша діяльність у різних сферах чи галузях може визначати і наш духовний стан загалом: бо якщо ми прихильні до якоїсь галузі і присвячуємо їй більшість життя, то наше життя ніби зливається з  нашою професійною діяльністю, і порядність (духовність) нашого життя можна буде визначити по порядності нашої професійної діяльності. Може бути і поліпрофесійність, але в кожному окремому напрямку ми мусимо дотримуватись правила розділення на періоди навчання і творчості.

  Що нам про це говорить Старий Заповіт? Період очищення - це період відсікання помилкових напрямків. Кожне вміння - це сукупність заперечень невміння: Коли забиваєш цвяха, то молоток тримай не так і не так, а ось саме так - Не вбивай і не кради, а ось шануй лише Мене - Істинного Бога. І чим більше відхилення, тим суворіше навчання: Як ти тримаєш той молоток, телепню?! - Ви - народ непокірний і твердошийний! 

  Для кращого зрозуміння застосуємо математичну аналогію. Знову введемо припущення, які згодом, сподіваюсь, стануть очевидні. Процес навчання можна назвати і негативним, і низькоенергетичним; процес творчості - позитивним і високоенергетичним. Математичним відповідником низькоенергетичного процесу є додавання, а високоенергетичного - множення. Енергетичність корелюється з ефектом, і, звісно, ефект від, скажімо, 0×100 або 100×100 значно більший, ніж ефект 0+100 і 100+100. З цього випливають два висновки: основний акцент негативного процесу навчання - масштабність або розмірність (концентрація на найбільших відхиленнях і їх усунення), а основний акцент творчості - комплексність (концентрація на відсутності недоліків у комплексі). 

  Чи не про те саме говорить Старий Заповіт? Перед тим, як служити Богу, добре перевір, чи саме Богу ти служиш: Бог не в тій дії, і не в тій; в тій дії Його нема менше - за око тобі виб'ють око, а за блуд - за цілу розбиту душу з тебе самого виб'ють душу - щоб діти твої знали, що то дуже масштабний гріх, який дуже відхиляє тебе від твого успіху у навчанні.

  Жертвоприношення - це вже символіка періоду освячення і творчості: щоб справді принести жертву Істинному Богу, потрібно добре знати, що саме Йому, а не комусь іншому ти приносиш жертву; а для цього потрібно мати уявлення про Бога по уявленнях того, чим Він не є і чим Він дуже не є. Лише коли достатньо є цього орієнтаційного знання Бога, лише тоді можна приступати до творчості жертвоприношення. Але цей перехід у другий період - це лише півшляху, і ні про яке розслаблення не може бути і мови. Мабуть, саме для цього вводяться посередники - священники, люди, що виділені (і, можна сказати, профінансовані) на посилене навчання Богослужбовій справі і мають правильне уявлення про Бога, і які мають відання про правильне жертвоприношення. Але ці особливості жертвоприношення були записані в книги і стали доступні і для нашого з вами аналізу. Що ж правильно приносити в жертву? Однолітнє ягня без пороку чи ґанджу? А що таке ягня? Ягня - це комплекс, тварина-творіння зі складною системою органів і клітин. Однолітність, одиниця - це символіка цілісності; без пороку чи ґанджу - непорочність комплексу або комплексна непорочність, або - те ж саме акцентування на комплексності в процесі-періоді освячення або творчості. Це означає, що той, хто береться за творчість чи освячення, мусить або сам володіти комплексним і абсолютно безпорочним віданням, або ж визнати себе у певній сфері дилетантом і спробувати знайти собі у ній нехибного комплексного посередника. 

  Такою вбачається символіка хоч і невеликої, але основної частини Старозаповітньої подвійної тіні - обрядовості, і, на мій погляд, це - трохи прикриті закони життя, знаючи які, людина б уникала катастроф у своєму житті. Можливо, мої виявлення математично-біблійних збігів видались вам непереконливі, але не думаю, що вам зашкодить запам'ятати основні ознаки-акценти періодів-процесів: для очищення-навчання - масштабність (або розмірність), виявлення і усунення найбільших недоліків; для творчості-освячення - комплексність, розуміння усього комплексу або системи речей, і вміння продукувати абстрактні або матеріальні об'єкти без темних плям, які можуть повністю знецінити вашу творчість або освячення.

Ми знову перемогли в надії на заморського дядька

  Нарешті! Це знову сталось! Ми перемогли!.. Такі вигуки чутно стосовно прийнятого чергового звернення ВР до патріарха константинопольського Варфоломія. Ініціатором звернення виступив Президент Порошенко. І це була, мабуть, прекрасна новина, якби її подавали трохи менш прекраснішою. Такий парадокс, але саме парадокси і керують світом, чи не так?

  У вирішенні будь-якої проблеми потрібно дістатись найглибшого коріння цієї проблеми. Наприклад: якщо залишити життєздатний корінь бур'яну, то зрізання надземної зелені в даному випадку не допоможе, а лише створить ілюзію вирішення проблеми.   Ставимо питання: у чому глибинна проблема української церкви? Відповідають на це питання по-різному. Віряни УПЦ МП кажуть, що головна проблема - це владолюбство Михайла Денисенка і схильність українців до нацизму. В УПЦ КП і УАПЦ дають різні відповіді: від незнання історії і травматичного фемінізму української нації до зради української влади і її закордонних друзів разом з олігархами, ТНК і патріархами. І хоча я можу відзначити, що мені особисто ближчі думки вірян УПЦ КП і УАПЦ, але для нашого дослідження це - знову не головне. А головне - в тому, що Президент своїми ініціативами виявляє те, що є головним у церковному питанні для держави в особі демократичної влади. І Президент своїми чітко спрямованими ініціативами визначив, що основна проблема української церкви - це невизнаність УПЦ КП і УАПЦ світовим православ'ям. 

  З першого погляду - Президент виглядає геніальним і патріотичним, але я все ж пропоную розглянути питання глибше і трохи спрогнозувати результати.   По-перше, є сумніви щодо того, що невизнаність - це головна проблема української православної церкви (далі - УПЦ). Не поспішайте звинувачувати мене в демагогії, я вас довго не затримаю і одразу дам свою відповідь і своє бачення: на мою думку основна проблема УПЦ - в надмірній довірі українців до московитів. Патріотам така відповідь має сподобатись, і тому спершу стримаємо саме їх ілюзії простим питанням: а чи справді визнання УПЦ КП і УАПЦ зі сторони константинопольського патріарха так радикально і безповоротно навчить українців не лізти в московське ярмо? Дам підказку: є значні підстави прогнозувати, що навіть при визнанні патріарха Варфоломія (якого ще нема) ні РПЦ, ні більшість УПЦ МП все одно не визнає УПЦ КП. РПЦ разом із філією УПЦ МП і сьогодні успішно ігнорує константинопольського патріарха: у Всеправославному Соборі РПЦ і УПЦ МП участі не брали, і якоїсь значної чисельності і вагомості в константинопольській патріархії не вбачають. І до всіх різних розбіжностей - від календарних змін до необов'язковості сповіді перед причастям - константинопольському патріарху РПЦ поставить додатково в провину, що він "підтримав розкольника Михайла Денисенка і тим поглибив розкол в УПЦ", тим більше що раніше патріарх Варфоломій і говорив, що хоче надавати автокефалію лише об'єднаній УПЦ (разом із промосковською її частиною). І хоча це все московські маніпулювання - вірян УПЦ МП це не цікавитиме, бо разом їх багато, а московитам вони - вірять. 

  Багато українців вірять московитам навіть до того, що вбачають причини голодомору у недостатній відданості московській церкві. Так, вони ніби не знають, що комунізм прийшов в Україну на московських штиках, і що так хвалимі нині московською церквою "високодуховні" білогвардійці ставили українських християн поруч з комуністами і воювали проти українських християн чи не більше, ніж проти комуністів, які потім принесли в Україну голод. Тому причиною голодомору можна назвати також і надмірну довіру до московитів, а не тільки довіру до комуністів. Звісно, як співає їхній трохи нашого походження Юрій Шевчук, "вєдь єсть у тузов і маладци синов'я", але поки московити не засвоїли, що чи гуманітарні, чи воєнні злочини проти українців призводять до неминучої "сплати боргів", доти не варто сподіватись, що вони загалом змінились.  

  І ці загрози залишаються і сьогодні, бо УПЦ МП вчить українців довіряти московитам надмірно і безпідставно, а українська влада мало що робить для зупинення цієї руйнівної пропаганди. Проблема не стільки у визнані нас православним світом, а більше - у нашій необґрунтованій і хворобливій довірі до тих, хто християнства нам не приніс, а поки що здатен принести лише голодомори і геноциди. І якщо навіть буде визнано константинопольським патріархом автокефалію УПЦ КП і УАПЦ, то це значною мірою може зупинити руйнівний деморалізуючий вплив на вірян УПЦ КП і УАПЦ, але це не зупинить руйнівний вплив на тих, хто ще не встиг вирватись із обійм пропаганди УПЦ МП; але це люди, які залишаються громадянами України.

 І тут постає питання: а чи все можливе робить влада у внутрішній політиці для виведення вірян з-під деструктивного впливу РПЦ? Наприклад: чи не можна так само переможно, як і прийняли звернення до патріарха Варфоломія, прийняти закон про унормування визначення і вживання церковнослов'янської мови по українським правилам? Пропрезидентські кола давно заявляють про достатню наявність спеціалістів - лінгвістів і істориків і т. д. - у цьому питанні. Тоді що заважає Президенту виступити з ініціативою, а парламенту підтримати? Адже неунормування українських правил вживання церковнослов'янської мови - це потужний фундамент необґрунтованої довіри до московитів, і руйнувати такі фундаменти необґрунтованої довіри - це не тільки національний обов'язок, але й обов'язок християнський. Спеціалісти ніби є, а ініціативи нема - в чому ж причина? Може, узгодженість Президента з парламентом досягається лише по тим рішенням, які не дають Україну знищити повністю, але по рішенням, які дадуть можливість Україні розвиватись, такої узгодженості нема? Тоді чому Президент не візьме ініціативу на себе і не поставить себе на противагу "непатріотичному парламенту"?.. Але якщо у політиків нема волі до розвитку України, то чи маю я моральне право таких політиків підтримувати? Може, принаймні обрати тих, які будуть говорити правду про наявність у нас спеціалістів? Чи взагалі визнати руйнівні фактори неважливими і визнати, що стрибати через багаття - це небезпечно, а стояти в багатті - це безпечно? Але я цього не визнаю: я вважаю, що стояти у вогні - це небезпечніше, ніж через вогонь стрибати. І я не вважаю, що від цієї небезпеки може нас врятувати заморський дядько, якщо ми самі не будемо рятуватись.

Квітневе явлення Порошенка народу

 Випадково натрапив на інтерв'ю Порошенка українським журналістам (чи вірніше - журналісткам) на Прямому каналі. Спочатку я почав себе запитувати: сьогодні що - День Незалежності, Новий Рік, День Матері, 8 Березня? А якщо ні, то в честь чого таке благородне волевиявлення і явлення? Придивився ближче - ні золотих годинників, ні позолочених крісел - тобто ніякого пафосу. Тобто вигляд загалом - мрія виборця-демократа. Але за кожну мрію потрібно платити, і схоже, що від нас теж скоро забажають оплати виборчою довірою, принаймні - на цьому напрямку почали глибинно працювати.

   Що ж до самої розмови, то я висловлю лише деякі загальні враження. Основне моє враження ґрунтується на певному монетизованому сприйнятті політичного і виборчого процесів. Більш поширено говорити, що вибори - це випробування довіри до політиків. Це правильно, але що саме ми довіряємо політикам, яким довіряємо, - це часто замовчується. Монетизоване сприйняття політичного процесу визначає, що на виборах ми довіряємо політикам гроші, і не просто гроші, а дуже багато грошей. Гроші це державні - тобто наші гроші, а найбільше навіть - гроші найбільших платників податків. І кожен власник заводів-пароходів перед виборами думає: кого мені вибрати і куди тим інвестувати оці мої податкові гроші - на лікарні, школи та іншу благодійність чи, не дай боже, на розвиток конкуренції в контрольованій мною галузі економіки? Тобто бізнес краще розуміє, що вибори - це вибір між інвестиційними проектами. Але значною мірою сумний висновок полягає у тому, що інвестиційність виборчого процесу залишається такою навіть для тих виборців, хто цієї інвестиційності не розуміє чи не приділяє їй уваги. 

  Порошенко багато приділив уваги успіхам на зовнішньополітичному напрямку: асоціація з ЄС, безвіз, санкції і підтримка України у боротьбі проти агресії Москви. На основі цих успіхів Порошенко робить висновок, що цей напрямок загалом є успішний, і що потрібно форсувати зусилля у тому ж напрямку. Загалом передвиборче повідомлення Порошенка я зрозумів так: оберіть мене (і мою партійну групу підтримки) на другий термін, і я вас приведу в ЄС і НАТО. І тут вже повіяло пафосом. Петро Олексійович, звісно, виклав свої "підтверджуючі матеріали": мовляв, про асоціацію, санкції проти Росії, про безвіз теж ніхто не вірив, але ми - змогли, і зможемо надалі. Воно ніби і правда, але чомусь про те, що не змогли за два тижні завершити АТО, що не змогли втримати гривню і про загалом не дуже райдужні економічні перспективи Петро Олексійович не згадав. Можна сказати, що то були форс-мажорні обставини, але на це можна відповісти, що форс-мажорні обставини нікуди не поділись: Росія сильна буде шкодити сильно, Росія ослаблена буде шкодити відчайдушно. І зовсім не відомо, куди наш форс-мажорний сусід вдарить наступного разу - чи не спрямує він його саме на дипломатичний напрямок, бо здобутки територій вони вже мають, і цим здобуткам вони хочуть надати фіксації через певний відпочинок і стабілізацію? Досить ймовірно. І незрозуміло, з чого має пощастити Порошенку. 

  З інвестиційної точки зору така політична лінія видається занадто ризикована. Ризик в інвестиціях - це річ не заборонена, але вимагає певних меж: найбільш здоровим вважається рівномірний розподіл інвестицій між ризикованими і неризикованими. При такому розподілі є достатнє місце для ініціативи, але залишається і достатня подушка безпеки. Особливість зовнішньополітичних спрямувань країни полягає у тому, що вони в сучасних глобальних умовах стають часто визначальними і стосуються, відповідно, більшості фінансів країни. І якщо це спрямування ризиковане і форсоване, то піддається значному ризику вся країна. Але де ж тоді наша подушка безпеки? Можна пофантазувати, що ми ніби вже в ЄС і НАТО, але, панове, чи гоже відповідальним політикам так жартувати з виданням бажаного за дійсне? Для мене особисто зовнішньополітичний напрямок щодо вступу в ЄС і НАТО теж видається безальтернативним, але чи варто його форсувати і тим надмірно дратувати наших опонентів чи супротивників - я глибоко сумніваюсь. І, на жаль, наша внутрішня соціально-економічна і навіть гуманітарна ситуація сама по собі є достатньо ризикова, що загрожує протестами, смутами і дестабілізаціями, і тому додавати до неї ще ризик зовнішньополітичний і тим заганяти країну в зону значного ризику без значних подушок безпеки - це видається безвідповідально. Те, що наші політики схильні ризикувати державою, - це не дивує, але свої особисті гроші вони в Сомалі не інвестують. Наша втрата територій - це теж наслідок надмірних ризиків Януковича, який, між іншим, теж докладав зусиль до євроінтеграційних процесів, але погорів він на іншому - на невизначеності. Невизначеність - це теж ризик, як і форсування без сприятливих обставин. 

  Мабуть, менша помилка, яку часто допускають наші політики, - це я б назвав нерозрізнянням особистого простору. Є така приказка: тримай друзів близько, а ворогів - ще ближче. Але і друзів, і ворогів треба приймати в гостинній кімнаті чи на кухні, а якщо ви впускаєте друга чи ще гірше - ворога, умовно кажучи, під ковдру до своєї дружини - це вже до добра не призведе, бо це означає, що ви людина несамостійна і безпринципна, в якої власного особистого життєвого простору, доступ до якого заборонений друзям і ворогам, нема, і вас можна використати як ганчірку. В політичному розумінні це означає почуття певної національної гідності і права самому розбиратись у власній країні без страхітливого озирання на поради зовнішніх друзів чи форс-мажорних по життю сусідів. 

  Але це вже трохи лірика, а проза наша - це ті ж 200$ середньої заробітної плати. І це - наша худенька подушка безпеки, яка не дозволяє нам багато вдаватись до ризикованих проектів і ризикувати державою. Гуманітарно Україну теж важко назвати державою високого рівня стабільності. Нестабільні держави ЄС і НАТО не потрібні. Гуманітарна стабілізація передбачає вирішення конфліктних гуманітарних питань. Можливо, не найбільш візуально велика, але, я б сказав, отруююча є проблема церковних конфліктів. Для її вирішення теж потрібна політична воля. Це великий брехливий міф, що держава не може втручатись в життя релігійних організацій: держава може втручатись в усі сфери життя людей, якщо це сприяє загальному розвитку і спільному благу. Але буде значна протидія, яка вимагає моральної чистоти і відкритості влади. Так само і в економіці, яку можна вважати певним числовим відзеркаленням релігійної і світської культури. Тому я б хотів бачити у владі тих людей, які форсували саме ці більш доступні і тому менш ризикові для нас напрямки, і саме за такі проекти я готовий віддавати свою виборчу інвестицію. А прізвища для мене великої ролі не грають.