Діви юродивиї для чого отвержени зостали от чертога облюбенца Христа Спасителя, азали (а чи) не для того, же з цнот своїх добрих учинков не Божеї, але людскої шукали слави? Бо гди (коли) рекли "Господи, Господи, отверзи нам", услишали от него: "Не вім вас". Якоби рекл: жесте і Дівство і Покору, і Послушенство, і Пости, і Молитви, і іншиє діла добріє заховали (зберегли), (то) не для слави Божеї, але для слави людскої; прето (тому) не знаюся до вас, ані почитаю вас за облюбениц моїх. Так мовит Григорій святий: Юродивия заправди суть Діви, бо тилко преходящеї людскої хвали іщут заплати.
Что ся ткнет (стосується) історій: Умерл єдного часу вірний побожний і в цноти богатий нікоторий слуга Князя Баварского, которого всі дворяне і подданиє того Князя, для єго побожности і милосердних учинков, міли за святого чоловіка. Той нощи єдной рихло (скоро) по смерті своєй, з великим затрясенєм дому, в котором жена єго била, показался, которого она обачивши, що би ся с ним діяло питала. Отказал, же барзо (дуже) зле, бом праві зостал на вічниє осужден муки. І рекла до него жена: вшак (однак) билесь побожний і милосердний, пришельци і убогиї сироти нігди з дому твоєго не виходили в порожні. Кормилесь їх, одівалесь їх, милостиню значную давалесь їм. І такіє ж добродійства не помогли тебі нічто? Отповість: не помогли. Спитала: а для чого ж (чому ж)? Отказал: а для того, жем ониї чинил не з любви, але з порожной хвали. Которая гди болш єго питати хотіла, рекл до неї: Позволено мні показатися тебі, але долго бавитися не позволено, бо діавол на подвор'ї стоячи ожидаєт мя. І тоє тебі, жено моя, мовлю: Нехай всі листвія древес обернутся в язики, якіє мої суть муки, виразити не могут. І так от неї чрез діавола визваний єст з барзо жалосним і страшним криком.
Овож з тих двох прикладов ясно ся показуєт, же чоловік хоч би не знать якіє чинил добродітелі, гди з них не Божеї, але людскої іщет слави, не будет принят до Царства Небеснаго. Прето єсли хочем, аби наші добриї діла належитую себі от Бога одержали нагороду і нас в Царство Небесноє провадили, не творім оних з таким наміренієм, аби з них люде нас хвалили, але Бога. Що сам Христос виражаючи рекл: Тако да просвітится світ ваш пред чоловіки, яко да видят ваша добрая діла і прославят Отца вашего, іже єст на Небесех. То єст, а не да прославят вас самих.
Дивився новини на релігійному телеканалі "Надія". Розповідали про міжконфесійний круглий стіл про шляхи примирення. Говорить один із учасників:є три релігійних підходи до держбудівництва: протестантський, католицький і православно-візантійський, який Україна успадкувала від Російської Імперії. Шановні, які саме візантійські особливості Україна в собі реалізовувала історично, і що з того конкретно Україна успадкувала від Російської Імперії? А у відповідь - тиша. Ну, можуть назвати деякі особливісті візантійщини. Але ж не про це питається. Питається конкретно: що саме Україна в собі реалізувала візантійського? Майдани і олігархи - це візантійщина? Верховна Рада і Президент - це візантійщина? Навіть давньоруські київські князі не впроваджували візантійщини (за що, можливо, і поплатились). Були спроби лише в Галицько-Волинському князівстві, та і ті хилились під Рим. Чи візантійщиною називаєте короткочасне правління Скоропадського? Але Скоропадський не мав візантійського визнання своєї влади від Церкви. Чи ви окупаційну владу РІ вважаєте українською? Це при тому, що останні російські царі про українську мову знали переважно те, що це мова, яку ще не додушили, але варто? Тоді чому ви вводите в оману людей про те, що Україна має якийсь значний досвід реалізації православно-візантійської форми держави?
Я не маю особливого бажання якось вирізняти і підносити візантійську систему, але я вважаю своїм обов'язком відзначити необґрунтованість оцінки православно-візантійського досвіду України, яка, на жаль, часто ставиться в основу бачення шляхів держбудівництва. Оскільки найчастіше такі оцінки лунають зі сторони вірян УГКЦ і РКЦ, то дозволяю зробити припущення про найімовірніший мотив таких маніпулювань - це намагання принизити роль і значення української православної церкви, і, відповідно, забезпечити собі легкий шлях до агітації за церкву римську. Дуже шкода, що християни вдаються до таких нечесних шляхів посилення свого авторитету. Українське православ'я має багато своїх проблем, але приписувати йому досвід візантійщини - це дуже непрофесійно для істориків і богословів, і така непрофесійність і упередженість не приносить користі ні Україна загалом, ні навіть тим, хто здобуває на цьому собі якісь короткочасні дивіденди.
ПС Ой, я тут взагалі відстав від життя: виявляється, архимандрит Віктор (Коцаба), один із медійний презентантів УПЦ МП - племінник митрополита Володимира (Сабодана). Ну, все - можна писати сценарій третьої частини "Кінг Конг живий". Панотець Віктор серед іншого заявляє, що основною метою для покійного митрополита була не автокефалія УПЦ, а збереження миру і любові в Церкві. Так то воно так, шановний носію типажу відомого церковного бренду, але митрополит Володимир під кінець життя зрозумів, що брехні, обмани і маніпулювання історією з позиції моральності сили - це зовсім не той засіб, який забезпечує збереження миру і любові в Церкві. А конкретно вас готують до того, щоб у випадку запиту на шанування покійного митрополита виставити вас як його відображення, якому теж потрібно буде дожити до старості, щоб зрозуміти, що багато хто з його поважного церковного оточення не бажає йому ані добра, ані спасіння душі. Це я говорю вам як людина, яка на свої очі бачила і чула радісні посмішки і вислови поважного єпископату УПЦ МП з приводу хвороби і недієспроможності митрополита Володимира. Ви ще сподіваєтесь помирити овець і вовків? Чи ви сподіваєтесь, що ті вовки пожаліють вас тоді, коли ви спіткнетесь? Ну-ну, можете з'їздити в Донецьк і глянути своїми очима на те, що вовки роблять із тими, хто спотикається.
Українцям не вистачає публічних осіб,
які б були компетентні як і в науках світських, так і богословських. Не
вистачає богословсько-світських
компетистів. І тому люди світських наук, які цілком варті поваги за
свої дії і слова у межах своєї світської компетенції, роблять кричущі
помилки тоді, коли їх запитують про зв'язок теми їх компетенції із
мораллю. А українські богослови роблять дитячі помилки, коли говорять
про світські речі. Мабуть, варто почати записувати ці "ляпи поважних
людей", тому що це справді помилки, які нічого доброго не дають, а лише
можуть завести на манівці.
Наприклад: Олександр Савченко (поважний банкір): якщо людям дадуть матеріальний достаток, то вони стануть більш моральними.
Коментар: Підтверджень в історії цьому нема. Пророки, апостоли були
переважно бідними. А в чому був гріх Содома? В тому, що вони досита їли
хліба (Єзекіїль 16, 49).
.
Єпископ Євстратій (поважний богослов): Москва хвилюється та критикує - значить ми на вірному шляху.
Коментар: Пан епископ, на жаль, робить елементарну помилку собаки
Павлова. Іноді ми справді робимо правильні дії, і Москва досить часто
дає реакцію на ці дії критикою і хвилюванням. Але критика і хвилювання
Москви, на жаль, зовсім не означають, що ми на вірному шляху, як
блимання лампочки у будці собаки Павлова зовсім не означало, що їй
принесли їжу.
ПС Ющенка можна поважати хоча б за те, що в
нього, мабуть, найбільше з політиків найвищого рівня було поєднання
розуміння світсько-наукового і богословського, хоча і анафема-греко-католицького.
Проблема промосковських політиків в Україні - у тому, що їх найменш
українофобське богослів'я - це наколки "залатих купалов". Проблема ж
патріотичних православних богословів - у тому, що за безліччю клопотів і
витрат їм вже не вистачає часу і грошей, щоб купити і почитати книгу
про досліди над собаками Павлова.
ППС Загалом же розрив
богословської і світської науки призводить до помилок як у одній, так і в
іншій. А тим часом архиєреї УПЦ МП відзначають шнабсом річницю
повалення режиму митрополита Володимира (Сабодана).
В Україні ніякої революції і зміни системи не було. В Україні 2013-2014-го років відбувся протест проти повернення до моноколоніального стану. Після перебудови було здійснено "вашингтонський консенсус", який передбачав перехід України від моноколоніального до біколоніального стану - від колонії московської до колонії московсько-американської. Для українців це був значний прогрес, бо диверсифікація колонізаторів - це додаткова можливість для маневрів і певні мінімальні гарантії хоч якогось самоуправління. До справжнього самоуправління і політичної суб'єктності на міжнародному рівні було ще далеко, але з однієї сторони - яких демократично-виборчих результатів можна було очікувати від нащадків тих, хто строєм ходив на паради і вигукував "Слава КПСС", що, на жаль, означало і "Слава НКВД!", і "Слава тим, хто знищив цвіт, честь і совість нашої нації!"; з іншої сторони - демократична біколонія давала можливість активній національній частині підготувати ґрунт для переходу від проміжного стану біколонії до стану міжнародного політичного суб'єкту. У українських спецслужб періоду 90-х практично не було кращого варіанту, ніж перехід до стану біколонії, бо національна держава не могла бути сприйнята народом.
Проблема Януковича полягала у тому, що своєю жадібністю, владолюбством і недалекоглядністю він практично повертав Україну у стан московської моноколонії: він прагнув мати в Україні максимальну повноту влади, але утримати цієї влади не міг і тому починав шукати допомоги у Москви - єдине місце, де йому могли все пробачити за передачу України в московську владу із затвердженням Януковича як постійного губернатора України-Малоросії. На нещастя російського народу таке повернення України до моноколоніального стану суперечило дуже багатьом міжнародним угодам і домовленостям та і самих українців аж ніяк не влаштовувало. Янукович став як уособленням московського впливу, так і уособленням узурпації влади; і хоча в українських протестах можна побачити антимосковські ознаки, але ці ознаки були несамостійні - вони були індуковані неадекватними претензіями Януковича на непорушність своєї влади в Україні. Але Путін відреагував так, ніби протести в Україні були чітко протимосковськими, і оскільки об'єктивних доказів цього він не зміг знайти, бо їх не було і нема, то він із Росією загалом отримав санкції та інші утиски зі сторони розвинених держав.
Україні було повернуто попередній умовно-позитивний стан - стан московсько-американської біколонії. І до того ж, з'являються значні можливості для отримання політичної суб'єктності, бо з однієї сторони - американцям став більш очевидний московський реваншизм - дурне і вперте бажання мати Україну своєю моноколонією, а з другої - неможливість зі сторони Америки швидко і ефективно вирішити проблему Москви, яку, на нещастя вже американське, вони навіть і обіцялись вирішувати українцям - це дає нові шанси для України і в спілкуванні з американцями, дає шанс позбутись колоніальної залежності також і від Америки.
Якщо читачів цікавить, які ознаки здобуття Україною політичної суб'єктності, то скажу те, що ознакою цього є здобуття Україною недемократичної постійної влади, яка, в той же час, буде сприйнята народом України. На розчарування багатьох українських демократів повторю ще раз: чиста демократія для України - це лише підтвердження колоніального стану, хоч і диверсифікованого, бо фінансові потуги колонізаторів незрівнянно більші за фінансові потуги самих українців, що зумовлює неможливість самостійного демократичного вибору, оскільки нефінансових внутрішніх авторитетів нема, а фінансові - лише зовнішні. Американці могли б, звісно, спробувати залишити в Україні біколоніальний стан через фінансові вливання в демократичні інституції, що призвело б до нового витку, але в них самих зараз багато проблем, бо якщо російська бензоколонка здатна впливати на американську політику, то ще більше вони можуть очікувати від Китаю з його півмільярдом користувачів інтернету. Тому фінансова допомога на демократизацію України від Америки буде помірною, і є значна ймовірність на затвердження в Україні стабільних і постійних недемократичних, але корисних державних інституцій.
Що нам заважає? У будь-якій нормальній країні завжди актуальна одна з двох потреб - або потреба зміцнення вертикальних зв'язків у державі або потреба зміцнення горизонтальних зв'язків у державі. Якщо про горизонтальні зв'язки українцям розповідають усі - і радники американські, і радники московські, то зв'язки вертикальні асоціюються переважно із бійцем "беркуту", який лупцює дубинкою стареньку пенсіонерку за п'ять колосків пшениці. Значною мірою праві є ті, які кажуть, що владна українська вертикаль - це зло. Тому що не може бути добром те, чого нема. Так, саме в цьому і проблема - у фактичній відсутності української владної вертикалі. Мені, звісно, заперечать: ну, в нас же є президент. Ну і що з того? Янукович теж був президентом - і де він тепер? Які ви можете дати гарантії, що нинішній президент також, образно кажучи, не вилетить у трубу або не вийде на нуль? Владна вертикаль, яка легко виходить на нуль, - це не вертикаль, це щось інше - це вертикаль колонії. Про причини відсутності української владної вертикалі. Перша причина - це те, що вона мало кому потрібна. Вона не потрібна закордонній фінансовій еліті - колонізаторам, вона не потрібна багатьом навіть громадянам України, патріотизм яких завершується за пустої кишені, і які хочуть з України брати, але давати щось Україні бажання не мають. Друга причина - це те, що ті, кому ця вертикаль потрібна, не вміють її організувати і побудувати.
Спадок СРСР - це спадок негативний. Словами церковними - це спадок сатани. Вертикаль, що збудована на цьому спадку не може бути істотною, бо саме зло - це лише відсутність добра, і тому неістотна вертикаль - це практично відсутність вертикалі. Ми це бачимо майже щодня: ми бачимо руйнування цієї вертикалі, ми бачимо її кричущу неефективність. Але мало хто докопується до суті - до визнання неістотності владної вертикалі або її відсутності.
Будується владна вертикаль - національним консенсусом і консолідацією. Найбільш звичні варіанти - це лідерство світсько-церковне або церковно-світське. У першому варіанті світський лідер проводить консолідаційну роботу у суспільстві, об'єднує церкву і здобуває її авторитет. У другому випадку - церква висуває свого лідера, який поступово здобуває авторитет світський. На жаль, ні перший, ні другий варіанти у нас поки що не відбулись, і вся наша владна вертикаль до самої України має не багато стосунку. І в такій ситуації жодні наші зусилля не принесуть значної користі: так, зміцнювати громадську горизонталь - це добре, але разом з тим ми зміцнюємо і неукраїнські сили; так, зміцнювати владну вертикаль - це теж може бути добре, але в українських умовах ми цим зміцнюємо переважно фінанси владоможців, які міцної зв'язаності із українською державою не мають, і тому наші зусилля не приносять очікуваного результату.
Пораду у цій справі дам цинічно-банальну: моліться на ніч. А ще краще - і вранці також. Зовнішня ситуація досить сприятлива, хто знає - може, і прорвемось.
Камінь спотикання для дурнів - це дурні успішні. Дурень дурневі здатний співчувати, а успішному дурневі - здатен співчувати удвічі, утричі і далі згідно багатства успішного дурня. Успішний дурень - це мрія дурня неуспішного, і свою мрію неуспішний дурень ніколи не зрадить. В суспільстві дурнів успішними можуть бути тільки дурні. Розумна і чесна людина - це загроза наявній успішності успішних дурнів і загроза мріям дурнів неуспішних. А із загрозами чинять швидко і чітко - знайти і знищити.
Така система панування дуралейства достатньо стабільна. Гомеостаз підтримується тією ідеєю, що кожен дурень може стати успішним. Ця ідея має собі підтвердження у наявності багатьох успішних дурнів. Кожен неуспішний дурень вважає, що успішність - це така собі лотерея, яку сьогодні виграли одні, а завтра - може виграти і він. І за теорією ймовірності і випадкових чисел - саме так і повинно бути: із рівнозначної множини сьогодні виграють одні, завтра - інші. Тобто, для того, щоб завтра стати успішним, потрібно лише дочекатись того завтра і не дати системі дестабілізуватись і змінитись - тобто, потрібно не дати розумникам можливості переінакшити систему, дестабілізувати систему панування дурнів. Іншими словами, знову є підтвердження того, що єдина загроза завтрашній успішності дурня - це активні розумники сьогодні, і їх потрібно дезактивовувати.
Проблеми у системі починаються тоді, коли розумні люди починають прикидатись дурниками. Це - ахілесова п'ята системи дурнів. На жаль, у дурнів недостатньо розуму, щоб розпізнати розумника, коли він прикидається дурнем. Дурники втрачають для себе розпізнавальний маркер загрози, і розумного сприймають за свого. Розумники, звісно, нічого значного у системі не змінють, бо вони розуміють, що у цій системі вони не можуть бути успішними за свою чесну працю. Тому вони на загальному рівні приймають правила дурної гри у випадковість. Але на рівні локальному, на рівні побутової взаємодії вони починають створювати свої таємні мережі протидії дурням.
За видимої відсутності розумників, які теж маскуються під дурнів, неуспішні дурні починають пожирати один одного, бо омріяне "успішне завтра" ніяк не настає, ґвалтівників системи - розумників теж не видно; тому починається самопоїдання. Їдять усіх, хто виглядає недостатньо дурним. Звісно, про те, що найдурнішими можуть виглядати і люди зовсім не дурні - про це дурні не здогадуються. Система захисту розумних від дурнів саме і спрямована на те, що підтримувати найдурніший вигляд того, на кого нападають дурні у своїй агресії відчаю.
Але для переходу системи дурнів у систему розумних у розумних є ще занадто мало ресурсів, бо ресурси переважно у успішних дурнів. Для розумників залишається останнє завдання - виставити розумними успішних дурнів. Якщо широкі дурні маси побачать, що успішні дурні - насправді не такі вже і дурні, то широкі дурні маси сприймуть успішних дурнів як основну загрозу для своєї системи дурнів, і, відповідно, як основну загрозу своєму "успішному завтра".
Звісно, це все при повному маскуванню розумників. З уст розумних доносяться збуджуючі гасла стосовно успішних дурнів: "Скільки можна терпіти ваше багатійство!", "Ви не такі дурні, як себе видаєте!", "Шо ти мелеш?!" і т. д. І таким чином розумники, що називається, переводять стрілки із себе на успішних дурнів. Починається протест і повстання дурнів неуспішних проти дурнів успішних. Успішні дурні намагаються зупинити повстання поясненнями, що лише система дурнів здатна забезпечити дурням завтрашню успішність - не руйнуйте систему, мовляв. Але їх вже ніхто не слухає. У мозку маси неуспішних дурнів сформувався чіткий індикатор: успішні дурні - зрадники системи, і їх треба знищити. Починається громадянська війна. Не беруть у ній участь лише кончені ідіоти, які вигукують оте беззмістовне: "Шо ти мелеш?!", "Шо ти мелеш?!"...
Протидія колабораціонізму у нас на юридичному рівні
вважається розпалюванням міжнаціональної
і міжконфесійної ворожнечі, а сам колабораціонізм -
запорукою миру і добросусідства.
Колабораціонізм - це бізнес на мільярди доларів,
і тому його не хочуть закривати.
Рано я ще висловив оптимізм щодо української школи. Вчора їхав у автобусі зі священником УПЦ КП. Розказав мені, що священству УПЦ КП місцева влада заборонила навчати у школах, бо... священство УПЦ КП займається розпалюванням міжнаціональної і міжконфесійної ворожнечі. Отак просто: раз - і заборонили. Звісно, це конкретне питання ще потребує уточнень, але більше хвилює навіть не це конкретне питання, а загальноукраїнські тенденції і невирішеність на державному рівні церковних питань.
Це стає цікаво. Як я вже писав, УПЦ МП у своїх основних традиціях є антиукраїнською конфесією. Але в сучасних українських гуманітарно-недодержавних умовах ця конфесія може подавати скарги на розпалювання міжнаціональної ворожнечі, і владні структури навіть ці скарги задовольняють, принижуючи ті конфесії, які визнають рівноправ'я націй. Основна інтрига - у тому, чи зможе Україна подолати антиукраїнську пропаганду демократичними методами, без впровадження хунти - військової диктатури. Бо продовження антиукраїнської пропаганди - це втрата державності, а українські демократичні інституції демонструють слабкість у протидії цій пропаганді.
Але облишимо лоскітну інтригу і повернемось до нудної рутини - до сутності антиукраїнізму УПЦ МП і до сутності колабораціонізму демократичних структур.
Антиукраїнізм УПЦ МП полягає у відсутності в них концепції історії і розвитку української мови і нації. Такий стан речей зробився можливим тому, що київська митрополія, наступницею якої є УПЦ МП, протягом більше трьохсот років перебувала під адміністративним керуванням і впливом московської патріархії. Останні 250 років це адміністрування і керування мало у своїй основі антиукраїнський характер. Але антиукраїнізм РПЦ не був примітивним, він був огорнутий у пишний одяг дружби і благочестя.
Стержневим проявом антиукраїнізму і навіть антиславізму була узурпація правил вимови слов'янської мови. Слов'янська мова - це давня мова усіх слов'янських націй, а не тільки москво-русів, і кожна слов'янська нація виникла внаслідок вироблення своїх окремих особливостей вимови, зміни і розвитку давньослов'янської мови у свій окремий націоанальний бік. Проміжним етапом між давньослов'янською мовою і сучасними слов'янськими мовами були різні національні правила вимови слов'янських текстів. Південнороси-українці мали багато своїх націоанальних особливостей вимови слов'янської мови, які фіксуються сучасними дослідниками давніх текстів у вигляді частої заміни слов'янського написання на фонетичне українське. Такі заміни фіксуються аж із самого 11-го століття - перших років державного християнства Київської Русі, і в південноруських текстах того часу спостерігаються часті заміни 1) "ѣ" і "і", "и", 2) взаємозаміна "и" і "ы". Тобто вже у 11-му столітті не було ніякої єдиної слов'янської мови, бо різні слов'янські групи вимовляли свої тексти не однаково, а по-своєму. Більшість вчених погоджуються з тим, що у 14-му столітті цих відмінностей вимови стало настільки багато, що можна було говорити про сформування окремих мов, і між ними - про сформування окремої південноруської або української мови.
Але в УПЦ МП вам про це ніхто не розповість, бо в них не тільки у 11-му столітті, але і у 21-му є лише одні - єдині і вірні - правила вимови слов'янської мови - правила московські. Звісно, цей весь лінгвоцид немосковських слов'янських націй робиться під благими намірами єднання і дружби, тільки про те, що для немосковських націй це єднання перетворюється у пекло винищення слов'янських націй - про це в РПЦ і її духовній дочці УПЦ МП мовчать. Для багатьох представників слов'янських націй такий московський лінгвістичний експансіонізм стає причиною того, що вони відходять від Східної Церкви - православ'я, а відійшовши - не хочуть повертатись, бо повертатись до віри, яка вимагає зректись своєї нації - це не виглядає нормальним. Тому значною мірою РПЦ і УПЦ МП є не тільки антиукраїнські, але і антихристиянські і антиправославні організації. Особливо це стосується українців, бо українці знаходяться на передовій лінії фронту московської експансії, і тому у спілкуванні із, скажімо, сербами московити їм не відмовляють у праві мати свої правила вимови слов'янської, але лише тому, що до Сербії ще далеко, а Україна - під боком.
Експансія лінгвістична - це підготовка до експансії військової, що ми і бачимо нині. І саме успішна експансія лінгвістична стає запорукою успішності експансії військової. Лінгвістична експансія - це вже половина завоювання.
Але лінгвістична експансія буває двох видів: культурна (неагресивна) і агресивна. Якщо нація високої культури продукує певний цінний культурний продукт, то із попитом на цей продукт в інших націях ці інші нації неминуче виробляють у собі певну лояльність і прихильність до тієї нації, яка виробляє цінні культурні продукти. Це і є неагресивна культурно-лінгвістична експансія, яка і не є чимось поганим, а лише дає справедливу винагороду націям, що виробляють більш цінні культурні продукти.
Але у тому і проблема з РПЦ і УПЦ МП, що вони проводять московську лінгвістичну експансію не чесним конкурентним шляхом, а шляхом агресивним - шляхом поставлення української нації у завідомо невигідні і принизливі умови. Це ніби проводити бігові змагання, але українського бігуна прикувати на самому старті кайданами до стовба. Чи варто у таких умовах дивуватись тому, що український бігун не прибіжить ніколи до фінішу першим? Ні, але варто дивуватись тим, хто проводить такі змагання. І ті, хто організовує змагання із такими умовами, заслуговують осуду як пропагандисти міжнаціональної ворожнечі.
РПЦ і УПЦ МП поставили українців у ще гірші умови, ніж того уявного бігуна. Не визнаючи української традиції вимови слов'янської мови, вони натомість нав'язують українцям вимову московську. Це ніби тому прикованому бігуну пообіцяли зняти кайдани за те, що він буде подавати водичку, обтирати рушником піт і робити масаж іншим тим бігунам, які біжать і собі здобувають нагороди. Але кайдани чомусь не знімають, і служить бідний українець для чужої слави, а йому ще й дорікають: мовляв, лінуєшся.
Повторю головне. Невизнання і заперечення української вимови слов'янської мови - це, по суті, заперечення самої української нації, її історичних культурно-християнських і інших здобутків. Відповідно, невизнання української вимови слов'янської мови - це і є розпалювання міжнаціональної ворожнечі у особливо гострій формі. Як і РПЦ загалом протягом вже більше як двох століть, так і сучасна УПЦ МП офіційно не визнають української вимови слов'янської мови. Тому вони заслуговують на заборону саме за це - як організації, що у гострій формі пропагують міжнаціональну ворожнечу, а конкретніше - пропагують скажений антиукраїнізм. Проте потрібно також зазначити, що УПЦ МП потрібно заборонити не безумовно і не за якусь іншу діяльність (навіть не за проповідь московською мовою і не за розповсюдження книг майже виключно московською мовою), а саме за офіційне невизнання окремої української вимови слов'янської мови, і що у випадку їх розкаяння у такому антиукраїнізмі і визнанні української вимови усі заборони щодо них можуть бути зняті.
Давнім моїм читачам вже, мабуть, трохи нудно знову читати про те, про що я писав вже далеко не один раз. Але з іншої сторони - вони можуть переконатись у важливості цих питань, бо питання ці не вирішуються, і культурна ситуація через це в країні дедалі погіршується. Чому вони не вирішуються - це вже питання гуманітарної корупції і колабораціонізму, які, на жаль, мають місце не тільки на місцевих рівнях, але і на найвищих. Питання, по суті, мав би вирішити суд, але сподівань, що наш український - "найсправедливіший у світі суд" вирішить питання на користь українського народу, а не на користь своїх кишень, не так вже і багато. Це фундаментальне питання моралі, а за вигідні рішення у фундаментальних питаннях моралі платять щедро - бо платить сам диявол. І платить не тільки суддям, а і народу: розважає народ іншими справами, щоб вони фундаментальні питання моралі вважали неважливими. І не даремно, бо для повного торжества зла на землі цього і достатньо - аби люди вважали фундаментальні питання моралі неважливими. Тоді навіть найголовніший розпалювач міжнаціональної ворожнечі може звинувачувати у своєму гріху інших і - вигравати суди. І найголовніше - християни мають бути готові до такого розвитку подій і не мати ілюзій щодо цього облудного світу, що звик не зважати на мораль.
Коли вам кажуть, що внутрішні проблеми важливіші за зовнішні, то не потрібно тут шукати "шатунів", бо їх тут нема. Це абсолютна істина нині і завжди. Проблема у тому, що коли говорять про внутрішні проблеми, то подають їх не цілісно, а частково і саме з тієї сторони, яка вигідна окремим людям, але невигідна державі загалом. Найбільш росповсюджене в Україні, на мою думку, іґнорування внутрішньої потреби - це іґнорування гуманітарної потреби держави. Хоча без адекватної і перспективної гуманітарної політики не може вижити жодна держава. Коли зовнішні контролери і внутрішні потенційні "шатуни" заявляють про те, що подолання корупції важливіше за подолання навіть прямої зовнішньої агресії, то вони кажуть все правильно, але вони кажуть "А", абсолютно іґноруючи "Б" - вони нічого не кажуть про гуманітарну корупцію і потребу її подолання. Взагалі питання "гуманітарна корупція" в нас не дуже поширене у дискусіях, і це погано, бо це - основа держбудівницва. Можна впевнено сказати, що гуманітарна безпека і економічна безпека - це приблизно рівнозначні "кити", на яких стоїть будь-яка держава.
Гуманітарна корупція може мати дуже багато проявів. Наприклад, можна безкоштовно роздавати людям опіум і ще й гроші плати за споживання. Можна? Можна, але чи треба? Нероздавання опіуму - це теж гуманітарна політика. Це - політика культури: ну, цигарки наша культура здатна сприймати, а от опіум - поки що ні. Але хто знає, що буде завтра: можливо, купить якийсь нафтовий барон кожному з наших депутатів віллу у Маямі - тільки щоб прийняли такий закон, що введе опіум у культуру українців? Ну, цигарки ж куримо, то не так багато той опіум і відрізняється від цигарок. А нафтовому барону скучно стало на старості і йому для розваги захотілось таких експериментів над людьми. І тут вже не важко зрозуміти, що якщо у держави нема гуманітарної політики, то громадяни цієї держави практично у більшості приречені стати опійними наркоманами. І ключова роль тут - гуманітарна корупція. І опіум - це не межа. І якщо держава не має своєї адекватної і перспективної гуманітарної політики, то така держава практично приречена на зникнення. Але нам зі всіх усюд говорять лише про корупцію економічну.
Виховання поваги до державних символів - це теж гуманітарна політика. Повага до державної мови, до мови корінної і титульної нації - це гуманітарна політика. А інакше - чому у Москві заявляють про потребу захисту московської мови в Україні? Заяви ці лунають тому, що для того, щоб підкупити наших депутатів прийняти вигідний для Москви гуманітарний закон - для цього треба багато грошей, а зі своєї кишені ніхто не хоче віддавати. Прийняти вигідний для сусідньої держави, а не для своєї гуманітарно-мовний закон - це майже подарувати державу сусіду - і це коштує, відповідно, дорого. Але якщо виховати у громадян думку, що гуманітарна політика - це не важливо, а важливо - лише економіка, навчити, що існує лише економічна корупція, а гуманітарної корупції не існує, то підкупити депутата можна за меншу ціну - бо ж "гуманітарної корупції не існує" і, відповідно, загроза відповідальності прямує до нуля. Саме для цього і всі ці розмови про те, що треба спочатку економіку підняти, а потім вже за гуманітарну політику братись.
Українцям, здається, як нікому іншому має бути зрозуміла важливість гуманітарної політики. Агресія Росії в Україні переважною мірою стала можливою саме через катастрофічне іґнорування гуманітарної політики. Перефразовуючи класика: там, де недопрацював вчитель і священник, - туди приходить ворог, бо знає, що від нестійких гуманітарно людей він не отримає сильної протидії.
Тому коли читаю ніби високваліфікованих спеціалістів, які пишуть, що нам потрібно і далі загравати у гуманітарній політиці з агресором, то розумію, що зрадництво у них справді на високому кваліфікаційному рівні, і з такими людьми треба бути обережним і спиною до них краще не обертатись.
Яка була гуманітарна політика при Януковичі? Приблизно така, як і в УПЦ МП. Комуністична ідеологію було засуджено, і найвпливішою залишилась ідеологія церковна. А оскільки Янукович був схильний до УПЦ МП, то гуманітарна ідеологія УПЦ МП була практично стержнем ідеології України часів Януковича. Де вчились ієрархи УПЦ МП? Вони усі вчились у Московській академії або в її філіалах в Україні, в яких послідовно втілювалась політика російської імперії на знищення української мови, культури, і, врешті-решт, нації. Тут ніяких особливих секретів нема: Катерина ІІ так прямо і сказала, що потрібно знищити усіляку відмінність малоросійську від великоросів. На практиці це означало, що малороси-українці мали зникнути, асимілювавшись із московитами у одну націю. ТАКА БУЛА ГУМАНІТАРНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. І російські духовні академії і семінарії, і їх філіали в Україні жодним чином не йшли проти гуманітарної політики імперії: там системно виховували духовних осіб із вірою у те, що українці-малороси - це тимчасове непорозуміння у будівництві єдиної московсько-російської нації. І нема чого дивуватись, що ієрархи УПЦ МП не здатні або не хочуть читати українські тексти до впровадження "кулішівки", бо існування давньої української християнської культури - це ґрунт для виживання української нації, а цей ґрунт їх вчили "вивозити" в Москву.
Виховання особистості і громадянина - це комплексний процес. Більше точніше знають, може, ті, хто фундаментально вчив соціальну психологію, але спрощено можна подати прикладами-аналогіями навіть із радянської пропаганди. Людина найбільше виховується у дитинстві і юності, і виховується вона переважно сім'єю, школою і... вулицею. Вулиця - це умовно субкультура і індустрія розваг. Приблизно ці фактори рівнозначні і займають третину впливу на виховання. Сім'я - це найбільш консервативне і спадкове, на що, умовно кажучи держава вплинути не може. Іншими словами сім'я - це наявний стан речей, який на третину формує розвиток майбутніх громадян. Друга третина - школа: початкова, середня і вища. Третя частина - це культурно-соціальна інфраструктура: церкви, клуби, культурні (і безкульрні) програми, радіо, телебачення і вся їх розважальна індустрія і т. п. От від УРСР ми отримали сімейний спадок: такий-то відсоток україномовних, такий-то відсоток московськомовних, такий-відсоток алкоголіків, такий-то відсоток курців і т. д. І можна впевнено сказати, що ці загалом відсотки за покоління без політичних потрясінь можна зменшити максимум утричі. Чому? Тому що це сімейні традиції. У суспільствах тоталітарних роллю сім'ї можна було і знехтувати, але у суспільствах вільно-демократичних сім'я, як правило, своєї третини впливу на виховання не віддає.
Сьогодні нам із цієї повноти адекватної і перспективної гуманітарної політики, що полягає у регулюванні освіти і субкультури, вдалось лише десь на 55% адекватно відрегулювти освіту, і десь на 25% відрегулювати адекватно субкультуру (основне досягнення - закон про мовне регулювання радіо). Але загалом гуманітарна політика адекватна на (25+55)/2= 40%. Тобто, навіть при тому, що Януковича з його Колєснічєнком ми прогнали, ми і далі продовжуємо гуманітарну політику у руслі здачі країни без бою. Значною мірою залишається неадекватно московизована вища освіта. Церква, телебачення продовжують виховувати з громадян людей без національної свідомості. Ми і досі - як держава - не протидіємо гуманітарній агресії Москви. Чому? Ну, а ви полічіть відсоток розмов про корупцію економічну і відсоток розмов про корупцію гуманітарну, порівняйте ці відсотки - і все стане зрозуміло.
