Коли вам кажуть, що внутрішні проблеми важливіші за зовнішні, то не потрібно тут шукати "шатунів", бо їх тут нема. Це абсолютна істина нині і завжди. Проблема у тому, що коли говорять про внутрішні проблеми, то подають їх не цілісно, а частково і саме з тієї сторони, яка вигідна окремим людям, але невигідна державі загалом. Найбільш росповсюджене в Україні, на мою думку, іґнорування внутрішньої потреби - це іґнорування гуманітарної потреби держави. Хоча без адекватної і перспективної гуманітарної політики не може вижити жодна держава. Коли зовнішні контролери і внутрішні потенційні "шатуни" заявляють про те, що подолання корупції важливіше за подолання навіть прямої зовнішньої агресії, то вони кажуть все правильно, але вони кажуть "А", абсолютно іґноруючи "Б" - вони нічого не кажуть про гуманітарну корупцію і потребу її подолання. Взагалі питання "гуманітарна корупція" в нас не дуже поширене у дискусіях, і це погано, бо це - основа держбудівницва. Можна впевнено сказати, що гуманітарна безпека і економічна безпека - це приблизно рівнозначні "кити", на яких стоїть будь-яка держава.
Гуманітарна корупція може мати дуже багато проявів. Наприклад, можна безкоштовно роздавати людям опіум і ще й гроші плати за споживання. Можна? Можна, але чи треба? Нероздавання опіуму - це теж гуманітарна політика. Це - політика культури: ну, цигарки наша культура здатна сприймати, а от опіум - поки що ні. Але хто знає, що буде завтра: можливо, купить якийсь нафтовий барон кожному з наших депутатів віллу у Маямі - тільки щоб прийняли такий закон, що введе опіум у культуру українців? Ну, цигарки ж куримо, то не так багато той опіум і відрізняється від цигарок. А нафтовому барону скучно стало на старості і йому для розваги захотілось таких експериментів над людьми. І тут вже не важко зрозуміти, що якщо у держави нема гуманітарної політики, то громадяни цієї держави практично у більшості приречені стати опійними наркоманами. І ключова роль тут - гуманітарна корупція. І опіум - це не межа. І якщо держава не має своєї адекватної і перспективної гуманітарної політики, то така держава практично приречена на зникнення. Але нам зі всіх усюд говорять лише про корупцію економічну.
Виховання поваги до державних символів - це теж гуманітарна політика. Повага до державної мови, до мови корінної і титульної нації - це гуманітарна політика. А інакше - чому у Москві заявляють про потребу захисту московської мови в Україні? Заяви ці лунають тому, що для того, щоб підкупити наших депутатів прийняти вигідний для Москви гуманітарний закон - для цього треба багато грошей, а зі своєї кишені ніхто не хоче віддавати. Прийняти вигідний для сусідньої держави, а не для своєї гуманітарно-мовний закон - це майже подарувати державу сусіду - і це коштує, відповідно, дорого. Але якщо виховати у громадян думку, що гуманітарна політика - це не важливо, а важливо - лише економіка, навчити, що існує лише економічна корупція, а гуманітарної корупції не існує, то підкупити депутата можна за меншу ціну - бо ж "гуманітарної корупції не існує" і, відповідно, загроза відповідальності прямує до нуля. Саме для цього і всі ці розмови про те, що треба спочатку економіку підняти, а потім вже за гуманітарну політику братись.
Українцям, здається, як нікому іншому має бути зрозуміла важливість гуманітарної політики. Агресія Росії в Україні переважною мірою стала можливою саме через катастрофічне іґнорування гуманітарної політики. Перефразовуючи класика: там, де недопрацював вчитель і священник, - туди приходить ворог, бо знає, що від нестійких гуманітарно людей він не отримає сильної протидії.
Тому коли читаю ніби високваліфікованих спеціалістів, які пишуть, що нам потрібно і далі загравати у гуманітарній політиці з агресором, то розумію, що зрадництво у них справді на високому кваліфікаційному рівні, і з такими людьми треба бути обережним і спиною до них краще не обертатись.
Яка була гуманітарна політика при Януковичі? Приблизно така, як і в УПЦ МП. Комуністична ідеологію було засуджено, і найвпливішою залишилась ідеологія церковна. А оскільки Янукович був схильний до УПЦ МП, то гуманітарна ідеологія УПЦ МП була практично стержнем ідеології України часів Януковича. Де вчились ієрархи УПЦ МП? Вони усі вчились у Московській академії або в її філіалах в Україні, в яких послідовно втілювалась політика російської імперії на знищення української мови, культури, і, врешті-решт, нації. Тут ніяких особливих секретів нема: Катерина ІІ так прямо і сказала, що потрібно знищити усіляку відмінність малоросійську від великоросів. На практиці це означало, що малороси-українці мали зникнути, асимілювавшись із московитами у одну націю. ТАКА БУЛА ГУМАНІТАРНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. І російські духовні академії і семінарії, і їх філіали в Україні жодним чином не йшли проти гуманітарної політики імперії: там системно виховували духовних осіб із вірою у те, що українці-малороси - це тимчасове непорозуміння у будівництві єдиної московсько-російської нації. І нема чого дивуватись, що ієрархи УПЦ МП не здатні або не хочуть читати українські тексти до впровадження "кулішівки", бо існування давньої української християнської культури - це ґрунт для виживання української нації, а цей ґрунт їх вчили "вивозити" в Москву.
Виховання особистості і громадянина - це комплексний процес. Більше точніше знають, може, ті, хто фундаментально вчив соціальну психологію, але спрощено можна подати прикладами-аналогіями навіть із радянської пропаганди. Людина найбільше виховується у дитинстві і юності, і виховується вона переважно сім'єю, школою і... вулицею. Вулиця - це умовно субкультура і індустрія розваг. Приблизно ці фактори рівнозначні і займають третину впливу на виховання. Сім'я - це найбільш консервативне і спадкове, на що, умовно кажучи держава вплинути не може. Іншими словами сім'я - це наявний стан речей, який на третину формує розвиток майбутніх громадян. Друга третина - школа: початкова, середня і вища. Третя частина - це культурно-соціальна інфраструктура: церкви, клуби, культурні (і безкульрні) програми, радіо, телебачення і вся їх розважальна індустрія і т. п. От від УРСР ми отримали сімейний спадок: такий-то відсоток україномовних, такий-то відсоток московськомовних, такий-відсоток алкоголіків, такий-то відсоток курців і т. д. І можна впевнено сказати, що ці загалом відсотки за покоління без політичних потрясінь можна зменшити максимум утричі. Чому? Тому що це сімейні традиції. У суспільствах тоталітарних роллю сім'ї можна було і знехтувати, але у суспільствах вільно-демократичних сім'я, як правило, своєї третини впливу на виховання не віддає.
Сьогодні нам із цієї повноти адекватної і перспективної гуманітарної політики, що полягає у регулюванні освіти і субкультури, вдалось лише десь на 55% адекватно відрегулювти освіту, і десь на 25% відрегулювати адекватно субкультуру (основне досягнення - закон про мовне регулювання радіо). Але загалом гуманітарна політика адекватна на (25+55)/2= 40%. Тобто, навіть при тому, що Януковича з його Колєснічєнком ми прогнали, ми і далі продовжуємо гуманітарну політику у руслі здачі країни без бою. Значною мірою залишається неадекватно московизована вища освіта. Церква, телебачення продовжують виховувати з громадян людей без національної свідомості. Ми і досі - як держава - не протидіємо гуманітарній агресії Москви. Чому? Ну, а ви полічіть відсоток розмов про корупцію економічну і відсоток розмов про корупцію гуманітарну, порівняйте ці відсотки - і все стане зрозуміло.
Немає коментарів:
Дописати коментар