Котиться, котиться голубий вагон

  Протидія колабораціонізму у нас на юридичному рівні

 вважається розпалюванням міжнаціональної

 і міжконфесійної ворожнечі, а сам колабораціонізм -

 запорукою миру і добросусідства. 

Колабораціонізм - це бізнес на мільярди доларів,

 і тому його не хочуть закривати. 

  Рано я ще висловив оптимізм щодо української школи. Вчора їхав у автобусі зі священником УПЦ КП. Розказав мені, що священству УПЦ КП місцева влада заборонила навчати у школах, бо... священство УПЦ КП займається розпалюванням міжнаціональної і міжконфесійної ворожнечі. Отак просто: раз - і заборонили. Звісно, це конкретне питання ще потребує уточнень, але більше хвилює навіть не це конкретне питання, а загальноукраїнські тенденції і невирішеність на державному рівні церковних питань. 

  Це стає цікаво. Як я вже писав, УПЦ МП у своїх основних традиціях є антиукраїнською конфесією. Але в сучасних українських гуманітарно-недодержавних умовах ця конфесія може подавати скарги на розпалювання міжнаціональної ворожнечі, і владні структури навіть ці скарги задовольняють, принижуючи ті конфесії, які визнають рівноправ'я націй. Основна інтрига - у тому, чи зможе Україна подолати антиукраїнську пропаганду демократичними методами, без впровадження хунти - військової диктатури. Бо продовження антиукраїнської пропаганди - це втрата державності, а українські демократичні інституції демонструють слабкість у протидії цій пропаганді. 

  Але облишимо лоскітну інтригу і повернемось до нудної рутини - до сутності антиукраїнізму УПЦ МП і до сутності колабораціонізму демократичних структур. 

  Антиукраїнізм УПЦ МП полягає у відсутності в них концепції історії і розвитку української мови і нації. Такий стан речей зробився можливим тому, що київська митрополія, наступницею якої є УПЦ МП, протягом більше трьохсот років перебувала під адміністративним керуванням і впливом московської патріархії. Останні 250 років це адміністрування і керування мало у своїй основі антиукраїнський характер. Але антиукраїнізм РПЦ не був примітивним, він був огорнутий у пишний одяг дружби і благочестя.

 Стержневим проявом антиукраїнізму і навіть антиславізму була узурпація правил вимови слов'янської мови. Слов'янська мова - це давня мова усіх слов'янських націй, а не тільки москво-русів, і кожна слов'янська нація виникла внаслідок вироблення своїх окремих особливостей вимови, зміни і розвитку давньослов'янської мови у свій окремий націоанальний бік. Проміжним етапом між давньослов'янською мовою і сучасними слов'янськими мовами були різні національні правила вимови слов'янських текстів. Південнороси-українці мали багато своїх націоанальних особливостей вимови слов'янської мови, які фіксуються сучасними дослідниками давніх текстів у вигляді частої заміни слов'янського написання на фонетичне українське. Такі заміни фіксуються аж із самого 11-го століття - перших років державного християнства Київської Русі, і в південноруських текстах того часу спостерігаються часті заміни 1) " ѣ" і "і", "и", 2) взаємозаміна "и" і "ы". Тобто вже у 11-му столітті не було ніякої єдиної слов'янської мови, бо різні слов'янські групи вимовляли свої тексти не однаково, а по-своєму. Більшість вчених погоджуються з тим, що у 14-му столітті цих відмінностей вимови стало настільки багато, що можна було говорити про сформування окремих мов, і між ними - про сформування окремої південноруської або української мови. 

  Але в УПЦ МП вам про це ніхто не розповість, бо в них не тільки у 11-му столітті, але і у 21-му є лише одні - єдині і вірні - правила вимови слов'янської мови - правила московські. Звісно, цей весь лінгвоцид немосковських слов'янських націй робиться під благими намірами єднання і дружби, тільки про те, що для немосковських націй це єднання перетворюється у пекло винищення слов'янських націй - про це в РПЦ і її духовній дочці УПЦ МП мовчать. Для багатьох представників слов'янських націй такий московський лінгвістичний експансіонізм стає причиною того, що вони відходять від Східної Церкви - православ'я, а відійшовши - не хочуть повертатись, бо повертатись до віри, яка вимагає зректись своєї нації - це не виглядає нормальним. Тому значною мірою РПЦ і УПЦ МП є не тільки антиукраїнські, але і антихристиянські і антиправославні організації. Особливо це стосується українців, бо українці знаходяться на передовій лінії фронту московської експансії, і тому у спілкуванні із, скажімо, сербами московити їм не відмовляють у праві мати свої правила вимови слов'янської, але лише тому, що до Сербії ще далеко, а Україна - під боком. 

  Експансія лінгвістична - це підготовка до експансії військової, що ми і бачимо нині. І саме успішна експансія лінгвістична стає запорукою успішності експансії військової. Лінгвістична експансія - це вже половина завоювання. 

  Але лінгвістична експансія буває двох видів: культурна (неагресивна) і агресивна. Якщо нація високої культури продукує певний цінний культурний продукт, то із попитом на цей продукт в інших націях ці інші нації неминуче виробляють у собі певну лояльність і прихильність до тієї нації, яка виробляє цінні культурні продукти. Це і є неагресивна культурно-лінгвістична експансія, яка і не є чимось поганим, а лише дає справедливу винагороду націям, що виробляють більш цінні культурні продукти. 

  Але у тому і проблема з РПЦ і УПЦ МП, що вони проводять московську лінгвістичну експансію не чесним конкурентним шляхом, а шляхом агресивним - шляхом поставлення української нації у завідомо невигідні і принизливі умови. Це ніби проводити бігові змагання, але українського бігуна прикувати на самому старті кайданами до стовба. Чи варто у таких умовах дивуватись тому, що український бігун не прибіжить ніколи до фінішу першим? Ні, але варто дивуватись тим, хто проводить такі змагання. І ті, хто організовує змагання із такими умовами, заслуговують осуду як пропагандисти міжнаціональної ворожнечі. 

  РПЦ і УПЦ МП поставили українців у ще гірші умови, ніж того уявного бігуна. Не визнаючи української традиції вимови слов'янської мови, вони натомість нав'язують українцям вимову московську. Це ніби тому прикованому бігуну пообіцяли зняти кайдани за те, що він буде подавати водичку, обтирати рушником піт і робити масаж іншим тим бігунам, які біжать і собі здобувають нагороди. Але кайдани чомусь не знімають, і служить бідний українець для чужої слави, а йому ще й дорікають: мовляв, лінуєшся. 

  Повторю головне. Невизнання і заперечення української вимови слов'янської мови - це, по суті, заперечення самої української нації, її історичних культурно-християнських і інших здобутків. Відповідно, невизнання української вимови слов'янської мови - це і є розпалювання міжнаціональної ворожнечі у особливо гострій формі. Як і РПЦ загалом протягом вже більше як двох століть, так і сучасна УПЦ МП офіційно не визнають української вимови слов'янської мови. Тому вони заслуговують на заборону саме за це - як організації, що у гострій формі пропагують міжнаціональну ворожнечу, а конкретніше - пропагують скажений антиукраїнізм. Проте потрібно також зазначити, що УПЦ МП потрібно заборонити не безумовно і не за якусь іншу діяльність (навіть не за проповідь московською мовою і не за розповсюдження книг майже виключно московською мовою), а саме за офіційне невизнання окремої української вимови слов'янської мови, і що у випадку їх розкаяння у такому антиукраїнізмі і визнанні української вимови усі заборони щодо них можуть бути зняті. 

  Давнім моїм читачам вже, мабуть, трохи нудно знову читати про те, про що я писав вже далеко не один раз. Але з іншої сторони - вони можуть переконатись у важливості цих питань, бо питання ці не вирішуються, і культурна ситуація через це в країні дедалі погіршується. Чому вони не вирішуються - це вже питання гуманітарної корупції і колабораціонізму,  які, на жаль, мають місце не тільки на місцевих рівнях, але і на найвищих. Питання, по суті, мав би вирішити суд, але сподівань, що наш український - "найсправедливіший у світі суд" вирішить питання на користь українського народу, а не на користь своїх кишень, не так вже і багато. Це фундаментальне питання моралі, а за вигідні рішення у фундаментальних питаннях моралі платять щедро - бо платить сам диявол. І платить не тільки суддям, а і народу: розважає народ іншими справами, щоб вони фундаментальні питання моралі вважали неважливими. І не даремно, бо для повного торжества зла на землі цього і достатньо - аби люди вважали фундаментальні питання моралі неважливими. Тоді навіть найголовніший розпалювач міжнаціональної ворожнечі може звинувачувати у своєму гріху інших і - вигравати суди. І найголовніше - християни мають бути готові до такого розвитку подій і не мати ілюзій щодо цього облудного світу, що звик не зважати на мораль.