Стабілідурець (сценарій таємного світового уряду)

  Камінь спотикання для дурнів - це дурні успішні. Дурень дурневі здатний співчувати, а успішному дурневі - здатен співчувати удвічі, утричі і далі згідно багатства успішного дурня. Успішний дурень - це мрія дурня неуспішного, і свою мрію неуспішний дурень ніколи не зрадить. В суспільстві дурнів успішними можуть бути тільки дурні. Розумна і чесна людина - це загроза наявній успішності успішних дурнів і загроза мріям дурнів неуспішних. А із загрозами чинять швидко і чітко - знайти і знищити. 

  Така система панування дуралейства достатньо стабільна. Гомеостаз підтримується тією ідеєю, що кожен дурень може стати успішним. Ця ідея має собі підтвердження у наявності багатьох успішних дурнів. Кожен неуспішний дурень вважає, що успішність - це така собі лотерея, яку сьогодні виграли одні, а завтра - може виграти і він. І за теорією ймовірності і випадкових чисел - саме так і повинно бути: із рівнозначної множини сьогодні виграють одні, завтра - інші. Тобто, для того, щоб завтра стати успішним, потрібно лише дочекатись того завтра і не дати системі дестабілізуватись і змінитись - тобто, потрібно не дати розумникам можливості переінакшити систему, дестабілізувати систему панування дурнів. Іншими словами, знову є підтвердження того, що єдина загроза завтрашній успішності дурня - це активні розумники сьогодні, і їх потрібно дезактивовувати. 

  Проблеми у системі починаються тоді, коли розумні люди починають прикидатись дурниками. Це - ахілесова п'ята системи дурнів. На жаль, у дурнів недостатньо розуму, щоб розпізнати розумника, коли він прикидається дурнем. Дурники втрачають для себе розпізнавальний маркер загрози, і розумного сприймають за свого. Розумники, звісно, нічого значного у системі не змінють, бо вони розуміють, що у цій системі вони не можуть бути успішними за свою чесну працю. Тому вони на загальному рівні приймають правила дурної гри у випадковість. Але на рівні локальному, на рівні побутової взаємодії вони починають створювати свої таємні мережі протидії дурням. 

  За видимої відсутності розумників, які теж маскуються під дурнів, неуспішні дурні починають пожирати один одного, бо омріяне "успішне завтра" ніяк не настає, ґвалтівників системи - розумників теж не видно; тому починається самопоїдання. Їдять усіх, хто виглядає недостатньо дурним. Звісно, про те, що найдурнішими можуть виглядати і люди зовсім не дурні - про це дурні не здогадуються. Система захисту розумних від дурнів саме і спрямована на те, що підтримувати найдурніший вигляд того, на кого нападають дурні у своїй агресії відчаю. 

  Але для переходу системи дурнів у систему розумних у розумних є ще занадто мало ресурсів, бо ресурси переважно у успішних дурнів. Для розумників залишається останнє завдання - виставити розумними успішних дурнів. Якщо широкі дурні маси побачать, що успішні дурні - насправді не такі вже і дурні, то широкі дурні маси сприймуть успішних дурнів як основну загрозу для своєї системи дурнів, і, відповідно, як основну загрозу своєму "успішному завтра". 

  Звісно, це все при повному маскуванню розумників. З уст розумних доносяться збуджуючі гасла стосовно успішних дурнів: "Скільки можна терпіти ваше багатійство!", "Ви не такі дурні, як себе видаєте!", "Шо ти мелеш?!" і т. д. І таким чином розумники, що називається, переводять стрілки із себе на успішних дурнів. Починається протест і повстання дурнів неуспішних проти дурнів успішних. Успішні дурні намагаються зупинити повстання поясненнями, що лише система дурнів здатна забезпечити дурням завтрашню успішність - не руйнуйте систему, мовляв. Але їх вже ніхто не слухає. У мозку маси неуспішних дурнів сформувався чіткий індикатор: успішні дурні - зрадники системи, і їх треба знищити. Починається громадянська війна. Не беруть у ній участь лише кончені ідіоти, які вигукують оте беззмістовне: "Шо ти мелеш?!", "Шо ти мелеш?!"...

Котиться, котиться голубий вагон

  Протидія колабораціонізму у нас на юридичному рівні

 вважається розпалюванням міжнаціональної

 і міжконфесійної ворожнечі, а сам колабораціонізм -

 запорукою миру і добросусідства. 

Колабораціонізм - це бізнес на мільярди доларів,

 і тому його не хочуть закривати. 

  Рано я ще висловив оптимізм щодо української школи. Вчора їхав у автобусі зі священником УПЦ КП. Розказав мені, що священству УПЦ КП місцева влада заборонила навчати у школах, бо... священство УПЦ КП займається розпалюванням міжнаціональної і міжконфесійної ворожнечі. Отак просто: раз - і заборонили. Звісно, це конкретне питання ще потребує уточнень, але більше хвилює навіть не це конкретне питання, а загальноукраїнські тенденції і невирішеність на державному рівні церковних питань. 

  Це стає цікаво. Як я вже писав, УПЦ МП у своїх основних традиціях є антиукраїнською конфесією. Але в сучасних українських гуманітарно-недодержавних умовах ця конфесія може подавати скарги на розпалювання міжнаціональної ворожнечі, і владні структури навіть ці скарги задовольняють, принижуючи ті конфесії, які визнають рівноправ'я націй. Основна інтрига - у тому, чи зможе Україна подолати антиукраїнську пропаганду демократичними методами, без впровадження хунти - військової диктатури. Бо продовження антиукраїнської пропаганди - це втрата державності, а українські демократичні інституції демонструють слабкість у протидії цій пропаганді. 

  Але облишимо лоскітну інтригу і повернемось до нудної рутини - до сутності антиукраїнізму УПЦ МП і до сутності колабораціонізму демократичних структур. 

  Антиукраїнізм УПЦ МП полягає у відсутності в них концепції історії і розвитку української мови і нації. Такий стан речей зробився можливим тому, що київська митрополія, наступницею якої є УПЦ МП, протягом більше трьохсот років перебувала під адміністративним керуванням і впливом московської патріархії. Останні 250 років це адміністрування і керування мало у своїй основі антиукраїнський характер. Але антиукраїнізм РПЦ не був примітивним, він був огорнутий у пишний одяг дружби і благочестя.

 Стержневим проявом антиукраїнізму і навіть антиславізму була узурпація правил вимови слов'янської мови. Слов'янська мова - це давня мова усіх слов'янських націй, а не тільки москво-русів, і кожна слов'янська нація виникла внаслідок вироблення своїх окремих особливостей вимови, зміни і розвитку давньослов'янської мови у свій окремий націоанальний бік. Проміжним етапом між давньослов'янською мовою і сучасними слов'янськими мовами були різні національні правила вимови слов'янських текстів. Південнороси-українці мали багато своїх націоанальних особливостей вимови слов'янської мови, які фіксуються сучасними дослідниками давніх текстів у вигляді частої заміни слов'янського написання на фонетичне українське. Такі заміни фіксуються аж із самого 11-го століття - перших років державного християнства Київської Русі, і в південноруських текстах того часу спостерігаються часті заміни 1) " ѣ" і "і", "и", 2) взаємозаміна "и" і "ы". Тобто вже у 11-му столітті не було ніякої єдиної слов'янської мови, бо різні слов'янські групи вимовляли свої тексти не однаково, а по-своєму. Більшість вчених погоджуються з тим, що у 14-му столітті цих відмінностей вимови стало настільки багато, що можна було говорити про сформування окремих мов, і між ними - про сформування окремої південноруської або української мови. 

  Але в УПЦ МП вам про це ніхто не розповість, бо в них не тільки у 11-му столітті, але і у 21-му є лише одні - єдині і вірні - правила вимови слов'янської мови - правила московські. Звісно, цей весь лінгвоцид немосковських слов'янських націй робиться під благими намірами єднання і дружби, тільки про те, що для немосковських націй це єднання перетворюється у пекло винищення слов'янських націй - про це в РПЦ і її духовній дочці УПЦ МП мовчать. Для багатьох представників слов'янських націй такий московський лінгвістичний експансіонізм стає причиною того, що вони відходять від Східної Церкви - православ'я, а відійшовши - не хочуть повертатись, бо повертатись до віри, яка вимагає зректись своєї нації - це не виглядає нормальним. Тому значною мірою РПЦ і УПЦ МП є не тільки антиукраїнські, але і антихристиянські і антиправославні організації. Особливо це стосується українців, бо українці знаходяться на передовій лінії фронту московської експансії, і тому у спілкуванні із, скажімо, сербами московити їм не відмовляють у праві мати свої правила вимови слов'янської, але лише тому, що до Сербії ще далеко, а Україна - під боком. 

  Експансія лінгвістична - це підготовка до експансії військової, що ми і бачимо нині. І саме успішна експансія лінгвістична стає запорукою успішності експансії військової. Лінгвістична експансія - це вже половина завоювання. 

  Але лінгвістична експансія буває двох видів: культурна (неагресивна) і агресивна. Якщо нація високої культури продукує певний цінний культурний продукт, то із попитом на цей продукт в інших націях ці інші нації неминуче виробляють у собі певну лояльність і прихильність до тієї нації, яка виробляє цінні культурні продукти. Це і є неагресивна культурно-лінгвістична експансія, яка і не є чимось поганим, а лише дає справедливу винагороду націям, що виробляють більш цінні культурні продукти. 

  Але у тому і проблема з РПЦ і УПЦ МП, що вони проводять московську лінгвістичну експансію не чесним конкурентним шляхом, а шляхом агресивним - шляхом поставлення української нації у завідомо невигідні і принизливі умови. Це ніби проводити бігові змагання, але українського бігуна прикувати на самому старті кайданами до стовба. Чи варто у таких умовах дивуватись тому, що український бігун не прибіжить ніколи до фінішу першим? Ні, але варто дивуватись тим, хто проводить такі змагання. І ті, хто організовує змагання із такими умовами, заслуговують осуду як пропагандисти міжнаціональної ворожнечі. 

  РПЦ і УПЦ МП поставили українців у ще гірші умови, ніж того уявного бігуна. Не визнаючи української традиції вимови слов'янської мови, вони натомість нав'язують українцям вимову московську. Це ніби тому прикованому бігуну пообіцяли зняти кайдани за те, що він буде подавати водичку, обтирати рушником піт і робити масаж іншим тим бігунам, які біжать і собі здобувають нагороди. Але кайдани чомусь не знімають, і служить бідний українець для чужої слави, а йому ще й дорікають: мовляв, лінуєшся. 

  Повторю головне. Невизнання і заперечення української вимови слов'янської мови - це, по суті, заперечення самої української нації, її історичних культурно-християнських і інших здобутків. Відповідно, невизнання української вимови слов'янської мови - це і є розпалювання міжнаціональної ворожнечі у особливо гострій формі. Як і РПЦ загалом протягом вже більше як двох століть, так і сучасна УПЦ МП офіційно не визнають української вимови слов'янської мови. Тому вони заслуговують на заборону саме за це - як організації, що у гострій формі пропагують міжнаціональну ворожнечу, а конкретніше - пропагують скажений антиукраїнізм. Проте потрібно також зазначити, що УПЦ МП потрібно заборонити не безумовно і не за якусь іншу діяльність (навіть не за проповідь московською мовою і не за розповсюдження книг майже виключно московською мовою), а саме за офіційне невизнання окремої української вимови слов'янської мови, і що у випадку їх розкаяння у такому антиукраїнізмі і визнанні української вимови усі заборони щодо них можуть бути зняті. 

  Давнім моїм читачам вже, мабуть, трохи нудно знову читати про те, про що я писав вже далеко не один раз. Але з іншої сторони - вони можуть переконатись у важливості цих питань, бо питання ці не вирішуються, і культурна ситуація через це в країні дедалі погіршується. Чому вони не вирішуються - це вже питання гуманітарної корупції і колабораціонізму,  які, на жаль, мають місце не тільки на місцевих рівнях, але і на найвищих. Питання, по суті, мав би вирішити суд, але сподівань, що наш український - "найсправедливіший у світі суд" вирішить питання на користь українського народу, а не на користь своїх кишень, не так вже і багато. Це фундаментальне питання моралі, а за вигідні рішення у фундаментальних питаннях моралі платять щедро - бо платить сам диявол. І платить не тільки суддям, а і народу: розважає народ іншими справами, щоб вони фундаментальні питання моралі вважали неважливими. І не даремно, бо для повного торжества зла на землі цього і достатньо - аби люди вважали фундаментальні питання моралі неважливими. Тоді навіть найголовніший розпалювач міжнаціональної ворожнечі може звинувачувати у своєму гріху інших і - вигравати суди. І найголовніше - християни мають бути готові до такого розвитку подій і не мати ілюзій щодо цього облудного світу, що звик не зважати на мораль.

  

  

По чому опіум для "шатуна"?

  Коли вам кажуть, що внутрішні проблеми важливіші за зовнішні, то не потрібно тут шукати "шатунів", бо їх тут нема. Це абсолютна істина нині і завжди. Проблема у тому, що коли говорять про внутрішні проблеми, то подають їх не цілісно, а частково і саме з тієї сторони, яка вигідна окремим людям, але невигідна державі загалом. Найбільш росповсюджене в Україні, на мою думку, іґнорування внутрішньої потреби - це іґнорування гуманітарної потреби держави. Хоча без адекватної і перспективної гуманітарної політики не може вижити жодна держава. Коли зовнішні контролери і внутрішні потенційні "шатуни" заявляють про те, що подолання корупції важливіше за подолання навіть прямої зовнішньої агресії, то вони кажуть все правильно, але вони кажуть "А", абсолютно іґноруючи "Б" - вони нічого не кажуть про гуманітарну корупцію і потребу її подолання. Взагалі питання "гуманітарна корупція" в нас не дуже поширене у дискусіях, і це погано, бо це - основа держбудівницва. Можна впевнено сказати, що гуманітарна безпека і економічна безпека - це приблизно рівнозначні "кити", на яких стоїть будь-яка держава. 

  Гуманітарна корупція може мати дуже багато проявів. Наприклад, можна безкоштовно роздавати людям опіум і ще й гроші плати за споживання. Можна? Можна, але чи треба? Нероздавання опіуму - це теж гуманітарна політика. Це - політика культури: ну, цигарки наша культура здатна сприймати, а от опіум - поки що ні. Але хто знає, що буде завтра: можливо, купить якийсь нафтовий барон кожному з наших депутатів віллу у Маямі - тільки щоб прийняли такий закон, що введе опіум у культуру українців? Ну, цигарки ж куримо, то не так багато той опіум і відрізняється від цигарок. А нафтовому барону скучно стало на старості і йому для розваги захотілось таких експериментів над людьми. І тут вже не важко зрозуміти, що якщо у держави нема гуманітарної політики, то громадяни цієї держави практично у більшості приречені стати опійними наркоманами. І ключова роль тут - гуманітарна корупція. І опіум - це не межа. І якщо держава не має своєї адекватної і перспективної гуманітарної політики, то така держава практично приречена на зникнення.  Але нам зі всіх усюд говорять лише про корупцію економічну. 

  Виховання поваги до державних символів - це теж гуманітарна політика. Повага до державної мови, до мови корінної і титульної нації - це гуманітарна політика. А інакше - чому у Москві заявляють про потребу захисту московської мови в Україні? Заяви ці лунають тому, що для того, щоб підкупити наших депутатів прийняти вигідний для Москви гуманітарний закон - для цього треба багато грошей, а зі своєї кишені ніхто не хоче віддавати. Прийняти вигідний для сусідньої держави, а не для своєї гуманітарно-мовний закон - це майже подарувати державу сусіду - і це коштує, відповідно, дорого. Але якщо виховати у громадян думку, що гуманітарна політика - це не важливо, а важливо - лише економіка, навчити, що існує лише економічна корупція, а гуманітарної корупції не існує, то підкупити депутата можна за меншу ціну - бо ж "гуманітарної корупції не існує" і, відповідно, загроза відповідальності прямує до нуля. Саме для цього і всі ці розмови про те, що треба спочатку економіку підняти, а потім вже за гуманітарну політику братись. 

  Українцям, здається, як нікому іншому має бути зрозуміла важливість гуманітарної політики. Агресія Росії в Україні переважною мірою стала можливою саме через катастрофічне іґнорування гуманітарної політики. Перефразовуючи класика: там, де недопрацював вчитель і священник, - туди приходить ворог, бо знає, що від нестійких гуманітарно людей він не отримає сильної протидії. 

  Тому коли читаю ніби високваліфікованих спеціалістів, які пишуть, що нам потрібно і далі загравати у гуманітарній політиці з агресором, то розумію, що зрадництво у них справді на високому кваліфікаційному рівні, і з такими людьми треба бути обережним і спиною до них краще не обертатись. 

  Яка була гуманітарна політика при Януковичі? Приблизно така, як і в УПЦ МП. Комуністична ідеологію було засуджено, і найвпливішою залишилась ідеологія церковна. А оскільки Янукович був схильний до УПЦ МП, то гуманітарна ідеологія УПЦ МП була практично стержнем ідеології України часів Януковича. Де вчились ієрархи УПЦ МП? Вони усі вчились у Московській академії або в її філіалах в Україні, в яких послідовно втілювалась політика російської імперії на знищення української мови, культури, і, врешті-решт, нації. Тут ніяких особливих секретів нема: Катерина ІІ так прямо і сказала, що потрібно знищити усіляку відмінність малоросійську від великоросів. На практиці це означало, що малороси-українці мали зникнути, асимілювавшись із московитами у одну націю. ТАКА БУЛА ГУМАНІТАРНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. І російські духовні академії і семінарії, і їх філіали в Україні жодним чином не йшли проти гуманітарної політики імперії: там системно виховували духовних осіб із вірою у те, що українці-малороси - це тимчасове непорозуміння у будівництві єдиної московсько-російської нації. І нема чого дивуватись, що ієрархи УПЦ МП не здатні або не хочуть читати українські тексти до впровадження "кулішівки", бо існування давньої української християнської культури - це ґрунт для виживання української нації, а цей ґрунт їх вчили "вивозити" в Москву. 

  Виховання особистості і громадянина - це комплексний процес. Більше точніше знають, може, ті, хто фундаментально вчив соціальну психологію, але спрощено можна подати прикладами-аналогіями навіть із радянської пропаганди. Людина найбільше виховується у дитинстві і юності, і виховується вона переважно сім'єю, школою і... вулицею. Вулиця - це умовно субкультура і індустрія розваг. Приблизно ці фактори рівнозначні і займають третину впливу на виховання. Сім'я - це найбільш консервативне і спадкове, на що, умовно кажучи держава вплинути не може. Іншими словами сім'я - це наявний стан речей, який на третину формує розвиток майбутніх громадян. Друга третина - школа: початкова, середня і вища. Третя частина - це культурно-соціальна інфраструктура: церкви, клуби, культурні (і безкульрні) програми, радіо, телебачення і вся їх розважальна індустрія і т. п. От від УРСР ми отримали сімейний спадок: такий-то відсоток україномовних, такий-то відсоток московськомовних, такий-відсоток алкоголіків, такий-то відсоток курців і т. д. І можна впевнено сказати, що ці загалом відсотки за покоління без політичних потрясінь можна зменшити максимум утричі. Чому? Тому що це сімейні традиції. У суспільствах тоталітарних роллю сім'ї можна було і знехтувати, але у суспільствах вільно-демократичних сім'я, як правило, своєї третини впливу на виховання не віддає.

  Сьогодні нам із цієї повноти адекватної і перспективної гуманітарної політики, що полягає у регулюванні освіти і субкультури, вдалось лише десь на 55% адекватно відрегулювти освіту, і десь на 25% відрегулювати адекватно субкультуру (основне досягнення - закон про мовне регулювання радіо). Але загалом гуманітарна політика адекватна на (25+55)/2= 40%. Тобто, навіть при тому, що Януковича з його Колєснічєнком ми прогнали, ми і далі продовжуємо гуманітарну політику у руслі здачі країни без бою. Значною мірою залишається неадекватно московизована вища освіта. Церква, телебачення продовжують виховувати з громадян людей без національної свідомості. Ми і досі - як держава - не протидіємо гуманітарній агресії Москви. Чому? Ну, а ви полічіть відсоток розмов про корупцію економічну і відсоток розмов про корупцію гуманітарну, порівняйте ці відсотки - і все стане зрозуміло.

В житті кожного християнського ієрарха настає час, коли він має стати християнським ієрархом

  Час посилення внутрішніх протиріч до палаючого рівня — це час, коли Україна має шанс пройти через ту фазу становлення нації і державності, через яку пройшли усі європейські країни — фазу релігійного монархізму. Петро Олексійович мусить визнати критичність моменту і або погодитись стати світовим захисником православної віри, батьком української нації, або визнати лідера іншого. УПЦ КП — як найбільш визначний і адекватний виявник благочестивих поривань українського народу — має зібрати засідання Священного Синоду, а ще краще — Церковний Собор стосовно запровадження в Україні православної монархії, і в першу чергу — розглянути кандидатуру Порошенка — як найбільш близького до поставлених перед країною завдань і проблем. Вірянам інших вір це нічим не загрожує, крім неможливості стати монархом України. Ганебна атеїстично-комуністична практика відокремлення Церкви від держави, яка була записана у конституцію під тиском комуністичних батьків-безбожників української держави має піти у минуле.

  Бо хто буде Мене та Моєї науки соромитися, того посоромиться також Син Людський, як прийде у славі Своїй, і Отчій, і святих Анголів.

(Від Луки 9:26)

  Ми просимо Бога допомоги — а соромимось затвердження віри у Бога на державному рівні.

  Ми надрукували святого Володимира на грошах — а віри Володимира Великого соромимось.

  Чи ж тоді даремно карає нас Бог?

  Ми мусимо в усьому довіритись ієрархам УПЦ КП, крім одного — ми мусимо вимагати від них негайного розгляду і затвердження монархічного представника. Ми мусимо заради цього вимагати від ієрархів УПЦ КП відкинути усі демократично-язичницькі забобони, які нав'язують нам вороги України. Демократія — це добре, але коли вона під добрим контролем — під контролем Церкви і її зовнішнього — світського представника, зовнішнього єпископа — православного монарха. В сучасних умовах масової психологічної обробки людей новітніми технічними засобами масової інформації і впливу залишати країну на розсуд широких і дуже часто дуже далеких від Церкви мас народу — це злочинна безвідповідальність. Коли Бог закликав Мойсея на служіння своєму народові, то той не сказав "а, хай народ сам вирішує", а спитав Бога, що йому робити. Так само і Церква не повинна віддавати все на волю мінливого народу, а мусить зі смиренням звернутись до Бога, щоб дарував їм вождя, який був би водночас і світською владою, і затверджений Церквою. Церква не мусить чекати, поки світська безбожна чи єретична влада, чи чужинська Церква визнає їх вождя. Та й у сучасних демократичних владних інститутах, як бачимо, все дуже нестійке і мінливе. Тому Церква має затвердити свого світсько-церковного лідера і без погодження із демократичною владою. А там вже хай собі кожен громадянин сам собі вирішує — чи він визнає православного монарха, чи не визнає. Бо навіть і при узгодженні зі світською владою знайдуться люди, які не захочуть визнавати такого лідера по тим чи іншим причинам. І тому чиясь незгода і навіть незгода світської влади — це не поважна причина для того, щоб не ставити православного монарха. Єдине, що може цьому завадити, — це недохристиянство, формальна і марнославна віра без відповідальності і благочестя.

Вічний текст про УПЦ + тест

Передмова:

Цей текст має таку унікальну властивість, що більшість тих, хто прочитує його послідовно до кінця (а це — всього лише кілька невеличких абзаців), геть забувають те, про що писалось у першому абзаці тексту. Можете спробувати: якщо вам після прочитання всього тексту послідовно один раз не захочеться знову прочитати перший абзац, то ви — профі у психології міжнародних стосунків. Якщо ні — ви, можливо, можете бути непоганим космонавтом.

Основний текст:

  Якщо церква не засуджує колишні втручання світської влади в життя церкви, то не повинна вона засуджувати і сучасні. Тим більше якщо ці втручання не стосуються догматики віри, не стосуються суті, а лише форми — мови. Українська влада мусіла б захищати українські мовні традиції у церкві. Якщо форми української вимови церковно-слов'янської мови не хоче визнавати окупаційна церква, яка завдає Україні найтяжчого удару, б'є у саме серце — по авторитету рідних християнських мовних традицій, то цю форму мала б визнати і затвердити законом українська влада. Якби вона була українська. Мало б бути встановлено, що кожна всеукраїнська конфесія зобов'язана мати не менше 50% (краще 65%, але для початку можна і 50) храмів (враховучи місткість-площу храмів), де служиться українською вимовою. Якщо ні — храми мають закриватись.

  Паки і паки доводжу до відома, що для переходу на українську вимову не потрібно ніяких додаткових витрат, бо вимовляти українською можна саме ті слов'янські книги, які і є богослужбовими книгами в усій РПЦ. Потрібно лише вивчити десяток мінімальних правил і винятків традиційної української вимови, що займає, як правило, не більше двох тижнів у тих людей, які спромоглись здобути середню освіту і спромоглись навчитись читати слов'янські тексти вимовою московською. Отак мало б бути. А чого так нема — мабуть, знає котик Мурзік.

  Якщо ми хочемо зберегти державу, то мусимо берегти мову. І мову Богослужіння - особливо, як мову, яка сакралізується. Специфіка українського церковного життя полягає у приділенні значної уваги церковно-слов'янській мові як мові Богослужіння. Московська церква в Україні спекулює на цьому питанні, не визнаючи традицій української вимови церковно-слов'янської мови, а визнає правильною лише московську вимову. Через використання московської вимови церковно-слов'янської мови московська церква привчає своїх українських вірян до сакралізації і надання священного статусу також і мові московсько-російській, і взагалі всьому московському. Повернення до українських правил відібрало б у московської мови аж ніяк не справедливо присвоєний нею статус священної. А поміркованість і доброзичливість української позиції полягає у тому, що ми можемо не вимагати компенсацій за обдурення українців протягом кількох століть церковної московизації. Отакі ми добрі і щедрі, якщо нашою добротою не зловживають.

  Але це все можливо тоді, коли в нас буде українська влада, а не чужинські маріонетки. Аґентура чужинська працює у двох напрямках: один — підтримка лояльності до чужої вимови у церкві, другий — підтримка зневажливого ставлення до церкви загалом. Хоча, звісно, все це принципи єдиного царства зла, але в різних налаштуваннях фокусу: перші займаються тими, хто вже став церковними людьми — хто має гостріший духовний погляд, звужений фокус; другі працюють з людьми фокусу широкого - широких поглядів, нестабільних принципів і скепсису. Виховані першою групою аґентури маріонетки руйнують державу із середини, бо вони втрачають відчуття святості і цінності українського. Вони у соціальному спілкуванні і на мітингах поширюють свій світогляд співчуття не до українського, а до чужого і ворожого: всі політики їм однаково погані, і Україна має припинити оборонну війну, і взагалі вони — за мир по чужинським правилам, бо, повторюю, українське для них десакралізоване, несвященне. Їх руйнівна сила у тому, що вони легко поборюють арґументами людей другої групи: їх хоч із оманливою ключовою частиною набожність є арґументом тведим, яким вони якщо коли і не поборюють нігілістів, то принаймні зберігають неушкодженою від нігілістів свою соціальну групу.  

  Нецерковні маріонетки другого типу дестабілізують країну неадекватним до своїх власних моральних якостей педалюванням економічних питань та зменшують потенціал країни тим, що стають здобиччю ворожої артилерії — гинуть на війні, інакше кажучи. І тут нема нічого дивного, бо без віри і надії на Бога залишається сподіватись лише на артилерію, а артилерія, прикра новина, але вона у ворога поки що краща. 

  Отак неадекватними українськими протестами, ударами по нав'язаних ворогом оманливих мішенях і ворожою артилерією потрохи, але все більше руйнується українська держава. І влада тут, можливо, і не найгірша, бо значної активності громадськості стосовно адекватної українізації церкви теж не спостерігається. Що саме я маю на увазі? Повертаємось до першого абзацу і читаємо все з початку.

Заєць, вовк, заєць, вовк...

Українській Православній Церкві - УПЦ (МП)

 українська християнсько-православна культура

 виявилась не потрібною.В УПЦ КП нема благодаті.

 А в УПЦ (МП) благодать є, але тільки для москалів. 

  У дискусіях із вірянами УПЦ (МП) випливла на верх одна вже підзабута тема-порівняння. Мабуть, куратори працюють день і ніч, щоб якось виправдати у очах людей ту нелюбов до українських християнських традицій, якими наповнена УПЦ (МП), і для цього піднімають старі теми, перебирають їх і намагаються на їх основі видумати щось нове і вражаюче, хоча при тверезому розгляді нічим, крім безглуздості ті видумки вразити не можуть. 

  От у одній свіжій дискусії з одним досить поміркованим вірянином УПЦ (МП) випливла тема порівняння сучасного розколу в УПЦ із "ніконовщиною" у Московії. Я колись сам вводив таке порівняння: порівнював УПЦ КП із ніконовцями, а УПЦ (МП) - із старообрядцями. І оскільки в РПЦ лідируючою і авторитетною у православному світі стала все ж ніконовська лінія, то вимальовув я і кращі перспективи для УПЦ КП, а для УПЦ (МП) відводив у майбутньому роль таких собі українських старообрядців. 

  Звідки воно вийшло - чи від московських кураторів чи від наших простаків - не знаю, але у нещодавній моїй розмові мені озвучили новий погляд на мої порівняння. Позиція мого опонента із УПЦ (МП) полягала у тому, що "ніконовщина" - це явище абсолютно неприйнятне. Недоліки "ніконовщини" настільки сильно акцентувались, що майже подавались як дії, що варті анафеми, хоча ми знаємо, що Нікон хоч і був знятий з церковних посад, але анафемствований не був. Українські москвофіли згадали Нікону все: і загальний розкол суспільства, і локальні наслідки у вигляді кривавих бунтів, жорстоких покарань, катувань, самоспалень і т. д. Після розмалювання в усій "красі" "кривавої ніконовщини" робився висновок, що ті ніконовські виправлення не були варті таких страждань народу. А потім проводилась аналогія із подіями в УПЦ і робився висновок, що усі ті необхідні виправлення - відновлення мовних традицій як головне - вони ніби і правильні, але вони не варті, скажімо так, громадянської війни. 

  Підхід тонкий і потребує розгляду. Маніпулювання свідомістю часто робиться по аналогії із прищепами: до правильної і вірної структури прищеплюється якась спочатку, може, і маленька структура, яка згодом переймає на себе усі соки структури здорової. Розгледіти оманливу і деструктивну прищепу - це і є найперша ціль усіх, хто бажає дати людям здорові поняття. 

  У даному випадку прищепою є ототожнення ніконовьских методів виправлення церковних правил із методами боротьби українців за свої природні мовні права і за відновлення своїх рідних християнських традицій і історичної пам'яті. Хоча треба зазначити, що я тут маю на увазі конкретно свій випадок - коли конкретно мені дорікають "ніконовщиною". А про себе я можу розповісти, що до того, як я остаточно перейшов в УПЦ КП лише у 2015-му році, я протягом близько трьох років оббивав пороги церковних очільників УПЦ (МП) із проханням дозволити мені читати у храмі - не всім, а лише мені - церковно-слов'янські тексти українською вимовою, і скрізь (хоча до Києва я і не дійшов) отримував відмову і заборону. І мені ще сміють дорікати "ніконовщиною".

  Так от, щоб не занадто утруднювати текстом читача, я просто опишу, як би мала виглядати українська "ніконовщина". Як колись була назва статті у Вінницькій церковній газеті УПЦ (МП) "Гдє же новий Хмєль?!", так і ми назвемо подібно:

  Де ж новий Нікон?!

  Якого взагалі ставлення заслуговує РПЦ? Досить жорсткого. Бо якщо злочини не будуть покарані, то вони будуть повторюватись і стануть правилом, і Церква Божа може перетворитись у церкву диявольську, з чим християнська душа аж ніяк не може примиритись. 

  Справжня Українська Православна Церква мала б початись із анафем - цього цілком традиційного для Церкви Христової інструменту боротьби проти зла. Анафемі мають бути піддані усі ті особи світської влади, що втручались у життя Церкви із введеням своїх, заснованих на стихіях і страстях цього матеріального світу, правил. Згадати треба і усіх тих представників церковної влади, що потурали владі світській у їх нечестивих втручаннях у життя Церкви. 

  З кого почати - це не так важливо, то можна почати із відомих світських правителів: 

  Катерині Другій - анафема! 

  За загальну узурпацію Божественного права, за московсько-руський етнофілетизм і зневагу до братів християн інших народів - анафема! 

  Конкретно: за примусову ліквідацію книжок, освіти, традицій південноруського - українського

народу - анафема!

  Хай ніхто із християн світу не посміє вважати Катерину ІІ християнкою. А хто посміє - тому теж анафема!

  Йдемо далі. 

  Митрополиту Київському, прибічнику і схвалювачу катериненських дій, зраднику свого народу, Самуїлу (Миславському) - анафема!

  Митрополиту Київському, що посмів зрадити матір-Церкву і свій народ, взявши благословення на митрополитство у московського патріарха - очільника колись підвладної і дочірньої київській митрополії церкви, Гедеону (Четвертинському) - анафема!

 Ще можна згадати Самойловича і світську українську владу, що одобрювала такий вчинок Гедеона. Серед них можна згадати і Мазепу, який до своєї війни проти Петра І був достатньо москвофільним і теж сприяв перепідпорядкуванню київської митрополії із Константинополя до Москви. І якщо потрібно давати йому анафему, то саме за це сприяння перепідпорядкуванню, а не за повстання проти Петра. Тільки от саме з Мазепою виходить якось не дуже шляхетно, бо є шляхетний звичай двічі не розстрілювати, і якщо доведеться зняти анафему - духовний розстріл за москвофобію, то другий раз анафемствувати за москвофілію - це справді якось негарно вийде. І тому шляхта має Мазепу помилувати, бо видно, що душа його шукала покаяння, і те повстання проти Петра І - це була хоч, може, не сильно осмисленна, але спроба покаяння. 

  Ну ось, по ключових фігурах ніби пройшлись. А далі може бути ще довгий список анафемовстваних різних Валуєвих і іже с ними. 

  А нинішнього предстоятеля УПЦ МП митрополита Онуфрія відправити на заслання в Канаду вивчати пісні УПА і кодекс українського націоналіста.

  Оце була б справді "ніконовщина"! І це б не суперечило церковним правилам. Але цього нема. І всі, хто звинувачує мене і подібних мені українських християн у "ніконовщині", вже, мабуть, геть втратили розум від своєї гордині і злоби, що плутають вовків із зайцями.

Антоній Радивиловський. Уривок із проповіді на неділю про митаря і фарисея

  

  Пишут деякі тлумачі Письма Святого, що Соломон Цар, будуючи Церкву-Храм в Ієрусалимі, котрий посередині землі розміщений був, Бога в Церкві як центр або середній пункт світового кругу і всіх сердець мати бажав — аби лінії молитв людей проведені були до Церкви, де б тільки не стояли, а Бог в Церкві, як в центрі, присутнім будучи, аби молитви слухав і їх приймав. Для того Партіархи, Пророки, Царі, молячись, чи в пустині — як Давид, чи в глибині морській — як Іона, чи на ліжку — як Єзекія, чи в печі — як три отроки, чи в рові — як Даниїл пророк, — дивились на Церкву; і де не могли увійти до Храму стопами тілесними, там входили стопами думки і були вислухані, бо молитву свою до Бога пересилали через Церкву-Храм, як каже псаломник: Призивали Господа, і Той вислуховував їх (Пс. 98, 6). Яка ж молитва буває від Бога вислухана? Така, котра здійснюється у благодіті і ласці Божій. А буваємо у благодаті Божій тоді, коли жодного смертельного гріха в собі не маємо; і щоб молитва наша була вислухана, потрібно щоб у гріхах смертельних не були. Те доводиться таким прикладом з Письма Святого.

  Сини Ізраїльські бачили великі Божі дива, бачили тяжкі покарання фараону і всьому царству його, бачили переведення Мойсеєм через море, годування хлібом Ангельським, водою з каміння. Однак замість вдячності нарікали на Бога і говорили: Хоч Господь Бог уже речей багато виповнив, але то непевно, що Він може нас впровадити до землі обіцяної, бо морить нас голодом у пустелі. Такими і подібними блюзнірствами Господа Бога обмовляли і тим тяжко Його ображали. Тих гріхів через покуту незгладивши, готувалися на війну проти амаликитян і хананеїв, побуджуючи себе до молитви: Молімся до Господа Бога нашого, і дасть нам перемогу над неприятелями нашими. Що бачачи, Мойсей перечив їм, щоб не йшли на ту війну, кажучи: Господь мені сказав, щоб не виходили і не сіклися, бо Він не з вами, і не вислухає вас Бог, хоч Його і молите, але програєте, бо перебуваєте в гріхах. Не дбали вони на те і сказали: Бог є милосердним; коли будемо Його покірно молити, то вислухає нас і допоможе нам. І так, неслухаючи Мойсея, пішли на війну, просячи допомоги у Бога. Але як тільки стикнулися з неприятелями, то зразу почали тікати уражені, прибігли до Мойсея, вождя свого, і скаржились на нещастя своє. А Мойсей на те відповів: “О, нерозумні! Чому ж дивуєтесь, що вас Господь не вислухав? Бо ж ви гріхами смертельними сумління ваше замаране мали і посміли молитись Богу. Казав вам — і не послухали мене, і переступили слово Господнє, і, понудивши себе, зійшли на гору. Не дивуйтесь же, що вас Господь Бог не вислухав, бо Він не слухає молитви людей тих, котрі в гріхах смертельних зостаються, але тільки тих, котрі через Покуту святу гріхи свою викорінюють.” (Числа 14, 39 - 45; Второзаконня 1, 40 - 46)

  Іншими словами, хто молиться до Господа Бога, гріхами смертельними маючи змазане сумління своє, того молитва не тільки не буває вислухана, але ще більше ображає Бога, як каже Василій святий: та причина, з якої Господь Бог очі свої відвертає від нас, коли руки наші до Нього підносимо, що тією самою молитвою Господа Бога до гніву приводимо. Подібне це тому, якби хто убивши кому сина, ще маючи кров'ю його змочені руки, простягав їх до нього — що ще у гніві — просячи, аби над ним був ласкавий. Чи кров синівська на руках прохача не до більшого гніву побудила б отця? Справді б побудила. Так хто гріхами смертельними сумління своє замаране має і молиться до Бога — ніби кров'ю Сина Його змазані руки підносить до Нього, через що більше до гніву, ніж до милосердя побуджує Його.

  Дізнав того поміж інших фарисей, котрий сумління своє гріхом смертельним гордості мав замаране, молився до Бога, кажучи: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди. Тому і не був вислуханий, бо молитвою тією гордою ще більше ображав Бога.