В житті кожного християнського ієрарха настає час, коли він має стати християнським ієрархом

  Час посилення внутрішніх протиріч до палаючого рівня — це час, коли Україна має шанс пройти через ту фазу становлення нації і державності, через яку пройшли усі європейські країни — фазу релігійного монархізму. Петро Олексійович мусить визнати критичність моменту і або погодитись стати світовим захисником православної віри, батьком української нації, або визнати лідера іншого. УПЦ КП — як найбільш визначний і адекватний виявник благочестивих поривань українського народу — має зібрати засідання Священного Синоду, а ще краще — Церковний Собор стосовно запровадження в Україні православної монархії, і в першу чергу — розглянути кандидатуру Порошенка — як найбільш близького до поставлених перед країною завдань і проблем. Вірянам інших вір це нічим не загрожує, крім неможливості стати монархом України. Ганебна атеїстично-комуністична практика відокремлення Церкви від держави, яка була записана у конституцію під тиском комуністичних батьків-безбожників української держави має піти у минуле.

  Бо хто буде Мене та Моєї науки соромитися, того посоромиться також Син Людський, як прийде у славі Своїй, і Отчій, і святих Анголів.

(Від Луки 9:26)

  Ми просимо Бога допомоги — а соромимось затвердження віри у Бога на державному рівні.

  Ми надрукували святого Володимира на грошах — а віри Володимира Великого соромимось.

  Чи ж тоді даремно карає нас Бог?

  Ми мусимо в усьому довіритись ієрархам УПЦ КП, крім одного — ми мусимо вимагати від них негайного розгляду і затвердження монархічного представника. Ми мусимо заради цього вимагати від ієрархів УПЦ КП відкинути усі демократично-язичницькі забобони, які нав'язують нам вороги України. Демократія — це добре, але коли вона під добрим контролем — під контролем Церкви і її зовнішнього — світського представника, зовнішнього єпископа — православного монарха. В сучасних умовах масової психологічної обробки людей новітніми технічними засобами масової інформації і впливу залишати країну на розсуд широких і дуже часто дуже далеких від Церкви мас народу — це злочинна безвідповідальність. Коли Бог закликав Мойсея на служіння своєму народові, то той не сказав "а, хай народ сам вирішує", а спитав Бога, що йому робити. Так само і Церква не повинна віддавати все на волю мінливого народу, а мусить зі смиренням звернутись до Бога, щоб дарував їм вождя, який був би водночас і світською владою, і затверджений Церквою. Церква не мусить чекати, поки світська безбожна чи єретична влада, чи чужинська Церква визнає їх вождя. Та й у сучасних демократичних владних інститутах, як бачимо, все дуже нестійке і мінливе. Тому Церква має затвердити свого світсько-церковного лідера і без погодження із демократичною владою. А там вже хай собі кожен громадянин сам собі вирішує — чи він визнає православного монарха, чи не визнає. Бо навіть і при узгодженні зі світською владою знайдуться люди, які не захочуть визнавати такого лідера по тим чи іншим причинам. І тому чиясь незгода і навіть незгода світської влади — це не поважна причина для того, щоб не ставити православного монарха. Єдине, що може цьому завадити, — це недохристиянство, формальна і марнославна віра без відповідальності і благочестя.