Передмова:
Цей текст має таку унікальну властивість, що більшість тих, хто прочитує його послідовно до кінця (а це — всього лише кілька невеличких абзаців), геть забувають те, про що писалось у першому абзаці тексту. Можете спробувати: якщо вам після прочитання всього тексту послідовно один раз не захочеться знову прочитати перший абзац, то ви — профі у психології міжнародних стосунків. Якщо ні — ви, можливо, можете бути непоганим космонавтом.
Основний текст:
Якщо церква не засуджує колишні втручання світської влади в життя церкви, то не повинна вона засуджувати і сучасні. Тим більше якщо ці втручання не стосуються догматики віри, не стосуються суті, а лише форми — мови. Українська влада мусіла б захищати українські мовні традиції у церкві. Якщо форми української вимови церковно-слов'янської мови не хоче визнавати окупаційна церква, яка завдає Україні найтяжчого удару, б'є у саме серце — по авторитету рідних християнських мовних традицій, то цю форму мала б визнати і затвердити законом українська влада. Якби вона була українська. Мало б бути встановлено, що кожна всеукраїнська конфесія зобов'язана мати не менше 50% (краще 65%, але для початку можна і 50) храмів (враховучи місткість-площу храмів), де служиться українською вимовою. Якщо ні — храми мають закриватись.
Паки і паки доводжу до відома, що для переходу на українську вимову не потрібно ніяких додаткових витрат, бо вимовляти українською можна саме ті слов'янські книги, які і є богослужбовими книгами в усій РПЦ. Потрібно лише вивчити десяток мінімальних правил і винятків традиційної української вимови, що займає, як правило, не більше двох тижнів у тих людей, які спромоглись здобути середню освіту і спромоглись навчитись читати слов'янські тексти вимовою московською. Отак мало б бути. А чого так нема — мабуть, знає котик Мурзік.
Якщо ми хочемо зберегти державу, то мусимо берегти мову. І мову Богослужіння - особливо, як мову, яка сакралізується. Специфіка українського церковного життя полягає у приділенні значної уваги церковно-слов'янській мові як мові Богослужіння. Московська церква в Україні спекулює на цьому питанні, не визнаючи традицій української вимови церковно-слов'янської мови, а визнає правильною лише московську вимову. Через використання московської вимови церковно-слов'янської мови московська церква привчає своїх українських вірян до сакралізації і надання священного статусу також і мові московсько-російській, і взагалі всьому московському. Повернення до українських правил відібрало б у московської мови аж ніяк не справедливо присвоєний нею статус священної. А поміркованість і доброзичливість української позиції полягає у тому, що ми можемо не вимагати компенсацій за обдурення українців протягом кількох століть церковної московизації. Отакі ми добрі і щедрі, якщо нашою добротою не зловживають.
Але це все можливо тоді, коли в нас буде українська влада, а не чужинські маріонетки. Аґентура чужинська працює у двох напрямках: один — підтримка лояльності до чужої вимови у церкві, другий — підтримка зневажливого ставлення до церкви загалом. Хоча, звісно, все це принципи єдиного царства зла, але в різних налаштуваннях фокусу: перші займаються тими, хто вже став церковними людьми — хто має гостріший духовний погляд, звужений фокус; другі працюють з людьми фокусу широкого - широких поглядів, нестабільних принципів і скепсису. Виховані першою групою аґентури маріонетки руйнують державу із середини, бо вони втрачають відчуття святості і цінності українського. Вони у соціальному спілкуванні і на мітингах поширюють свій світогляд співчуття не до українського, а до чужого і ворожого: всі політики їм однаково погані, і Україна має припинити оборонну війну, і взагалі вони — за мир по чужинським правилам, бо, повторюю, українське для них десакралізоване, несвященне. Їх руйнівна сила у тому, що вони легко поборюють арґументами людей другої групи: їх хоч із оманливою ключовою частиною набожність є арґументом тведим, яким вони якщо коли і не поборюють нігілістів, то принаймні зберігають неушкодженою від нігілістів свою соціальну групу.
Нецерковні маріонетки другого типу дестабілізують країну неадекватним до своїх власних моральних якостей педалюванням економічних питань та зменшують потенціал країни тим, що стають здобиччю ворожої артилерії — гинуть на війні, інакше кажучи. І тут нема нічого дивного, бо без віри і надії на Бога залишається сподіватись лише на артилерію, а артилерія, прикра новина, але вона у ворога поки що краща.
Отак неадекватними українськими протестами, ударами по нав'язаних ворогом оманливих мішенях і ворожою артилерією потрохи, але все більше руйнується українська держава. І влада тут, можливо, і не найгірша, бо значної активності громадськості стосовно адекватної українізації церкви теж не спостерігається. Що саме я маю на увазі? Повертаємось до першого абзацу і читаємо все з початку.
Немає коментарів:
Дописати коментар