Блаженний Августин про римську державу

У книзі 5 збірки "Про місто Боже" блаженний Августин розглядає причини, які призвели до могутності римську державу. Найбільше виділяє їх прагнення до свободи і народної слави. Свобода розумілася переважно як свобода від несправедливості, якою, у вигляді розумних і справедливих законів, римська держава навіть нагороджувала і поневолені народи. Прагнення слави теж було не безчинне і не хаотичне, а проявлялось у тому, що сьогодні ми можемо назвати націоналізмом. Блаженний Августин не ідеалізує ці схильності, але відзначає їх перевагу над багатьма іншими схильностями, серед яких і юдейські релігійні формалізм і буквалізм. Тому і тодішню колонізацію Юдеї римлянами він вважає закономірною і справедливою. Мабуть, і слова Ісуса Христа про те, що кесарю треба кесареве віддавати, лише посилювали такі висновки. Римська громадянська мораль вимальовується як майже ідеальна модель земного устрою суспільства, якій не вистачає до ідеалу лише стійкості до перемог. Римляни терпіли для слави своєї держави і поразки, і бідність зі скрутою навіть серед найвищої знаті, легко жертвували і життям і вмирали красиво заради загального процвітання римлян. Єдине, що їм не вдавалось без Христа - це перемогти перемогу, перемогти ту лавину розбещення, яка, як пророкували деякі попередники перемог і відзначали наступники, з неймовірною потужністю заливала римлян після кожної великої перемоги, і зокрема - ще після зруйнування Карфагена. Стародавнім римлянам вистачало розуму зрозуміти, що несправедливість і утиски - це поганий стимул для громадян, і що нема розумності в тому, щоб боротись проти власного націоналізму більше, ніж проти чужого. Розумність ця давала добрі плоди, але римляни часто забували дякувати Богу за цю розумність і впивались, п'яніли і дуріли від самолюбування. Можна сказати, що містична гордість юдеїв і раціональна гордість римлян призводили до однаково згубних наслідків, хоч і у різних історичних часі і місці. І блаженний Августин більше схиляється до раціональної синиці в руці, ніж до містичного журавля в небі. Людина, по його розумінню, не може бути владною над тим, що є у владі виключно Бога: існують і злі люди, і злі влади, але виправити людина може лише себе, коли усвідомить, що всяка влада від Бога, але не від Бога всяке бажання. Якщо люди іноді взагалі заперечують свободу волі і вибору людини, то хто все ж усвідомить і визнає цю свободу, то перш за все має владнати свободу волі свою, і на цю одну справу може не вистачити життя, так що заняття свободою волі іншого стають нераціональними і небезпечними. Християнська раціональність бл. Августина виглядає цілком переможною, і є  в ній навіть щось від здорової містики, чого не скажеш про багатьох пізніших латинських християнських філософів, які відкинули цей якір раціональності і потонули в морі своїх містичних фантазій. І хоча тих, хто розбивався об цей якір чи камінь - неперебірливо ідеалізуючи раціоналізм і занадто сприймаючи його ще язичницькі здобутки, - теж загалом було немало, але християнський раціоналізм загалом можна назвати деревом добрим, з огляду на добрі плоди, які це дерево дає.

Про бібісішне маніпулювання і церковне реукраїнізування

   Мені не подобається, коли порівнюють кримінальні і економічні злочини. Звісно, економічні злочини можуть спричиняти і більш руйнівний вплив, ніж поодинокі кримінальні злочини, але в самому порівнянні кримінальних і економічних злочинів закладається економічна оцінка життя людини, іншими словами - злочинність вбивства набуває певної умовності: якщо у вас є достатня сума грошей, то вам вбивство можуть повністю пробачити. Звісно, з ідеалами ми в житті зустрічаємось рідко, і певна оцінка втрати людини відбувається досить часто - від державних компенсацій сім'ям вбитих воїнів до мирових угод між злочинцями і постраждалими. Але така грошова оцінка ніколи не ставиться в правило, або краще сказати - грошова оцінка життя людини не має права претендувати на істину. Коли ж робляться заяви, що загально порівнюють кримінальні і економічні злочини, або навіть заяві, які дозволяють асоціативно прийти до такого порівняння, то це виглядає принаймні некоректно. Така некоректність може бути проявом психологічного тиску на особистість або й на націю: грошова оцінка життя людей особистостей або нації - це вид психологічного приниження. Між іншим, саме таке психологічне приниження притаманне діям терористив, які захоплюють заручників і вимагають певний грошовий викуп. Тому подібні публічні офіційні заяви вважаю проявом прихованої зневаги. 

  Тепер до нашої політики і виборів. Є в мене чернетка передвиборчого допису, але там ще багато незавершеного, тому поки що вона доступна лише ЦРУ. Тут же хочу трохи ще зупинитись на церковній темі, оскільки вона останнім часом сильно актуалізована. 

  Так от, давайте ще подумаємо загалом про українську церковну (далі - УПЦ) проблематику - про теорію, так би мовити, нашої проблеми. Перш за все треба означити принцип більшої ефективності усування причини якось недоліку, ніж усування самого недоліку; поки залишається причина проблеми, доти усування її наслідків може бути неефективним взагалі, бо проблема буде відновлюватись, а в умовах потужного зовнішнього стимулювання проблеми - вона буде відновлюватись гарантовано. Тому виявляємо проблеми і шукаємо їх причини.  

   Основна проблема УПЦ - в тому, що вона обмосковлена, вона ослаблена в своїх патріотичних українських почуттях, і має хоч і малообгрунтовану, але потужну схильність до Москви і московитів. Які причини такого обмосковлення? Причини історичні - це свідома політика Російської імперії, що була спрямована на примусову асиміляцію українців в "єдиноросійський" - тобто московитський - етнос. Механізмами цієї асиміляції були поступові але тверді зневаги і заборони національно-мовних особливостей українців. Основним інструментом цієї асиміляції було примусове затвердження для українців північноросійських-московитських правил вимови церковнослов'янської мови і загалом церковнослов'янської абетки, яка була основою для слов'янських національних мов. Поступово виростали нові покоління українців, які не могли знайти основ для своєї окремої української ідентичності ні в школі, ні в державних установах, ні в церкві. Єдиними джерелами сил для підтримки української ідентичності залишились побут, народний фолькльор, і невелика кількість вчених, яким ще дозволяли бувати в архівах і бібліотеках стародруків, але які переважно не мали ресурсів або навіть дозволів для розмноження українських книг. Звісно, що машина асиміляції, в умовах відсутності національної держави, виявилась сильніша принаймні формально.  Це історичні причини обмосковлення. 

  Тепер переходимо до причин сучасних і фактичних, що ці проблеми консервують. Причини сучасні полягають у тому, що все церковне московське - має великі тиражі і різноманітність, а українське - значно менша різноманітність і тиражі. Ну, нехай щодо московського може теоретично бути і ігнорування, якщо є розуміння його ворожості, але відсутність критично важливих українських видань, на жаль, не можна компенсувати нічим. Як я вже говорив, проблему можна вирішити лише діставшись і вирішивши її першопричину. По суті, проблему українського православ'я можна вирішити лише з тих точок і інструментів, звідки вона почалась. Почалась вона зі зневаги і заборон української вимови церковнослов'янської, і вирішитись вона може лише поверненням поваги до цієї вимови. Як тоді обмосковлення відбувалось забороною видавництва староукраїнською, так сьогодні реукраїнізація можлива лише через відновлення втраченого зв'язку поколінь нації - через ревидавництво тих українських церковних стародруків, які вціліли і збереглись через століття зневаги. І інакше - ніяк, бо лише цей шлях дає розуміння і зв'язок поколінь. А якщо цього розуміння людям не дати, то чи варто дивуватись, що будуть протести, незгоди і невдачі?

  Тобто, процес реукраїнізації церкви має певну послідовность і певну, на жаль, не малу тривалість. І саме першими пунктами в ній мусить бути донесення правдивої історичної інформації.

  Послідовність приблизно така:

  1. Перевидання якомога більшої кількості українських церковних стародруків (репринтів із словниками староукраїнізмів). Критичний мінімум - щоб на кожного священника УПЦ припадала хоча б одна книжка стародруку, а краще - щоб десь хоча б по п'ять книг. Ці книги мають бути донесені і доступні для адресата - обмосковлених українських священнослужителів.

  2. На основі загальної росповсюдженості стародруків державна влада робить певні офіційні висновки про належність тієї чи іншої традиції вимови і написання до традиції української. Оскільки в самих стародруках і сучасних передмовах і поясненнях до них міститемиться достатньо пояснень, то не викличуть протестів і певні законодавчі вимоги - називати українським лише те, що таким є; а щодо іншого - або називати його не українським, а якось інакше, або, у разі непокори, платити штрафи за порушення громадського спокою.

  І вже після виконання цих перших двох пунктів (виконання яких, мабуть, потребуватиме не одного року) можна зі спокійною душею переходити до пункту третього:

  3. Об'єднання українського православ'я в єдину українську православну церкву.

  Таке об'єднання було б найбільш повним, природним, цілісним і могутнім, якому не були б вже і такі страшні якісь окремі зовнішні невизнання, і ці невизнання були б швидко подолані, бо для них не було б підстав.

   Ну, власне тепер до сумного. Що було зроблено по першому пункту?   Пересопницьке Євангеліє? Добре, але це книга малодоступна: по-перше, сам оригінальний текст дуже незручний для читання (дуже багато скорочень, рідкісний незручний для сучасного читача шрифт. Я особисто спілкувався з багатьма власниками репринту, і можу засвідчити, що переважна більшість із них цим Євангелієм більше хваляться, ніж читають, бо просто не вміють його читати і не дуже хочуть навчитись, бо це навіть для них - обізнаних з церковнослов'янськими текстами - досить нелегко. Що ще було видано? Греко-католицьке учительне Євангеліє? Добре, але це не для православних. Твори Інокентія Гізеля? Добре, але текстів староукраїнською там не так багато, і, до того ж, їх було видано з приватної ініціативи і фінансування ентузіастів, і, відповідно, про великі тиражі і розповсюдження мова не йдеться. Що ще? А нічого. Особисто я більше нічого не можу пригадати, хоча намагаюсь слідкувати за новинами. НІ-ЧО-ГО. Про яке відновлення української самосвідомості в обмосковлених церковників ви хочете говорити? Його нема, бо йому нема звідки взятись. І це пряма відповідальність української влади, і, на жаль, наша проєвропейська коаліція разом із Порошенком теж з цим завданням не впорались: за цілих чотири роки навіть і не почали; виростити нового агродоларового мільярдера - спромоглись, а видати і розповсюдити хоча б один український стародрук - не спромоглись. Ну, мабуть, вони на це не вчились, але ніхто на це не вчився. Це трохи творчий процес, але який стає очевидний для тих, хто має незаплямоване сумління. І я ще з 2012-го року (відколи сам, після багатьох років завідування електронною церковною бібліотекою в УПЦ МП, вперше дізнався про існування української вимови церковнослов'янської) б'ю в набат, де тільки це можливо, про необхідність перевидання і розповсюдження церковних стародруків староукраїнською. Хотів не раз і на себе брати ініціативу роботи по підготовці перевидання (для прикладу - Євангеліє Учительне видання віленського братства і Петра Могили, два томи А. Радивиловського, для ревнителів ортодоксії - можна і Палінодію Захарії Копистенського), але можете написати мені в приват, і я розповім вам, наскільки мій бюджет відрізняється від державного, які є на те причини, і чи можна знайти в ньому місце для таких ініціатив. 

  Отак я бачу ситуацію. Тобто політично я не бачу можливостей, скажімо, Порошенку кардинально покращити церковну ситуацію. По-перше, просто мало вже часу до виборів, а консервативна церковна свідомість так швидко не змінюється. По-друге, навіть якщо буде надано автокефалію УПЦ КП і УАПЦ, то до загального об'єднання це не призведе, бо, як я вже пояснив, в УПЦ МП священнослужителі, умовно можна сказати, спілкуються іншою мовою, а сказати точно - в них просто інакше і зовсім інше розуміння проблеми, а роз'яснити їм - ніхто не роз'яснив, і не так це легко, як для окремих ентузіастів. По-третє,  хоч "канонізація" і додасть авторитету УПЦ КП, але може додати і непотрібної самовпевненості, що при не дуже радісному кадровому і організаційному становищі може не призвести до зростання їх авторитету серед вірян УПЦ МП. Наприклад: багато вірян УПЦ МП однією з причин їх небажання ходити на богослужіння УПЦ КП називають не тільки "неканонічність", а і неповність, надмірну скороченість богослужіння в храмах УПЦ КП; коли я запитував про причини такої неповності богослужіння в самих (не одного) священників УПЦ КП, то чув взагалі парадоксальну і нелогічну відповідь: навіщо служити, якщо людей мало ходить? Отак, на жаль, скрізь є ознаки ослаблення сили духовної ревності, але що світ котиться у прірву - це не новина.

Біблія і творчість

  Старий Заповіт доречно сприймати як тінь Заповіту Нового. Але, як навчив нас Юнг, тінь - це теж важливо, і тінь навіть може стати джерелом нових ресурсів і сил, коли їх не вистачає.

  Особливість тіні - це певний негатив у значенні протилежності. Зрозуміти правильно Старий Заповіт повноцінно можна лише з урахуванням цієї його негативності. Найпростіша і одночасно найголовніша негативність - у означенні двох основних періодів духовного життя: очищення і освячення. Оскільки Старий Заповіт - це тінь, то його основу складають не позитивні заповіді освячення, а негативні заповіді очищення: не матимеш інших богів, крім Мене; не вбий; не вкради і т. д. Але сказати, що Старий Заповіт нічого не говорить про освячення, теж було б неправильно. І про освячення Старий Заповіт часто говорить під виглядом подвійної тіні - тіні тіні, або, якщо взяти математичну аналогію, два мінуси дають плюс - мінус на мінус дає плюс. Так само і в Старому Заповіті особливості освячення можна виявити за деталями і символікою не основних (мінусових) десяти заповідей Старого Заповіту, а у нижчих його правилах - у особливостях формальних обрядів і жертвоприношень - цих подвійних негативів, що приховано і символічно, але можуть нам розповісти саме про плюс - про освячення.

  Нехай поки що доказів про те, що особливості обрядів Старого Заповіту свідчать про особливості періоду освячення, я не навів, але пропоную зробити таке припущення і далі перевірити, чи є на те підстави. 

  Саме розділення на заповіді і обряди містить в собі інформативність про розділення на дві сфери. В часовому розрізі це можуть бути два періоди, що характеризують як духовне людське життя загалом, так і творчість в різних сферах життя: перший період - період пізнання і очищення, другий - творчості або освячення. Наша діяльність у різних сферах чи галузях може визначати і наш духовний стан загалом: бо якщо ми прихильні до якоїсь галузі і присвячуємо їй більшість життя, то наше життя ніби зливається з  нашою професійною діяльністю, і порядність (духовність) нашого життя можна буде визначити по порядності нашої професійної діяльності. Може бути і поліпрофесійність, але в кожному окремому напрямку ми мусимо дотримуватись правила розділення на періоди навчання і творчості.

  Що нам про це говорить Старий Заповіт? Період очищення - це період відсікання помилкових напрямків. Кожне вміння - це сукупність заперечень невміння: Коли забиваєш цвяха, то молоток тримай не так і не так, а ось саме так - Не вбивай і не кради, а ось шануй лише Мене - Істинного Бога. І чим більше відхилення, тим суворіше навчання: Як ти тримаєш той молоток, телепню?! - Ви - народ непокірний і твердошийний! 

  Для кращого зрозуміння застосуємо математичну аналогію. Знову введемо припущення, які згодом, сподіваюсь, стануть очевидні. Процес навчання можна назвати і негативним, і низькоенергетичним; процес творчості - позитивним і високоенергетичним. Математичним відповідником низькоенергетичного процесу є додавання, а високоенергетичного - множення. Енергетичність корелюється з ефектом, і, звісно, ефект від, скажімо, 0×100 або 100×100 значно більший, ніж ефект 0+100 і 100+100. З цього випливають два висновки: основний акцент негативного процесу навчання - масштабність або розмірність (концентрація на найбільших відхиленнях і їх усунення), а основний акцент творчості - комплексність (концентрація на відсутності недоліків у комплексі). 

  Чи не про те саме говорить Старий Заповіт? Перед тим, як служити Богу, добре перевір, чи саме Богу ти служиш: Бог не в тій дії, і не в тій; в тій дії Його нема менше - за око тобі виб'ють око, а за блуд - за цілу розбиту душу з тебе самого виб'ють душу - щоб діти твої знали, що то дуже масштабний гріх, який дуже відхиляє тебе від твого успіху у навчанні.

  Жертвоприношення - це вже символіка періоду освячення і творчості: щоб справді принести жертву Істинному Богу, потрібно добре знати, що саме Йому, а не комусь іншому ти приносиш жертву; а для цього потрібно мати уявлення про Бога по уявленнях того, чим Він не є і чим Він дуже не є. Лише коли достатньо є цього орієнтаційного знання Бога, лише тоді можна приступати до творчості жертвоприношення. Але цей перехід у другий період - це лише півшляху, і ні про яке розслаблення не може бути і мови. Мабуть, саме для цього вводяться посередники - священники, люди, що виділені (і, можна сказати, профінансовані) на посилене навчання Богослужбовій справі і мають правильне уявлення про Бога, і які мають відання про правильне жертвоприношення. Але ці особливості жертвоприношення були записані в книги і стали доступні і для нашого з вами аналізу. Що ж правильно приносити в жертву? Однолітнє ягня без пороку чи ґанджу? А що таке ягня? Ягня - це комплекс, тварина-творіння зі складною системою органів і клітин. Однолітність, одиниця - це символіка цілісності; без пороку чи ґанджу - непорочність комплексу або комплексна непорочність, або - те ж саме акцентування на комплексності в процесі-періоді освячення або творчості. Це означає, що той, хто береться за творчість чи освячення, мусить або сам володіти комплексним і абсолютно безпорочним віданням, або ж визнати себе у певній сфері дилетантом і спробувати знайти собі у ній нехибного комплексного посередника. 

  Такою вбачається символіка хоч і невеликої, але основної частини Старозаповітньої подвійної тіні - обрядовості, і, на мій погляд, це - трохи прикриті закони життя, знаючи які, людина б уникала катастроф у своєму житті. Можливо, мої виявлення математично-біблійних збігів видались вам непереконливі, але не думаю, що вам зашкодить запам'ятати основні ознаки-акценти періодів-процесів: для очищення-навчання - масштабність (або розмірність), виявлення і усунення найбільших недоліків; для творчості-освячення - комплексність, розуміння усього комплексу або системи речей, і вміння продукувати абстрактні або матеріальні об'єкти без темних плям, які можуть повністю знецінити вашу творчість або освячення.

Ми знову перемогли в надії на заморського дядька

  Нарешті! Це знову сталось! Ми перемогли!.. Такі вигуки чутно стосовно прийнятого чергового звернення ВР до патріарха константинопольського Варфоломія. Ініціатором звернення виступив Президент Порошенко. І це була, мабуть, прекрасна новина, якби її подавали трохи менш прекраснішою. Такий парадокс, але саме парадокси і керують світом, чи не так?

  У вирішенні будь-якої проблеми потрібно дістатись найглибшого коріння цієї проблеми. Наприклад: якщо залишити життєздатний корінь бур'яну, то зрізання надземної зелені в даному випадку не допоможе, а лише створить ілюзію вирішення проблеми.   Ставимо питання: у чому глибинна проблема української церкви? Відповідають на це питання по-різному. Віряни УПЦ МП кажуть, що головна проблема - це владолюбство Михайла Денисенка і схильність українців до нацизму. В УПЦ КП і УАПЦ дають різні відповіді: від незнання історії і травматичного фемінізму української нації до зради української влади і її закордонних друзів разом з олігархами, ТНК і патріархами. І хоча я можу відзначити, що мені особисто ближчі думки вірян УПЦ КП і УАПЦ, але для нашого дослідження це - знову не головне. А головне - в тому, що Президент своїми ініціативами виявляє те, що є головним у церковному питанні для держави в особі демократичної влади. І Президент своїми чітко спрямованими ініціативами визначив, що основна проблема української церкви - це невизнаність УПЦ КП і УАПЦ світовим православ'ям. 

  З першого погляду - Президент виглядає геніальним і патріотичним, але я все ж пропоную розглянути питання глибше і трохи спрогнозувати результати.   По-перше, є сумніви щодо того, що невизнаність - це головна проблема української православної церкви (далі - УПЦ). Не поспішайте звинувачувати мене в демагогії, я вас довго не затримаю і одразу дам свою відповідь і своє бачення: на мою думку основна проблема УПЦ - в надмірній довірі українців до московитів. Патріотам така відповідь має сподобатись, і тому спершу стримаємо саме їх ілюзії простим питанням: а чи справді визнання УПЦ КП і УАПЦ зі сторони константинопольського патріарха так радикально і безповоротно навчить українців не лізти в московське ярмо? Дам підказку: є значні підстави прогнозувати, що навіть при визнанні патріарха Варфоломія (якого ще нема) ні РПЦ, ні більшість УПЦ МП все одно не визнає УПЦ КП. РПЦ разом із філією УПЦ МП і сьогодні успішно ігнорує константинопольського патріарха: у Всеправославному Соборі РПЦ і УПЦ МП участі не брали, і якоїсь значної чисельності і вагомості в константинопольській патріархії не вбачають. І до всіх різних розбіжностей - від календарних змін до необов'язковості сповіді перед причастям - константинопольському патріарху РПЦ поставить додатково в провину, що він "підтримав розкольника Михайла Денисенка і тим поглибив розкол в УПЦ", тим більше що раніше патріарх Варфоломій і говорив, що хоче надавати автокефалію лише об'єднаній УПЦ (разом із промосковською її частиною). І хоча це все московські маніпулювання - вірян УПЦ МП це не цікавитиме, бо разом їх багато, а московитам вони - вірять. 

  Багато українців вірять московитам навіть до того, що вбачають причини голодомору у недостатній відданості московській церкві. Так, вони ніби не знають, що комунізм прийшов в Україну на московських штиках, і що так хвалимі нині московською церквою "високодуховні" білогвардійці ставили українських християн поруч з комуністами і воювали проти українських християн чи не більше, ніж проти комуністів, які потім принесли в Україну голод. Тому причиною голодомору можна назвати також і надмірну довіру до московитів, а не тільки довіру до комуністів. Звісно, як співає їхній трохи нашого походження Юрій Шевчук, "вєдь єсть у тузов і маладци синов'я", але поки московити не засвоїли, що чи гуманітарні, чи воєнні злочини проти українців призводять до неминучої "сплати боргів", доти не варто сподіватись, що вони загалом змінились.  

  І ці загрози залишаються і сьогодні, бо УПЦ МП вчить українців довіряти московитам надмірно і безпідставно, а українська влада мало що робить для зупинення цієї руйнівної пропаганди. Проблема не стільки у визнані нас православним світом, а більше - у нашій необґрунтованій і хворобливій довірі до тих, хто християнства нам не приніс, а поки що здатен принести лише голодомори і геноциди. І якщо навіть буде визнано константинопольським патріархом автокефалію УПЦ КП і УАПЦ, то це значною мірою може зупинити руйнівний деморалізуючий вплив на вірян УПЦ КП і УАПЦ, але це не зупинить руйнівний вплив на тих, хто ще не встиг вирватись із обійм пропаганди УПЦ МП; але це люди, які залишаються громадянами України.

 І тут постає питання: а чи все можливе робить влада у внутрішній політиці для виведення вірян з-під деструктивного впливу РПЦ? Наприклад: чи не можна так само переможно, як і прийняли звернення до патріарха Варфоломія, прийняти закон про унормування визначення і вживання церковнослов'янської мови по українським правилам? Пропрезидентські кола давно заявляють про достатню наявність спеціалістів - лінгвістів і істориків і т. д. - у цьому питанні. Тоді що заважає Президенту виступити з ініціативою, а парламенту підтримати? Адже неунормування українських правил вживання церковнослов'янської мови - це потужний фундамент необґрунтованої довіри до московитів, і руйнувати такі фундаменти необґрунтованої довіри - це не тільки національний обов'язок, але й обов'язок християнський. Спеціалісти ніби є, а ініціативи нема - в чому ж причина? Може, узгодженість Президента з парламентом досягається лише по тим рішенням, які не дають Україну знищити повністю, але по рішенням, які дадуть можливість Україні розвиватись, такої узгодженості нема? Тоді чому Президент не візьме ініціативу на себе і не поставить себе на противагу "непатріотичному парламенту"?.. Але якщо у політиків нема волі до розвитку України, то чи маю я моральне право таких політиків підтримувати? Може, принаймні обрати тих, які будуть говорити правду про наявність у нас спеціалістів? Чи взагалі визнати руйнівні фактори неважливими і визнати, що стрибати через багаття - це небезпечно, а стояти в багатті - це безпечно? Але я цього не визнаю: я вважаю, що стояти у вогні - це небезпечніше, ніж через вогонь стрибати. І я не вважаю, що від цієї небезпеки може нас врятувати заморський дядько, якщо ми самі не будемо рятуватись.

Квітневе явлення Порошенка народу

 Випадково натрапив на інтерв'ю Порошенка українським журналістам (чи вірніше - журналісткам) на Прямому каналі. Спочатку я почав себе запитувати: сьогодні що - День Незалежності, Новий Рік, День Матері, 8 Березня? А якщо ні, то в честь чого таке благородне волевиявлення і явлення? Придивився ближче - ні золотих годинників, ні позолочених крісел - тобто ніякого пафосу. Тобто вигляд загалом - мрія виборця-демократа. Але за кожну мрію потрібно платити, і схоже, що від нас теж скоро забажають оплати виборчою довірою, принаймні - на цьому напрямку почали глибинно працювати.

   Що ж до самої розмови, то я висловлю лише деякі загальні враження. Основне моє враження ґрунтується на певному монетизованому сприйнятті політичного і виборчого процесів. Більш поширено говорити, що вибори - це випробування довіри до політиків. Це правильно, але що саме ми довіряємо політикам, яким довіряємо, - це часто замовчується. Монетизоване сприйняття політичного процесу визначає, що на виборах ми довіряємо політикам гроші, і не просто гроші, а дуже багато грошей. Гроші це державні - тобто наші гроші, а найбільше навіть - гроші найбільших платників податків. І кожен власник заводів-пароходів перед виборами думає: кого мені вибрати і куди тим інвестувати оці мої податкові гроші - на лікарні, школи та іншу благодійність чи, не дай боже, на розвиток конкуренції в контрольованій мною галузі економіки? Тобто бізнес краще розуміє, що вибори - це вибір між інвестиційними проектами. Але значною мірою сумний висновок полягає у тому, що інвестиційність виборчого процесу залишається такою навіть для тих виборців, хто цієї інвестиційності не розуміє чи не приділяє їй уваги. 

  Порошенко багато приділив уваги успіхам на зовнішньополітичному напрямку: асоціація з ЄС, безвіз, санкції і підтримка України у боротьбі проти агресії Москви. На основі цих успіхів Порошенко робить висновок, що цей напрямок загалом є успішний, і що потрібно форсувати зусилля у тому ж напрямку. Загалом передвиборче повідомлення Порошенка я зрозумів так: оберіть мене (і мою партійну групу підтримки) на другий термін, і я вас приведу в ЄС і НАТО. І тут вже повіяло пафосом. Петро Олексійович, звісно, виклав свої "підтверджуючі матеріали": мовляв, про асоціацію, санкції проти Росії, про безвіз теж ніхто не вірив, але ми - змогли, і зможемо надалі. Воно ніби і правда, але чомусь про те, що не змогли за два тижні завершити АТО, що не змогли втримати гривню і про загалом не дуже райдужні економічні перспективи Петро Олексійович не згадав. Можна сказати, що то були форс-мажорні обставини, але на це можна відповісти, що форс-мажорні обставини нікуди не поділись: Росія сильна буде шкодити сильно, Росія ослаблена буде шкодити відчайдушно. І зовсім не відомо, куди наш форс-мажорний сусід вдарить наступного разу - чи не спрямує він його саме на дипломатичний напрямок, бо здобутки територій вони вже мають, і цим здобуткам вони хочуть надати фіксації через певний відпочинок і стабілізацію? Досить ймовірно. І незрозуміло, з чого має пощастити Порошенку. 

  З інвестиційної точки зору така політична лінія видається занадто ризикована. Ризик в інвестиціях - це річ не заборонена, але вимагає певних меж: найбільш здоровим вважається рівномірний розподіл інвестицій між ризикованими і неризикованими. При такому розподілі є достатнє місце для ініціативи, але залишається і достатня подушка безпеки. Особливість зовнішньополітичних спрямувань країни полягає у тому, що вони в сучасних глобальних умовах стають часто визначальними і стосуються, відповідно, більшості фінансів країни. І якщо це спрямування ризиковане і форсоване, то піддається значному ризику вся країна. Але де ж тоді наша подушка безпеки? Можна пофантазувати, що ми ніби вже в ЄС і НАТО, але, панове, чи гоже відповідальним політикам так жартувати з виданням бажаного за дійсне? Для мене особисто зовнішньополітичний напрямок щодо вступу в ЄС і НАТО теж видається безальтернативним, але чи варто його форсувати і тим надмірно дратувати наших опонентів чи супротивників - я глибоко сумніваюсь. І, на жаль, наша внутрішня соціально-економічна і навіть гуманітарна ситуація сама по собі є достатньо ризикова, що загрожує протестами, смутами і дестабілізаціями, і тому додавати до неї ще ризик зовнішньополітичний і тим заганяти країну в зону значного ризику без значних подушок безпеки - це видається безвідповідально. Те, що наші політики схильні ризикувати державою, - це не дивує, але свої особисті гроші вони в Сомалі не інвестують. Наша втрата територій - це теж наслідок надмірних ризиків Януковича, який, між іншим, теж докладав зусиль до євроінтеграційних процесів, але погорів він на іншому - на невизначеності. Невизначеність - це теж ризик, як і форсування без сприятливих обставин. 

  Мабуть, менша помилка, яку часто допускають наші політики, - це я б назвав нерозрізнянням особистого простору. Є така приказка: тримай друзів близько, а ворогів - ще ближче. Але і друзів, і ворогів треба приймати в гостинній кімнаті чи на кухні, а якщо ви впускаєте друга чи ще гірше - ворога, умовно кажучи, під ковдру до своєї дружини - це вже до добра не призведе, бо це означає, що ви людина несамостійна і безпринципна, в якої власного особистого життєвого простору, доступ до якого заборонений друзям і ворогам, нема, і вас можна використати як ганчірку. В політичному розумінні це означає почуття певної національної гідності і права самому розбиратись у власній країні без страхітливого озирання на поради зовнішніх друзів чи форс-мажорних по життю сусідів. 

  Але це вже трохи лірика, а проза наша - це ті ж 200$ середньої заробітної плати. І це - наша худенька подушка безпеки, яка не дозволяє нам багато вдаватись до ризикованих проектів і ризикувати державою. Гуманітарно Україну теж важко назвати державою високого рівня стабільності. Нестабільні держави ЄС і НАТО не потрібні. Гуманітарна стабілізація передбачає вирішення конфліктних гуманітарних питань. Можливо, не найбільш візуально велика, але, я б сказав, отруююча є проблема церковних конфліктів. Для її вирішення теж потрібна політична воля. Це великий брехливий міф, що держава не може втручатись в життя релігійних організацій: держава може втручатись в усі сфери життя людей, якщо це сприяє загальному розвитку і спільному благу. Але буде значна протидія, яка вимагає моральної чистоти і відкритості влади. Так само і в економіці, яку можна вважати певним числовим відзеркаленням релігійної і світської культури. Тому я б хотів бачити у владі тих людей, які форсували саме ці більш доступні і тому менш ризикові для нас напрямки, і саме за такі проекти я готовий віддавати свою виборчу інвестицію. А прізвища для мене великої ролі не грають.

Трохи зауважень до українського монархічного руху (мій допис кількамісячної давності на фейсбуці)

  

Приблизно те ж саме я писав ще до московської агресії, але сьогодні деякі висновки стали більш очевидні, що спонукає повторюватись.

  Визначення основної проблеми України в тому, що у нас скрізь керують олігархи - не зовсім точне. В США теж часто олігархи керують, але рівень добробуту там інший. Проблема в тому, що наші олігархи переважно "не страждають на патріотизм". Американський олігархізм - економічний, а в нас додається ще значна непатріотичність. Американський олігархізм виправляється наступним обранням демократів. Український непатріотичний олігархізм наступними демократами не виправляється, а ними лише формально підтримується соціальна система для того, щоб згодом віддати її чужинцям. Демократи скрізь однакові: вони турбуються про формальне соціальне забезпечення громадян незалежно від національності та інших ознак, і навіть - незалежно від моральності; демократи піклуються про забезпечення соціальної бази для будь-яких ідеологій. А от республіканці (чи монархісти) в різних країнах мають різну якість, і саме від цієї якості переважно залежить успіх держави. Хоча надмірні сподівання на республікансько-демократичний шлях успіху - це наша малограмотна ілюзія, бо це шлях держав, які вже є лідерами, а не тих, хто лише тільки прагне лідерства. Республіканство - це обмежена поліархічність або обмежена демократія. Але це все ж демократія, яка не прив'язана до держави непорушно, а прив'язана переважно величчю і потугою цієї держави - тобто більше престижем, ніж жорстко і нерозлучно. Слабкі економічно і престижно держави цієї розкоші без шкоди собі дозволити не можуть. Томі зі слабких в лідери виходять лише або ті, хто має сприятливий зовнішній вплив, або ті, хто ідеалізує (максимально і іноваційно вдосконалює) свою політичну систему на основі монархо-демократичного балансу.

  На жаль, зовнішнього сприятливого впливу для нас не спостерігається, бо ми стали "яблуком ворожнечі" між двома супер-державами з найбільшими ядерно-ракетними потенціалами; і тому навіть ті, хто не проти нам допомагати, не стануть цього робити через загрозу ядерної війни. Але натомість ці світові потуги мають достатньо інтелектуального ресурсу, щоб зробити для нас ілюзію допомоги, і якщо ми і можемо мати зовнішню допомогу, то вона загрожує бути "достатньо незначна", що переважно буде призводити до результату "майже вдалось", "майже успіх" і т. д. - тобто до результату негативного, хоч і з ейфорією героїчності і досягнень. Тому, на жаль, я не бачу успіху немонархічної України.

  Щодо України монархічної найголовніше - узгодити принципи. Якщо узгоджено принципи, то підбір кандидатури стає не таким вже і важким. Перша ознака успішного монархічного руху в наші часи, з огляду на глобальний демократичний пріоритет, - це несуперечність між монархією і демократією. Проблема в тому, що історично традиційно така суперечність часто існувала, і в тому полягає робота монархічного руху, щоб розробити і роз'яснити людям механізми несуперчності і ефективності майбутньої монархічно-демократичної політичної системи.

  Демократична монархія - коли сама монархія вважається спадковою і непорушною, але межа її впливу визначається народом - дозволяє народові виховувати бізнес-еліту в патріотичному дусі, бо народ у будь-який час (а такі зміни межі впливу монарха можуть визначатись на кожних виборах демократичних представників у владу - тобто майже кожних два-три роки) може посилити владу монарха, даючи йому нові повноваження і навіть майже абсолютиські; і це при тому, що такі повноваження будуть цілком демократичними, бо дані саме народом. Така можливість втрати влади і впливу буде неухильно стимулювати навіть олігархічну еліту діяти в патріотичному дусі. Як бачимо, демократична монархія не віднімає в народу впливу на владу, а навіть збільшує його і робить його більш ефективним. Тому можна сподіватись, що здорові сили нації будуть прихильні до такої демократично-монархічної системи, і головне, що нам потрібно, - не дати себе забалакати різною гіпердемократичною демагогією, яка в дійсності є втратою народного ефективного впливу на свою еліту і владу, є легалізованою меншовартісністю, якій дозволяють служити лише чужим монархам.

  Що потрібно визначити монархістам технічно і практично - потрібно розробити систему числового (відсоткового) розподілу влади. Тобто потрібно усвідомити усю існуючу систему влади, визначити її у повноті за одиницю або 100%, а потім визначити, який відсоток загальної влади приблизно припадає на ту чи іншу найвищу посаду. Ну, наприклад: можливість займати або делегувати посаду командування армією - 15%, право призначати прем'єр-міністра - 15 %, керівників спецслужб - 10%, голову нацбанку - 10%, верховний суд - 20%, законодавче право - 20%, право законодавчого вето (що може бути подолане двома третинами чи трьома четвертями ВР) - 10%. Ось загалом маємо 100%. При потребі можна подрібнити - наприклад: якщо маємо 20 верховних суддів - 20%, то право призначити лише одного суддю - 1%. Такий розподіл потрібен для спрощення процедури визначення меж влади монарха. Практично - на кожних виборах у центральну чи місцеву владу до бюлетеня буде додаватись листочок із відсотками влади. Наприклад, 11 варіантів комірок:  0%, 10%... 90%, 100% влади, яку виборець хоче на даний час надати монарху. Паперового простору для цього голосування потрібно дуже мало, і якщо голосування проводиться одночасно з іншими виборами, то витрати - мінімальні і незначні. Виборчою комісією підраховується загальна сума відсотку, і потім, згідно попередньо визначеного розподілу, монарх вибирає, які ж саме владні частини він хоче мати під своїм управлінням, якщо визначений демократично відсоток впливу монарха дозволяє вибрати саме ці частини.
  Це все треба зробити. Ініціативні групи мають тиснути на політиків, які називають себе демократичними, для примушення їх до дій, які справді посилуюють вплив народу і, відповідно, демократію, а не лише формально, спекулятивно і маніпулятивно. В ідеалі - програма додавання в українську політику третього фактору - монархії має бути подана на затвердження на всенародному референдумі, але конституційна більшість парламенту, установчі збори - це все теж дієво. Крім політичних діячів, можуть бути долученні і церковні організації.

  Не можна не додати думку про те, що існує значна ймовірність виходу українського політичного процесу із формально демократичного русла. Ця велика ймовірність обумовлена саме низькою патріотичністю нашої бізнесової і політичної еліти, яка дбає про демократичність переважно на словах, ніж на ділі, і звісно, вона не сильно буде зацікавлена у тому, щоб посилити на неї ефективний демократичний вплив через запровадження демократичної монархії. Тому з боку еліти можлива штучна дестабілізація політичної ситуації з метою залякування народу анархією чи лівацькою диктатурою у стилі Пол Пота. Козир еліти в цьому питання полягає в тому, що вони можуть легко сісти в літачок і - бувайте здорові, а прості українці цього зробити не можуть. Тому не слід спрощувати питання, а готуватися до війни нервів.

  Можна знову згадати про спроби не монархічного, а республіканського виходу з кризи. Найбільш поширена ідея - диктатура патріотичного президента з посиленям повноважень через референдум. Крім протидії самому кандидату будемо мати додаткову потужну протидію диктатурі. І, мабуть, не менш важчим за здобуття посати президента з великими повноваженнями буде завдання зберегти цю посадо на достатній для реформ термін. Історія нової України вчить, що ще нікому цього не вдавалось, а виходили лише "майже успіхи". Значна причина цього у тому, що ми маємо сильних відносно нас ворогів. Вони слабкі проти Бога, але не відносно нас. І загалом республіканська форма не здатна бути ефективніша за демократичну монархію, а лише ускладнює систему без додавання ефективності, бо демократичність при республіканстві не більша, але з'єднаність системи слабша, що при сильному негативному зовнішньому впливі неминуче спричиняє вивітрювання енергії. Тому кожному претенденту на посаду просвітленого і патріотичного президента-диктатора раджу задуматись: чи достатньо ви просвітлені, щоб не брати участь в українському демократично-монархічному проекті?

Мрії з фантазіями і реальна політика

  Героїчна і ейфорійна українська поляризація типу "перемога-зрада" поступово переповзає до своєї більш буденної, не емоційної, а більш сухої математично-економічної поляризації типу "перемога-руїна". Націоналістичні і не тільки групи громадян раптом помітили Портнова на телеканалі ЗІК і відчули, що в позитивному напрямку в країні нічого не змінилось - руїна. Говорять про реванш регіоналів, про чергову спробу домінування московсько-мафіозної Тимошенко і т. д. Тобто зникає ейфорія майданного героїзму і приходить усвідомлення, що політичний "віз" залишився і нині там, де і був раніше - в руїні міждержавно-мафіозного розкрадання і руйнування України. Мені особисто дивно спостерігати за тими людьми, що думали, що буде інакше і краще, але я тут хочу писати не про своє, а про державне.

  Розкрадачі і руйнатори знають, що об'єкт тривалого насильства не повинен довго перебувати в пригніченому і депресивному стані, тому його потрібно захопити новими надіями і ейфоріями. В давнії грецьких і римських соціумах рабів напували вином. У нас же - воздають славу Амону і зікуратам за те, що до виборів все ближче і ближче, і настає вже мить, коли папірці в урнах "рішуче змінять руїну і зраду на перемогу". От тільки звідки взятись тій перемозі - я особисто уявлення не маю: самі виборці переважно бідні - куди ж їм перемогти багатіїв, світова коньюнктура така, що занепад України вигідний багатьом - вид тих, хто має хоча б моральні зобов'язання по меморандумах, і до тих, хто ненавидить українців всією душею щиро і відверто. Щоб краще зрозуміти те, як про нас мусять потурбуватись інші багаті країни, просто згадайте, наскільки вас особисто турбує доля голодних африканських дітей - то ж бо і воно.

  Є ще група прихильників демократичного диктатора: мовляв, у нас є програма виходу з кризи, ми переможемо на виборах і впровадимо програму і через підтримку народу подолаємо тиск неадекватних лібералів і євромрійників. Але, шановні, багаточисельні неадекватні ліберали і євромрійники разом із таким же чисельним люмпеном і доярками з московського патріархату, щедро проспонсоровані як московською мафією, так і чисельними світовими магнатами, що їм співчувають, будуть вас бороти не після виборів, а до виборів, і ніхто за вас не проголосує, бо у мафії гречки та інших подарунків для виборців значно більше, ніж у вас, а ваших можливих спонсорів разом з вами знищать інформаційно наші "неупереджені" журналісти разом з усіма борцями за демократію і лібералізм. А за маленькі конкретні подарунки наші люди дуже вдячні - проголосують за мафію. Не вірите - можете поглянути рейтинги соцопитувань. Можливо - навіть життя своє віддадуть у боротьбі за чергову демократизацію під таємним, але міцним мафіозним контролем. А руїна - то буде потім; коли в голові ейфорія боротьби за свободу - не до думок про руїну, і горе тому, хто стане проти розгніваного народу.

  Вибір в нас не великий: мафія в нас скрізь, мафія в нас сильна, більше і страшніше - наш народ малосвідомо, але потужно мафію любить. В таких умовах боротись проти мафії сенсу нема, а вихід із кризи - йти з мафією в ЗАГС. Так, вам не засліпло в очах, шановні мої ейфорійні читачі, я пишу саме про це: якщо ви не можете не спати з мафією по кущах і під мостами, то кращим варіантом для вас буде потягнути цю мафію в ЗАГС і на рушник до храму вінчатись, ніж продовжувати ваш вічний блуд, за який вас ніхто у світі поважати не буде. Українці не можуть мафію перемогти, а тому їм краще мафію легалізувати. Легалізовується мафія інституціями зі спільними ознаками: оскільки мафія безсмертна, то і легалізувати її можна схожою спадково-безсмертною інституцією - монархією. Звісно, коли я писав про демократично-монархічний устрій, в якому міра монаршої влади встановлюється демократично на кожних виборах, то я мріяв, що монархічну лінію ми започаткуємо із роду високоморального і немафіозного. Але, панове, ви ж бачите, що ситуація, як то кажуть, не до жиру. 

  Краще синиця в нашій руці, ніж журавель, що пролітає в небі над нашим трупом. І, до того ж, демократично-монархічна система має здатність до саморегуляції. Тобто ми мусимо, з огляду на обставини, твердо і рішуче заявити: Порошенка - в монархи! Головне - що свій колгосп Петро Олексійович нікому не дозволить ображати. А от про демократизацію - тут вже нехай опісля Європа з Америкою покажуть свою стурбованість у всій, як то кажуть, красі і силі.

Тому актуальні лозунги наразі такі:

Мафію - на рушник і під вінець!
Мафію - до ЗАГСу!
Порошенка - в монархи!