Нарешті! Це знову сталось! Ми перемогли!.. Такі вигуки чутно стосовно прийнятого чергового звернення ВР до патріарха константинопольського Варфоломія. Ініціатором звернення виступив Президент Порошенко. І це була, мабуть, прекрасна новина, якби її подавали трохи менш прекраснішою. Такий парадокс, але саме парадокси і керують світом, чи не так?
У вирішенні будь-якої проблеми потрібно дістатись найглибшого коріння цієї проблеми. Наприклад: якщо залишити життєздатний корінь бур'яну, то зрізання надземної зелені в даному випадку не допоможе, а лише створить ілюзію вирішення проблеми. Ставимо питання: у чому глибинна проблема української церкви? Відповідають на це питання по-різному. Віряни УПЦ МП кажуть, що головна проблема - це владолюбство Михайла Денисенка і схильність українців до нацизму. В УПЦ КП і УАПЦ дають різні відповіді: від незнання історії і травматичного фемінізму української нації до зради української влади і її закордонних друзів разом з олігархами, ТНК і патріархами. І хоча я можу відзначити, що мені особисто ближчі думки вірян УПЦ КП і УАПЦ, але для нашого дослідження це - знову не головне. А головне - в тому, що Президент своїми ініціативами виявляє те, що є головним у церковному питанні для держави в особі демократичної влади. І Президент своїми чітко спрямованими ініціативами визначив, що основна проблема української церкви - це невизнаність УПЦ КП і УАПЦ світовим православ'ям.
З першого погляду - Президент виглядає геніальним і патріотичним, але я все ж пропоную розглянути питання глибше і трохи спрогнозувати результати. По-перше, є сумніви щодо того, що невизнаність - це головна проблема української православної церкви (далі - УПЦ). Не поспішайте звинувачувати мене в демагогії, я вас довго не затримаю і одразу дам свою відповідь і своє бачення: на мою думку основна проблема УПЦ - в надмірній довірі українців до московитів. Патріотам така відповідь має сподобатись, і тому спершу стримаємо саме їх ілюзії простим питанням: а чи справді визнання УПЦ КП і УАПЦ зі сторони константинопольського патріарха так радикально і безповоротно навчить українців не лізти в московське ярмо? Дам підказку: є значні підстави прогнозувати, що навіть при визнанні патріарха Варфоломія (якого ще нема) ні РПЦ, ні більшість УПЦ МП все одно не визнає УПЦ КП. РПЦ разом із філією УПЦ МП і сьогодні успішно ігнорує константинопольського патріарха: у Всеправославному Соборі РПЦ і УПЦ МП участі не брали, і якоїсь значної чисельності і вагомості в константинопольській патріархії не вбачають. І до всіх різних розбіжностей - від календарних змін до необов'язковості сповіді перед причастям - константинопольському патріарху РПЦ поставить додатково в провину, що він "підтримав розкольника Михайла Денисенка і тим поглибив розкол в УПЦ", тим більше що раніше патріарх Варфоломій і говорив, що хоче надавати автокефалію лише об'єднаній УПЦ (разом із промосковською її частиною). І хоча це все московські маніпулювання - вірян УПЦ МП це не цікавитиме, бо разом їх багато, а московитам вони - вірять.
Багато українців вірять московитам навіть до того, що вбачають причини голодомору у недостатній відданості московській церкві. Так, вони ніби не знають, що комунізм прийшов в Україну на московських штиках, і що так хвалимі нині московською церквою "високодуховні" білогвардійці ставили українських християн поруч з комуністами і воювали проти українських християн чи не більше, ніж проти комуністів, які потім принесли в Україну голод. Тому причиною голодомору можна назвати також і надмірну довіру до московитів, а не тільки довіру до комуністів. Звісно, як співає їхній трохи нашого походження Юрій Шевчук, "вєдь єсть у тузов і маладци синов'я", але поки московити не засвоїли, що чи гуманітарні, чи воєнні злочини проти українців призводять до неминучої "сплати боргів", доти не варто сподіватись, що вони загалом змінились.
І ці загрози залишаються і сьогодні, бо УПЦ МП вчить українців довіряти московитам надмірно і безпідставно, а українська влада мало що робить для зупинення цієї руйнівної пропаганди. Проблема не стільки у визнані нас православним світом, а більше - у нашій необґрунтованій і хворобливій довірі до тих, хто християнства нам не приніс, а поки що здатен принести лише голодомори і геноциди. І якщо навіть буде визнано константинопольським патріархом автокефалію УПЦ КП і УАПЦ, то це значною мірою може зупинити руйнівний деморалізуючий вплив на вірян УПЦ КП і УАПЦ, але це не зупинить руйнівний вплив на тих, хто ще не встиг вирватись із обійм пропаганди УПЦ МП; але це люди, які залишаються громадянами України.
І тут постає питання: а чи все можливе робить влада у внутрішній політиці для виведення вірян з-під деструктивного впливу РПЦ? Наприклад: чи не можна так само переможно, як і прийняли звернення до патріарха Варфоломія, прийняти закон про унормування визначення і вживання церковнослов'янської мови по українським правилам? Пропрезидентські кола давно заявляють про достатню наявність спеціалістів - лінгвістів і істориків і т. д. - у цьому питанні. Тоді що заважає Президенту виступити з ініціативою, а парламенту підтримати? Адже неунормування українських правил вживання церковнослов'янської мови - це потужний фундамент необґрунтованої довіри до московитів, і руйнувати такі фундаменти необґрунтованої довіри - це не тільки національний обов'язок, але й обов'язок християнський. Спеціалісти ніби є, а ініціативи нема - в чому ж причина? Може, узгодженість Президента з парламентом досягається лише по тим рішенням, які не дають Україну знищити повністю, але по рішенням, які дадуть можливість Україні розвиватись, такої узгодженості нема? Тоді чому Президент не візьме ініціативу на себе і не поставить себе на противагу "непатріотичному парламенту"?.. Але якщо у політиків нема волі до розвитку України, то чи маю я моральне право таких політиків підтримувати? Може, принаймні обрати тих, які будуть говорити правду про наявність у нас спеціалістів? Чи взагалі визнати руйнівні фактори неважливими і визнати, що стрибати через багаття - це небезпечно, а стояти в багатті - це безпечно? Але я цього не визнаю: я вважаю, що стояти у вогні - це небезпечніше, ніж через вогонь стрибати. І я не вважаю, що від цієї небезпеки може нас врятувати заморський дядько, якщо ми самі не будемо рятуватись.
Немає коментарів:
Дописати коментар