Релігійний фактор в теорії катастроф (попередня редакція)

Техніка, технічні засоби, зброя високого рівня технологічності - все це потребує великої обережності, іншими словами - високі технології потребують високого рівня психічної організації. В сучасному світі - у світі високих технологій і високих збройних технологій - вплив на рівень психічної організації народу і його війська - це здатність чинити опір не тільки проти слабшого технологічно супротивника, але навіть і проти сильнішого і економічно і технологічно. Це і є асиметричні засоби ведення війни. І релігія - як інструмент масового впливу на психіку - тут відіграє одну із головних ролей. Завдання психологічного воїна - розслабити, ейфоризувати психіку супротивника, щоб він став неуважним і нечутливим до загроз - як до внутрішніх, так і до зовнішніх. Основною релігійною (хоча реально диявольською, а не релігійною) технологією такої ейфоризації є технологія створення ілюзії Богослужіння і Богопричастя. Суть технології у тому, щоб виділити і акцентувати другорядні божественні ознаки і на їх основі проводиди різні релігійні ритуали, в які втягуються широкі маси народу і об'єднуються з очільниками в помилковому Богослужінні і Богопричасті, що призводить в широких масах помилкове відчуття безпеки через зниження рівня психічної організації.

  Коли вам хтось каже, що релігія поза політикою, то вам брешуть. Бо релігія впливає на рівень психічної організації - або позитивно, коли це справжня релігійність, або негативно, якщо це релігійність отруєна брехнею і обманом. А рівень організації психіки - це значний фактор здатності народу до оборони. Для обману використовується обман у теорії релігійності (про що я вже трохи написав вище)  і обман історичний (більш простіше оббріхування супротивника щодо його фактичних дій, слів). У християнстві (та і в інших релігіях часто) найчастіше акцентується на другорядних божественних ознаках правильної віри, полишаючи основну ознаку - любов - поза увагою. Наведу приклад більш конкретний. Ось цитата з цілком навіть національного підручника догматичного богослів'я (Вепрук, УПЦ КП): "Св. Кирило Єрусалимський (315-387) говорить: "Образ богошанування міститься в цих двох надбаннях - у точному пізнанні догматів благочестя й у добрих справах: догмати без добрих справ не слушні Богові; не допускає Він і справ, якщо вони засновані не на догматах благочестя. Бо хіба є користь знати вчення про Бога і безсоромно любодіяти". Здавалося б, усе добре і правильно, бо навіть тих усіх правильно-догматичних і канонічних людей ці слова осуджують - "догмати без добрих справ не слушні Богові". Але друга частина - про осуд і так би мовити любові без догматів (і канонів) - містить у собі маленьку неточність і недосконалість, яка може бути використана для маніпулювання. Справа у тому, що визнання догматів пов'язане із їх пізнанням, а процес пізнання залежить не тільки від бажання і волі людини, а також залежить від внутрішніх психологічно-розумових здібностей конкретної людини і від зовнішніх обставин - від доступності догматичної інформації, від наявності вільного часу опрацювання цієї інформації. Подібно до догматичності і канонічність залежить значною мірою від внутрішніх здібностей і зовнішніх обставин. Мабуть, можна лише виділити, що догматичність більшою мірою залежить від розумових здібностей і доступності інформації, а канонічність - більше залежить від обставин силових - здоров'я, політика і т. д. Але ні догматичність, ні канонічність не мають прямої залежності від волі людини - чи добра вона, чи зла. Якщо людина не мала доступу до канонічно-догматичної інформації, то їй неканонічність і недогматичність не зараховуються в гріх (Дії 10, 35). Іншими словами догмато-канонічну інформацію можна назвати законом Божим, а що про це говорить Писання - варто прочитати цілу главу 2 до послання до Римлян. Тобто ми бачимо, що слова навіть з таких "націоналістичних" богословських книг хоч і засуджують "догмати без любові", але не достатньо виправдовують "любов без догматів". Звісно, коли є і здібності, і доступ-можливості, то грішно не визнавати догматів і канонів, але коли більшість народу іноді не має здібностей, а частіше - не має можливості вивчати усі догмати і канони через значну бідність і потребу забезпечувати своє елементарне виживання, то недогматичність і неканонічність може їм в гріх не зараховуватись. А от нелюбовність, злий нахил волі - зараховується в гріх завжди, бо тут все залежить саме від внутрішньої моральної схильності людини - чи до добра-любові, чи до зла-гордості. Символічно навіть богослови відносять: гріхи немочі - гріхи проти Бога-Отця, гріхи незнання - гріхи проти Бога-Сина, а от вже гріхи злоби - це і є гріхи проти Духа Святого, які не можуть бути пробачені ні в цьому віці, ні в майбутньму, якщо залишаться нерозкаяними (Мф. 12, 31-32). Ці та багато інших текстів Писання і Святих отців підтверджують пріоритетність і першозначимість любові понад вірою, догматичністю і канонічністю, тобто любов визнається основною божественною ознакою і тією чеснотою, яка найбільше підносить психіку людини на вищий рівень організації, і, відповідно, гарантує людині фізичну і - що головніше - духовну безпеку.

Натомість, у цілком воєнних і диявольських цілях, релігійні організації умовного супротивника стимулюються до акцентування не на головному - не на любові, а на вірі - на догматичності і канонічності, до якої широкі маси народу не здатні часто не з причини свого небажання, а з об'єктивних фізичних причин неспроможності. Прояви любові без формальної канонічності і догматичності оголошуються проявами зла. Наприклад, оголошується: не важливо якою мовою, важливо - щоб людина добра була. Тобто природний і добрий прояв шанування християнами своєї рідної мови і рідних мовних традицій вже не вважається проявом добра. А де ж добро? А добро, виявляєтсья, у канонічній організації, яка рідних для людей мовних традицій не шанує. Тобто маємо те ж саме переведення акценту на другорядну канонічність з метою віддалити людину від найголовнішого - від любові, яка живить і захищає.

Загалом до цих окремих церковно-релігійних практик і дій залучаються широкі маси населення, які не здатні дати правильну оцінку. Релігійні організації - це дуже зручний інструмент, бо використовується авторитет Всемогутнього Божества, який сприйнявши неможливо ігнорувати, бо усі невдачі і нещастя оголошуються наслідками недошанування Бога, хоча самі проповідники можуть Бога по суті не знати і бути Йому противними. Такий недосконалий релігійний культ призводить до масового зниження психічної організації: людина стає неуважна до серйозних речей, неуважна зі складною технікою, приділяє значну увагу речам, що не приносять користі ні її, ні оточуючим. Безпосередньо військові, яким доручена оборона, можуть бути і не залучені в ці оманливі релігійні ритуали, але через масовість явища і соціальні зв'язки, від яких воїнів досить важко і затратно від'єднати, ілюзія Богошанування і Богопричастя досягає і їх і розслаблює, ейфоризує їх психіку, робить неуважними і недбайливими, нечутливими до загроз. Так, інструментом неправильно акцентованих релігійних організацій через загальне соціо-інформаційне поле і простір здійснюється негативний вплив на обороноздатність, що може призвести до значних економічних і біологічних втрат аж до повної втрати держави і суб'єктності. Релігійні організації - це настільки сильний інструмент керування психікою людини, що практично вийти з псевдобожественної організації людина може лише під впливом катастроф - чи особистих, чи навіть суспільних і воєнного характеру. Існують різноманітні теорії катастроф, які допомагають визначити місця і час ймовірних катастроф і запобігати цим катастрофам, але, на жаль, кілька вчених не завжди можуть врахувати і здійснити правильний і вчасний вплив на усю багатомільйону масу народу, і катастрофи стають неминучі через низький загальний рівень психічної організації людей і нечутливість до загроз. Єдине, що іноді залишається, - сподіватись, що хоча б на помилках і катастрофах люди будуть вчитись і остерігатись обманів і, відповідно, загроз. 

На Вінничині планують розробити програму про розвиток кіномистецтва

Мої вічно вступні проби пера :)

Картина М. Примаченко. Дикий бик і ворон - тварини-друзі.

  Людство як єдиний вселюдський організм схильне до самогубства. Згідно законів фізики виживає той, хто має більше знань.  Але коли ти здобув найбільше знань і подолав усіх своїх ворогів, ти опиняєшся перед пустотою: далі нічого нема, бо ти вже все здобув. Можна і далі здобувати знання для зберігання своєї панівної позиції, але погодьтесь: це неймовірно якось тоскливо, неймовірна невідповідність висоти положення і убогсті бажань на рівні одноклітинних організмів. Можна вдатись в альтруїзм і духовність, але це загрожує смертю, бо є багато бажаючих зайняти твоє положення і, щоб не було з твоєї сторони реваншу, не полінуватись втоптати тебе по самі вуха в лайно, до якого ти не дуже і готовий. Альтруїзм тяготить невідомістю, болем, стражданнями. Альтруїзм важкий, особливо тоді, коли ти до нього не звик. Якщо і не кожен на висоті панування, то ймовірнісно кожен другий здається перед звичкою жити одноклітинним інстинктом виживання і далі, і ця звичка вимагає своєї кульмінації. Кульмінація вимагає такого ж безглуздя, як і все попереднє одноклітинне життя. Кульмінація безглуздя вимагає зробити щось таке неймовірно безглузде, чого ще світ не бачив і від чого раніше ніколи не здригався. Максимальний ефект серед обмеженого кола найбезглуздіших вчинків-варіантів. Якщо більш прозаїчно, то людину тягне на самогубство, і, оскільки решта людей набагато нижчі за статусом, то і вони в очах панівної особи не варті життя. Панівна особа чи група осіб вирішує знищити все людство.
  Знову прозаїчне питання: а що може завадити панівній особі чи групі здійснити свій людствовбивчий задум? Панівна група на те і панівна, що може розпорядитись людством на свій розсуд. Людство хронічно приречене. І єдине, що рятує людство від цієї приреченості, - це диво. Проза життя полягає у тому, що диво - це не розкіш, диво - це засіб виживання людства. Якщо припиниться диво - людство загине. Головна, мабуть, проблема дива полягає у тому, що диво і мрія - це не одне і те ж. Мріяти значно легше, ніж творити диво. Якоюсь мірою це навіть трохи протилежні заняття. Мрії можуть бути і корисними, але в самих мріях дива ще нема. Часто диво потребує навіть смерті мрії - недосконалої мрії.
  В нього було прізвисько "Кришталевий москаль"...


З попередніх "вступів" - http://zozvicnic.blogspot.com/2016/09/2245.html

Клеїти шпалери - це хороша справа

  Клеїти шпалери - це хороша справа. Але продовжувати клеїти шпалери тоді, коли загорілась на кухні шафа і скоро вогонь перекинеться на всю хату, - це злочин. Так само коли у вас на дев'ятому поверсі прорвало водопровід, то продовжувати клеїти шпалери - це злочин. І неконтрольоване вогнище і неконтрольований витік води - це так звані руйнівні фактори. Руйнівні фактори мають властивість спричиняти велику шкоду за короткий час, тому у питаннях безпеки вони мають пріоритетне значення: усунення руйнівних факторів - це першочергове завдання для усіх, хто хоче зберегти свій будинок, сім'ю, місто, націю, державу.

  Одна з головних проблем із духовенством УПЦ МП полягає в тому, що вони не розуміють, що московська вимова слов'янської для українців - це руйнівний фактор. Московська вимова не принесла і не може принести в гуманітарному розумінні українцям нічого хорошого: вона спричиняє розрив із нашими християнськими предками, спричиняє національну дезорієнтацію і нерозуміння історії власної нації, приносить розділення і розбрат, стимулює зрадництво і зневагу до українства як такого. Московська вимова - це вогонь, який випалює українців із середини, це вода, яка затоплює все їх господарство. Але пастирі заявляють: ні, ми таки будемо клеїти шпалери, бо це добре діло! Здорове суспільство знайшло б для таких пастирів безпечні кімнати із гратованими вікнами і холодними компресами на їх гарячі від агресивної глупоти лоби. Але суспільство теж виховане у подібному дусі, бо німецькі поліцаї тут виховували лише три роки, а московські поліцаї виховували (і виховують, бо якщо розібратися в сутності, то більшість духівництва УПЦ МП - це сучасні московські поліцаї по ідеологічній роботі) наше суспільство протягом біля років трьохсот. Суспільство теж хоче клеїти шпалери (молитись, поститись, слухати радіо "Радонеж" - корисна переважно справа, між іншим) під час пожежі. І навіть історична безуспішність такого підходу нічому не вчить, бо збройні втручання ослаблюють тілесні сили, а втручання гуманітарні ослаблюють сили душевні, і знищення їх рідної християнської культури душевно паралізоване священство УПЦ МП називає удосконаленням, і лише дивно, що ніхто з цього священства ще не порекомендував грекам "вдосконалити" грецьку мову до латинської - невже "мудрі" українці здатні засоромитись своєї глупоти?

 Звісно, звинувачення українців у схильності до відходу від православ'я безпідставні. Більше трьохсот років ранньо-середньої історії україно-руської нації у складі Велико Князівства Литовського і Речі Посполитої ми сприймали московитів переважно як супротивників, конкурентів і ворогів, і якихось значних союзницьких дій разом з ними зовсім мало. Але українці все ж були настільки православні, що саме Берестейська Унія і утиски православних у Речі Посполитій спричинили до того, що ми - заради православ'я - пішли на союз із нашим традиційним історичним конкурентом, супротивником і ворогом - пішли на союз із Московією. Один лише цей факт доводить, що українці переважно дуже вболівають за Східною християнською вірою, і звинувачувати їх у схильності до відступу від Православ'я - безпідставно. Але Москва хоче нас у цьому звинуватити, і для цього і було введено такі "удосконалення", які ставлять перед вибором із обох поганих варіантів - або зректись від національних традицій і, як наслідок, взагалі від національного усвідомлення, або зрікатись Східної християнської віри. І цей союз із Москвою ми вже не одне століття відригуємо кров'ю мільйонів невинних українців, але все ніяк не можемо виригнути. Бо багатьом українцям подобається служити московськими поліцаями - катами власного народу.

  На що ж сподіватись? Лише на це: Псалом 105, 30: І ста Фінеєс, і умилостиви, і преста січ (Тоді став Фінеєс (Пінхас) і вчинив суд над винними, і пошесть (зараза і покарання від Господа) припинилася). Поки не буде вчинено суд над тими, хто вводить у спокусу гріха московитського етнофілетизму і невиправлення його історичного впливу, доти буде продовжуватись для українців покарання. Хто сам не може стати в якості судді, нехай молиться, що Господь дарував народові такого справедливого судді чи суддів. Малоймовірно, але теоретично можливо, що такі судді можуть постати навіть у самій УПЦ МП.

  Бог не садист, і християнство вимагає лише відмови від надмірностей. Християнство не вимагає відмови від матеріального і не вимагає зречення рідних християнських традицій заради уявного альтруїзму, а насправді - заради істерично-марнославного екстазу. Матеріальне теж має значення. А якщо хто не згоден, то відмовся від їжі хоча б на рік - і тоді поговоримо.

Жодна нація не може бути настільки багата, щоб дозволити собі виховувати націєфобів

  Українська вимова слов'янської живить в тобі українця. Московська вимова слов'янської живить в тобі московита. Іноді кажуть, що перехід до московської вимови - це було удосконалення, перехід на кращий рівень. Для таких людей українець - це всього лише малограмотний москвин, а щоб стати грамотним і досконалим, то треба молитись московською вимовою - Бог допоможе, і забуде людина свою малограмотну українськість. Ніби прості речі, а мільйони українців на це ведуться. Українці, не ведіться, а якщо вже і ходите до храмів УПЦ МП, то вимагайте української вимови - єдиної вимови, що живить українську душу.

  Московська вимова слов'янської мови для українців - це закріплення стокгольмського синдрому - співчуття до агресора, це свого роду фіксофаний прояв цього синдрому. Тому без руйнації цієї ідеї - що московська вимова є рідна для українців вимова - сумнівними виглядають перспективи перемоги патріотичного руху в УПЦ МП і, відповідно, конструктивної їх ролі в об'єднаній церкві. Московська вимова для українців - це свідчення (несправедливе, звісно) безумовної нижчовартості української нації відносно московитської: чим більше молитовних подвигів здійснює українець московською вимовою, тим, на жаль, він більше проймається прихильністю до спільної із інструментом своїх подвигів нації - до московитів, а не до українців. Тобто московська вимова для українців - це абсолютна пастка, яка не може бути українцям корисна в нормальних умовах. Вона може бути корисна лише в умовах надзвичайно екстремальних - в умовах недоступності знань про українські історичні християнські традиції. В таких умовах і перебували деякі святі УПЦ МП - Амфілохій Почаївський, Лаврентій Чернігівський, і в тих екстремальних умовах обмеження доступу до інформації, агресивного войовничого безбожництва їм і була корисна московська вимова, бо до іншої в них доступу не було. Це можна порівняти із правилами хрещення: правильно хрестити - повним зануренням, але в екстремальних умовах, у випадку прямої смертельної загрози і т. д. допускається і лише окроплення. Так само і з вимовою: єдиною правильною і корисною для українців є українська вимова слов'янської мови, а інша вимова (московська в тому числі) може бути корисна лише в екстремальних умовах недоступності знань чи можливостей використання української вимови. 

Тому повернення до української вимови слов'янської - це першочергове завдання. І патріотичні громади мають тиснути у двох напрямках:

  1. Церковний напрямок.

 Пояснювати кожному священнику УПЦ МП згубність використання московської вимови для українців тоді, коли є всі умови для використання української. Пояснювати, що московська вимова для українців - це інструмент знищення християнської нації, що жодним чином не може відповідати волі Божій. Пояснювати персональну відповідальність перед Богом кожного священника за свідомий вибір згубної для своєї пастви ідеї. Нагадувати, що навіть за уставом УПЦ МП парафія має право на вибір мови богослужіння, і що священники, як люди, що мають визначальний вплив на парафіян, переважно і відповідальні за встановлення корисних чи згубних звичок у парафії. Пояснювати, що українські правила вимови слов'янської - це наша рідна давня традиція, яка є єдина живильна для української душі, а московська традиція хоч формально і підтримує ніби християнство, але фактично виховує зневагу до наших давніх християнських батьків - тобто фактично навчає порушенню заповіді "шануй батька і матір", накликає на націю відповідні Божі покарання, які проявляються у різнодумствах, розколах і безладах, бо чужа вимова стимулює захищати чужі інтереси. Пояснювати, що нав'язування українцям чужої московської вимови - це відверта зневага і образа щодо братів-українців, і таким людям, які дозволяють собі цю зневагу і образу, навіть до молитви приступати не варто, бо написано у Святому Письмі: «Отже, коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар твій перед жертовником і піди перше примирися з братом твоїм, і тоді прийди і принеси дар твій» (Мф. 5, 23-24). Якщо за непримирену образу лише однієї людини не приймає Бог жертви, то тим більше не прийме Він за непримирену образу багатомільйонної нації. Це ні в якому разі не означає, що інша (московська зокрема) вимова має бути заборонена, але рекомендуватись до використання вона має лише для тих людей, які не визнають себе українцями.

  2. Напрямок державної влади. 

 Громадське патріотичне суспільство має тиснути на владу щодо сприяння переходу українських парафій на українську вимову слов'янської там, де сьогодні використовується вимова московська. Для цього в першу чергу має бути врегульоване документальне і книжкове використання для українців саме української - відмінної від московської - вимови слов'янської. Мають бути проведені процеси виправлення україномовних церковних книг, де використовується московська транслітерація слов'янської замість належної української. В першу чергу мають бути виправлені найбільш широковживані церковні книги - Закон Божий (українською мовою) і т. д. Держава має вимагати від церковних видавництв відредагувати типографські матриці на відповідні до української вимови і не допускати нові видавництва українською мовою з московською транслітерацією слов'янських текстів. Бажано застосувати і виправлення вже надрукованих книг випуском корегуючих наклейок. До усіх порушників правила видання україномовних церковних книг з українською транслітерацією застосовувати достатні для виправлення санкції і штрафи. У ідеологічному захисті цих правил зазначати, що ці правила не спрямовані проти московської нації і що московськомовних кних ми абсолютно не зачіпаємо цим правилом, а що правила спрямовані лише проти українофобських традицій, які заважають повноцінному і християнському розвитку української нації. Доводити до відома представників влади, що вони несуть персональну і найбільшу відповідальність за непротидію поширенню українофобських традицій, і жодні відмовки про невтручання держави у справи церкви тут не важать, бо питання поширення українофобії - це критичне питання безпеки держави, і церковні огранізації, які виховують українофобів і, відповідно, потенційних колаборантів, можуть взагалі бути заборонені, але високоосвічена і культурна державна влада може і не вдаватись до повної заборони, але має абсолютний обов'язок виправляти конкретні і давно визначені українофобські традиції і тим самим оздоровлювати і гармонізувати націю. Якщо ж державна влада відмовлятиметься і саботуватиме, як, на жаль, це маємо і на даний час, то нагадувати їм, що непротидія українофобським проявам і традиціям - це ознака не української влади, а влади, що ворожа до українців.

Штірліц втрачає Плейшнера

Штірліц сказав: Нечестивий розмножується для того, щоб бути знищеним. Єретик розмножується для того, щоб бути знищеним.

Плейшнер сказав: Московська традиція вимови церковнослов'янської - це смертельна для українців традиція.

Штірліц сказав: Малороси без великоросів завжди були схильні до єресі, до католицизму - це погибель для Малої Росії і для українців. Єдиний спосіб врятувати українців від тієї неминучої загибелі, яка чекає на увесь Західний єретичний і тому нечестивий світ, - єднання з оплотом правої віри - з Великою Росією. Штірліц хоче українцям добра. Найбільш надійний спосіб пов'язати Малу Росію із Великою - універсалізація вимови церковнослов'янської, тобто - прийняття українцями єдиної для росів - московської вимови. І в більшості своїй українці це правило прийняли, бо зрозуміли його важливість: на прикладі життя під Старою Польщею українці зрозуміли, що все, що може дати їм Західний Світ, - це відірвати їх від чистої Східної Православної Віри. Саме тому українці пішли на вічний союз із Москвою і ніякі Мазепи не змогли переконати їх у протилежному. Сьогодні на захисті українців твердо стоїть митрополит Онуфрій - цей відважний воїн і захисник України від тих, хто хоче льстивими словами увести українців і Україну у блудовірство і погибель. Сьогодні Західний Світ величається своєю силою, яка була здобута ще православними їх предками, але дні їхні вже полічені, і навіть вже сьогодні вони тремтять від відваги і могутності руського православного воїнства, а далі - вони не мають з чого черпати сил для свого розвитку, бо їх віра - не благочестива, їх віра - це розсип бісівських єресей. Свята Русь - це оплот святої віри останніх часів. Усі, хто намагається відірвати малоросійську народність від спасительного єднання з Руссю Великою, будуть знищені, бо українці - це традиційно православні благочестиві християни, які призначені для порятунку і життя із Христом, і цей порятунок - у єднанні з Руссю Великою. Хто буде протидіяти - буде знищений, хто буде сумніватись і обертатись назад - подібно до жінки Лота перетвориться на сольовий камінь - закам'яніє від мертвості своєї думки.

Плейшнер сказав: Але ж прийняття московських правил вимови знищує малоросійську самобутність. Це ж видно навіть по історії і національній географії: там, де відмовляються від малоросійських правил вимови церковнослов'янської, там поступово відмовляються і від решти малоросійських традицій, і ми спостерігаємо зникнення цілого християнського народу. Хіба Бог бажає зникнення християнських народів?

Штірліц сказав: Українці мусять усвідомити свою історичну місію і роль. Раніше Русь була одна. Потім були міжусобиці і Русь поділилась. Кожна частина виробляла свої мовні та інші традиції і відмінності. А Бог на це все дивився: Він дивився, яка частина збереже чисту Православну Віру. Бог спостерігав, яка частина Русі збереже Православ'я і здобуде тим Боже благословення для того, щоб стати основою для майбутнього об'єднання і відновлення єдиної Русі. Історія засвідчує, що такою частиною стала Русь Велика, або, як ви кажете, Московія. Русь Мала дійшла була до того, що усі православні її єпископи прийняли унію з Римом, і якби не допомога великоросів, то б Мала Русь була б сьогодні вся римсько-єретична. Хтось може заперечити цим історичним фактам? Ні? Тож хіба не зрозуміло, що об'єднувати Русь потрібно на здоровій - великоросійській основі, а не на будь-якій іншій? Бог судить по плодам. Можливо, великороси багато у чому були історично не праві, але результат - збереження Православної Віри - не перекрити нічим. І малороси мають з цим змиритись або загинути. І цілком зрозуміло, що багато малоросів оберуть загибель, грунтуючись на своїй національній гордині. На жаль, багато людей не здатні зрозуміти, що нація, яка не здатна зберегти Православної Віри, не має права на майбутнє. Бог зневажений не буває.

Плейшнер сказав: Але ж саме московська вимова і московські традиції в Українській Церкві і відводять багатьох українців від Православ'я. Українець дивиться, що Православ'я вимагає від нього зречення від своєї національності, і він починає сумніватись у святості Православ'я, бо жоден з Апостолів не вимагав від язичників зречення від своєї національності. Апостоли вимагали від учнів зречення від поганської віри і поганських звичаїв, але мови і національних мовних традицій вони не зачіпали. І навіть навпаки: Апостоли не вимагали від греків ставати євреями і вчити єврейську мову, а самі ж Апостоли, передбачаючи більше поширення християнства саме серед греків, записували Святе Благовістування - Євангеліє переважно грецькою, а не єврейською мовою. Українець, коли бачить нав'язування собі чужої мови задля ніби спасіння, починає сумніватись, що це Православ'я - справді віра Апостольська, бо Апостоли мали зовсім протилежні нрави. Українець шукає інших варіантів, і найбільш зручним знаходить католицизм, який вже відійшов від традицій мовного нав'язування. Декотрі, як православні українці США, пішли до Константинопольського патріархату, але Константинопольський патріарх занадто слабкий, щоб протистояти Росії-Московії у питаннях всієї України, він навіть не може дорікнути митрополиту Онуфрію, що той підтримує смертельні для української нації традиції богослужбової мови, бо Константинопольський патріархат боїться втратити підтримку Росії-Московії в своєму доволі скрутному становищі перебування під владою Туреччини.

Штірліц сказав: Бідний нещасний українцю! Як же туго до тебе доходить слово правди! Але з любови моєї я тобі поясню ще раз: Бог не може безкінечно бути милостивим до своїх ворогів! Грецька Церква не один раз ішла на унію з Римом - цим центром гордині і єресі. Невже ти думаєш, що Бог цього не бачить? І невже ти думаєш, що це простий випадок, а не справедлива закономірність, що усі, хто ще хоч трохи залишається православним, шукають допомоги, заступництва і покровительства у Великій Русі? Ні, брате-малоросе, це не випадковість, а таки справедлива закономірність. Чи ти думаєш, що так легко було Русі-Московії зберігати чисту віру, коли практично увесь світ (разом із греками, скажімо, у Флорентійській унії) відходив у єретичне нечестя. Це саме вони - великороси - мали право подібно до розіп'ятого Господа на хресті заволати у стражденному відчаї: Боже наш, Боже наш, навіщо ти нас залишив самотніх і покинутих усіма у цьому світі єресі, гріха і облуди. Чи наслідком таких страждань не мала стати слава Великої Росії - її воскресіння у славі? І так і сталось: Московія зміцнилась у стражданнях і стала оплотом і суддею православних, а через них - і всього світу. Хіба ми, великороси, винуваті у тому, що багато малоросів пішли до католиків? Хіба з початку ми вводили в Україні московську вимову? Ні, українці почали переходити до римської церкви ще тоді, коли їх православні ще молились вимовою малоросійською, а потім у тій частині українців, що залишились православні, деяка ще частина виявила бажання відмовлятись від своєї малоросійської окремішності задля збереження Православ'я - хіба ж московити їх до цього примушували? Не московити роз'єднали українців по мовному питанню і по питанню окремішності чи об'єднання з великоросами, а роз'єднала їх жага тимчасового комфорту, відступ від Православ'я і, відповідно, відступ від Бога. І не московити винуваті в тому, що українство стало синонімом неправослав'я і тим самим накликало на себе прокляття від Бога. Православні українці не знаходили собі підтримки від своїх же братів-українців, а знаходили підтримку від "диких" московитів. І тепер ви хочете примусити цих українців не бути вдячними своїм православним братам-московитам? Ви хочете заборонити українцям шанувати московитську культуру заради православ'я, яке вона несе? І як ви збираєтесь забороняти: ви з ним мучеників робити будете? Так на мученицькій крові і росте Церква, і кожна мученицька кров возродиться стократно аж до загибелі мучителів. А молитись малоросійською вимовою ми не забороняємо, але бажаючих - вкрай обмаль, і тому зусилля українізаторів богослужіння приречені: українців історія навчила, що Православну Віру і спасіння вони можуть зберегти лише в єднанні з Церквою Московською, а для цього єднання потрібно зберігати єдність із московськими правилами єдиної вимови церковнослов'янської мови. Хочете іти проти волі українських православних? Тоді ми будемо їх захищати, і їх буде захищати Бог.

Плейшнер сказав: Тобто ви захищаєте Православну Віру без любові?

Штірліц сказав: Не може бути любові без Православної Віри.
 

Плейшнер сказав: Тобто Православна Віра з любов'ю все ж можлива, але ні ви, ні ті підмосковські "поки що українці" на неї не здатні?

Штірліц сказав: Черговий! Черговий! Сюди бігом! Зв'язати професора і розстріляти! Він ганьбив фюрера! Прощавайте, професоре! Занадто багато вас таких мрійників!

Черговий відводить Плейшнера у іншу кімнату. Чути глухий постріл. Штірліц витягнув замотану в газету печену картоплю і подумав, що гнилим європейцям ніколи не зрозуміти ані краси чистої віри, ані краси замотаної в газету печеної картоплі.

Біблійні парні архетипи: вирівнювання балансів

Старокиївська гравюра "Ісус Навин вішає переможених царів"

 
  Папанов із його прокляттям 

"Щоб ти жив на одну зарплату!" 

залишається в Україні популярнішим за 

будь-якого антикорупціонера.

  Якщо спробувати визначати загальні риси парних біблійних архетипів Старого Заповіту, то найбільш адекватною видається пара "Закон і Благодать". Перший очевидний висновок - чітка послідовність: Благодать завжди приходить після Закону. Менш теологічно пару можна означити як "Очищення і Освячення". До цих висновків також підводить і переважно заперечувальна сутність старозавітнього закону: хай не буде тобі.., не створи собі кумира, не вбий, не вкради і т. д. Закон заперечує злочини для очищення від них. Благодать освячує-наповнює: блаженні вбогі духом, лагідні, миротворці і т. д., і найголовніше - благодать дає приклад: заповіді "возлюби Бога і ближнього" були і в Старому Заповіті, але на них менше концентрувались, бо ця планка була надто високою і в повній мірі придатною для взяття лише для втіленого Сина Божого - Ісуса Христа.
  Найбільш яскрава старозавітня пара архетипів - Давид і Соломон. Ця пара найбільш помітна, бо вона - царська. По нашому марнославству ми схильні більше звертати увагу на щось велике і потужне. Так, саме Давид і Соломон - були найвизначнішими будівничими еврейської державності - в її матеріальному розумінні: Давид об'єднав і зміцнив державність, Соломон - увійшов у Біблію як наймудріша старозаповітня людина. Що ми часто забуваємо стосовно цих осіб - що царська форма організації ізраїльської державності не була ініціативою Божою, а людською і гріховною. Давид - не перший цар Ізраїлю. Давид - перший благочестивий цар Ізраїля. Давид виконує функцію очищення монархії від її гріха, очищує народ від гріха бажання монархії. Гріх цей у тому, що Ізраїль був покликаний служити просвітленням для світу, а своїм бажанням монархії ізраїльтяни показати, що більше хочуть панувати над світом, ніж його просвітлювати. Цей гріх очищався війнами - війнами, в яких гинули не тільки вороги Ізраїля, а й самі ізраїльтяни. Давид майже все життя воює - очищає. Соломон вступає на царство у відносно спокійні часи - мало що заважає будувати Храм і складати притчі. Соломон не визнається Богом таким же благочестивим, як Давид, після Соломона царство розділяється на дві частини, а тим не менш - сам Спаситель Ісус Христос визнає надзвичайну мудрість Соломона, а неміч Соломона - це ознака немічності всякої людини. Усі старозавітні архетипи - це притемнені образи повної благодаті Христа, і у парах цих архетипів найбільш немічними виглядають саме архетипи Святості-Благодаті, бо всяка людина виглядає немічною перед висотою і силою Бога.
  Іншою парою, яку менше помічають і розглядають, є пара Мойсей і Ісус Навин. Хоча самого Мойсея розглядають достатньо, але якось дивно у проектах "виходу з рабства" забувають про те, що кінцева ціль для Ізраїля була не вихід з рабства, а опанування Землі Обітованної, і що в цю землю Ізраїль увів не Мойсей, а саме Ісус Навин. 40 років блукання по пустелі - це лише половина шляху до мети - до входження у Спокій Божий. Саме Ісус Навин символізує у цій парі архетипів освячення і благодать, а Мойсей - це лише очищення від єгипетських гріхів. З однієї сторони - очищення важливе, бо в нечисту посудину чисте наливати не годиться, з іншої - існує небезпека зупинитись на півдорозі або ж і повернутись назад в іще гіршому стані (згадаймо, притчу євангельську, про нечистого духа, що був вигнаний, але коли повернувся, то знайшов оселю - душу людську лише чисту, але не освячену, не наповнену благодаттю - нечистий дух повернувся із сімома злішими духами). Тобто роглядання архетипу Мойсея без Ісуса Навина страждає на небезпечну неповність. Саме Ісус Навин здійснив найвеличніший концепт ізраїльського народу - входження і опанування Землі Обітованної.
  Мойсей і Ісус Навин - чистіша пара архетипів, ще не заплямована гріхом бажання світового панування. Відхилення, звісно, були вже і тоді, але вони дуже швидко карались пророчою силою Мойсея. Мойсей - очищає. Але Мойсей більше пише, а Ісус Навин більше воює. Мойсей - більше Закон, ніж Давид, бо він Закон фундує, а Давид лише відновлює. Ісус Навин - більше благодать, ніж Соломон, бо зберігає благочестя. Можна запитати: в чому ж така велика благодать Ісуса Навина - в тому, що він вів війни і вішав нечестивих царів? Ну, думаю, в цьому також, бо це потребує великої віри і мужності, але це видається не основним. Основне - матеріальні результати цих воєн для Ісуса Навина, або точніше - його власне ставлення до своїх перемог. Здається очевидним, що той, хто увів Ізраїля в Землю Обітованну, запросто міг би стати і Царем Ізраїля, і навіть Божественним Царем Ізраїля. Здається очевидним, що Ісус Навин відмовляється від честі, влади і шани добровільно. А про матеріальний результат для Ісус Навина його героїчності Біблія пише чітко і ясно: Ісус Навин помирає у старості у небагатсві, самотності і народному забутті... Здається, плачевний кінець. Але - це і є благодать: Ісус Навин добровільно обирає багатство душевне і духовно-небесну славу замість багатства і слави дочасної і гинучої. Це і є та благодать, яка для світських людей часто не зрозуміла, але вона не нерозумна. Чому розумна? А тому, що багатіїв, мабуть, було багато в Ізраїлі за часів Ісуса Навина, але в пам'яті через тисячоліття - добрим словом і пам'яттю ніхто з них не залишився, а пам'ятають - самотнього і небагатого в старості Ісуса Навина. Іншими словами Ісус Навин переміг не тільки нечестивих царів, але і своїх співбратів у стратегії, у тисячоліттях і у вічності.
  Які можуть бути проекції архетипів Мойсея і Ісуса Навина на наше суспільство? А тут я вже зупинюсь і дам волю вашій фантазії. Єдине, що відзначу: робіть так, щоб про вас українці добрим словом згадували через тисячу років - і все у вас буде добре. :-)

Нові для мене українські церковні стародруки онлайн

Цифрова бібліотека історико-культурної спадщини

 Чи я раніше не помічав його, чи його було доповнено нещодавно цікавими книгами - не знаю. Хоча проблема об'єднання і зв'язку електронних фондів, мабуть, існує. Книги із сайту можна зберігати у форматі pdf на свій комп'ютер, хоча алгоритм не дуже ясний. Потрібно почекати коли книга почне активно завантажуватись (можливо, іноді - поки завантажиться і прокрутиться вся) на екран і натиснути "CTRL+S". Якщо пропонує зберегти htm, то відмовитись і далі дати книзі завантажуватись. Якщо ж пропонує зберегти pdf, то сміливо зберігаємо.

Що нового для мене і цікавого?       

Ростовський (Туптало Д. С.) Д.
ЧУДА ПРЕСВЯТОЙ И ПРЕБЛАГОСЛОВЕННОЙ ДІВИ МАРІИ (1677)
Мабуть, перша книга майбутнього святителя Димитрія. Книга староукраїнською мовою, яка, схоже, лягла в основу виданої пізніше слов'янською книги Дмитра Туптала "Руно орошенное", яка теж наявна на сайті - Ростовський (Туптало Д. С.) Д.
РУНО ОРОШЕНОЄ (1696)

Галятовський І.
ГРІХИ РОЗМАИТІИ (1685)
Староукраїнська мова. Невеличкий посібничок для тих, хто готується до сповіді.   

  

Могила
СЪБРАНІЕ КОРОТКОИ НАУКИ О АРТИКУЛАХ ВІРЫ ПРАВОСЛАВНОКАФОЛИЧЕСКОИ ХРІСТІЯНСКОИ (1645)
Староукраїнська мова. Катехизис у питаннях і відповідях. Більше 200 сторінок.    

ЕВХАРІСТИРІОН, АЛБО ВДЯЧНОСТЬ... ПЕТРУ МОГИЛІ : од спудеов Гимназіум єго милости з школы реторіки ([1632])
Староукраїнська освітня поезія.     

       
Галятовський І.
КЛЮЧ РАЗУМІНІЯ (1665)
Радивиловський А.
ВЕНЕЦ ХРИСТОВ (1688)
Радивиловський А.
ОГОРОДОК МАРІИ БОГОРОДИЦЫ (1676)
Більш якісніші примірники, ніж ті, що подані на харківському сайті. Хоча фото на харківському сайті вищої точності, а тут все лише для попереднього ознайомлення-читання у компактному форматі пдф. Але і зрозуміло: подати тільки більше 2000 сторінок Радивиловського у форматі високої точності - це займе дуже багато мегабайтів. У описі книги Галятовського мови не вказано, а у описі книг Радивиловського вказано "старослов'янська мова", з чим не згоден, бо мова Радивиловського хоч із характерним після "переяславської ради" ухилом до слов'янізмів, але це все ж староукраїнська, а не слов'янська мова.

Димитрій Ростовський (Туптало Д. С.)
КНИГА ЖИТІЙ СВЯТЫХ...    
Знамениті заборонені Петром І першодруки Житій Святих святителя Димитрія з українськими особливостями слов'янської. Але це все та ж слов'янська мова, а не староукраїнська. Ну, замість "есть" - "естъ", замість "мѣсяцъ" - "мѣсяць" і тому подібне. Не особливо цікаво для широкої публіки.

Словник староукраїнської мови