Презумпція влади і церковний авторитаризм

Часто політики, що просять собі політичної підтримки

 від електорату, нагадують людей, що просять у своїх

 знайомих грошей на горілку: той, хто підтримує і дає,

 більше сумнівається, що це допоможе, але той, хто просить,

 більше мотивований і наполегливий...

  Багато проблем виникає у суспільствах від монопольної презумпції демократичної влади. Хоча мало хто з виборців знає, звідки і як їх демократія взялась і якими засобами вона себе підтримує. В судочинстві презумпція невинуватості означає, що вас ніхто не має права карати (крім обмежень, що потрібні для слідства), поки ваша провина не доведена неупередженим судом. Ваша презумпція невинуватості зовсім не означає, що вас не покарають за злочин, а лише зумовлює певну процедуру визначення і покарання. Монопольна презумпція демократичної влади означає те, що інше джерело влади ще потрібно довести, а влада демократична сприймається як така, що ніби встановлена природно і справедливо, і що ця природність і справедливість не потребує доведення, а є аксіома. Насправді ж, така монопольна презумпція демократичності влади не є аксіома, а є лише думка окремих осіб і груп, можливо - навіть думка більшості громадян, але не обов'язково всіх громадян і не обов'язково громадян найрозумніших і найморальніших. 

  Згадаємо ще раз метод визначення ефективності демократії і спробуємо краще зрозуміти, що він означає. Основна перевага демократичної політичної системи - її конкуренційність. Кожне масове суспільство має багато своїх підгруп і окремих інтересів. Відповідно до різних інтересів відбувається поляризація суспільства по різним темам: мовним, регіональним, економічним, релігійним, культурним, філософським і т. д. В самій цій поляризації нема нічого страшного до тієї пори, поки не знаходяться люди, які на цій поляризації починають паратизувати. В здоровій демократичній системі поляризація стимулює самокритичність і, відповідно, розвиток, віддаючи належне переможцям виборів, але і не зневажаючи тих, хто вибори програв. Коли ж, користуючись природною відкритістю системи, до влади приходять ті, хто навчився цією відкритістю зловживати, і заволодівають ресурсами і інструментарієм системи, то система стає неефективна, не стимулює ні духовно-інтелектуальний розвиток, ні матеріальне багатство держави і громадян. Зкочення влади, за період свого демократичного владарювання, від 50% до нижче 25% означає те, що вона не змогла задовільнити навіть рідну собі поляризаційну частину виборців. Якщо це відбувається один раз - це може бути випадковість. Якщо це відбувається два рази підряд - після почергового владарювання протилежних "представників" поляризаційних груп - це вже правило і закономірність. Це означає, що існує певна владна група, яка мало піклується про інтереси держави, яка володіє значними ресурсами, і що виборці не мають жодної можливості вплинути на якісну зміну політичної системи через вибори, бо владна група вибори контролює в своїх інтересах, може пристосуватись і до різних форм виборчого процесу.

Єдиний вихід із цієї замкненої негативної ситуації - зрозуміти, що презумпція демократичної влади - це не аксіома. 

  Що ж до іншої влади - влади авторитарної, вождиської чи монархічної, то хочеться розглянути теологічний напрямок. Теологічно найбільш правильна форма влади - це теократія або влада Божих пророків, які виконують функцію влади. Це можна назвати владою "праведних жерців". Прикладом теократії є епоха суддів в Ізраїлі від Мойсея до Самуїла. Влада ця передавалась у спадок не по фізіологічній спадковості - від фізіологічного батька до сина, а по спадковості духовній: пророк обирав собі достойного наступника і з іншого роду, відповідно до оцінки його духовної спроможності.
  Аналогом теократії в християнську епоху є церквоправління. Найбільш відомі авторитарні форми церквоправління - це папоцезаризм і цезаропапізм. Обидві ці форми можна вважати формами крайніми. Папоцезаризм сприяє руйнації соборної сутності церкви, втягує церковних людей в політичну боротьбу - часто всупереч Божій правді і волі. Справді, навіть національний, так би мовити, першосвященник, не застрахований від гріха, і якщо втягнути його в політичну владу, то зберегти відсторонений і чистий духовний розум йому важче, бо політика, як кажуть, річ брудна. Тобто класичний папоцезаризм з часом може знецінити саму церкву, забруднивши її політичним болотом. Можуть, звісно, заперечити, що Мойсею і до Самуїла - як духовним лідерам, духовним першосвященникам - їх політичне лідерство не зашкодило. Але тут треба врахувати принаймні три моменти: ускладнення політичної системи, особливості застосування при потребі короткочасного абсолютизму, поділ церков на різні конфесії і потребу врахування різних інтересів. Можна підсумувати, трохи повторившись, але іншими словами: національний папоцезаризм - це найчистіша політична система, але оскільки політика - річ брудна, то ця чистота схильна втрачатись з часом і переходити в необгрунтований абсолютиський папоцезаризм, а з іншої сторони - значною мірою сприяти відходу духовенства від його функцій - від духовної роботи і збереження ідеалів розумової чистоти; до того ж - папоцезаризм нині може внести непотрібну конфліктність у національному суспільстві через наявність багатьох і доволі чисельних конфесій.
  Іншим - протилежним абсолютиському папоцезаризму - зловживанням церковної влади можна назвати цезаропапізм - коли світському монарху призначається роль голови церкви. Знайомий українцям приклад цього зловживання - Російська Імперія, в якій Імператор вважався головою російської церкви, а патріаршество було скасовано і замінено так званим Святим Синодом. Негативним наслідком такого зловживання є надмірне присвоєння монарху духовних якостей, яких він може і не мати. Тобто якщо в абсолютиському папоцезаризмі церква руйнується ніби із середини - політичними спокусами, то в абсолютиському цезарепапізмі церква руйнується іззовні - необгрунтованими духовними амбіціями самодержавця через формальне визнання його главою церкви. 

  Ознайомившись із цими двома крайнощами церковно-пов'язаного абсолютизму, природно і логічно хочеться знайти якусь між ними золоту середину. Видумувати велосипед тут не варто. Така серединна політично-церковна модель полягає у тому, що монарх поставляється церквою (в сучасних умовах - це може бути найбільш чисельна, національна і центриська конфесія) за відповідністю певним ознакам церковності і спадковості монархічної лінії, але головою церкви він не є, а є головою світської держави, а стосовно церкви - він сприймайється як так званий "зовнішній єпископ". Така церковно-політична монархія бачиться найбільш збалансованою, бо з однієї сторони - сприяє збереженню богословського церковного авторитета через відсторонення церкви від надмірних спокус, з іншої сторони - все ж надає світській, по суті, монархії додатковий церковний авторитет. 

  В сучасних умовах, звісно, довготривалий абсолютизм не є виправданий, але стосовно монарха все ж може застосовуватись презумпція монархічної влади: якщо монарх не заперечує демократичного визначення міри своєї влади і демократичне обмеження монархічної влади не доведене (демократична влада не проводить демократичної оцінки, не запитує об'єктивно в народу, яку міру влади народ хоче виділити монарху), то влада монарха в таких умовах може вважатись абсолютною.