Мене мало розуміють. Моїм знайомим з УПЦМП не треба їхати в Корею, щоб зробити операцію по розширенню розрізу очей: вони і без того роблять дуже великі очі, коли я їм говорю, що основна ідея УПЦМП - "За Україну без українців". З великими від обурення очима вони заявляють: але ж ми - теж українці! Я пояснюю далі: це не надовго. Тому що вся суть УПЦМП у тому, щоб зробити в очах своїх вірян поняття "українець" і "церква" несумісними. Робиться це неявно і поступово, щоб адепт не помітив, що висновок йому нав'язують.
Зміна світогляду робиться у два етапи. Перший етап - адепт ще у побуті користується українською мовою і/або ще вважає себе українцем. Для таких людей створюється образ неправославності і аморальності тих українців, що від'єднались від РПЦ і УПЦ МП. Для стійкості в діалозі з опонентами для них ще виробляють інформаційну продукцію українською мовою, але порівняно у незначній кількості, реґіонально і побутово. Загалом утверджуються два сприйняття: українська мова - це мова провінціалів і конфліктних людей; московська мова - це мова православно-моральної столиці. Людина починає поступово все більше сприймати українське середовище як вороже, за винятком своїх груп активістів УПЦМП. А в цих групах все частіше чуються висловлювання, що варто або виїхати в російськомовний реґіон, або хоча б внутрішньо почати себе сприймати переважно московітом-русскім, а українську мову сприймати більше як вимушений тягар. Звісно, таке рішення приходить не одразу, а починається все із поодиноких насмішок зі щедро тиражованих образів українця-дурника, українця-агресора, українця-москвофоба. З роками перебування в середовищі УПЦ МП частота таких насмішок збільшується, і в середньму десь через років 10-20 церковно-активна людина приходить до висновку про несумісність понять "українець" і "православний" і до вибору-рішення сприймати себе або "русскім"-московітом або "вимушеним українцем".
Другий етап - етап закріплення нової самоідентифікації. Швидкість і міцність закріплення також дуже різноманітна і залежить від багатьох умов: від того, наскільки людина має можливість перебувати у винятково московітомовному середовищі, від економічного, морального, інтелектуального стану можливих і бажаних людиною середовищ. Звісно, буває і повернення до української самоідентифікації, але якщо воно не супроводжується виходом із УПЦ МП, то, як правило, це лише тимчасове відкочення до першого етапу московізації.
Або ж, якщо людина схильна до марнославства, то з неї можуть зробити "наживку": її загострене українське самовідчуття будуть навіть підтримувати, але взамін на захист УПЦМП загалом. Якщо було вірно визначено марнославність людини, то отримують не тільки наживку, але і особливо вірного услужника: марнославні люди дуже чутливі до пониження свого статусу і своїм статусодателям надзвичайно вірні. На марнославство найбільше хворіють священники і архиєреї, яких ця пристрасть "любить" згідно з їх статусом. Бо більше дияволу і не треба: йому не вигідно повністю захоплювати людину і вбивати її одразу, а вигідно тримати її міцно на якійсь одній і не сильно помітній для інших мотузці, поступово зміцнювати цю мотозку, додаючи нових жил, а потім - в останній день несподівано затягнути зашморг, привівши людину до жаху, безнадії і відчаю.
Мотузки-зашморги диявола - це страсті. Боротись з ними можна або по книгах святих - але це досить важко, або під керівництвом наставника - але це досить малоймовірно, бо насправді люди загалом змінюються дуже повільно, а різкіше змінються умови, і якщо в часи гонінь ми мали одного справжнього наставника на мільйон людей, то в часи спокуси славою не варто думати, що їх стало відносно більше, хоч і священників вже стало один на тисячу.
Але Господь дає орієнтири і розум, і той, "хто має розум, хай полічить число звіра" - хай поспостерігає за обставинами і, зваживши їх, хай зрозуміє, до чого вони призводять. Хай походить людина у храми, хай почує, якою мовою там проводиться богослужіння, якою мовою там продаються церковно-релігійні книжки, як було раніше і які тенденції, і хай зрозуміє, до якого рішення її підводять. І якщо це рішення добре, то хай не відкладає його на 10-20 років.
Зміна світогляду робиться у два етапи. Перший етап - адепт ще у побуті користується українською мовою і/або ще вважає себе українцем. Для таких людей створюється образ неправославності і аморальності тих українців, що від'єднались від РПЦ і УПЦ МП. Для стійкості в діалозі з опонентами для них ще виробляють інформаційну продукцію українською мовою, але порівняно у незначній кількості, реґіонально і побутово. Загалом утверджуються два сприйняття: українська мова - це мова провінціалів і конфліктних людей; московська мова - це мова православно-моральної столиці. Людина починає поступово все більше сприймати українське середовище як вороже, за винятком своїх груп активістів УПЦМП. А в цих групах все частіше чуються висловлювання, що варто або виїхати в російськомовний реґіон, або хоча б внутрішньо почати себе сприймати переважно московітом-русскім, а українську мову сприймати більше як вимушений тягар. Звісно, таке рішення приходить не одразу, а починається все із поодиноких насмішок зі щедро тиражованих образів українця-дурника, українця-агресора, українця-москвофоба. З роками перебування в середовищі УПЦ МП частота таких насмішок збільшується, і в середньму десь через років 10-20 церковно-активна людина приходить до висновку про несумісність понять "українець" і "православний" і до вибору-рішення сприймати себе або "русскім"-московітом або "вимушеним українцем".
Другий етап - етап закріплення нової самоідентифікації. Швидкість і міцність закріплення також дуже різноманітна і залежить від багатьох умов: від того, наскільки людина має можливість перебувати у винятково московітомовному середовищі, від економічного, морального, інтелектуального стану можливих і бажаних людиною середовищ. Звісно, буває і повернення до української самоідентифікації, але якщо воно не супроводжується виходом із УПЦ МП, то, як правило, це лише тимчасове відкочення до першого етапу московізації.
Або ж, якщо людина схильна до марнославства, то з неї можуть зробити "наживку": її загострене українське самовідчуття будуть навіть підтримувати, але взамін на захист УПЦМП загалом. Якщо було вірно визначено марнославність людини, то отримують не тільки наживку, але і особливо вірного услужника: марнославні люди дуже чутливі до пониження свого статусу і своїм статусодателям надзвичайно вірні. На марнославство найбільше хворіють священники і архиєреї, яких ця пристрасть "любить" згідно з їх статусом. Бо більше дияволу і не треба: йому не вигідно повністю захоплювати людину і вбивати її одразу, а вигідно тримати її міцно на якійсь одній і не сильно помітній для інших мотузці, поступово зміцнювати цю мотозку, додаючи нових жил, а потім - в останній день несподівано затягнути зашморг, привівши людину до жаху, безнадії і відчаю.
Мотузки-зашморги диявола - це страсті. Боротись з ними можна або по книгах святих - але це досить важко, або під керівництвом наставника - але це досить малоймовірно, бо насправді люди загалом змінюються дуже повільно, а різкіше змінються умови, і якщо в часи гонінь ми мали одного справжнього наставника на мільйон людей, то в часи спокуси славою не варто думати, що їх стало відносно більше, хоч і священників вже стало один на тисячу.
Але Господь дає орієнтири і розум, і той, "хто має розум, хай полічить число звіра" - хай поспостерігає за обставинами і, зваживши їх, хай зрозуміє, до чого вони призводять. Хай походить людина у храми, хай почує, якою мовою там проводиться богослужіння, якою мовою там продаються церковно-релігійні книжки, як було раніше і які тенденції, і хай зрозуміє, до якого рішення її підводять. І якщо це рішення добре, то хай не відкладає його на 10-20 років.
Немає коментарів:
Дописати коментар