Цікаві теми виринають у зв'язку з подіями в Туреччині. Антиукраїнські сили в Україні завжди спекулювати на стабільності. Маючи у своїй власності більшість індустрії, вони шантажували українців втратою стабільності цієї індустрії та й взагалі втратою стабільності. І війна проти України, і події в Туреччині показують інше: стабільність гарантують не заводи їх "гудки", а стабільність гарантує армія. Гудки у воєнний час не допомогли Україні нічим. Натомість навіть у критичний час у Туреччині армія показала, що проблеми вирішуються швидко і, відповідно, результативно. Довготривале гудіння не додає стабілізації. Готовність стріляти і вмирати, - хоч і не завжди за абсолютно святі цілі, - позбавляє країну зайвої виснажливої напруги і дає можливість розвиватись.
Від політичних плакатів "За стабільність", які не дали стабільності, в українців вже оскомина. Якось так вийшло, що національні партії, які мали твердий стержень українського патріотизму, не надто використовували це гасло, хоча кому, якщо не їм, цю стабільність забезпечувати. Натомість космополітичні безнаційники щедро обіцяли людям те, чого вони дати не можуть. І поки не було війни, вони мали певний емпіричний базис для своїх обіцянок. Війна показала, що цей базис був паперовий. І хоча вони можуть брехати і далі, але позиції їх не стійкі. Постає потреба нових політичних проектів, що асоціюються зі стабільністю, і очевидно, що це мають бути партії, що пов'язані з військовими. Представників добробатів ми вже маємо у ВР, але на одних сержантах довготривало впливової партії не збудуєш. Потрібне широке впровадження глибоко продуманих і професійно оформлених повідомлень, смислових шаблонів, що відтворюють ідею армійської організації як основного гаранта стабільності і розвитку держави. І аргументом має виступати не тільки наявність загрози (в основному - зі сторони Росії), а і наявність хоч і відносно, але вдалих прикладів протидії загрозам такого порядку - приклад Туреччини, звісно, з адаптацією його до наших соціально-культурних і політичних умов.
Однією із платформ для майбутньої напіввійськової партії стабільності можна розглядати союз офіцерів України у відставці. Відомо те, що досвіччені офіцери співпрацюють з такими об'єднаннями, як "Правий сектор" і т. д., але недоліком є акцентування значно переважно лише на конкретних вояках - умовних сержантах, і недостатня включеність у ідеологічно-політичний процес із відкритим залученням представників вищого аналітичного військового складу, представників організаторів і конструкторів військово-промислових підприємств і також відомих представників виробництва і науки, які були б об'єднані спільними принципами добросовісності, відповідальності, інтелекту, професійності та ефективності. Одним з основних результатів, на який орієнтувати виборця, має стати та ж стабільність. Можна сказати, що одним з основних завдань для майбутньої "військово-промислової" партії є відтягування на себе електорату, орієнтованого на стабільність, яким протягом багатьох років безвідповідально користувались промислово-олігархічні групи.
З гуманітарного боку одним із політичних гасел партій, що контролювались промислово-олігархічними групами, було гасло мовної індиферентності. Мовна індиферентність також подавалася як гарант стабільності. Відповідальні державці давно розуміли хибність цієї надії, але до умовного середнього виборця усвідомлення цієї хибності доходить лише з реальною війною і очевидними жертвами і втратами. Звісно, завдання держави - перш за все людина-громадянин і її розвиток, а не самі символи цієї держави, але вже і досвід показує, що якщо тривалий час зневажати символи держави (одним з яких є і мова титульної нації), то дозріє і зневага до самої держави і її громадян, що рано чи пізно виллється у війну на знищення цих громадян. Отже, індиферентність має бути відкинута, а на її місце має стати обов'язкова повага до української мови - як символа держави, і повага до інших мов, як мов близьких і рідних для багатьох громадян. Загалом, щоб бути справедливими, у мовному питання потрібно наближатись до гасла справедливості, розуміючи його у всесвітньому масштабі: від кожної мови - по можливостям, кожній мові - по потребі.
Отже, не треба доводити країну до переворотів і навіть передпереворотних станів, а намагатись оформити участь військових у житті країни цивілізовано, даючи можливість і включаючи серйозних військових у політичний процес. Трохи з натяжкою і умовно, але цей вибір можна назвати вибором між "петлюрівщиною" і "маккейнівщиною": якщо професійні військові не будуть займатись політикою, у хорошому розумінні цього слова, то знайдеться якийсь "великий воєвода", який потопить країну у феєрверках власного марнославства.
Від політичних плакатів "За стабільність", які не дали стабільності, в українців вже оскомина. Якось так вийшло, що національні партії, які мали твердий стержень українського патріотизму, не надто використовували це гасло, хоча кому, якщо не їм, цю стабільність забезпечувати. Натомість космополітичні безнаційники щедро обіцяли людям те, чого вони дати не можуть. І поки не було війни, вони мали певний емпіричний базис для своїх обіцянок. Війна показала, що цей базис був паперовий. І хоча вони можуть брехати і далі, але позиції їх не стійкі. Постає потреба нових політичних проектів, що асоціюються зі стабільністю, і очевидно, що це мають бути партії, що пов'язані з військовими. Представників добробатів ми вже маємо у ВР, але на одних сержантах довготривало впливової партії не збудуєш. Потрібне широке впровадження глибоко продуманих і професійно оформлених повідомлень, смислових шаблонів, що відтворюють ідею армійської організації як основного гаранта стабільності і розвитку держави. І аргументом має виступати не тільки наявність загрози (в основному - зі сторони Росії), а і наявність хоч і відносно, але вдалих прикладів протидії загрозам такого порядку - приклад Туреччини, звісно, з адаптацією його до наших соціально-культурних і політичних умов.
Однією із платформ для майбутньої напіввійськової партії стабільності можна розглядати союз офіцерів України у відставці. Відомо те, що досвіччені офіцери співпрацюють з такими об'єднаннями, як "Правий сектор" і т. д., але недоліком є акцентування значно переважно лише на конкретних вояках - умовних сержантах, і недостатня включеність у ідеологічно-політичний процес із відкритим залученням представників вищого аналітичного військового складу, представників організаторів і конструкторів військово-промислових підприємств і також відомих представників виробництва і науки, які були б об'єднані спільними принципами добросовісності, відповідальності, інтелекту, професійності та ефективності. Одним з основних результатів, на який орієнтувати виборця, має стати та ж стабільність. Можна сказати, що одним з основних завдань для майбутньої "військово-промислової" партії є відтягування на себе електорату, орієнтованого на стабільність, яким протягом багатьох років безвідповідально користувались промислово-олігархічні групи.
З гуманітарного боку одним із політичних гасел партій, що контролювались промислово-олігархічними групами, було гасло мовної індиферентності. Мовна індиферентність також подавалася як гарант стабільності. Відповідальні державці давно розуміли хибність цієї надії, але до умовного середнього виборця усвідомлення цієї хибності доходить лише з реальною війною і очевидними жертвами і втратами. Звісно, завдання держави - перш за все людина-громадянин і її розвиток, а не самі символи цієї держави, але вже і досвід показує, що якщо тривалий час зневажати символи держави (одним з яких є і мова титульної нації), то дозріє і зневага до самої держави і її громадян, що рано чи пізно виллється у війну на знищення цих громадян. Отже, індиферентність має бути відкинута, а на її місце має стати обов'язкова повага до української мови - як символа держави, і повага до інших мов, як мов близьких і рідних для багатьох громадян. Загалом, щоб бути справедливими, у мовному питання потрібно наближатись до гасла справедливості, розуміючи його у всесвітньому масштабі: від кожної мови - по можливостям, кожній мові - по потребі.
Отже, не треба доводити країну до переворотів і навіть передпереворотних станів, а намагатись оформити участь військових у житті країни цивілізовано, даючи можливість і включаючи серйозних військових у політичний процес. Трохи з натяжкою і умовно, але цей вибір можна назвати вибором між "петлюрівщиною" і "маккейнівщиною": якщо професійні військові не будуть займатись політикою, у хорошому розумінні цього слова, то знайдеться якийсь "великий воєвода", який потопить країну у феєрверках власного марнославства.
Немає коментарів:
Дописати коментар