Довбанемо, товаришу капітан!

  Пишуть, що у разі розширення бойових дій Путін "может ударіть по Донбасу авіацієй". А шо, Путін тоже сєпар? Ну, там же сєпари на Донбасі? А проти кого він сепарується? Своїм ударом він може внести розкол у єдину російсько-московську націю, яка проживає не важливо де? Ну, не можна ж так, Вова: треба піклуватись про свій народ не важно де.

  Насправді ж, сєпари - то є усі московськомовні громадяни України, які спочатку проголосували за незалежність, а тепер сепаруються - відділяють себе політично від основної маси своєї етнічної групи, бажаючи жити не в Росії, а в Україні. І Володька своїми авіаударами може цих  поки що поміркованих сєпарів потєрять навсєгда. І тому, думаю, ніяких авіаударів не буде. 

  А на окупованих територіях Донбасу ніяких сєпарів нема і не було. Там підняли зброю проти України ті люди, які культурно до України не стосувались, а тепер захотіли і від'єднатись політично, перемоловши в м'ясорубці сотні тисяч людей, чтоби слітся с основной ґрупой нациї. Ну, така вже загадочна русская душа: як чемодан, вокзал, Масква - то ліньки, а як масові криваві м'ясорубки - то всєгда пожалуйста. Але для того, щоб вивести свої злочини з юридичного міжнародного права, то створили оці фіктивні республіки, за які ніхто і ніяк не відповідає - що хоч, те і роби: вбивай, грабуй і т. д. В межах "республік" все в законі, а із зовнішнім міжнародним правом республіки зв'язку не мають. Але трохи є ще донецький гонор, і іноді виникають вже справжні сепаратиські протести - протести проти дійсної московської окупаційної влади. Оце можна назвати сепаратизмом. Але його там небагато. А відносно України, то там є колабораціоністи. Можна називати колабрами для зручності, але чомусь таке означення не прижилось. Визначити, чого є більше - чи колабораціонізму, чи сепаратизму - не так вже і складно: колабораціоністи співпрацюють більше із тими, на чию сторону перейшли, а сепаратисти, хоч і хочуть бути окремо, але схильні співпрацювати більше з тими, від кого вони відділяються, а не з їх супротивниками. Ви щось чули про удар артилерією ДНР по ростовським окупантам? Нічого не чули? Дуже дивно. Тобто стріляє ДНР по українцям, а з московитами - співпрацює. 

  В Криму ж ніякої гібридної окупації не було, там була чиста окупація вєжлівих чебурашек.

  Але означення колабри не прижилось по тій причині, що воно невигідне Путіну і московитам, а наші українські московити ще не остаточно сепарувались від московитів основних - переважно ті ж валєнкі -  і так вже щоб нічим Путіну не догодити - не можуть, от і догодили - терміном "сєпари". Але, Володя, не валяй дурака з тією авіацією: валєнкі - то валєнкі, але жити все ж хочуть, і коли їх дразнят, то бувають злые-презлые.

Нерозібране за 09.12.2016

Між мистецтвом самовиправдання і самозречення

Зміна типу системи - це засіб уникнення відповідальности. Коли на зміну московитським білим прийшли червоні, то, серед іншого, заявили, що за злочини білих вони відповідальности не несуть, бо вони не білі, а червоні. Тепер на заміну московитським червоним знову прийшли білі, які теж заявляють про свою непричетність до злочинів червоних. Кожного разу з'являються нові і пухнасті, без тягаря злочинів предків. І хоча це технологія для дурнів, вона працює, що призводить до не дуже втішних висновків.

Справа Новинського знову притягнула увагу до УПЦМП. З'являються нові голоси про можливість реанімувати цю організацію і зцілити її від того антиукраїнства, яким вона живе. Голоси ці хоч і нові, але вже досить звичні. Два роки тому редактор вінницької православної газети УПЦМП запевняв мене, що питання української церкви буде вирішене на Всеправославному Соборі 2016-го року, скоріше всього - у формі визнання УПЦКП. Ну, от треба лише трішки-трішки почекати і все вирішиться... Періодично з'являються довжелезні статті про те, як багато в УПЦМП справжніх патріотів України і що вони от-от приведуть цю конфесію чи геть від Москви до Константинопольського патріархату, чи до українізації самої УПЦМП з подальшим об'єднанням і автокефалією. Але розмови розмовами, а в дійсності ми продовжуємо мати лише одну визнану православну церкву, яка була і залишається глибоко антиукраїнською по своїй суті.

  Проблема УПЦМП у тому, що її антиукраїнськість дуже глибока, захована у глибинах історії, куди не досягає рука-думка пересічного клірика. І більшість ієреїв УПЦМП щиро вірять у чистоту своєї совісти перед українцями і продовжують катувати українську націю чужинськими і ворожими звичаями, вважаючи, що служать Богові і українцям. Але не треба дивуватись, бо в Євангелії написано, що будуть вбивати християн, думаючи, що тим служать Богу. 

  Деякі люди думають, що антихрист буде противитись християнству в усіх його проявах. Але це не зовсім правильна думка, бо лицемірні форми християнства будуть антихристу угодні, і з ними він боротись не буде, а навпаки - всіляко підтримуватиме і очолить. Антихрист буде таким собі ідеальним християнином по формі, але не по суті. Саме про це і сказано, що "намагатиметься спокусити і обраних" - тобто християн через лицемірні форми християнства. 

  І ми нині бачимо вже цих предтеч антихриста у лицемірних проявах християнства. Як і диявол є людиноненависником, так і для свого прояву - антихриста він починає підлаштовувати християнську церкву під людиноненависницькі порядки - під антинаціоналізм як форму людиноненависництва. І далі ці тенденції він буде посилювати, аж поки не стане на чолі антинаціональної і антилюдської, але формально християнської церкви.

  Цій формальній християнській бездоганності треба приділити трохи уваги. Бо гостро постає таке питання: як ставитись до таїнств формально бездоганної церкви і до тих, хто ці таїнства і обряди приймає і вживає. Питання дуже неоднозначне, але я схиляюсь до думки, що в умовах дефіциту святих мужів таке вживання таїнств може допускатись подібно до того, як Христом допускалось вживання юдейських правил і обрядів: все, що кажуть вам виконувати - виконуйте (беріть участь у таїнствах і в церковному житті і в УПЦМП, якщо нема можливости долучитись до більш достойніших громад), але по справам їх не чиніть (не вподібнюйтесь їм і не майте їх собі за ідеал чи приклад наслідування), бо вони кажуть, але самі не виконують (проповідують любов, але самі далеко від неї відійшли). Формальна віра саме і передбачає формальну бездоганність віри. Мало сенсу у тому, щоб шукати у формальній церкві відхилення від православ'я у віровченні, бо з цим, як правило, і все гаразд. І саме це примушує визнавати таїнства. Але визнаються таїнства не стільки за праведність кліриків, а більше за щирість і нужду того, хто звертається. Тут здійснюється правило, що за недостойности клірика формально бездоганної у вірі церкви таїнство здійснює ангел. 

  Але без потреби наражати себе на небезпеку - ознака нерозумности. І якщо людина свідомо і постійно віддає перевагу тій церкві, яка заражена духом антинаціоналістичного людиноненависництва, то така людина сама обирає собі погибель разом із усіма іншими людиноненависниками. 

  Звісно, будь-яка єресь і гордість - це теж прояв людиноненависництва. Єресі вчать про Бога інакше і противляться заповіді про єдність і однодумність християн у божественних питаннях. Прийнята єресь від'єднує від церкви і благодати. І хоча дух і благодать дихають, де хочуть, але тут вже таїнства можуть здійснюватись не ангелом, а внаслідок особливого подвигу окремого клірика єретичної церкви - подвигу не у всьому згідному з ученням цієї церкви - коло окремий індивид досяє вищих духовних вершин, ніж церква загалом.

  Посередині між цими крайнощами - формальною бездоганністю антилюдяности і людинолюбством у єретичних церквах - стоять невизнані (так звані неканонічні) православні конфесії. В Україні ми маємо таких аж дві досить впливові: УПЦКП і УАПЦ. У ставленні до подібних церковних організацій потрібно теж уникати крайнощів: з однієї сторони - потрібно брати до уваги пророцтва подібні до слів епископа Авєркія (Таушева), що формальна канонічність буде зброєю антихриста, на якій він своїми слугами буде наполягати замість чистоти віри і благочестя; з іншої сторони - не слід думати, що відмова від одного гріха - антинаціонального людиноненависництва сама по собі може бути ґарантією святости. 

  У кожному окремому випадкові потрібно окремо досліджувати: кліриком якої церкви є окремий клірик, чи дотримується ця церква загалом православного віровчення, як цей окремий клірик ставиться до свого церковного служіння - чи згідно з церквою, а якщо незгідно, то в яку сторону - у сторону смирення, єдности і любови, чи в іншу сторону і т. д.

  Загальне правило описати важко. Можна сказати, що благодать є там, де є смирення - це буде вірно, але надто загально: смирення кожен може тлумачити по-своєму. Наближено загальним правилом можна визнати правило таке: визнавати усі раніше визнані християнські догмати, які були визнані єдиною і безперервною, самою собі не суперечною християнською общиною - Церквою; стосовно нерозібраних Церквою учень - дотримуватись, по можливості, згідно з отцівськими настановами, нейтралитету: і не приймати нових вчень, і не відкидати; і в цій нейтральності жити постійною молитвою і щирим зверненням серця до Бога.

  Така отцівська мудрість вже не раз підтверджувалась і конкретними догматичними формами: про єдиносущність і нероздільність Святої Трійці і т. д. Церква послідовно засуджує єресі від вчень про Бога до вчень про духовне впорядкування матеріального життя: від догматів про Трійцю до засудження етнофілетизму і антинаціоналізму. Але чим більш матеріальними стають догмати, тим вони менше стають догматичними, а їх недотримання  не сприймається як єресь, бо стосується більше не духовних питань, а матеріальних і нейтральних, більше не вчень, а чесности поведінки. І тому етнофілетизм був засуджений, а Болгарська Церква, якій приписували етнофілетизм, прийнята у загальноправославне спілкування. Антинаціоналізм УПЦМП не визнається єрессю, бо нічого нового ні про Бога, ні про святих не заявляє, а є лише спробою зловживання своїм почесним у Церкві становищем.

  Можна, звісно, лише поки що припустити, що як було засуджено етнофілетизм, так у майбутньому Церква офіційно осудить і антинаціоналізм. Але ми не маємо гарантій, що це відбудеться офіційно і буде визнано більшістю православних. Бо хоч світ здається і мирнішим, ніж раніше, але, на жаль, єдности у православ'ї ми не спостерігаємо, а навіть навпаки - спостерігаємо розділення на дві основні групи, які мають різний погляд, перш за все, саме на національне питання: група РПЦ-залежних церков і група відносно незалежних від РПЦ. Такий розкол не є добрим явищем, але недоброю є також і малодушна втеча від православ'я через розколи, бо сам апостол пише, що розколи мають бути для виявлення досконаліших, але апостол не вважав наявність розколів причиною відходу від Церкви, а навпаки: кожен відхід від Церкви - це примноження розколів. 

  І нам випало долею мати подвиг на цій ниві - у дослідженні кожного окремого випадку стосовно наявности етноідеалізації і антинаціоналізму і в якомога більшому відсторонені себе від цих крайнощів. 

  Але треба не забувати, що група людей переважає окремих індивидів, і тому першочергове значення має позиція церкви загалом, яку можна визначити по центральним проявам - основній центральній мові богослужіння і т. д. Подвиг окремого клірика теж має значення, як ми вже зазначали, але загалом це значення другорядне. Саме тому і УПЦМП визначається як антиукраїнська церква, бо маючи можливість служити українською вимовою, вони за центральну і основну мають вимову неукраїнську. А УПЦКП не можна вважати україноідеалізуючою церквою, бо ні вченням, ні діями вона не протидіє жодній нації у праві на богослужіння рідною мовою. Тому можна визначити, що УПЦКП є більш нейтральною у національному питанні і тому більш відповідною вченню святих отців і Церкви загалом. Тому на даний час загалом немає вагомих причин, щоб віддавати перевагу УПЦМП, а не УПЦКП. Якщо у когось є окремі причини - це може бути; може бути і зміна церковних позицій, бо ніхто не народжується гордим, а стає з плином часу - хай кожна людина робить висновки згідно зі своєю євангельською совістю.

  Визначень Церкви є багато. Загалом Церква - це спільнота людей, які живуть покаянням; це спільнота людей, які за будь-яких умов не визнають за собою добрих справ, але і не впадають у відчай; це спільнота тих, хто для єдности і всеохопности Христової Церкви роблять все, що можливе, і навіть шукають більшого і неможливого. Можна сказати навіть так: хто не має бажання здійснити для Бога і Церкви неможливе, той ще не став уповні християнином, бо апостол Павло пише: попереднє - обмежене - забуваю, а прагну - до майбутнього - безмежного.  Оце прагнення до безмежного самозречення і любови, яке є неможливим для пізнання нашим обмеженим розумом, є однією з ознак справжнього християнина, яким всім бажаю стати, а не загрузнути у виправданнях цього обмеженого світу.

Казанє на Святого Великомученика Георгія - І. Ґалятовський

Казанє на Святого Великомученика Георгія.

Аз ізбрах ви от мира, сего ради ненавидит вас мир. Іоанн. 15.

  Як темность світлості, як горкость солодкості, як болезнь здоровю, і як смерть животу, так і невірниї люде вірним, злиї добрим противятся, ненавидят їх і преслідуют. Для того мовит Апостол Павел: Коє бо причастіє правді к беззаконію іли коє общеніє світу ко тмі, коє же согласіє Христові с Веліаром, іли кая часть вірну с невірними, іли коє сложеніє Церкви Божієй со ідоли. Ознаймовал о том Дух Святий, же міли христіане на світі бити в преслідованю, бо мовит Дух Святий в Піснях Пісней: яко Крин (Лілія) в терню, тако іскреняя моя посреді дщерей. Лілією називаєтся Церков святая, тернієм називаются жиди, погане геретики і всі люде невірниї, бо як терн Лілію колет і шкодит єй, так они Церкві святой шкодят, переслідучи єй. Била о том фіґура, же міли христіане вірниї на світі бити в преслідованью, ґди жолніре шарпали Шату Христову под час муки і смерти Єго, бо тая Шата значила Церков святую, которую міли люде невірниї шарпати і преслідовати. Может Христос і до святого Великомученика Георгія мовити: Аз ізбрах ви от мира, сего ради ненавидит вас мир. Бо святий Георгій терпіл на світі преслідованє, муки і смерть за Христа поднял. Обіцую теди ласкам вашим на том Казаню показати, для яких причин злиї люде на світі добрих ненавидят, бо для тих же причин Святого Георгія ненавиділи. Прошу тебе, Святий Георгіє о помоч, ласк ваших прошу ослуханьє.

  Першая причина єсть, для которой злиї люде на світі добрих ненавидят, бо добрим людем даєт Бог ласку свою великую, а злим людем не даєт такой ласки. Міл ласку Божую великую Ісаак Патріарха старозаконний, бо єму Бог во всем благоволил, щастил і давал все, чого он жадал, дал єму достаток збожа, овец і вшелякого богатства. Теди филистинчикове ненавиділи єго і шкоду чинили єму, засипуючи студні (криниці) єго землею, наостаток сам Авимелех Кроль Филистинский казал єму вийти с Кролевства своєго. Міл ласку Божую великую Іосиф, бо в молодих літех виділ сон Бозкий, которий повідал отцом і братії своєй мовячи: Солнце і Місяц і єдинадесят звізд покланяхуміся; Солнце отца, Місяц матку, одинадесят звізд значили одинадесят братії єго, коториї міли кланятися єму в Єгипті, бо он міл зостати князем всей землі єгипетской, і для того єго братія ненавиділи, хотіли єго забити, потим продали єго в неволю до Єгипту, невідаючи, же там зостанет Паном і же міли єму там кланятися. Міли великую ласку Божую в Єгипті Ізраїлтяне, бо ся барзо (дуже) розмножили, для того Фараон Цар Єгипетский їх ненавиділ, обтяжал їх працею великою, казал глину місити, цеглу робити і міста собі будувати, але поєлику їх смиряху, толико множайши биваху і укріпляхуся велми зіло (дуже дуже). Потим Фараон росказал бабам Єврейским, ґди уродится син єврейский, жеби єго забили, а ґди уродится цорка (дочка), жеби єй живили, але убояшася Баби Бога і не сотвориша, яко повелі їм цар єгипетский, і живляху мужеский пол. Наостаток Фараон росказал всім єгиптяном своїм, ґди ся уроди син Єврейский, жеби єго в ріку вкинули, а ґди уродится цорка, жеби живую заховали (зберігали). Міли тиї ж Ізраїлтяне і потим ласку Божую, бо їх Артаксерксес Кроль Перский доброволне випустил з неволі, і позволил їм Ієрусалим збурений направовати, а ґди направовали мури Ієрусалимскії, в той час ненавиділи їх Арави і Аммоніти, зобравшися наїзджали на них і перешкожали їм в той роботі, так же Ізраїлтяне мусіли єдною рукою робити, а в другой руці міч для оборони носити. І Святого Великомученика Георгія погане для того ненавиділи, бо он міл ласку Божую, которой не міли погане. Ґди Ангел Святого Георгія уздоровил, знявши з кола, на котором бил привязаний і на остриї желіза обертаний — чи то не міл ласки Божєї? Ґди в обув гвоздя острого набивши Святого Георгія обуто і до вежи пхано, єднак ноги єго зостали здорови — чи то не міл ласки Божеї? Ґди бичами і жилами бито Святого Георгія, так долго, же тіло з костей на землю падало, єднак і потим зостал здоровий — чи то не міл ласки Божеї? Ґди Святий Георгій три дни в вапні огнистом загребений будучи не згоріл і не умерл — чи то не міл ласки Божеї? Ґди три кроть випил трутизну ядовитую без жадной шкоди своєй — чи то не міл ласки Божеї? Ґди воскресил человіка умерлого молитвою своєю і здохлого вола убогому Гликерію оживил — чи то не міл ласки Божеї?

  Вторая причина єсть, для которої злиї люде добрих ненавидят, бо добриї люде отдаляются от злих людей, не хотят з ними товариства міти, слухаючи Апостола Іоанна мовячого: Аще кто приходит к вам і сего ученія — Христова — не приносит, не приємліте єго в дом і радоватися єму не глаголіте; глаголяй бо єму радоватися сообщаєтся ділом єго злим. Такий бил Пророк Давид, которий не хотіл з злими людми сидіти, бо мовит: с нечестивими не сяду. Такий бил єдин человік Божий, которого просил в дом свой Єровоам Кроль Ізраїлский балвохвалца, же би їл з ним і пил, і обіцял єму подарунки дати. Отказал человік Божий: Аще даси мні пол імінія твоєго, не вниду с тобою, ніже ям хліба, ніже пію воду на місті сем. Не хотіл товариства міти з поганами Мойсей, бо не хотіл зватися сином цорки фараонови, воліл утрапенє терпіти з братією своєю, народом Єврейским, ведлуг (згідно) Апостола Павла мовячого: Вірою Мойсей велик бив, отвержеся нарицатися син дщери фараонови, паче же ізволи страдати с людми Божіїми, нежели іміти временнаго гріха сладость. Іосиф зась і по смерті не хотіл товариства міти з поганами єгиптянами, бо умираючи заклял братію свою, жеби кости єго винесли з Єгипту до землі обіцяної, где сами мешкати міли: Посіщенієм, ім же посітит вас Бог, да ізнесете кости моя отсюду с собою. Яко Амморейчикове гнівалися на Гаваонітов і, обсідше Гаваон, воєваху нань, для того, же Гаваонітове отлучилися от Амморейчиков, не хотіли з ними товариства міти, але поддалися Ісусу Наввину Гетманові люду Божого. І як Амасія, Цар Юдский, наявши от Ізраїля жолніров сто тисячей за сто талантов срібра, потим, слухаючи розказаня Божого, отправил їх от себе, не хотіл з ними товариства міти: отлучи убо Амасія вої, іже придоша к нему от Єфрема і возвратишася в місто їх, для того тиї жолніре розгнівалися на Царя Юдского Амасію, і тиї против Іюди разнівашася зіло, і возвратишася в страну свою в гніві ярости. Так і тепер злиї люде добрих для того ненавидят, же добриї от злих отдаляются, не хотят з ними товариства міти, і Святого Великомученика Георгія для того ненавиділи погане, же Святий Георгій отдалялся от них, не хотіл міти з ними товариства, ґди єму Діоклитіян обицял високії уряди дати і за сина єго міти, і другим по собі в панстві, жеби ся поклонил богом єго фалшивим; Святий Георгій ні сином єго бити, ні урядов брати, ні богом фалшивим не хотіл кланятися, але мовил: Ґди би ти сам Цесару правдивого Бога познал, болши би он тобі дал, нижели ти мні обіцуєш і ніжели тепер маєш.

  Третяя причина єст, для которої злиї люде добрих ненавидят, бо добриї люде не хотят тих учинков чинити, коториї злиї люде чинят. Кди (коли) синове Ізраїлеви пришли до границ Моавитских і там обозом стали, в той час Валак, Кроль Моавский, злякся їх, і, призвавши Валаама, казал єму проклинати люд Божий, але он не хотіл того чинити, не хотіл люду Божого проклинати, мовячи: Что проклену, єгоже не кленет Бог? І что озлоблю, єгоже не озлоби Бог. Овшем благословил люд Божий мовячи: Благословящії тя благословени і кленущії тя прокляти. І за тоє Валак, кроль Моавский, розгнівался на Валаама і, плеснувши руками, мовил до него: кляти тя врага моєго призвах, се же благословляя благословиши їх. І Гедеон не хотіл того чинити, що чинили Мадианитове. Они кланялися ваалу — богу фалшивому, а Гедеон, вставши вночі, зопсовал олтар ваалов і сад єго висік, і за тоє Мадіанитове розгнівалися на Гедеона і мовили отцеві єго: ізведи сина твоєго, да умрет, яко раскопа олтар ваалов і посіче сад, іже у него. Не хотіли чинити того три младенци (отроки), Сидрах, Мисах і Аведнаго, що казал чинити Навходоносор, Кроль Вавилонский: он казал всім людем в панстві своєм, жеби кланялися балванові єго, которий он постановил на полю деїрі. Але три младенци не кланялися тому бридкому болванові, тилко Богу правдивому кланялися і за тоє Навходоносор, розгнівавшися, казал їх вкинути в піч огнистую, в которой огонь бил високий на чтиридесят і девят локтій, єднак младенцом нічого не шкодил. І Вавилончикове ґди видали декрет, жеби през (через, протягом) тридцят дній нікто Бога ні о що не просил, тилко самого Кроля. На той час Пророк Даніїл не слухал того злого декрету, бо кождого дня, отворивши окна в дому своєм, три рази на коліна падал і молился Богу, і за тоє, розгнівавшися Вавилончикове на Пророка Даніїла, в ров єго межи лви вкинули, але єму лви нічого не шкодили. І Святого Георгія для того ненавиділи погане, же не хотіл того чинити, що они чинили. Ґди казал Діоклитіян, жеби ся поклонил болваном єго, Святий Георгій не хотіл поклонитися, але, пошовши с Діоклитіяном до божници поганской, мовил до болвана: чи бог ти єстесь, же од мене офіри (жертви) потребуєш, чи ли ні? Отказал діавол, которий в том болвані мешкал: не єстем жадним богом, сам єдин Бог єст, которого ти оповідаєш. Теди мовил Святий Георгій: а що ж тут при мні, слузі правдивого Бога, чиниш? І зараз болван ся об(в)алил і скрушил, і іншії болвани всі упали на землю і покрушилися.

  Четвертая остатняя причина єст, для которой злиї люде на світі добрих ненавидят, бо добриї люде злим правду мовят, непохлібуют. Ґди Ахав, кроль Ізраїлский, хотіл войну точити з Сирійчиками, питал пророков своїх, як єму тая война поведется. На той час Седекія, фалшивий пророк, похлібовал Ахавові, учинивши собі желізниє роги, мовил до него: так глаголет Господь, сима рогома Сирію скончаєши. Михія зась правдивий Пророк Божий, правду мовил Ахавові, не казал єму іти на тую войну, мовячи: да возвратится кождо в дом свой с миром. Теди Ахав подобал собі Седекію, которий єму похлібовал, а Михію ненавидів, которий єму правду мовил, і рекл Ахав до Михії, да і посадят в темниці і кормят хлібом печалним і водою печалною, дондеже возвращуся в мирі. І Голоферн, Гетман Ассирійский, з войсками ґди притягнул до Вефулії міста, і сподівался єго зараз добити, мовил єму Ахіор: єсли тиї люде согрішили пред Богом своїм, ідім против їх, яко предающи предаст їх Бог тебі; але єсли не согрішили тиї люде пред Богом своїм, не можем противитися їм, яко Господь Бог защитит їх. І за тоє Голоферн барзо розгнівался на Ахіора, же єму не похлібовал, не мовил: зараз, латво озмем Вефулію місто, але мовил правду: єсли согрішили тиї люде пред Богом, озмем їх, а єсли не согрішили, не озмем. І казал Голоферн: Ахіора одпровадити до Вефулії, жеби там посполу з іншими згинул от меча Ассирійского. І взявши слуги Голофернови Ахіора привязали ведле (біля) Вефулії до древа за руки і за ноги. І святий Стефан, ґди мовил жидом правду, ганил їх затверділоє сердце, же не хотіли в Христа вірити, на той час жиди розгнівалися на святого Стефана: Слишавше же сія распихахуся сердци своїми і скрежетаху зуби нань, потим, ізведше вні града, каменієм побиваху єго. І Галатове ненавиділи Апостола Павла за тоє, же їм правду мовил, ганил їх злиї учинки, же они, принявши віру Христову, отступили от віри Христови і почали обрізоватися. Для того мовит Апостол Павел: Враг вам бих, істину вам глаголя. І святого Великомученика Георгія для того Діоклитіян, Цесар Римский, ненавиділ, же он єму не похлібовал, але мовил правду. Ґди з сенаторами своїми Діоклитіян учинил раду і видал декрет, жеби по всем панстві Римском христіан мучено і забіяно, коториї не хотят от Христа отступити і богом поганским кланятися, на той час святий Георгій, вшедши до тої ради, мовил: чему Цесару і ти зацная радо злиє і несправедливиє декрета на христіан становите? Спитал єго в той раді Маґненціуш: кто тя так смілим учинил? Отказал святий Георгій: Правда. Питано: Що за правда? Отказал святий Георгій: Христос, которого ви преслідуєте, которого я єстем слуга. Может святий Георгій до Христа мовити: За словеса устен Твоїх аз сохраних пути жестоки. Может мовити: Глаголах о свідініїх Твоїх пред цари і не стидяхся.

  Питали Христа жиди: чи треба Цесареві дань давати чи ні? Отказал Христов: Принесіте мі пінязь, да вижду. А ґди принесли, питал їх: чий образ сий і написаніє? Отказали: Кесарев. Теді Христос мовил: Воздадіте Кесарева Кесареві, і Божія Богові. Пінязем єст кождий человік, бо пінязь робят з матерії земной, з міди, з срібра, з золота; так человік з землі єст учинений. На пінязі биваєт образ Цесарский, на человіці знайдуєтся образ Божий, бо мовил сам Бог: Сотворим человіка по образу нашему і по подобію. Зачим кождий человік повинен отдати себе самого Богу на услуги Єго, поневаж єст пінязем і носит на собі образ Божий. І Святий Георгій, будучи таким пінязем і маючи на собі образ Божий, отдал себе самого Богу, которого Христос Бог принял до Неба, яко пінязь собі отданий. Зачим может Христос до Святого Георгія мовити: Аз ізбрах ви от мира, сего ради ненавидит вас мир. І ми если отдамо себе самих Богу, як пінязь, на котором образ Божий нарисованний, приймет нас Христос до Неба на мешканє вічноє, Амінь.

За гаєм гай

Ов. 

Степан Руданський

(за виданням N. J. 1915 року)

 Говорив піп на казанні:

«Був-то собі, – каже, – гай,

За тим гаєм – іще гаї,

А за ними – іще гай!

Там-то, – каже, – святий Юрій

Показав своє добро,

Як пришпилив змію люту

Та списою під ребро.

То змія вже і почула,

Що тут її буде смерть:

Лягла тілько, протягнулась

Та хвостиком: шерть та хверть»

А староста: «Ов, панотче!»

Аж узявся за чоло.

Мабуть, йому таке слово

Не до думки підійшло.

А піп йому: «Не «ов», дурню!

Бо що правда – то не див...

А ти, старий, аж би луснув,

Щоб тебе так пришпилив!»

  Голод влаштували червоні. Але до влади червоних привели великоросійські білі, які замість того, щоб воювати з червоними, воювали з українськими самостійниками. Червоні перемогли і віддячили великоросійським білим голодомором українців. Тепер реанімовані триколірні білі всю провину звалюють на червоних, а про те, що будь-який червоний, але свій національно завжди їм ближче, ніж український білий, про те воліють мовчати. Та і життя їх вчить, що відкрита війна з українцями менш ефективна, ніж імітація мирних ініціатив і братолюбства. Вже навіть митрополит УПЦ ФСБ МП Онуфрій змінив риторику і заявив про те, що він будує вже не світ Божий, а будує Україну. Куди поділись оточені паразитами Божі корівки? І навіщо нам Україна під московським керівництвом, якщо така конфігурація традиційно завершується для українців голодоморним ґеноцидом? Аґент Онуфрій про це не говорить, бо це не його рівень секретности: він всього лише скромний аґент Онуфрій. Він всього лише отримав установку валити провину за голодомор на червоних, бо вони були безбожниками. А на фоні безбожних червоних і Онуфрій виглядає світлим ангелочком. Вміти підбирати фон - це доступний для скромного аґента рівень, на якому він не відчуватиме себе обділеним ні в своїх очах, ні в очах масового суспільства. 

  Українці хочуть миру. Для того, щоб хотіти війни, треба мати свіжий досвід перемог. Українці мають свіжий досвід відносно-успішної оборони, але не перемоги. І тому українці шукають миру. Основним завданням московських аґентів в Україні є переконання українців, що цей мир можливий. І чим більше українці погоджуються на нібито мирні умови московитів, тим більше ці умови стають зі сторони московитів нахабнішими і жорстокішими. Нас давно поставили у чіткі умови: або ми виборюємо свій, а не чужий мир, або миру не буде ніякого. На жаль, не всі українці це усвідомлюють. Їх лякає ота відсутність свіжих перемог, вони не вважають себе здатними воювати і перемагати. Хоча перемоги залежать не стільки від сили, а від правильно обраного напрямку прикладання зусиль. Варто спробувати на маленьких прикладах. Можна хоча б запитати в аґента Онуфрія, куди поділись Божі корівки, отримати результати і посилити впевненість у собі. Впевненість у собі дозволить більш критично ставитись до опонента і не дозволяти йому маніпулювати нами. Бачите - навіть від маленького аґента Онуфрія може бути користь. Було б звісно краще, аби митрополити займались богослів'ям, але зараз війна, і вся аґентура займається виключно аґентурними завданнями.

Добрим є те, що добре завершується

Мама: 

- Ой, в нас такий батюшка (УПЦМП)

 молоденький хороший, добрий.

 Ну така вже мила дитина!

Я:

- Це не надовго:

 прийде старість - і прийде маразм.

  Диявол не бореться з людьми легковажними. Він лише підсилює їх легковажність, і цього йому достатньо. І такі люди можуть майже все життя прожити ніби праведниками. Аж поки не прийде старість і маразм. І лише тоді маразм виявить гріхи молодії. Як правило, це не гріхи явні - як блуд чи грошолюбство, а більш тонкі - помилкова філософія, скажімо.

  От, наприклад, у питанні мови є дві крайнощі: одна - вважати мову поняттям духовним і святим, інша - вважати, що мова і все матеріальне є злим. Мова - це матеріальне, але матеріальне - це не зле, а нейтральне. Господь каже людині: ти - земля: ти матеріальний і сам не знаєш, чого ти хочеш. От і йди, поли бур'яни своєї душі, бо в самому матеріальному світі зла немає, але є зло лише у твоїй людській душі, яка ще не усвідомила переваги свого духовного начала і воспротивилась Божому духовному велінню.

  Отже, мова - це матеріальне і земне. Які цікаві слова є у Біблії про земне? Є такі слова псалма 136: Як співатимемо пісню Господню на землі чужій? Здавалося б, із цим псалмом усе зрозуміло: Вавилон і його воїнство - це злі думки, дітей яких - тобто початки і зародки злих думок потрібно розбивати об камінь віри в Ісуса Христа. Це зрозуміло. Але чому ж пісню Господню не добре співати на чужій землі? Іншими словами: чому пісню Господню не добре співати чужою мовою-вимовою? А тому, що якщо ти бачиш зло у матеріальному і нейтральному, то ти бачиш неправдиво, помилково і гріховно. Забрати в когось мову і примусити його співати пісню Господню іншою мовою - це те саме, що і забрати у когось його землю і примусити співати на чужій землі. Але як співатимемо пісню Господню на землі чужій? Будемо співати, бо примушують, але з додатком: дочко вавилонська (люди і земна влада, яка має неочищені і тому злі думки), блаженним є той, хто розіб'є дітей твоїх об камінь. У першу чергу ці слова Біблії мають духовно-символічне значення, але це не означає, що буквального значення вони не мають.

  Що таке конкретно земля Ізраїльська, що гріх її відбирати? Земля Ізраїльска - це право власности. Але. Це не просто право власности, а право власности, підтверджене Богом. Бог обіцяв дати євреям цю землю і саме Бог їм її дав. Між іншим, самі євреї навіть не дуже хотіли ту землю брати і хотіли повернутись у Єгипет, за що і були покарані сорокалітнім блуканням у пустелі. Ось це право на палестинську землю - право володіння матеріальними здобутками, яке підтверджене Богом, - це право було оскаржене Вавилоном. Цікаво також те, що Господь радив через пророка Єремію підкоритись Вавилону. Здавалося б, чому відмовлятись хоча б часково від даного Богом права власности? І чому сам Бог ніби відмовляється від даного Самим Ним слова? Бог не відмовився від свого слова: євреї мали вибір: або всім загинути на своїй землі або часково пізнати відчуття богопокинутости в полоні і знову почати шанувати не тільки землю - і добре, і зле, але відновити шанування Бога і добра. Бо ти є земля, і в землю підеш - якщо ти втратиш своє духовне переважання і станеш земельно-нейтральним, то підеш у полон до землі - до людських царств, які живуть земельно-нейтрально, але не по-Божому, не Богообрані.

  Але Бог не забирає права на землю, а лише цим часковим полоном його утверджує: Вавилон карається більше, ніж Ізраїль, бо Ізраїль в свою землю повертається, а Вавилон жахається від сили Бога Ізраїля і зі страхом підтверджує право Ізраїля на Палестину. Своїм частковим полоном євреї ніби росповсюджують звістку про своє Божественне право власности. І так - аж поки це не стане відомо усім жителям землі.

  Коли у християнського народу відбирають його мову і примушують його молитись іншою мовою, то це може статись лише з тієї причини, що цей народ якоюсь мірою відступив від християнства і був покараний частковим позбавленням права власности на свою землю - права молитись рідною вимовою. Але християнське право - це право Божественне і непорушне. І право молитись християнам рідною мовою може бути порушеним лише для його підтвердження - для засвоєння усіма жителями землі. Українська вимова Богослужіння - це дана від Бога українцям земля. Ви можете це право оскаржити, але маєте бути готовими, що це право, як і право євреїв на Палестину, буде все одно відновлене, а покарано Богом більше - буде саме вас.

  Ну як же мені співати пісню Господню на чужій землі - чужою вимовою?

  Дочко вавилонська, блаженним є той, хто помститься тобі за відібрання в нас мови.

  Блаженний той маразм, який тебе рано чи пізно наздожене.

Чи здатен маленький українець поєднати у свідомості малодемократа Трампа і велику демократичну Америку?

                       ...and justice for all - альбом гурту "Металіка"

  Для багатьох українців перемога республіканця Трампа стала шоком. І це не дивно. Бо українцям стабільно втохмачують у голову, і самі вони раді обманюватись. що окрім демократії більше політичних цінностей не існує: демократією українцям стелять, мастять і покривають. Такий собі священний ідол, що після цієї катастрофи світової демократії можна очікувати маніфестацій киян на Видубичах із гаслами і плакатами: Видибай, демократіє, видибай!..

  Ще більше смішно стає тоді, коли з недостачею демократії пов'язують негаразди і бідність в Україні, ніби в нас колись при владі були не демократи, а республіканці. Такі люди вважають, що демократом у нас був один Ющенко, а Кравчук, Кучма і Янукович - це були наші республіканці, від яких всі біди. Ще на вищому рівні політичну комедію грають ті, хто у бідах звинувачує одночасно і недостачу демократії і Ющенка. Бо вже такого демократа, як Ющенко, ще треба пошукати. І його стали висміювати по одній простій причині - він не приховув своєї прихильности до демократії. А от решта президентів - видавали із себе республіканців, хоча принцип республіканізму розуміли дуже специфічно - так, що нічим від демократів і не відрізнялись. 

  Кожна з політичних ідеологій має свою основну ідею. Основною ідеєю демократів є рівність, республіканців - справедливість. Усі роки новітньої незалежности України основною політичною ідеєю була виборча рівність громадян, за якою всі вони мали право обрати таку владу, яка дасть їм право обрати себе знову. Рівність? Рівність. Демократія? А чому б іноді і ні? Ви запитаєте: а чому ж влада так мало дбала про людей, якщо вона була демократична? А тому, що демократія за людей не дбає, а дбає за рівність, а в нашому випадку це означало рівність у правах і можливостях для тих, хто любить Україну і бажає їй могутності, і тих, хто або її відверто ненавидить, або принаймні "нє страдаєт патріотізмом - послєднім убєжищєм нєгодяєв". Ось на такій рівності і будувалась новітня Україна. Це абсолютно демократичні принципи: усі мали рівні права у приватизації, а що можливості виявились нерівними - то треба було не дрімати і встигнути першим використати свою рівність. З розвитком приватної власности залишається лише рівність у виборчих правах; а що нема з кого вибрати, то ти і сам винен, бо проспав момент накопичення капіталу. Так що, шановні, рівністю і демократією вас ніхто не обділяв, а справедливість - то не до демократів. 

  Справедливість - це до республіканців. Але, як і справедливість, республіканство буває різним. В основному республіканство пов'язують із християнством - із християнською справедливістю. Християнська справедливість - це християнська честь і гідність, правда і любов - понад усе. Але любов починається із сім'ї, розвивається в любові до своєї нації і держави, і лише той, хто зміг полюбити свою сім'ю і націю, той зможе полюбити і інші сім'ї і нації. Республіканізм, що заснований на християнстві, - це жертовність, це здатність віддати для сім'ї і нації все, включно і з життям. Коли демократизм - це держава для народу, то республіканізм - це народ для держави і нації як основи держави. В держав можуть бути і інші основи, крім нації, але жоден республіканець не стане вишукувати для держави інші основи, коли вже наявна основа етнічно-національна. І саме це є основною причиною висновку, що в Україні при владі не було справжніх українських республіканців, бо християнство і націоналізм - це два стовпи республіканізму, які були найбільше у Ющенка, який, на жаль, виявився не республіканцем, а демократом. 

  Колись ще була буквальна Республіканська партія із Левком Лук'яненком у лідерах, але він десь загубився серед наших демократів-мільярдерів. Прихід в США до влади республіканців може дати поштовх для розвитку справжніх республіканських політичних сил в Україні - християнських і націоналістичних, задля торжества справедливости, а не рівности. Тим більше, що ненаціоналістичне і псевдохристиянське державництво показало в Україні свою слабодієздатність. Так само, як і націоналістичний демократизм. Пора вже українцям навчитись називати речі своїми іменами: не може бути в Україні ненаціоналістичного державництва і республіканізму, як і погано суміщуються між собою в нашому глобалізованому і взаємоінфільтрованому світі націоналізм і демократія.

  Для демократів і республіканців є свої окремі спокуси. Але суть спокуси -  завжди у надмірності. Демократія може спокусити своєю широтою і глобальністю. Багато українців, наприклад, можуть подумати: а чи варто взагалі боротись за Україну, якщо у світі вона зараз значить мало та й перспективи майбутнього туманні; а от долар - він, як кажуть, і в африці долар. Це спокуса сьогоденної глобальности демократії. Республіканізм спокушує звуженням кругозору - месіанством, коли виявляється надто багато республіканських месій, які чомусь ніяк не можуть дійти до спільної думки і об'єднання. А загальною спокусою є відсутність чіткого ідеологічного структурування українського політикуму: націоналісти оголошують себе демократами, демократи виставляють себе великими державниками і інший подібний бардак. Від успіху у подоланні цих спокус залежить і успіх України загалом. 

 

Деякі уточнення про Рай

  Олександр Гогун. Сталінські командос.
  Про пришестя радянських апаратників безпартійний націоналіст Тарас Боровець згадував із огидою й обридженням: «Райпартком но­вої аристократії з купою перших, других, третіх, їмже ність кінця, се­кретарів. Райвиконком, Райзагс, Райхарчпромкооперація, Райнарсуд, Райзаготхліб, Райзаготскот, Райзаготптиця, Райугіль, Райторг, Райліспром, Райзаготшкур, Раймолоко  — та совєтських “раїв” не пе­ рерахувати. І кожний такий “рай” має більше урядовців-дармоїдів, ніж колишня губерніяльна царська управа в Житомирі. Натомість в колиш­ньому “раї” — волості — сидів один старшина з писарем та сторожем. Хто ж всю цю “райську” сарану бюрократичних дармоїдів буде годува­ти? Вони ж паразитують на народі, як воші на тифозній жертві».

 За  21  місяць правління комуністів у  1939–1941  роках із території Західної Білорусі та Західної України було депортовано у східні райони СРСР приблизно 320 тисяч мешканців. Кількість заарештованих, в тому числі засуджених до розстрілу, склала 120 тисяч людей. Таким чином, за неповні два роки було репресовано  3% населення приєднаних терито­ рій: «У Західній Україні більшовицька влада нищила перш за все актив­них громадсько-політичних діячів, щоб таким чином обезголовити на­родну масу й позбавити українське суспільство елементів організованого національного життя». «Коли совєти прийшли,  — багато років по то­му розповідав у радянському таборі український націоналіст Володимир Казановський дисидентові Міхаїлу Хєйфєцу, — вони в нашому Бучачі за­брали 150 людей. Усіх, хто мав освіту»