Другий апокаліптичний звір виходить із землі: він вже має тверду основу (Об'явл. 13)

Усі гріхи виходять із серця, а якщо точніше - від неуважности до нього.

А серце - це лише співвідношення волі і мислення. 

Здобути гармонію волі і мислення - це очистити серце.

Для цього потрібно бити все, що найбільше вилізає, - голову змія.

Пробачаються усі гріхи проти Отця (воля, сила, ціломудріє, мужність)

 і Сина (мислення, знання, правда, мудрість), але не пробачається гріх

проти Святого Духа (покаяння, гармонія).

   

 

P. S. Не беріть близько до серця: це я так, про своє.

В мутній воді диявол ловить рибу або про українське телебачення

 Уставів моїх додержуйте; худоби твоєї

не зводь з іншою породою; поля твого

не засівай двома родами насіння; в одяг 

з різнорідних ниток, з вовни і льону, 

не одягайся (Левит 19. 19).

Не засівай виноградника свого двома

родами насіння, щоб не зробити тобі заклятим 

збору насіння, яке ти посієш разом із плодами

виноградника свого. Не ори на волі і ослі разом. 

Не вдягай одягу, зробленого з різних речовин,

з вовни і льону разом (Втор. 22. 9-11).

Бо в Мойсеєвім законі написано: "Не зав'язуй рота

волові, що молотить". Чи про волів турбується Бог?

(1 Коринф. 9. 9).

 

  В Україні досі нема жодного на 100% україномовного телеканала. І не дуже дивно, коли чуються голоси, що "какая разніца, на каком язикє", бо якщо державна політика стосовно телебачення ведеться у руслі "какой разніци", то багато громадян вважають, що так і треба.

А як же треба?

  Чутно різні голоси. Часто чути про потребу заборонити москвомовність, крім регіональних каналів. Це в людей є таке бажання, і іноді це своє бажання вони вважають реалістичним планом дій. Хоча коли запитуєш про перший крок чи перший етап плану, то вони бентежаться і мовчать. Отже, перше, що треба, - це навчитись відрізняти бажання від бізнес-плану.
  Друге, що потрібно і як вчать системні корпоративісти, - визначити основний обмежуючий систему фактор. Про це саме говорили і святі отці, коли заповідали боротись із найсильнішою страстю, але то бестселери не сучасности.
  Основною проблемою і обмежувальним фактором українського телебачення не є недостатність українського контенту. Хоча його і менше, ніж об'єктивна в ньому потреба, але не настільки мало, щоб саму кількість вважати основною проблемою. Основна проблема - у певних загальних розуміннях і загальних принципах українського телебачення, що не дають українському контенту посісти впевнену лідируючу позицію.
  Для початку означимо вже згадане поняття об'єктивної потреби. Без заглядання у твори класиків, які ніколи не жили в Україні, це поняття бачиться компромісом між мовним і національним самоозначенням. Наприклад, беруться дані з останнього перепису населення: відсоток українців - Х, відсоток україномовних - У, об'єктивна потреба в україномовному контенті - (Х+У)/2.
  Далі визначаємо основний обмежуючий фактор. Як можна здогадатися із заголовку, я таким фактором визначаю саме мішанину, відсутність 100-відсотково одномовних телеканалів. Саме ця мішанина підтримує розмивання у свідомості громадян потреби підтримки державної мови. Саме ця мішанина нівелює об'єктивні потреби. Саме ця мішанина є практичним втіленням формули "какая разніца" - це коли супротивника закликають до миру, а потім зненацька луплять його по голові.
  До того ж, ця мішанина і з суто технічної сторони утруднює мовний контроль телеканалів: значно легше і дешевше підрахувати відсоток одномовних телеканалів, ніж підраховувати відсоток мови в телеканалі, який сьогодні так, а завтра сяк. От навіть я один, без допомоги міжнародних спонсорів, зміг порахувати відсоток україномовних телеканалів із доступних мені близько сорока українських каналів: цей відсоток дорівнює нулю.
  Не буду вдаватись у надмірні деталі, бо ви ж розумні люди - решту додумаєте самі, а скажу лише головне. Усунення існуючої мішанини не вирішить усіх проблем, але воно забезпечить умови для поступу. І все, що потрібно зробити, - ввести квоту на 100% україномовні телеканали у відсотку означеної вище об'єктивної потреби серед телеканалів України. Як я розумію - це буде десь біля 65%. А решта - хоч 100% московськомовні, хоч 100% кримськотатарськомовні.
  З технічної точки зору, то ще думаю, що варто до загально-українських телеканалів відносити усі телеканали, що мають доступ до трансляції із супутника, адже доступні вони не реґіонально, а по всій Україні і навіть поза нею. І відсоткову квоту вводити паралельно як до супутниково-загальних, так і до реґіональних. І канали треба поставити перед вибором: або вони входять і набирають квоту з українським мовленням і українським дубляжем іншомовного контенту, або вони сплачують відчутні для їх медійного бізнезу штрафи.  

  Отакий на сьогодні я бачу перший крок. Чи мають українці на це право? Думаю, мають вже давно.

Опановую поняття "ключові відділи" і "наріжні звички"

  Проблема - не у знанні московської мови. Знати мову ворога - це дуже корисно. В Радянському Союзі у часи війни з Німеччиною приділяли значну увагу вивченню німецької мови. Проблема - у незнанні і небажанні використовувати мову українську.

  Проблемність світобуття також полягає у тому, що не можна одночасно і дружити, і воювати. Проблема українського світобачення полягає у тому, що більшість українців між війною і миром схильні майже автоматично обирати мир. Проблема - не у недостатній патріотичності, а у недостатньому пошануванню воїнів і війни.

  Проблема також у тому, що війни бояться. Війни бояться як підвищеної ймовірності фізичної смерті чи інвалідності. Це у свою чергу свідчить про недостачу духовного розуміння життя. Люди поводять себе так, ніби їм вдасться уникнути смерти, і вдаються до хитрощів і обманів, ніби це додасть їм життя. Насправді ж, саме брехливість відбирає в нас життя більше, ніж москальські ракети. Спочатку ми брешемо, що неважливо якою мовою, а тільки потім до нас летять московські ракети. А потім люди бояться стати перед лицем смерти, бо відчувають свою провину. Але це треба людям пояснити.

  Тут люди кажуть, що армія буде готова відвойовувати, коли зможе обійтись без волонтерів. В цього питання є інша сторона: а чи варто державі забирати у волонтерів їх функції, і чи не краще було б державі просто очолити і організувати волонтерський рух, ще й до того значно його розширивши? Держава могла б організувати і рух культурної допомоги війську, і рух пошанування солдатських могил і допомоги родичам загиблих і інвалідам і т. д. У школах проводити регулярні зустрічі з ветеранами, як це робили в СРСР аж через 50 років після війни. Бо без взаємоучасти не буде ні взаєморозуміння, ні взаємопідтримки. Якщо цієї взаємоучасти не організовує влада, то здається, що така влада мала б бути замінена ще вчора.

  Це ті проблеми, які я бачу в інших людях. Є ще проблема, яку я бачу в собі: хто мені пояснить, як торгаші і вся та торгівельна політична система, що в нас організована, можуть забезпечувати в Україні все те необхідне нам військово-патріотичне виховання?

  Здається, схожа проблема була колись у лондонському метро. Там з метою порозуміння між організаційними відділами дотримувалось неписане правило невтручання в роботу іншого відділу. В результаті це правило призвело до пожежі із багатьма жертвами, бо той відділ, в якому виникла пожежа вважав, що це не його справа. З трагедії зробили висновок і визнали, що оскільки руйнується все значно легше, ніж будується, то відділ безпеки є ключовим і всі решта відділів мають координуватись відділом безпеки. Відповідно, аварій і жертв стало значно менше і підвищилась довіра до організації і прибутки.

  Глобальний недолік української політичної системи полягає у тому, що вона дозволяє будувати, але здатна за кілька днів втратити те, що будувалось десятиліттями. На мою думку, це серйозна проблема. І мені б хотілося знати думку своїх друзів по вирішенню цієї проблеми. Де ваші ручки, друзі?! 

  Зробити відділ безпеки ключовим - це легко. Важче вивести відділ безпеки з-під контролю торгашів. Є різні варіанти вирішення проблеми: хунта, монархія і все, що забезпечує певну спадковість. Нерадикальним і мінімальним рішенням є двопалатна система парламента і призначення керівників відділів безпеки не палатою партій-торгашів, а палатою представників. Але схоже, що ми не дочекаємось рішень поміркованих, і "Хунті бути!" (с).

  P.S. Що ще цікавого я для себе дізнався з книги "Сила звички" і вважаю актуальним поділитись - це особливості нейробіології ігроманів. Основна особливість хворого на ігроманію - у тому, що "майже виграш", "ледь-ледь не виграш" він сприймає як виграш, а не як поразку. Політика - це теж свого роду гра, і нечесні політики виживають за рахунок хворих на політичну ігроманію людей. Для того, щоб вилікуватись від цього і, відповідно, позбутись нечесних політиків, треба навчитись адекватно сприймати "майже виграші" політиків як їх поразки і ганьбу.

Особисто-побутове

  З'їздив у Вінницю. Основною ціллю була покупка вервиці (чоток), бо старі вже порвались за 18 років використання. Але перед тим мав необережність зайти в книгарню "Є". Коли зайшов, то, звісно, вже було пізно, і я почав перебирати підряд усі книги в надії, що обрати найоптимальніший варіант буде занадто складно і доведеться відкласти вибір до наступного разу. Так воно приблизно і відбувалось: я гортав сотні книжок і відкладав для узагальненого судження. Так були відкладені: дослідження Белінського, "Імперія національного вирівнювання" якогось американця, посібник "Тотальна оборона", книга з документами про репресії визначних українців В'ятровича, книги видання газети "День", історичні твори, публіцистика різних Сверстюків, Дзюб, Забужків, художні і поєтичні твори від Багряних і Стусів з Телігами і Симоненками до "Дзен.юей" Татчина і Капранових. Ну, загалом, все йшло нормально: я брав книгу, листав, вигукував про себе "О, як цікаво!" і клав книгу назад. Але тут з'явилась вона - як я потім зрозумів, книжка-вказівка, яка запускала шаблон неконтрольованої свідомістю поведінки. Це була книга перекладів ранньої японської поезії з транскрипованими оригіналами. Руки автоматично взяли книжку і затряслись від насолоди. Але все ж свідомість виключилась не повністю, а лише працювала у фоново-пасивному режимі. Руки тряслись від бажання набрати книг на усі гроші, що залишились, а свідомість намагалась лише спрямувати нестримний вольовий потік у найменш шкідливому напрямку. Що робити? Відділ психології. Американський бестселер "Сила звички". Беру. Шукаю вітчизняну церковно-психологічну літературу. Окремого відділу нема. Шукаю консультанта. На щастя, консультант попрямував до каси, яка знаходилась біля виходу. Я рішуче запитую: А у вас є книги Інокентія Ґізеля?!..
  Тактика спрацювала: консультант-продавчиня поклацала у комп'ютері і сказала: вибачте, раніше була, але зараз немає. "Нема за що!" - вигукнув я. - "Оформте мені, будь-ласка, оці дві книжки..." Як я потім зрозумів з тієї американської книжки, то мені вдалось, хоч і з ризиком, змінити шаблон поведінки: замість винагороди-книги я отримав винагороду розуміння того, що у мене такі серйозні запити, що навіть ця книгарня не в змозі їх задовільнити. В результаті я вийшов із невитраченими двомастами гривен - це немало, якщо згадати, як блискавично розвивались події.
  Коли я приїхав у рідний Немирів, то ледь не розплакався від розчулення, коли побачив, як проїжджають жигулі-одинички з прицепами набитими мішками з бараболею. Потужний і апокаліптично-тужливий двін із дзвіниці собору московського патріархату ніби підводив підсумок усій цій провінційно-природній ідилії: ніяких тобі "совєцкіх чєловєков" з вищою інженерною освітою, ні двохметрових великоросів-москалів - "рятівників світу а може й ні",  ні маси свідомих, які готові поставити тобі діагноз зрадника язичницького культу книги, - нема нічого цьго, тільки ми, буряки і апокаліпсис.
  Мамі сказав, що купив книжку, яка може навчити позбутись шкідливої звички купувати книжки. Правильно, синку. - сказала мама.

 

Про культуру і сепултуру

  Культури бувають різні. Іноді культурні запозичення допомагають вижити. Злочини московитів не у тому, що вони нищили українську культуру і насаджували свою, а у тому, що вони нищили українську християнську культуру пропонуючи взамін сурогат християнства і язичництва в обожествленні держави. Для людей, які досліджують історію і християнство, це речі очевидні, але обивателю (який є більш чисельним) язичницька ритуалізація релігії - релігійний магізм є більш близький. Багато священства йде на поступки обивателю і теж вносить елементи язичницького магізму в церковне життя, хоча, звісно, не відкрито, а видаючи це за елементи благочестя: хтось перечитує імена по 40 хвилин, хтось вводить поняття священної мови, хтось ідеалізує християнський імперіалізм і т. д. Основна причина введення священством усіх цих магізмів - страх втратити паству і, відповідно, матеріальне забезпечення, а ще більше - не дай боже, стати святим мучеником. Земність і невідчуття духовного світу, на жаль, прижились і в церковному житті: священники вправно здійснюють ритуали, Священне Писання і навіть Святих Отців тлумачать вибираючи з контексту місця для догоди своїм страстям і страстям своєї пастви, і результат - мають мир і благоденствіє. Те, що ці мир і благоденствіє є ілюзорними і ведуть до згуби, - бо засновані вони на страстях, а не на чеснотах, - вони не розуміють, бо захотіли мати плоди віри раніше, ніж те визначено Божим законом, і вдалися до духовної безтурботності не дослідивши віри розумово і досвідно достатньою для тієї Божественної безтурботності мірою - образно кажучи, раніше часу перекували мечі на плуги. Цією невчасною безтурботністю багато зі священства згубили свій розум і втратили відчуття ознак часу і подій, стали подібними до фарисеїв, які шукали знамень від Того, хто Сам був знаменням всіх знамень, і заслужено почули докір від Нього за неспроможність розрізняти смисли речей, явищ природи та соціальних процесів. Через свою нечутливість юдейське священство згодом зазнало чимало скрут і скорбот. Такі ж самі скрути і скорботи очікують і багатьох зі священства новозавітньо-християнського - за невчасну безтурботність, згублення розуму і шукання знамень, догоджання людським страстям замість реагування на соціальні потреби. "Хто має дві сорочки, хай віддасть немаючому. І хто має їжу - хай робить так само. (Тобто: хто має засоби для життя - хай поділиться з тим, хто не має. А засоби ці - це і хліб, і одяг, і зроя для захисту від агресора, і шанування рідної для неагресивної людини мови) Бо Господь близько. І вже сокира при корені дерева лежить. І всяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь." - ці слова Предтечі Іоана сьогодні звучать не менш актуально, ніж майже дві тисячі років назад.

"Корисні ідіоти" починаються з корисно-ідіотських книжок

  У цьому питанні, наприклад, із книжок, що видаються в УПЦ МП, більш шкідливою є книга "Закон Божий" українською мовою, ніж московською. Бо коли у московському "Законі Божому" церковно-слов'янські тексти транслітеруються по московським правилам - це нормально, а коли в українських відповідниках зустрічаємо московські мовні правила транслітерації - це злочин проти правди і проти Бога. Цим мовним перекрученням заперечується історичність української нації. І дуже сумнівними виглядають перспективи тієї держави, яка дозволяє у своїх святинях продавати книги, що позбавляють націю її коріння. Гниль у нації починається з гнилого слова. Єдиний спосіб припинити гниття - припинити розповсюдження гнилого слова принаймні у його класичному варіанті - книзі. І для цього перш за все потрібно не забороняти книги московською мовою, а забороняти україномовну гниль, яка поширюється в УПЦ МП. Не такий страшний для України москаль, як страшний хохол; так само, як і для Московської Русі (це якщо націю оцінювати перш за все по мові, а не по генетиці) не такий страшний українець, як страшний кацап.

  Доповнення. З технічної сторони корекція, скажімо, конкретної книги "Закон Божий" видання УПЦ МП не є складною. Великі очі лише у страху і глупості. Хоча у цих книжках є чимало інших недоречностей, але критичною недоречністю є саме московська транслітерація церковнослов'янської мови для україномовного споживача, і, між іншим, ця недоречність не зачіпає якихось догматичних питань. Виправити цю недоречність легко можна виготовленням наклейок з правильними українськими відповідниками. Таким способом можна внести виправлення навіть в уже продані примірники. Повторюю: з технічної сторони тут абсолютно нема нічого складного. Складнощі лише є з нерозумінням важливості цього питання і сатанинським марнославством, для якого визнання своїх помилок - це поразка, а не перемога. А якщо серйозно, то невирішеність цього питання - це серйозний підрив обороноздатності України, що, в свою чергу, провокує сусідів України до нападу не менше, ніж описана в попередніх дописах млявість наших світових партнерів. І тому коли вашого сина чи чоловіка підстрелить московський окупант, то не питайте мене, чому я в такий час розміщую у своєму блозі фотографії японських танцюристок, а спитайте себе, що ви особисто зробили для вирішення стратегічних питань української обороноздатності.

Кому там ще сумно? - доповнення

   Оновлення.
    Я тут згадав, що люди є різні, і ті різні - теж люди. Тобто треба пояснити, як би мало бути.
  На період переозброєння і реформи української армії мав би бути введений тимчасовий американський контингент з найсучаснішою зброєю. Будь-які спроби українського політикуму протидіяти американській збройній допомозі піддавалися б масованій інформаційній критиці і всестороннім блокуванням усіх їх спроможностей. Усі вороги цієї допомоги оголошувалися б у міжнародний розшук за сприяння тероризму і покривання людиноненависництва. Терміном десь на два роки було б облаштовано тимчасові бази американських військ. Паралельно проводилися б навчання українців протидії будь-яким загрозам зі сторони РФ. Військова техніка могла б бути поставлена також і на умовах пільгової оренди, кредиту і лізінгу - згідно з потребами. Паралельно був би утворений штаб американської допомоги політико-економічному відновленню України, в який би входили сотні спеціалістів (із освітою найпрестижніших вузів світу) різних галузей економіки і спрямувань політичного життя. Штаб і армія мали б стати свого роду посередниками і гарантами для інвесторів України. За рік би було досліджено сфери інвестицій і їх провідники і реалізатори з місцевих українців. Через рік інвестиції в Україну обчислювались би вже десятками мільярдів доларів в рік. Через два роки американський військовий контингент покидає землі вже воєнно-міцної України з економікою, що стрімко розвивається. Через п'ять років Крим і ЛДНР на колінах просять прийняти їх назад у склад України.
  Гарна казочка, правда? А так би мало бути. Ану, вигляніть у вікно: може, під ним американський солдат співає вам серенаду, а через дорогу китайці за американські гроші будують вам школу і завод високоточних приладів? Ага, щас.

Кому там ще сумно?

  Щодо стратегічних ігор. ІМХО, стримуючим Московію стосовно України фактором є саме максимальне посилення української армії: сучасною зброєю, приладами, аналітикою. Найбільше, чого бояться московіти, - це зустрітись зі смертю на українських полях. Все інше (санкції) їх не зупиняє, а навпаки - роздратовує і мобілізовує. Натомість Україна отримує допомогу, ніби їй загрожує не Росія, а якийсь Ліван. Війну починають лише тоді, коли мають надію на успіх у війні. Воєнно слабка Україна - це ніби запрошення для Путіна: прийди і візьми, а ми скажемо, що зробили все, що могли. Звісно, українці будуть оборонятись і без допомоги, і буде криваве місиво, яке значно послабить і Україну, і Московію, бо не так багато навіть у півд.-східній Україні будуть радіти, приходу Москви, і тоді вже будуть нові і жорсткі санкції.
  Я впевнений, що московіти психологічно готові до повномасштабної війни проти України. Тобто вони психологічно готові вбивати всіх українців, які будуть противитись встановленню московської влади в Україні. Пропаганда там працює масово і вбивчо, і будь-яка повага до української державності там давно загнана в марґінальне гетто. Єдине, що стримує їх від війни, - боязнь загрузнути в довготривалих кривавих бійнях з великими втратами. Думаю, що ще досі вони не почали повномасштабної війне не у зв'язку із санкціями, а у зв'язку із провалом плану А (легкого і швидкого завоювання) і з потребою більш детальної проробки плану Б (повномасштабної і, можливо, довготривалої війни). Провал плану А зробив обережнішими не тільки українців, а й московітів, які більш ретельно і детальніше стали розробляти свої плани. І впевнений, що вони дуже уважно спостерігають за тим, скільки і якої воєнної допомоги отримує Україна, і нинішні об'єми їх лише стимулюють до продовження розробки плану Б. Ясно, що подальші анексії матимуть ще менший позитивний ефект, ніж Крим і ЛДНР, але ніхто і не каже, що ця війна допуститься для посилення Московії. Війна потрібна для війни, і для цього є необхідні передумови: московітська наглість і українська слабкість.
  Я це все пишу для того, щоб ви знали, що якщо в Україні чутно голоси, що українській армії сьогодні чогось не вистачає для оборони від Московії, то в госдепі про це відомо було вже давно. І були всі можливості усунути нестачу. А не усувають нестачі лише тому, що українці для них ніхто і звати їх ніяк. А всі ті вишиванки на їхніх віп-персонах - то  ритуальна вистава на наших похоронах.
  Отаку я бачу картину. Єдине, чого в цій картині не вистачає, - це парааналітичного фактора. Але покажіть мені в нашій країні парааналітика - і я перший кину у нього камінь.
  Підсумую. Війни вдасться уникнути лише тоді, коли буде усунено один з двох факторів:
1. Воєнно-матеріальна спроможність агресора вести війну проти жертви у добутку з психологічною готовністю агресора до конкретної агресії.
2. Нездатність жертви спричинити значний і отверезюючий агресора опір.
  На мою думку ні економічні санкції, ні низькі ціни на нафту  не спроможні усунути жоден з цих факторів. І варіанти розвитку подій є лише два: або Америка озброює українську армію "до зубів", або все вирішуватиме куля-дура. Поки що все йде до варіанту другого.

Трохи чорний гумор, але

  Україні потрібна двопартійна система: партія трійочників і партія п'ятірочників. Трійочники - теж люди, майте совість. П'ятірочники - локомотиви науки і прогресу. Трійочники - гальма, що не менш потрібно, бо п'ятірочник може такого напридумати, що врятувати світ зможе тільки трійочник вирубивши п'ятірочника одним ударом. В новонезалежній Україні владу захопила таємна партія трійочників. Приказка, що п'ятірочники працюють переважно бухгалтерами в трійочників, - ще не вмерла. І це не завжди погано, бо трійочники краще воюють; воювати з трійочниками - це ще той геморой. Чому трійочники захопили владу? Це закономірно. В СРСР їх пригнічували, з їх думкою не рахувались. Але трійочники - це умовно половина  суспільства, яка теж хоче щастя і деякого матеріального задоволення. Коли оголосили демократію, то підсвідомость трійочників рішуче промовила: ану покажи їм кузькіну мать за всі ті роки знущань! П'ятірочники волали: астанавітєсь! Свідомість трійочників, покручуючи на пальцеві кастетом, спокійно відповідала: узбагойся, у нас демократія. Ідилюю трійочника порушив посланець з військомату: завтра, о 9-тій, з речами і військовим квитком. Ні, я не осуджую трійочника, він - справді хороший воїн, але виявилось, що фізична підготовка і рішучість - це у сучасній війні ще не все. Опустивши кількох товаришів у домовину, трійочник вперше у своєму новонезалежному житті подумав: може, все ж поділитись владою з п'ятірочником? Тим часом п'ятірочник однією рукою дописував свою дисертацію, а другою колихав п'яту дитину. Бюджет сім'ї п'ятірочника тримався на дружині, яка працювала у трійочника домашньою прибиральницею. Трійочник прийшов з армії на протезі, першим ділом звільнив прибиральницю, сказав: я сам приберу. Це був удар. І жінка п'ятірочника зрозуміла: щось треба в цій країні змінювати; мабуть, пора мого муженька в депутати продвигати. Наступного ранку біля дому п'ятірочника стояв новенький японський джип, а люди, що його привезли, сказали, що це подарунок від колишнього роботодавця жінки на підтримку виборчої кампанії. П'ята дитина почала голосно верещати: ще ніколи такого не було, щоб випалу соску не повертали на місце протягом однієї хвилини.