Проблема - не у знанні московської мови. Знати мову ворога - це дуже корисно. В Радянському Союзі у часи війни з Німеччиною приділяли значну увагу вивченню німецької мови. Проблема - у незнанні і небажанні використовувати мову українську.
Проблемність світобуття також полягає у тому, що не можна одночасно і дружити, і воювати. Проблема українського світобачення полягає у тому, що більшість українців між війною і миром схильні майже автоматично обирати мир. Проблема - не у недостатній патріотичності, а у недостатньому пошануванню воїнів і війни.
Проблема також у тому, що війни бояться. Війни бояться як підвищеної ймовірності фізичної смерті чи інвалідності. Це у свою чергу свідчить про недостачу духовного розуміння життя. Люди поводять себе так, ніби їм вдасться уникнути смерти, і вдаються до хитрощів і обманів, ніби це додасть їм життя. Насправді ж, саме брехливість відбирає в нас життя більше, ніж москальські ракети. Спочатку ми брешемо, що неважливо якою мовою, а тільки потім до нас летять московські ракети. А потім люди бояться стати перед лицем смерти, бо відчувають свою провину. Але це треба людям пояснити.
Тут люди кажуть, що армія буде готова відвойовувати, коли зможе обійтись без волонтерів. В цього питання є інша сторона: а чи варто державі забирати у волонтерів їх функції, і чи не краще було б державі просто очолити і організувати волонтерський рух, ще й до того значно його розширивши? Держава могла б організувати і рух культурної допомоги війську, і рух пошанування солдатських могил і допомоги родичам загиблих і інвалідам і т. д. У школах проводити регулярні зустрічі з ветеранами, як це робили в СРСР аж через 50 років після війни. Бо без взаємоучасти не буде ні взаєморозуміння, ні взаємопідтримки. Якщо цієї взаємоучасти не організовує влада, то здається, що така влада мала б бути замінена ще вчора.
Це ті проблеми, які я бачу в інших людях. Є ще проблема, яку я бачу в собі: хто мені пояснить, як торгаші і вся та торгівельна політична система, що в нас організована, можуть забезпечувати в Україні все те необхідне нам військово-патріотичне виховання?
Здається, схожа проблема була колись у лондонському метро. Там з метою порозуміння між організаційними відділами дотримувалось неписане правило невтручання в роботу іншого відділу. В результаті це правило призвело до пожежі із багатьма жертвами, бо той відділ, в якому виникла пожежа вважав, що це не його справа. З трагедії зробили висновок і визнали, що оскільки руйнується все значно легше, ніж будується, то відділ безпеки є ключовим і всі решта відділів мають координуватись відділом безпеки. Відповідно, аварій і жертв стало значно менше і підвищилась довіра до організації і прибутки.
Глобальний недолік української політичної системи полягає у тому, що вона дозволяє будувати, але здатна за кілька днів втратити те, що будувалось десятиліттями. На мою думку, це серйозна проблема. І мені б хотілося знати думку своїх друзів по вирішенню цієї проблеми. Де ваші ручки, друзі?!
Зробити відділ безпеки ключовим - це легко. Важче вивести відділ безпеки з-під контролю торгашів. Є різні варіанти вирішення проблеми: хунта, монархія і все, що забезпечує певну спадковість. Нерадикальним і мінімальним рішенням є двопалатна система парламента і призначення керівників відділів безпеки не палатою партій-торгашів, а палатою представників. Але схоже, що ми не дочекаємось рішень поміркованих, і "Хунті бути!" (с).
P.S. Що ще цікавого я для себе дізнався з книги "Сила звички" і вважаю актуальним поділитись - це особливості нейробіології ігроманів. Основна особливість хворого на ігроманію - у тому, що "майже виграш", "ледь-ледь не виграш" він сприймає як виграш, а не як поразку. Політика - це теж свого роду гра, і нечесні політики виживають за рахунок хворих на політичну ігроманію людей. Для того, щоб вилікуватись від цього і, відповідно, позбутись нечесних політиків, треба навчитись адекватно сприймати "майже виграші" політиків як їх поразки і ганьбу.