Компромісним варіантом могло б бути перейменування РФ на ПРФ - North Russian Federation. Тоді світ буде розуміти, що є ще another Russia and another origin Russia. Українцям цього було б достатньо. Але така поступка московитів-північноросів не додає їжі їх внутрішньому черв'ячку відчуття власної значущості. А цього черв'ячка вони вже добряче відгодували, і він вимагає їжі все більше і більше. Північнороси - теоретично не зовсім точне визначення, але правильні рішення - це добуток теоретичної відповідності на практичність-зручність, і з цієї оцінки термін найоптимальніший.
Основна ідея агресії московитів проти українців - за єдину Русь. Мається на увазі, що менші Русі (Україна і Білорусь) мали б відмовитись від своєї окремої ідентичності для створення єдиної потужної Русі подібно до того, як Баварія стала частиною проекту єдиної Німеччини. Вирішення цього питання тісно пов'язане з християнством. З однієї сторони - історично саме християнські лідери в нас були лідерами нації, з другої - саме нехристиянські впливи найбільше розмивали і знищували українську пам'ять і ідентичність. Поки Російська імперія не впилась і одуріла від власної сили, доти майже всі розуміли, що є різні Русі. Коли ж московський лапоть, навчений українськими єпископами і вченими став жандармом Європи, тоді і посилились розмови про потребу влиття малоросів-українців в "єдиний русскій народ". І тут треба відмітити, що Московська Церква була пасивним гравцем в цій історії: в розвитку українофобії її тягнула світська п'яна від багатства і часто по суті вже зовсім не християнська московсько-пітерська влада. Наслідком цього було затирання московитською владою джерел української ідентичності. І вже у 20 столітті дійшло до того, що стали з'являтись церковні українські авторитети (як приписують, скажімо, Лаврентію Чернігівському), які не визнавали окремої української ідентичності через причину недоступності до джерел цієї ідентичності - стародруків. Але ці святі - не відрікались від української ідентичності, вони її просто не знали. І попри всю пропаганду навіть Московська Церква не знає жодного малоросійського-українського святого чи майже святого видатного церковно-культурного діяча, який би зрікся своєї малоросійської - окремої від решти російства ідентичності. Цих видатних осіб навіть нема смислу тут перелічувати, бо їх тисячі. Одним із перших, хто справді зрікся окремої малоросійскості, можна назвати митрополита Самуїла Миславського, але навіть для Московської Церкви він і подібні йому - майже ніхто. Зречення малоросійсько-української ідентичності історія і Церква визначили як справу переважно прокляту. І ми, навіть якби захотіли, не можемо змінити цього визначення і призначення. Україно-руська мова - мова тисяч великих і святих людей, і хто зрікається свого українства, той цим зреченням сам прикликає на себе прокляття. Сьогодні, коли техніка зробила можливим доступ до джерел ідентичності для широких мас, незнання своєї ідентичності теж не має виправдання, як це було можливим у минулому столітті. Але як Україна живе, так живе поки що і українофобія. Основна причина українофобії - заздрість. Звичайна людська заздрість, яка штовхає на обріхування і вбивства неповинних. Примножується вона насильством нехристиянської світської влади над Церквою, насильством витонченим, яке не обов'язково вбиває церковних діячів, але обов'язково виховує їх у світському і нехристиянському дусі. Звикаймо, шлях ще довгий. А герої не вмирають, і Бог своїх святих знає, і ніхто не вкраде їх з рук Його, бо нема на світі такої сили, що могла б Йому спротивитись.
Основна ідея агресії московитів проти українців - за єдину Русь. Мається на увазі, що менші Русі (Україна і Білорусь) мали б відмовитись від своєї окремої ідентичності для створення єдиної потужної Русі подібно до того, як Баварія стала частиною проекту єдиної Німеччини. Вирішення цього питання тісно пов'язане з християнством. З однієї сторони - історично саме християнські лідери в нас були лідерами нації, з другої - саме нехристиянські впливи найбільше розмивали і знищували українську пам'ять і ідентичність. Поки Російська імперія не впилась і одуріла від власної сили, доти майже всі розуміли, що є різні Русі. Коли ж московський лапоть, навчений українськими єпископами і вченими став жандармом Європи, тоді і посилились розмови про потребу влиття малоросів-українців в "єдиний русскій народ". І тут треба відмітити, що Московська Церква була пасивним гравцем в цій історії: в розвитку українофобії її тягнула світська п'яна від багатства і часто по суті вже зовсім не християнська московсько-пітерська влада. Наслідком цього було затирання московитською владою джерел української ідентичності. І вже у 20 столітті дійшло до того, що стали з'являтись церковні українські авторитети (як приписують, скажімо, Лаврентію Чернігівському), які не визнавали окремої української ідентичності через причину недоступності до джерел цієї ідентичності - стародруків. Але ці святі - не відрікались від української ідентичності, вони її просто не знали. І попри всю пропаганду навіть Московська Церква не знає жодного малоросійського-українського святого чи майже святого видатного церковно-культурного діяча, який би зрікся своєї малоросійської - окремої від решти російства ідентичності. Цих видатних осіб навіть нема смислу тут перелічувати, бо їх тисячі. Одним із перших, хто справді зрікся окремої малоросійскості, можна назвати митрополита Самуїла Миславського, але навіть для Московської Церкви він і подібні йому - майже ніхто. Зречення малоросійсько-української ідентичності історія і Церква визначили як справу переважно прокляту. І ми, навіть якби захотіли, не можемо змінити цього визначення і призначення. Україно-руська мова - мова тисяч великих і святих людей, і хто зрікається свого українства, той цим зреченням сам прикликає на себе прокляття. Сьогодні, коли техніка зробила можливим доступ до джерел ідентичності для широких мас, незнання своєї ідентичності теж не має виправдання, як це було можливим у минулому столітті. Але як Україна живе, так живе поки що і українофобія. Основна причина українофобії - заздрість. Звичайна людська заздрість, яка штовхає на обріхування і вбивства неповинних. Примножується вона насильством нехристиянської світської влади над Церквою, насильством витонченим, яке не обов'язково вбиває церковних діячів, але обов'язково виховує їх у світському і нехристиянському дусі. Звикаймо, шлях ще довгий. А герої не вмирають, і Бог своїх святих знає, і ніхто не вкраде їх з рук Його, бо нема на світі такої сили, що могла б Йому спротивитись.
Немає коментарів:
Дописати коментар