Джерело - http://www.pravoslavie.ru/71020.html
Переклад українською - мій.
///
Діакон Валєрій Духанін.
Серед різних сторін
духовного життя, що сприяють нашому
спасінню, святитель Ігнатій (Брянчанінов)
більше значення приділяв терпінню
скорбот і спокус. Наш час не є часом
великих аскетичних подвигів. Нам не
дано повторити висоти духовного життя,
що явлені святими отцями давніх часів,
але нам дана можливість, по-перше,
покаяння, очищення від своїх гріхів і,
по-друге, терпіння тих скорбот, котрі
попускаються нам Богом.
Не треба думати, що скорботи є чимось
зайвим, вони мають ключове значення в найголовнішому — вічному спасінні
душі: “Спокуси і скорботи посилаються
людині для її користі: налаштована ними
душа стає сильною, чесною перед Богом
своїм. Якщо вона перетерпить все до
кінця в надії на Бога, то неможливо їй
позбутись благ, обіцяних Святим Духом,
і цілковитого звільнення від страстей”.
Скорбота “діє протилежно
насолоді — а тому протидіє нашому
падінню, сприяє нашому піднесенню”.
Принесена скорботою
користь душі полягає в тому, що вона
“діє протилежно насолоді — а тому
протидіє нашому падінню, сприяє нашому
піднесенню”. В насолоді людина, як
правило, не згадує про Бога, про вічне
життя, перебуває у
безпечності, скорбота ж знімає це
присиплююче покривало нечутливості з
душі, вона пробуджує її душу, сприяє
гарячій молитві до Бога. Тому християнам
“попускаються переважно перед тілесними
подвигами хвороби і інші скорботи”,
від дії їх християнин “по необхідності
мусить покладати надію на Бога. Від
посилення надії на Бога слабшає
самонадіяність; зі зменшенням
самонадіяності зменшується самовважання.
З ослабленням цих недугів починає
зароджуватись в душі істинне смирення,
на котрому основані правильність і
міцність всякого подвига”. Скорботи
відкривають людині її неміч, а це сприяє
смиренню. Тому, терплячи скорботи, душа
зміцнюється в молитві, у відданні себе
волі Божій, від чого слабшають такі
страсті, як марнославство і самовважання.
Слідом за скорботами Господь завжди
посилає втіху, і це породжує живу віру
в Бога, котрий невсипно піклується про
спасіння кожної людини.
Значення скорботи для душі святитель
Ігнатій бачить і в тому, що “всяка
скорбота виявляє приховані страсті в
серці, приводячи їх у рух. До скорботи
людина виявляє сама себе спокійною і
мирною — але коли прийде скорбота, тоді
постають і відкриваються не відані нею
страсті, особливо гнів, печаль, знидіння,
гордість, невір'я. Суттєво потрібно і
корисно для подвижника виявлення гріха,
що гніздиться в ньому потайки”[1].
Якщо людина не побачить свої страсті,
то не зможе їх подолати, так само як
важко вилікувати хворобу, котру ти в
собі не помітив.
Викупитель і Спаситель
потрібен лише для впалих і загиблих...
Побачивши відкриті
скорботою внутрішні страсті, людина
самим життям пізнає свою неміч, і скорбота
діє як протиотрута в нашій пошкодженій
природі, вона гасить в нас співчуття до
гріховної отрути страстей, вона викорінює
в нас страсть гордості. В цьому відношенні
святитель формулює дуже важливе духовне
правило: “Викупитель і Спаситель
потрібен тільки впалим і загиблим...
Сповідати самим життям своє падіння —
означає переносити всі скорботи земного
життя як справедливий віддаток за
падіння, як природній логічний наслідок
гріховності і постійно відмовлятись
від усіх насолод як невластивих
переступнику і вигнанцю, що прогнівив
Бога, відкинутому Богом”. Цим способом
у серце входить мир Христовий, що полягає
в самозреченні і відданні себе волі
Божій.
Так дивно скорбота лікує душу людську
і спочатку відкриває їй її немочі,
страсті, приводить до усвідомлення
своєї гріховності, вчить смиренномудрію
і посередництвом цієї чесноти вводить
у благодушне терпіння скорбот як цілком
нами заслужених: в душі вже нема нарікання,
нидіння, невір'я — вона утвердилась в
Богові, навіть радіє скорботам, вона
зцілилась від страстей і немочів, що
колись в ній були. Таким чином, скорботи
зцілюють від згубних страстей, приводять
до живої віри і смиренномудрія, сприяють
духовному сходженню до Бога.
Якщо така користь від скорбот зовнішніх,
котрі “навіюють серцю страх Божий і
благоговіння до Бога”, то “спокуси
душевні надають більш глибокі пізнання”.
Святитель Ігнатій відмічає, що спокуси,
які виникають під час молитви, такі як,
наприклад, нидіння, сон, здумлення
(недоумініє), страхання,
служать хорошою ознакою у тому смислі,
що біси найбільше протидіють нашій
молитві, коли вона вгодна Богу. Спокуси
необхідні нам, так як “кожен невипробуваний
є невправним”[2].
Вони дають досвід у внутрішній боротьбі,
навчають, полишивши лінощі, перебувати
у духовній тверезості, постійно молитись
Богу.
Гріховні думки, відчуття і порухи, що
виникають в умі, серці і тілі, досвідно
відкривають нам наше пошкодження. Навіть
поразки в невидимій боротьбі бувають
корисні для нас, так як навчають нас
смиренню, а саме усвідомлення своєї
немочі є необхідною умовою прийняття
молитви. “Промисл влаштував так, щоб
подвижники Божі не завжди знаходились
у радісному стані, у стані торжества і
перемоги. Такий безперервний стан міг
би породити в них люту гордість: не
бачачи ніколи на досвіді поразки своєї
в немочі, вони надумали б, що стан
безперервного торжества над гріхом
належить їм самим, а не дар Божий”.
Віддай борг страстям
Святитель Ігнатій
приводить святоотцівське правило
духовного життя, що взяте з настанов
святого Ісака Сиріна: “Віддай борг
страстям”[3].
Тобто не думай, що ти сам по собі здатен
бути безстрасним. Поразки в духовному
житті є природнім виявленням нашої
слабкої душі, а не чимось надзвичайним,
ніби ми святі і грішимо у виняткових
випадках. Попускаючи нам падіння, Господь
показує, ким ми насправді є, тим самим
Спаситель не дає нам можливості високо
мріяти про себе. Тому “велике діло —
визнавати себе достойним спокуси і
віддаватись волі Божій, коли прийде
спокуса”.
Святитель Ігнатій звертає увагу на
те, що Бог ніколи не буває таким близьким
серцю подвижника, як під час молитви
його в спокусі, коли реально відчувається
близькість душевної загибелі, коли
допомога Божа шукається усією силою
життя. Посилаючись на святого Ісака
Сиріна, святитель свідчить, що “людина
до вступу у спокусу молиться Богу як
чужа Йому, а бувши випробуваною заради
Нього, молиться Йому як своя”[4].
Відчувши у спокусі всі схильності і
властивості впалого єства, подвижник
вже не дає ціни своєму “я”, звільняється
від прилогів гордості і марнославства.
Віднині він більше сподівається на
Бога, ніж на свої сили, цілком ввіряє
свій життєвий шлях у руки Божі і готує
себе у достойну посудину і орудіє Духа
Святого.
Терпеливе перенесення життєвих скорбот
і спокус повертається духовними,
благодатними даруваннями від Бога.
“Тоді незвичайна сила віри несподівано
з'являється в серці; тоді невимовна
духовна втіха несподівано з'являється
в серці. Ісус печатає ученика, що прийняв
вибрання Духом — і земні скорботи стають
джерелом насолоди для раба Божого”
[1]
Коли хвороба, бідність, знеможення тіла
і боязнь для тіла, — говорить святий
Ісак Сирін, — бентежать думки твої і
перешкоджають радості надії твоєї і
піклуванню про Господнє, тоді знай, що
“живе в тобі тіло, а не Христос” (Ісак
Сирін, преподобний. Слова подвижницькі.
С. 433).
[2]
Знищ спокуси і помисли — і не буде
жодного святого, — вчить авва Зосима.
— Той, хто біжить від спокуси спасительної,
біжить від вічного життя”. (Зосима,
авва, блаженний. Бесіди // Добротолюбіє.
Т. 3. С. 108).
“Якою мірою не має душа достатніх сил
для великих спокус, — наставляє
преподобний Ісак Сирін, — такою ж мірою
недостатня вона і для великих дарувань,
і як заборонений до неї доступ великим
спокусам, так заборонені їй і великі
дарування, тому що Бог не дає великого
дарування без великої спокуси” (Ісак
Сирін, преподобний. Слова подвижницькі.
С. 388).
[3]
“Віддай борг страстів, коли буваєш
переможеним і перемагаєш” (Ісак Сирін,
преподобний. Слова подвижницькі. С.
262).
[4]
Там само. С. 216. Слова святого Ісака, на
котрі посилається святитель, такі:
“Перед спокусами людина молиться Богу,
як чужа якась. Коли ж входить у спокусу
по любові до Бога і не допускає в собі
зміни (тобто перебуває непорушною), тоді
постає перед Богом ніби маюча Його своїм
боржником і як щирий друг; тому що, заради
виконання волі Божої, вів боротьбу з
ворогом Божим і переміг Його” (С. 30).
Тобто думка святого Ісака та, що “своєю”
людина стає Богу, коли виявляється в
спокусі вірною Йому до кінця. Підтверджують
це і наступні слова св. Ісака: “Внаслідок
любові, яку святі показали до Бога тим,
що страждають за ім'я Його, коли Він
тримає їх у тісноті, але не відступає
від возлюблених Ним, — серце святих
здобуває здатність дивитись на Бога
непокритим лицем і просити Його зі
сподіванням” (С. 156-157).
Немає коментарів:
Дописати коментар