Деякі люди вважають, що варто відмовитись від консерватизму і разом з ним від олігархізму, від комунізму і від застарілого імперіалізму або просто монархізму. Я вважаю таку думку наївною, бо консерватизм - це не лише партійна ідеологія, але і один з базових світоглядних модулів. Навіть на біохімічному рівні вже доведено вроджену схильність людини до однієї з двох ідеологій - або ліберальної, або консервативної, про що пише також Гайдт (зокрема в людей ліберальних переважно є вроджена підвищена чутливість до дофаміну). Консервативна ідеологія відповідає одній з двох основних стратегій виживання: якщо з досвіду відомо, що щось є корисне, то не треба від нього відмовлятись. Тобто ми всі значною мірою є консервативні, навіть якщо не є явними прихильниками консерватизму. Тому жодна нація не може просто відмовитись від консервативної ідеології. А якщо якась нація заявляє, що консерватизм їй не потрібен, то це лише означає нездатність нації осмислити свої консервативні схильності і в запущених формах, відповідно, означає підкореність нації зовнішнім впливам.
У світі є країни, які живуть непогано без комунізму і монархізму, але лише тоді, коли їхній олігархат є національний і патріотичний - такий "олігархат" може ефективно реалізовувати базову підсвідому схильність електорату до консерватизму. Коли ж олігархат є переважно не має чіткої національної орієнтації, то він використовує консервативні схильності людей паразитично і проти інтересів самих цих людей.
Тому зрозуміло, що космополітична олігархія не задовільняє консервативні схильності, а маніпулює ними. Але чому ми дозволяємо маніпулювати нашим вродженим консерватизмом?
Все починається з виховання, а виховує школа і церква. І можна сказати, що, завдяки сучасній медійності, церква стала ідеологічною школою для дорослих. Адже політологію в університетах вивчають, можливо, тисячі, а богослужіння і проповідь в неділю слухають мільйони. Чи запропонувала церква своє бачення політичної реалізації вродженого консерватизму? Як вже мною зазначено, в ПЦУ від консерватизму формально всіляко відмовляються, а в РПЦУ ностальгують за консерватизмом зовнішнього управління.
Хоча є ще в церковному середовищі свій рідний консерватизм - теократичний: представники різних конфесій цілком не проти взяти усю владу в свої руки і таким чином реалізовувати теократичний консерватизм. Але це передбачає жорстке внутрішнє протистояння, адже є не одна конфесія, що заявляє про свою виняткову богонатхненність. Тобто церковники теж підсвідомо схильні до консерватизму, але надати йому якоїсь реалістичної форми переважно не можуть зовсім.
Теократичний консерватизм має свої плюси: в самій Біблії була засуджена відмова від теократії на користь монархії (від Самуїла до Саула), а основна корисна функція теократії полягала в тому, що вона була спадкова не по фізіологічній ліній, а по лінії духовній. Традиційні церкви теж мають таку духовну спадковість, але, як вже сказано, в Україні нема конфесії, яку б підтримала переважна більшість українців, а є, зокрема, дві великі православні конфесії, які поки що не здатні до об'єднання. Але про свої претензії на владу говорять і на монархістів скаржаться: мовляв, навіщо ж монархія, якщо є ось ми кращі? Практично це виходить точно по вислову: сам не з'їм, але іншому не дам. Тобто церковники не здатні до реалізації консерватизму у вигляді теократії, але іншого консерватизму сприймати не хочуть. Ну, хочуть чи не не хочуть, а рахуватися із законами природи і людської психіки мусять - і приймають консерватизм космополітично-олігархічний і плачуть про гріхи народу. Хоча церква може брати участь у монархічній справі через певні церковні вимоги до спадкоємців, але переважно спрацьовує правило, що краще бути першим у меншій групі, аніж другим у більшій - в кожному жевріє надія, що його половинчасте лідерство є лише тимчасове, і що йому скоро вдасться отримати лідерство повне. Але якихось ознак для таких надій не видно, оскільки, як вже говорено, в ПЦУ не схильні (або не розуміють) до консерватизму, а в РПЦУ схильні до консерватизму нерідного.
Тому загалом можна сказати, що церковні організації в Україні не спроможні на даному етапі бути рушіями реалізації політичного представлення здорового консерватизму, хоча вони часто заявляють про таку свою здатність і іноді вважаються такими, що прийшли на заміну машині пропаганди комуністичної партії.
Перед початком розмови про роль спецслужб і громадських лідерів у цьому питанні розглянемо трохи історичних реалій: як конкретно реалізовувалась вроджена людська консервативна схильність в українській політиці. Можна сказати, що на неконсервативних гаслах прийшли до влади лише Ющенко і Зеленський, а решта реалізовували саме консервативні очікування. Кравчук обирався вже у відокремленій Україні і був відповіддю на консервативне очікування зберегти старі умовно позитивні порядки в нових реаліях. Кучма спочатку відповідав на консервативний запит збереження політичної стабільності, а потім і збереження економіки - вже частково як представник новоявленого олігархату. Оскільки новоявлений космополітичний олігархат не здатен у здоровому розумінні задовільнити консервативні очікування, то народ зажадав змін у вигляді Ющенка. Оскільки Ющенко нічого змінити радикально не міг, то у змінах народ розчарувався, повернувся до консерватизму, і олігархат, звісно, підсунув народу свого "консерватора" - Януковича (олігарх-президент раз). Протестні настрої почали зростати, і народ вже почав хотіти змін, але додався фактор зовнішньої агресії, і тому як відповідь на консервативне очікування збереження політичної стабільності в умовах війни було обрано Порошенка (олігарх-президент два). Війна війною та ще й не повномасштабною, і народ знову сказав на виборах, що щось із нашим консерватизмом не так - розгромно для Порошенка обрав Зеленського - новий символ змін. Якщо люди не стали жити краще - будуть знову розчаровані у змінах. Чи стали жити краще - мабуть, питання риторичне, і зовнішня агресія тут виправдання не дуже добре, оскільки всі знають, хто з агресором дружив і сватався. Зеленський став трохи грати на консервативному запиті політичної стабільності, але всі розуміють, що то не по законах мирного часу і вільних виборів. Тобто на можливі вибори народ знову переважно шукає консервативної стабільності і безпеки у воєнних умовах, але і неприхована олігархічна нахабність йому теж набридла. Скоріше всього, що в політичних партіях збільшиться частка військових. Навіть можна сказати, що новим президентом міг би стати хтось військовий, але не треба забувати, що військові, наприклад, не мають своїх приватних медіаресурсів, і тому нашого можливого "Петра Павла" швидко помітять і змішають з лайном заздалегідь, якщо не буде лояльний до олігархату. Тобто однієї військовості замало: потрібна ще й здатність відповідати на різноманітні політичні і економічні питання, а також здатність реалізовувати підсвідомий консерватизм.
Тепер можна повернутись і до ролі спецслужб і громадських активістів, поставивши лише одне питання: чи за всю історію новітньої України пропонували спецслужби і громадські активісти якийсь інший спосіб реалізації вроджених консервативних схильностей народу, окрім як вибори чергового ставленика олігархату? Ну, як бачите, розмову можна навіть не починати, бо говорити практично нема про що.
Тому чекаємо нових розмов про неефективність старих і націоналізованих державних підприємств, бо кому війна, а кому - шанс, який випадає в житті лише раз. І вибору в нас нема, бо підприємства справді неефективні, якщо не мають постійного власника.
Немає коментарів:
Дописати коментар