Мої вітання з Новим важким роком!

  Багатьом здається, що після надання Томосу буде лавина переходів із РПЦУ в ПЦУ. Я дозволю собі засумніватись. Час вже близько, і скоро дізнаємось, але я поясню логіку мого мислення. 

  Основне питання православних вірян - думаю, все ж не в Томосі, а у визначенні Української Православної Церкви: істинна Українська Церква - де саме вона є? Одні українці сімсот років непогано жили без Томосу під Константинопольським патріархатом, потім багатьом терпимо жилось триста років без Томосу під патріархатом Московським. Томос - це для значної частини вірян приємна вишенька на тортик, але загалом українці звикли жити без Томосу, і є сумніви, що Томос змінить щось кардинально у свідомості.

 Я навмисно аналізую окремо лише вірян РПЦУ-УПЦМП, щоб спрогнозувати їх подальші дії. І приходжу до висновку, що саме відновлення канонічності УПЦ КП і УАПЦ викликало як найбільшу увагу, зміну свідомості, так і найсильнішу реакцію, а Томос - це лише певна модифікація нового стану, не більше. І другий висновок, вже більш сумний, - що ці значні для свідомості вірян події викликали досить слабкі зміни в поведінці: лише два єпископи перейшли до ПЦУ і кілька десятків єпархій - це загалом не більше кількох відсотків. Є люди, і я в тому числі, які бачили загрозу масового переходу у тому, що священство РПЦУ-УПЦМП може принести в ПЦУ свої московсько-імперські і українофобські погляди. І тут питання: а чому переважна більшість священства РПЦУ-УПЦМП і досі зберегла свої українофобські погляди настільки, що їх страшно і в Українську Церкву приймати? Невже держава зобов'язана працювати лише з зовнішніми формами і не має працювати зі свідомістю? То, може, нам і державні шкільні програми теж скасувати, чи одразу доручити їх міністерству освіти Російської Федерації?

  На жаль, українська влада наші пропозиції, які лунали ці чотири роки, не почула. І маємо такі церковні висновки передвиборчого року після чотирьох років проєвропейської влади: реформи у Православній Церкві пройшли успішно лише у зовнішніх формах, а значної переорієнтації найбільшої конфесії на проукраїнську свідомість - не відбулось, що можна визначити як провал церковної політики, і що загрожує поляризацією і протистояннями у найбільш політично-крихкий виборчий рік. Головна причина - легковажність і самовпевненість влади у питаннях церковної реформи, що межує зі злочинною недбалістю і непрофесіоналізмом. 

  І ще трішки про те, що могло бути і що може бути далі. 

 Що могло бути? Якщо для держави природно формувати освітню програму для подальшого формування державницької свідомості дітей і майбутніх громадян, то так само може держава впливати на освіту і людей церковних. І можна це робити без насильства. Для цього потрібні дві речі: достатньо навчального матеріалу і система стимулювання тих, хто цей матеріал сприймає. Навчальний матеріал для формування української свідомості в церковних людей (перш за все - в священнослужителів РПЦУ-УПЦМП як конфліктної стосовно держави) - це історично-лінгвістично-церковна література: православні церковні стародруки староукраїнською мовою (Православні полемісти 16-го ст., Копистенський, Віленське братство, Могила, Галятовський, Гізель, Радивиловський), підручники з історії української мови (Огієнко, Кримський), підручники українських правил вимови церковнослов'янської мови (Огієнко, Куземська), підручники загальної історії Української Церкви (Огієнко та інші). Це все має перевидатись масово настільки, щоб можна було масово навіть не продавати, а дарувати священикам РПЦУ-УПЦМП (крім випадків небезпеки знищення літератури, звісно). Система стимулювання передбачає наявність фінансованих державою вчителів українізації церковного середовища, а також фінансування премій тим священнослужителям РПЦУ-УПЦМП, які погодяться використовувати українські освітні матеріали, так і  тим, які погодяться використовувати українські традиції в Богослужінні - або українську мову, або церковнослов'янську по українським правилам вимови. І ніякого насильства, крім хіба що відміни всіляких загальних пільг для церков.
  На жаль, цього не сталося, і РПЦУ-УПЦМП не тільки зберегла певну антиукраїнську монолітність, але досягла значної мобілізації своїх вірян, які досить часто переведені практично у воєнний стан свідомості партизанів московської імперії. Вірян РПЦУ-УПЦМП переважно готують не до того, що вони зобов'язані витрачати свої сили на боротьбу проти посталої нової Православної Церкви України, але до того, щоб всіляко акцентувати на нездатності українського керівництва в питаннях держбудівництва і стимулювати своє оточення проголосувати на виборах проти як проєвропейських, так і будь-яких інших серйозних україноцентричних претендентів у владу. Тобто основні два напрямки - це ігнорування, а у випадку неможливості ігнорування - висміювання україноцентричних політиків. На жаль, коли висміюють очевидне - то заперечення ефекту не дає.
  Якщо говорити про більш загальну прогнозовану стратегію Москви стосовно України, то схоже на те, що їх цілком задовільняє повторення сценарію 2005-2014-тих років: демократичний хаос із наступним контрольованим Москвою диктатором, що підготує Україну до наступної окупації, яку Україна може вже і не витримати.  Якщо вдасться створити демократичний хаос, то запропонувати втомленим від хаосу українцям диктатора вже буде їм легше. Демократичний хаос досягається поляризацією суспільства і активізацією поляризованих груп. Тут теж головною є перша частина: якщо поляризовані групи вже створено, то активізувати їх на протистояння і конфлікт - це вже легша справа. Тому критичним завданням будь-якої держави є перш за все не погашення активності, а згладжування поляризації. Якщо вам кажуть "давайте не будемо піднімати спірні питання" - це погашення активності і замороження поляризації, яку потім активізує вже інша - агресивна до нації і держави сторона. Якщо ж ви визначаєте поляризаційні лінії, вживаєте засоби освіти і стимулювання для тих, хто йде на поступки в інтересах держави, - то ви згладжуєте поляризацію і убезпечуєтесь від непотрібних конфліктів. 

  Таким згладжуванням поляризації мала б бути описана вище програма українізації священства РПЦУ-УПЦМП, яка не відбулась. Значною мірою не відбулась свідомісна реформа церкви і через пряме ігнорування владою питання українських правил церковнослов'янської мови. Це питання багатьом здається незначним, але воно дозволяє зберігатись орієнтуванню священства і вірян РПЦУ-УПЦМП саме на Москву, а не на Київ, як би могло бути, якби до питання церковнослов'янської мови наша влада поставилась більш серйозно.
  Також не можна сказати, що церковне питання - це єдина проблема України. У нас багато економічних проблем і залежності від Москви. Все це значно полегшить замороження поляризації і підтримку демократичних політичних криз, конфліктів, паралізації, що в кінцевому результаті призведе до втоми людей від політики і бажання стабілізації авторитаризмом, який буде контролювати і розвалювати з окупацією вже Москва. Ситуація значно погіршується множинністю економічних проблем: як від непроведеної земельної реформи (про яку вже деякі політологи говорять, що українці ментально були до неї не готові - це помилка: що українці були не готові політично - це можливо, а що господарськи не були готові - це повна маячня, бо українці природно близькі до господарства, і не така це вже глобально важка світоглядна річ, щоб було важко українців досить швидко трохи і переорієнтувати), так і від непроведеної реіндустріалізації з українською орієнтацією, від захоплення ЗМІ сумнівними щодо українства бізнес-групами, від значних додаткових витрат на оборону, від незначних доходів більшості громадян порівняно із часто незрозуміло якого орієнтування товстосумами. 

  Все це я веду до того, що нас чекає дуже важкий рік. Казали, що минулий рік був найважчим по боргам і тому, можливо, найважчим економічно. Рік, що настав, буде важчим за минулий політично: надто багато проблем не вирішено, а обрати тих, хто зможе їх вирішити у наступні роки, - це дуже важливо, але не так вже й легко, як може здатись багатьом, і прості рішення складних проблем у виборчих питаннях теж не проходять.